Передмова

Найяснішому та найдостойнішому панові нашому Томену, Першому тако нареченому, королю андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителю і на державі господарю, невичерпного добробуту і незрівнянної мудрості зичить Яндель, сумирний маестер Цитаделі.

Воістину сказано, що як будівля зводиться камінь за каменем, так і знання по крихті ліпиться безліччю вчених мужів на основу, покладену попередниками. Чого не знає один, те відає інший, і ніщо не сховається від ревного ока, що не втомлюється шукати глибоко і далеко. Нині ж і я, маестер Яндель, беруся до мурування, прагнучи витесати з того, що відомо мені, та покласти ще один камінь у величну твердиню вченості, яку зводили у стінах Цитаделі та поза ними цілими століттями — твердиню, до якої доклали незліченних рук переді мною і ще докладуть, поза сумнівом, у часи прийдешні.

В сей світ прийшов я найдою на десятому році правління останнього короля Таргарієна: мене залишили рано-вранці у порожній ятці Писарні, де підмаестри охоче помагають пером кожному, хто сам чужий мистецтву писання літер. Того самого дня життю моєму покладено було суть і напрям, бо підмаестер, який мене знайшов, поніс дитя до великого підстолія того року, архімаестра Едгерана. Едгеран, чиї перстень, берло і личина були срібні, глянув на моє заплакане личко і оголосив, що я можу стати в пригоді. Згодом почувши про се хлопчиком, я сприйняв слова архімаестра як передбачення своєї майбутньої долі у маестерському братстві. Та лиш за багато років по тому я дізнався від архімаестра Еброза, що Едгеран тоді саме писав трактат про сповивання немовлят і хотів перевірити деякі свої припущення.

Ось так — не надто щасливо — розпочавши свій життєвий шлях, все ж не смію на нього нарікати, бо мене віддали турботам слуг і час від часу шанували відвідинами маестрів. Мене самого теж виростили слугою серед палат, покоїв та книгосховищ, а дарунок письменства я отримав од архімаестра Вальграва. Так я спізнав і покохав Цитадель разом з лицарями розуму, що бережуть її безцінну мудрість, і вже не бажав нічого іншого, крім стати одним з них, читати про далекі краї та давно померлих людей, спостерігати зорі в небі й вимірювати настання зими та літа.

Саме так і вийшло. Я скував першу ланку ланцюга у тринадцять років, не забарився з іншими, а довершив ланцюг і склав обітниці на дев’ятий рік правління короля Роберта, Першого тако нареченого, після чого зрадів благословенному дарунку — дозволу лишитися у Цитаделі, служити архімаестрам і допомагати у всіх їхніх трудах. То була велика честь, проте на додачу до неї понад усе жадав я створити працю власних рук — таку, щоб невисокородні, але навчені грамоти чоловіки читали її своїм жінкам та дітям, дізнавалися про речі добрі й злі, праведні й неправедні, великі й малі, і зростали у мудрості, як я зростав посеред вченості Цитаделі. І ось я знову став до маестерського ковадла — щоб, спираючись на видатні праці давно померлих маестрів, створити дещо нове і значуще. Те, що ви читатимете далі, є дитям моєї пристрасті: історія вчинків найзвитяжніших і найбрудніших, народів знаних і чужих, земель далеких і близьких.

Давня історія

Вік Світанку

Не існує людей, які знали б напевне, коли почався наш світ — але віддавна безліч маестрів та інших вчених мужів без упину шукають відповідь. Одні твердять, що світові сорок тисяч років, інші — що п’ятсот тисяч… а чи й більше, чому ні? Цього не написано у жодній відомій нам книзі, бо у першу добу світу, Вік Світанку, люди не були ще письменні.

Однак ми стверджуємо з певністю, що світ тоді був далеко простіший, ніж зараз; у тій варварській царині блукали первісні племена, що харчувалися дикими дарунками землі, не знаючи ані обробки металу, ані приборканих тварин. Дещиця, відома нам про ті дні, міститься у найстаріших з письмових джерел: переказах, записаних андалами, валірійцями та гіскарцями, ба навіть мешканцями далекого і казкового Асшаю. Та хай які стародавні були ті письменні народи, навіть і вони у Вік Світанку ще не вродилися. Тому правду в їхніх писаннях знайти так само легко, як поживний плід у заростях бур’яну.

То що ми можемо сказати про Вік Світанку правдиво і напевно? Східними землями тоді мандрувало безліч племен — варварських, бо цілий світ був ще варварський, — але численних. Проте на Вестеросі, від Вічнозим’я до берегів Літнього моря, мешкали тільки два народи: діти лісу і створіння, відомі під назвою велетнів.

Про побут велетнів у Вік Світанку нелегко сказати щось певне, бо ніхто не трудився збирати їхні казки, пісні чи історії. Братчики Нічної Варти стверджують, що дичакам дещо відомо про немирне життя велетнів поруч з дітьми лісу — дичаки розказували, що істоти блукали, де хотіли, і брали все, що їм впадало у око. Всі свідчення погоджуються на тім, що велетні були могутніми і здоровезними, але простими на розум. Надійні звіти від розвідників Нічної Варти — останніх людей, які бачили велетнів живими — повідомляють, що велетні були не просто величезні люди, як співається у дитячих пісеньках, а особливі істоти, укриті густим хутром.

Є чимало свідчень про поховальні звичаї серед велетнів — як описано у “Проводах мертвих” маестра Кенета, розвідці про поля курганів та поховань Півночі, написаній під час його служби в Зимосічі протягом довгого правління Крегана Старка. З кісток, знайдених на Півночі та доправлених до Цитаделі, деякі маестри оцінюють зріст найбільшого з велетнів у чотирнадцять стоп, хоча інші кажуть, що дванадцять — ближче до істини. У розповідях давно померлих розвідників, записаних маестрами Варти, одностайно стверджується, що велетні не будували собі осель і не шили одягу, а за приладдя та зброю мали лише відламані з дерев гілки.

Сховища Цитаделі містять листа від маестра Аемона, присланого в перші роки правління Аегона V, де говориться про звіт розвідника на прізвище Рожвин, записаний у дні короля Дорена Старка. Там описано подорож до Лорнового Рогу та Скрижанілого Берега, де розвідник разом з супутниками буцімто бився проти велетнів і торгував з дітьми лісу. В листі Аемона пишеться, що таких звітів він, оглядаючи книгосховища Варти у замку Чорному, знайшов чимало і завважив їх за гідні довіри.

Велетні не мали ані королів, ані панів, не будували домівок (хіба що лаштували притулки у печерах чи під високими деревами), не обробляли ані металів, ані ріллі. Вони лишилися створіннями Віку Світанку, навіть коли інші віки пронеслися повз них, люди стали численнішими, а ліси було приборкано чи знищено. Нині велетні зникли навіть з краю за Стіною; останнім згадкам про них більше як сто років — та й ті радше схожі на побрехеньки, що їх розвідники Варти розповідають один одному ввечері коло жаркого вогню.

Діти лісу багато в чому були зовсім протилежні до велетнів. Малі на зріст, наче людські діти, темношкірі та вродливі, вони жили у спосіб, який ми сьогодні назвемо дикунським, та все ж не такий первісний, як велетні. Металу вони не знали, але досягли визначного хисту в обробці обсидіану (котрий простолюддя зве драконосклом, а валірійці знали під назвою “скрижанілий вогонь”) і витворюванні з нього приладдя та мисливської зброї. Тканин діти лісу не виробляли, але спритно майстрували собі одяг з листя і кори. Луки з оберіг-дерева та летючі сильця, плетені з трави, слугували їм для полювання, на якому однаково зналися і чоловіки, й жінки.

Кажуть, що їхні пісні та музика були такі ж гарні, як вони самі, але про що співали діти лісу, ніхто вже не пам’ятає, коли не рахувати кількох крихітних уривків, що дійшли до нас з прадавніх днів. Праця маестра Чілдера “Королі Зими, або перекази та родоводи Старків зимосіцьких” містить уривок думи, яка начебто оповідає про те, як Брандон Будівник шукав допомоги дітей лісу в побудові Стіни. Його відвели у таємне місце для зустрічі, але спершу він не втямив ані слова їхньою мовою, яку описав схожою на стукіт камінців у струмку, шурхіт вітру в листі або шепіт дощу на воді. Спосіб, у який Брандон навчився розуміти мову дітей лісу — то сама по собі захоплива оповідь, яку тут повторювати недоречно. Але доцільно вважати, що мова дітей лісу походила від щоденно чутих ними голосів навколишнього світу або ж надихалася ними.

Боги, яким вклонялися діти лісу, були ті самі безіменні, які згодом стали богами першолюдей — незліченні боги річок, лісів та каменів. Саме діти вирізьбили на оберіг-деревах обличчя — можливо, щоб дати своїм богам очі бачити своїх шанувальників за молитвою і поклонінням. Твердять також — хоча без належних доказів — що зеленовидці, шановані серед дітей за мудрість, уміли бачити очима, різьбленими на оберегах. За доказ можна вважати хіба що те, що першолюди теж вірили в їхній хист — і саме страх перед деревами, що споглядали кожен їхній крок, змусив першолюдей зрубати безліч різьблених дерев та цілих гаїв, щоб позбавити дітей лісу такої значної переваги. Але першолюди не мали нашої нинішньої вченості й вірили у таке, що їхні нащадки зневажають. Візьмімо хоча б працю маестра Йоріка “Одружені з морем, або виклад історії Білої Гавані від найдавніших часів”, де описано звичай приносити криваві жертви старим богам. Такі жертвоприношення побутували ще п’ять століть тому, якщо вірити свідченням попередників Йоріка у Білій Гавані.

Все ж даремно казати, ніби зеленовидці зовсім не знали загублених мистецтв, які зараз належать до вищих таїнств — наприклад, бачення подій з великої відстані або спілкування між двома співрозмовниками, рознесеними по далеких краях (як це вміли валірійці, що з’явилися через багато століть). Проте деякі оповіді про діяння зеленовидців схожі радше на дурні дитячі казочки, ніж на правду. Діти, звісно, не вміли перетворюватися на подоби звірів, як дехто вважає; але вірогідно, що деякі з них могли спілкуватися з тваринами у спосіб, нині для нас загублений — саме звідти походять казки про шкуролазів, вовкулаків або ж перевертнів.

А казок про перевертнів нам, правду кажучи, відомо таки чимало. Більшість із тих, які принесли з-за Стіни братчики Нічної Варти і записали на Стіні септони чи маестри минулих століть, стверджують, що перевертні не лише спілкувалися зі звірми, але й владарювали ними, дозволяючи душі одного злитися з душею іншого. Навіть серед дичаків такі шкуролази викликали жах як неприродні почвари, що вміли прикликати тварин собі на поміч. Згадується про те, як перевертні губили себе у своїх звірях, а ще про те, як звірі говорили людськими голосами, коли в них вселявся перевертень. Усі розповіді сходяться на тому, що найчисленнішими шкуролазами були ті, які вселялися у вовків — ба навіть лютововків, — і для них серед дичаків побутувала назва “варг”.

Вважається також, що зеленовидці вміли пірнати у минуле та бачити далеко в майбутнє. Але з науки сьогодення нам відомо, що ті вищі таїнства, які вихваляються вмінням провістити майбуття, водночас стверджують, що бачення майбутнього часто-густо є непевним і може повести хибним шляхом. (Таке зручно казати, коли бажаєш надурити своїм ворожбитством нерозважливого.) Звісно, діти лісу мали власні таємні мистецтва; та ми мусимо завжди відділяти правду від забобонів, а кожну крихту знання піддавати сумніву і перевірці. Вищі ж таїнства, тобто чародійські мистецтва, були і залишаються поза межами точного дослідження нами, смертними.

Хоча в наші дні це джерело не вважається вартим довіри, свого часу один уривок з “Неприродньої історії” септона Барта викликав чимало суперечок у палатах Цитаделі. Септон Барт твердив — буцімто переглянувши деякі збережені у замку Чорному рукописи — що діти лісу вміли розмовляти з круками і примушували їх повторювати власні слова. Згідно з Бартом, діти лісу навчили цього вищого таїнства першолюдей, а ті почали через круків переказувати послання на великі відстані. Мистецтво те, у вигляді зубожілому, передалося і нинішнім маестрам, які вже не вміють розмовляти з птахами. Так, наше братство розуміє мову круків… але йдеться лише про найпростіше крякання та скрегіт, ознаки страху чи гніву, бажання паруватися чи поганого самопочуття.

Круки рахуються серед найрозумніших птахів, але розумом вони не переважають людське немовля, а до справжньої мови вдатні значно гірше, хай що собі вважав септон Барт. Декілька маестрів, відданих ланці валірійського булату, наполягали, що Барт має рацію, але жоден не зумів довести, що люди та круки справді здатні перемовлятися між собою.

Все ж, хай які невідомі нам знання та сили мали або не мали зеленовидці, вони конче безсумнівно очолювали дітей лісу, розселених свого часу від Вічнозим’я до берегів Літнього моря. Оселі вони будували прості, не ставлячи жодних укріплених городищ, замків чи міст. Натомість діти лісу жили в гаях, на пливких болотних островах, навіть у печерах і під порожніми пагорбами. Кажуть, що в лісах вони плели собі криївки з листя і гілля просто серед верхівок дерев — такі собі приховані деревні “містечка”. Довго вважалося, що таким чином діти лісу ховалися від хижаків на кшталт лютововків чи сутінькотів, проти яких їхня кам’яна зброя — і навіть їхні оспівані зеленовидці — не давали належного захисту. Але в інших джерелах ця думка спростовується.

У переказах Півночі є натяки, що найгіршими ворогами дітей лісу були велетні. За підтвердження може правити дослідження маестром Кеннетом кургану коло Довгозера — поховання велетня, в якого між рештками ребер знайшлися обсидіанові площики стріл. Можна згадати і записану маестром Геріком в його “Історії Королів-за-Стіною” дичацьку пісню про братів Генделя і Горна. Їх покликали розсудити суперечку між родом дітей лісу і родиною велетнів щодо володіння печерою. Сказано, що Гендель і Горн зрештою розсудили справу спритним ошуканством, внаслідок чого обидві сторони відмовилися від усіх зазіхань на печеру — бо спершу брати з’ясували, що печера є ланкою довгого ланцюга, який біжить аж за Стіну. Та маючи на увазі, що дичаки письма не мали і записів не робили, на такі оповіді слід дивитися примруженим у сумніві оком.

Втім, хай як було насправді, а небезпека для дітей лісу, що походила від лісових звірів та велетнів, зрештою була перевершена іншою, далеко тяжчою.

Існує можливість, що землі Семицарства у Вік Світанку населяло третє плем’я розумних істот. Але відомостей про нього так мало, що тут воно заслуговує хіба що побіжної згадки.

Серед залізняків побутує оповідь, що коли перші з першолюдей прийшли на Залізні острови, то знайшли на Старому Вику уславлений Морекамінний Престол, але самі острови не були заселені мешканцями. Якщо це правда, то походження і корені тих, хто виготовив престол, лишаються таємницею. Маестер Кірф у своєму зібранні залізянських переказів — “Пісні потопельників” — припустив, що престол кинули по собі гості з-за Західного моря. Але доказів цьому нема жодних, самі лише припущення.

Прихід першолюдей

Згідно з найшанованішими за надійність джерелами Цитаделі, приблизно від восьми до дванадцяти тисяч років тому на найпівденніших теренах Вестеросу з’явилося нове плем’я. Воно перетнуло смугу землі, що мостом бігла через вузьке море і з’єднувала східні суходоли з тими землями, де мешкали велетні та діти лісу. Саме так першолюди прийшли у Дорн через Зламану Руку, яка ще не знала зламу. Причина, з якої те плем’я полишило свою рідну землю, загубилася у віках. Та коли воно прийшло, то прийшло у великій силі. Тисячі люду придибали тим шляхом, почали оселятися і з плином десятиріч просуватися дедалі північніше. Знаним нами оповідям про ті мандрівні часи вірити не можна, бо в них твердиться, ніби лише за кілька років першолюди розповсюдилися вже за Перешийок аж на Північ. Та насправді таке могло статися хіба що за кілька десятиліть, коли не століть.

У чому оповіді не помиляються, то це в тому, що першолюди дуже скоро встрягли у війну проти дітей лісу. На відміну від дітей, першолюди орали ниви, зводили оточені стінами села та городища, і опановуючи нову землю, зрештою заповзялися рубати оберіг-дерева — надто ті, які мали на собі різьблені обличчя. Діти лісу напали на них, щоб помститися, і тим розпочали кілька століть війни. Але першолюди були більші на зріст і поставу, дужіші, мали коней та худобу, принесли з собою спижеву зброю та чудернацьких богів — і стали дітям лісу найгіршими ворогами.

Мисливці серед дітей — деревні танцівники — мусили стати воїнами та взятися до війни, але попри всі знані ними таємниці дерев та листя могли хіба що сповільнити першолюдей у наступі Вестеросом. Зеленовидці теж застосували свої мистецтва, і казали, що на їхній заклик битися разом з’явилися звірі з боліт, лісів та небесних просторів: лютововки і велетенські снігові ведмеді, печерні леви та орли, змії та мамути, і ще багато інших. Але першолюди виявилися надто могутніми, і тоді, кажуть, діти лісу вдалися до відчайдушного вчинку.

Перекази твердять, ніби саме зеленовидці спричинили ту велетенську повінь, що розтрощила суходільний міст і зробила з нього Зламану Руку, а Перешийок перетворила на мокру багву — мовляв, ті химородники зібралися разом у Калин-Копі й поєднаними силами витворили якусь чорну капость. Та не всі погоджуються, бо однак першолюди вже були на Вестеросі, коли сталося лихо, і повінь зі сходу зуміла хіба трохи сповільнити їм просування. Ба більше — такі звитяги далеко перевищують все, що приписують зеленовидцям у найсміливіших казках… хоча навіть те здається вельми перебільшеним. Вірогідніше, затоплення Перешийку і злам Руки були природними подіями, спричиненими чимось на кшталт опускання земної поверхні. Наприклад, усім відомо лихо, яке спіткало Валірію, а замок Пайк на Залізних островах віддавна стоїть на кам’яних стовпах, що колись складали більший острів, але решта його з плином часу зсипалася у море.

Хай там як, діти лісу билися за свої життя та домівки не менш запекло, ніж першолюди. Війна точилася невблаганно протягом життя цілих поколінь, і зрештою діти збагнули, що перемогти їм не судилося. Але й першолюди — певно, стомившись од війни — хотіли вже побачити кінець збройних змагань. З обох сторін перемогла мудрість, і найвеличніші звитяжці разом з правителями обох племен зустрілися на острові посеред Божого Ока, щоб укласти Велику Угоду. Віддаючи всі землі Вестеросу, крім глухих пралісів, діти взяли з першолюдей обіцянку більше не рубати оберіг-дерев. Усі оберіг-дерева на острові, де укладалася Угода, отримали різьблені обличчя, щоб боги могли ту Угоду належно засвідчити, а згодом було створено братство зелених людей для догляду за деревами і захисту острова.

З укладенням Великої Угоди добіг кінця Вік Світанку і почався Вік Звитяжців.

Чи зелені люди ще живуть на острові — про те нам достеменно невідомо. Але існує розповідь про одного юного зуха з річкового панства, котрий поплив човном до острова і побачив їх на власні очі, перш ніж чи то здійнялися вітри, а чи зграї круків відігнали його геть. У дитячих пісеньках співається, що зелені люди мали роги і тверду зелену шкіру, і може статися, пісеньки лише трохи не влучають в ціль — вірогідно, правда полягає в тому, що ті люди носили зелені вбрання і якісь різновиди рогатих уборів на головах.

Вік Звитяжців

Вік Звитяжців тривав кілька тисяч років; протягом них поставали й зникали королівства, засновувалися і занепадали шляхетні доми, чинилися видатні звитяги. Та щирої правди про ті прадавні дні ми знаємо навряд чи більше, ніж про Вік Світанку. Все, що нині нам відомо, записано було септонами та маестрами за тисячі років по здійсненні самих подій. Та все ж на відміну від велетнів і дітей лісу, першолюди Віку Звитяжців лишили по собі руїни і стародавні замки, які частково підтверджують перекази, а в курганних полях та деінде стрічаються кам’яні пам’ятки, помережані їхніми рунами. Саме такі рештки минувшини допомагають нам видобути правду з порожніх казок.

Загалом вважається, що Вік Звитяжців почався з Великої Угоди, тривав кілька тисяч років, і протягом них першолюди та діти лісу жили в мирі одне з одним. Отримавши за Угодою розлогі землі, першолюди нарешті мали простір плодитися і зростати. Від Вічнозим’я до берегів Літнього моря влада першолюдей поширювалася з огороджених колом стін городищ або дитинців. У великому числі виникали дрібні корольки та владні пани; з плином часу одні ставали могутнішими за інших, покладаючи початок тим панствам, з яких виросли нині відомі нам сім королівств Семицарства.

Імена деяких королів тих найперших держав збереглися в переказах, та звісно, розповіді про їхні кількасотрічні правління слід розуміти як помилкові чи навмисні побрехеньки днів пізніших. Першими на думку спадають Брандон Будівник, Гарт Зеленорукий, Лан Хитромудрий, Дурран Боже Лихо. Вірогідно, перекази про них містять більше вигадок, ніж правди. Деінде я спробую відділити зерна істини від полови, та наразі досить знати, що такі зерна стрічаються, і не все з казок варто викидати на вітер.

Окрім казкових королів сотень королівств, з яких постали сім королівств Семицарства, писання септонів та пісні співців надихаються такими іменами, як Симеон Зореокий, Сервин Дзеркального Щита, поміж інших воїнів та звитяжців. Чи існували вони взагалі? Можливо. Та коли співці рахують Сервина Дзеркального Щита серед лав Королегвардії — братства, яке виникло лише у дні Аегона Завойовника, — саме тоді ми розуміємо, чому лише деякі з оповідей минувшини варті довіри. Септони, що першими поклали їх на пергамен, обрали для своїх писань ті подробиці, які вважали за потрібне, і додали своїх, а співці потім ще й прикрасили — та так, що годі впізнати — заради теплого місця у палатах котрогось із володарів. Отаким робом якийсь звитяжець з першолюдей давнини часто-густо ставав лицарем, вірянином Седмиці й захисником королів Таргарієнів, що жили через тисячі років після нього (якщо він взагалі з’являвся на білий світ). І нині не злічити вже хлопчаків та юнаків, яким задурили голови нерозважливі казочки, далекі від справжньої історії Семицарства.

Доцільно пам’ятати, що коли згадується про казкових засновників королівств і князівств, то йдеться про ранні й невеликі володіння — околиці могутніх замків на кшталт Кастерлі-на-Скелі або Зимосічі — які з часом поширювалися на нові землі, збираючи дедалі більше сили та влади. Якщо Гарт Зеленорукий навіть і правив тим, що тоді звалося королівством Обширу, то навряд чи його влада простягалася (не на слові, а насправді) за межі хоча б двох тижнів шляху від королівських палат. Але зрештою з таких дрібних господарств постали могутніші королівства, що запанували над усім Вестеросом у прийдешні тисячоліття.

Довга Ніч

Поки першолюди опановували свої нові володіння у часи по Великій Угоді, майже ніщо не турбувало їхнього спокою, хіба що власні чвари та війни; принаймні так нам оповідають відомі історичні джерела. Саме з цих джерел ми дізнаємося про Довгу Ніч, протягом якої зимова пора тривала ціле покоління — покоління, діти котрого народжувалися, дорослішали, а часом і помирали, на власні очі так і не побачивши весни. У бабусиних казках можна почути навіть про людей, які ніколи не бачили денного світла — така нездоланна, мовляв, була зима, що огорнула світ. Останнє твердження — може, і вигадка, та безсумнівним є те, що кілька тисяч років тому в світі справді сталося якесь велике природне лихо. Ломас Довгоступ у своїх “Дивах, створених людиною” пригадує зустрічі з нащадками ройнарів посеред руїн міста свят і веселощів Кройян, які розповіли йому про жахливу пітьму, в якій сама Ройна зупинила течію і зникла з очей, бо води її застигли аж дотуди на південь, де в неї впадає Сельору. Згідно з їхніми розповідями, сонце знову з’явилося на небі тільки тоді, коли великий звитяжець переконав численних дітей матері Ройни — малих богів на кшталт Цар-Краба та Річкового Діда — змирити чвари і разом заспівати таємну пісню, яка і повернула день у світ.

Відомо також, що і в Асшаї є літописи про пітьму та про звитяжця, котрий бився з нею вогняним мечем. Його діяння сталися ще перед піднесенням Валірії, на світанку людської доби, коли Старий Гіс тільки розбудовував своє царство. Перекази ці розповсюдилися з Асшаю на захід; віряни Ра-Гльора твердять, що ім’я звитяжця було Азор Ахай, і пророкують його повернення. У своїй “Нефритовій скарбниці” Колокво Вотар пригадує цікаву казку з Ї-Ті, у якій сонце сховало свій лик від землі на ціле людське життя, засоромившись чимось, про що ніхто так і не дізнався, і відвернути лихо змогла тільки рішучість жінки з мавп’ячим хвостом.

Цитадель здавна шукає спосіб передбачати тривалість літ і зим та зміну однієї пори іншою, але всі її зусилля досі були марні. Септон Барт намагається переконати нас у своєму трактаті, який зберігся лише частково, що неоднаковість зим та літ є справою радше сил чарівних, магічних, ніж відомих нам природних чинників. Його доводи, здається, вплинули і на працю маестра Ніколя “Вимір днів” — у всьому іншому книжку гідну і вельми корисну. Спираючись на власні праці зі спостережень за переміщеннями зірок небесною твердю, Ніколь стверджує, хоча і не надто переконливо, що пори колись мали однакову тривалість, визначену винятково оберненістю земної кулі до сонця у її небесному русі. Підґрунтя для такого твердження здається доволі надійним — подовження та скорочення днів, якби воно було сталішим, призводило б до зим та літ сталішої тривалості — але маестер не знайшов жодних доказів, що колись так було насправді, хіба що у найдавніших казках людства.

Звісно, якби така зла зима, як оповідають у казках, сталася насправді, то принесла б людям невимовні біди і страждання. Під час особливо жорстоких зим серед північан існує звичай найстарішим та найхворішим у родинах “виходити на полювання” — маючи свідомий намір не повернутися, щоб зберегти трохи більше харчів для тих, хто має надію вижити. Нема сумнівів, що під час Довгої Ночі такий звичай мав поширитися по всіх усюдах.

Існують перекази — менш вірогідні, але у стародавніх джерелах неодмінні, — що стосуються істот під назвою Інші. За тими переказами Інші з’явилися з морозних земель Вічнозим’я і принесли з собою холод та пітьму, якими знамірилися придушити геть усе світло та тепло в світі. Далі оповідається, що Інші їхали на велетенських крижаних павуках і мертвих конях, повернутих до життя задля служби — так само, як вони повертають мертвих людей до лав свого війська битися на своєму боці.

У який спосіб скінчилася Довга Ніч — то вже давня казка, на яку неодмінно перетворюються всі справи далекої минувшини. На Півночі розповідають про останнього звитяжця, котрий шукав помічі дітей лісу, одного за одним втрачаючи супутників — ті або тікали, або знаходили смерть від кровожерливих велетнів, слуг холоду чи самих Інших. Та попри всі зусилля білоходів звитяжець таки знайшов самотуж дітей лісу, і всі перекази погоджуються, що то була вирішальна мить у боротьбі. Завдяки дітям зібралися разом перші братчики Нічної Варти, які зуміли дати бій — і перемогти — у Битві за Світанок, останній битві, яка скінчила непоборну зиму і примусила Інших тікати назад на крижану північ. Нині, шість тисяч років по тому (або вісім, як твердить “Правдива історія”), побудована для захисту царини людей Стіна досі утримується присяжними братчиками Нічної Варти, зате ані Інших, ані дітей лісу ніхто не бачив вже багато століть.

Варто сказати, що у “Неправдах пращурів” архімаестра Фомаса — нині праці малоповажній з-за помилкових тверджень щодо заснування Валірії та деяких родоводів Обширу і західного краю — припускається, що Інші з казок були нічим більшим, ніж плем’ям першолюдей, прабатьками дичаків, які свого часу оселилися та запанували на далекій півночі. Довга Ніч змусила цих прадавніх дичаків рухатися на південь хвилею завоювання. Їхнє перетворення на чудовиськ у пізніших переказах, на думку Фомаса, відображає прагнення Нічної Варти і Старків змалювати себе безстрашними рятівниками людства, а не просто суперниками за панування в певній частині світу.

Піднесення Валірії

Поки Вестерос одужував од Довгої Ночі, на Есосі поставала нова могутня сила. Наскільки нам відомо, саме на цьому велетенському шматі суходолу, що простягся від вузького моря до оспіваного казками Нефритового моря і загубленого в далечині Ульфосу, розвинулася цивілізація, як ми її знаємо. І найперша з цивілізацій (попри сумнівні зазіхання Карфу, ї-тійські перекази про Велике Царство Світанку та оповіді з казкового Асшаю, де годі знайти хоч краплину правди) народилася саме у Старому Гісі — місті, побудованому на рабстві. Ім’я оспіваного у піснях засновника міста — Граздана Великого — і донині укрито шаною; його часто дають при народженні вельможам з невільникарських сімейств. Саме він, згідно зі стародавніми гіскарськими літописами, створив “рівнокрокові” легіони з високими щитами і трьома списами, які першими взнали суворий лад та послух у битві. Силою свого війська Старий Гіс почав захоплювати навколишні землі, а тоді й підкорювати сусідні народи. Так народилося перше велике царство, яке багато століть поспіль панувало, не знаючи спротиву.

Але зрештою на великому півострові, відділеному від царства Старого Гісу Невільницькою затокою, з’явилися ті, хто поклав край його владі — хай і не всім його звичаям. Саме там, серед великих вогнедишних гір, відомих як Чотирнадцять Вогнів, жили приховано та осібно валірійці, приборкувачі драконів та ковалі найгрізнішої зброї війни, коли-небудь знаної світом. У переказах самих валірійців стверджується, що вони вродилися від драконів давнини, а тим, над якими панували згодом, були кревними родичами.

У вцілілих уривках Бартової “Неприродньої історії” септон обмірковує різноманітні оповіді щодо походження драконів та їхнього підкорення валірійцями. Самі валірійці твердили, що дракони вродилися дітьми Чотирнадцяти Вогнів, тоді як у карфійських переказах згадується другий місяць, який начебто існував на небі у давні часи, але потім розжарився сонцем і луснув, наче яйце, випустивши назовні незліченні хмари драконів. У Асшаї, де переказів багато, і всі протирічать один одному, деякі літописи — усі неймовірно стародавні — згадують прихід драконів з Тіні, місця, де уся наша вченість безсила. Асшайські літописи твердять, що якесь стародавнє безіменне плем’я першим приборкало драконів у Тіні, привело їх до Валірії та навчило валірійців своїх химородних мистецтв, перш ніж зникнути з писаної людської пам’яті.

Але якщо саме люди з Тіні приборкали драконів першими, то чому ж не вдалися до завоювань, як це зробили валірійці? Нам все ж таки здається вірогіднішою оповідь валірійців. На Вестеросі теж колись були дракони, задовго до прибуття Таргарієнів, про що маємо численні усні та письмові згадки. Адже якби дракони справді народилися з Чотирнадцяти Вогнів, то мали б розповсюдитися відомим світом ще до того, як їх приборкали. Цьому справді є свідоцтва: драконячі кістки знаходили на півночі аж до Ібу, а на півдні — у хащах Софоріосу. Проте валірійці підкорили їх і примусили служити собі так, як не зміг ніхто інший.

Видатна врода валірійців — волосся світлого срібла або золота, очі усіх відтінків бузку та фіалки, не знані серед інших племен світу — добре відома по всіх усюдах і навіть подеколи сприймається як доказ їхнього походження не від тієї ж плоті та крові, що в інших людей. Все ж деякі маестри справедливо зауважують, що ретельний добір та парування тварин дозволяють виробити будь-які бажані якості, та й плем’я, відокремлене від інших, може розвинутися своїм осібним шляхом у дещо вельми відмінне від того, що серед людей вважається за звичайне. Саме ця відповідь, вірогідно, лежить найближче до розгадки таємниці походження валірійців, хоча і вона не пояснює вочевидь притаманні кревним валірійцям взаємну прихильність та спорідненість з драконами.

Валірійці не мали королів чи царів, але кликали свій край Вільноземством, бо в ньому право голосу мав кожен вільний землевласник. Для тих чи інших потреб керування обиралися архонти, але завжди з числа поважних землевласників і лише на обмежений час. Надзвичайно рідкісним — хоча не конче невідомим — було в Валірії нероздільне панування котроїсь із впливових родин.

З давніх переказів того часу, коли світ був ще молодий, ми дізнаємося про п’ять великих воєн між Вільноземством та Старим Гісом — палких чвар, кожна з яких закінчувалася перемогою валірійців над гіскарцями. Саме під час четвертої та п’ятої війн у Вільноземстві було вирішено зробити так, щоб шостої війни вже не сталося. Старовинні цегляні мури Старого Гісу, вперше зведені ще Гразданом Великим у прадавні часи, було знищено, а велетенські піраміди, храми та домівки віддано драконовому полум’ю. Лани засіяли сіллю, вапном та людськими черепами. Безліч гіскарців було вбито, а інших забрано у неволю, де вони померли від тяжкої праці на своїх переможців. Так гіскарці перетворилися на ще одних підданих нової валірійської держави і з часом забули навіть мову Граздана, засвоївши навзамін високовалірійську. Так падають у порох одні панства і постають інші.

Те, що нині лишилося від колись гордовитого царства Старого Гісу — то жалюгідні рештки, кілька міст, що обсіли береги Невільницької затоки, наче гнилі болячки, і ще одне, яке прикидається, буцімто є знову посталим з небуття Старим Гісом. Бо коли Лихо прийшло до Валірії, міста Невільницької затоки спромоглися скинути з себе валірійське ярмо і запанувати у своїм краї не про людське око, а направду. Вцілілі рештки гіскарців швидко відновили торгівлю невільниками — хоча на відміну від давнини, коли людську здобич брали силоміць, нині їм доводилося купувати, парувати та вирощувати живий товар на перепродаж.

• “З цегли та крові постав Астапор, і люд його — з цегли та крові”. Так каже старий віршик, згадуючи міські мури з червоної цегли та крові, пролитої тисячами рабів, що жили, працювали і помирали на їхньому будівництві. Підвладний вельможам, що кличуть себе Добрими Хазяями, Астапор найвідоміший у світі тим, що створив військо з рабів-євнухів, кликаних Неблазними — чоловіками, вирощеними з дитинства не відчувати болю і страху в битві. Астапорці твердять, що в Неблазних відродилися рівнокрокові легіони Старого Царства, проте вояки давнини були вільними людьми, а Неблазним воля невідома.

• Про Юнкай, жовте місто, багато не скажеш, і поголос про нього гуляє не найкращий. Правлять у ньому люди, що величають себе Мудрими Хазяями, потопають у нечистих розкошах та розпусті, торгують постільними рабинями, хлопчиками-хвойдами і ще бозна-ким гіршим.

• Найгрізнішим з міст по берегах Невільницької затоки є стародавній Меєрин. Та як і решта, він слабшає і занепадає, а людей у ньому живе хіба невелика частина від тих, що мешкали в місті за часів піднесення Старого Царства. Мури його, складені з кольорових цеглин, ховають за собою незліченні страждання, бо Великі Хазяї Меєрину навчають рабів битися і гинути задля їхньої втіхи у просяклих кров’ю бійцівських ямах.

Відомо, що всі три міста відкупаються даниною від перехожих халазарів замість протистояти їм у битві. За те дотракійці продають їм чимало рабів для навчання та гендлю. Коневладці беруть людей у неволю в своїх завойовницьких походах, а потім приганяють на невільницькі базари Меєрину, Юнкаю і Астапору.

• Найжвавіше з усіх гіскарських міст є одночасно найменшим і найновішим з них, хоча і зазіхає на стародавню велич. Зветься воно Новий Гіс і стоїть на острові, де панує саме по собі, не піддане нічиїй владі. Правителі міста створили залізні легіони за подобою легіонів Старого Царства, та на відміну від Неблазних, служать у них вільні люди, як водилося за старих часів.

Діти Валірії

Валірійці запозичили в гіскарців один огидний звичай — поневолення людей у рабство. Переможені ними гіскарці відчули його на собі першими, але не останніми. Вогняні гори Чотирнадцяти Вогнів були багаті на різноманітні руди, до яких валірійці мали велику хіть: мідь та цину для спижу, з якого кувалася зброя і будувалися величні пам’ятки; згодом — залізо для булату їхніх овіяних піснями клинків; і неодмінні золото та срібло, якими за все те платилося.

Властивості валірійського булату добре відомі; вони створюються багатошаровим нагортанням заліза для його посилення та вдосконалення, а також використанням чар — чи принаймні невідомих нам мистецтв — для надання остаточному булатові неприродної міцності. Нині ті мистецтва забуто і втрачено, хоча ковалі Кохору стверджують, що досі знають чари для перекування валірійського булату без втрати твердості та неперевершеної здатності тримати гостроту. Клинків валірійського булату в світі має нараховуватися багато тисяч, проте у Семицарстві їх усього 227 за “Переліками” архімаестра Тургода. Деякі з описаних ним клинків, щоправда, було відтоді загублено, або згадки про них втрачені з літописних сторінок.

Ніхто вже не скаже, скільки людей загинуло, тяжко гаруючи у валірійських копальнях, але напевно так багато, що й людський розум числа того не осягне. Коли Валірія зростала у силі, зростали і її потреби у рудах, а відтак чинилися ще ширші завоювання, щоб у копальнях не переводилися невільники. Валірійці розповсюджувалися навсібіч: на схід далеко за гіскарські міста, а на захід — аж до самих морських берегів Есосу, куди не ступала і гіскарська нога.

Саме це бурхливе розширення нових володінь мало величезну важливість для Вестеросу і майбутнього Семицарства. Поки Валірія силувалася здобути собі ще більше земель та людей, чимало з них тікали задля порятунку, відступаючи перед валірійською навалою. На західних берегах Есосу валірійці збудували міста, сьогодні знані нами як Вільні Міста. Походження їх різниться одне від одного.

Кохор і Норвос були засновані різноманітними розкольниками, яких повела геть незгода у вірі. Інші, на кшталт Старого Волантису та Лису, постали як торговельні осередки, створені заможними купцями та вельможами, котрі купили собі право самоврядуватися радше як прибічники Вільноземства, ніж його піддані. У цих містах обирали власних правителів замість коритися архонтам, присланим з Валірії (часто-густо на драконовій спині). У деяких працях пишеться, що Пентос і Лорат належали до третього різновиду — міст, які вже існували до з’яви валірійців, чиї правителі схилилися перед Валірією, але зберегли право на самовладдя. У ті міста валірійська кров притікала головне у вигляді переселенців з Вільноземства або через шлюби поважних сімейств, укладені з метою міцніше прив’язати їх до Валірії. Проте слід зауважити, що більшість розвідок, які це стверджують, мають за джерело працю Гесіо Гаратіса “Перед драконами”. Сам Гаратіс походив з Пентоса, жив у добу, коли Волантис погрожував перебрати втрачені валірійцями терени під свою владу, і змалювання ним Пентосу як міста, що постало незалежно від Валірії, з зовсім окремих коренів, є аж занадто зручним для пентосців тодішніх часів.

Хай там як, немає сумніву, що серед інших Вільних Міст неповторне місце обіймає Браавос, заснований ані з волі Вільноземства, ані його мешканцями, але збіглими від нього рабами. Згідно з браавоськими переказами, свого часу велетенський людоловський флот, надісланий збирати живу данину з земель Літнього та Нефритового моря, натомість став жертвою повстання рабів. Своїм успіхом повстання, без сумніву, завдячувало ще й тому, що валірійці зазвичай тримали на кораблях не тільки рабів-веслярів, а й рабів-жеглярів, і ті раби напевне перебігли на бік повстанців. Захопивши провід над флотом, але розуміючи, що поблизу нема де сховатися від гніву Вільноземства, раби вирішили знайти собі шмат землі якомога далі від Валірії та її підданих і заснувати власне таємне місто. Оповідають про пророцтво місяцеспівиць: флот невільників мав дістатися забутого всіма кутка Есосу на його далекій півночі, у краю болотяних рівнин, солонуватих вод і густих туманів. Там невільники і заклали підмурки свого майбутнього міста.

Кілька століть браавосці лишалися схованими від світу в далекій затоці. Але навіть по тому, як Браавос став усім відомий, його продовжували кликати Таємним Містом. Браавосці утворили особливе плем’я, що від початку не було одним цілим, бо в ньому змішалися десятки кольорів, сотня мов і кількасот богів. Єдине, що вони всі мали спільного — валірійська мова, яка віддавна стала торговельною говіркою Есосу, і воля, здобута колишніми невільниками. Місяцеспівиць усі шанували за те, що вони привели рабів до нового життя у новому місті. Але наймудріші серед звільнених ухвалили, що заради єдності вони мають визнати усіх богів, принесених з собою рабами з усіх усюд, і не вивищувати жодного над рештою інших.

У підсумку, всі назви та кількість племен, підкорених Валірією, донині нам невідомі. Якщо валірійці вели про те якісь свої записи, їх було знищено Лихом, а самі скорені племена майже ніколи не зберігали пам’яті про свою історію в такий спосіб, який би пережив панування Вільноземства.

Деякі народи, от як ройнари, трималися проти хвилі завойовництва довгі століття або навіть тисячоліття. Ройнари, які заснували уздовж Ройни величні міста, відомі тим, що першими взнали таємниці залізного ковальства. Валірійська навала також оминула і союз міст, відомий під назвою Сарнор, завдяки величезній степовій рівнині, що відділяла їх від завойовників… щоправда, той самий степ і його майбутні загарбники — дотракійські коневладці — стали причиною падіння Сарнора вже після Лиха Валірії.

А хто не бажав ставати рабами, але не міг втриматися проти могуття Валірії — ті тікали щонайдалі. Чимало з них зазнали поразки і зникли з пам’яті. Проте одному племені високих та світлокосих людей, чию мужність і непохитність живила їхня віра, поталанило знайти свою долю у втечі від Валірії. Це плем’я звалося андалами.

Про історію Валірії, якою ми її знаємо нині, протягом століть написано чимало товстих праць. Подробицями їхніх завоювань, загарбань нових земель, чвар драконовладців, віри у численних богів тощо можна заповнити цілі книгосховища, і ще залишиться чимало невідомого. Найповнішою та найпевнішою історією вважається праця Галендро “Вогні Вільноземства”, і навіть у ній Цитаделі бракує двадцяти семи сувоїв.

Пришестя андалів

Андали походять з місцини під назвою Топір на схід і північ від нинішнього Пентоса, хоча впродовж століть лишалися кочовим плем’ям, якому довго не сиділося на одному місці. Зі своєї прабатьківщини на Топорі — чималому виступі землі, оточеному зусібіч Тремтливим морем — вони пішли на південь та захід і відкраяли собі Андалос, стародавню землю, де довго панували, перш ніж перетнути вузьке море.

Андалос простягався від Топора до тих берегів, які тепер звуться Браавоським узбережжям, а на південь аж до Плащини та Оксамитових горбів. Андали принесли з собою залізну зброю та панцирні обладунки. Проти такої навали племена, що населяли ті землі, не мали чим захиститися. Одне з них складалося з волохатих людей, чия назва забута, але згадки ще стрічаються у деяких пентоських записах. (Пентосці вважали їх родичами мешканців Ібу, про що загалом погоджуються і літописи Цитаделі, хоча деякі маестри твердять, що волохані заселили Іб, а інші — що волохані самі походять з Ібу.)

Вміння андалів кувати залізо багатьма сприймалося як доказ того, що їх спрямовувала у діяннях сама Седмиця — і що сам Коваль навчив їх цього мистецтва. Так само писано і в святих книгах. Але ж за тих часів ройнари вже розвинулися у високу цивілізацію і теж знали залізо, тож досить уважного погляду на мапу, щоб зрозуміти: перші андали напевно мали зв’язки з ройнарами. Темноплин та Нойна пролягали просто на дорозі переселення андалів, і в самому Андалосі, за свідченням норвоського дослідника минувшини Доро Голатіса, знайдено рештки ройнійських городищ. Власне, це не вперше інше плем’я людей взнавало таємниці залізного ковальства від ройнарів — кажуть, що і валірійці навчилися обробляти залізо саме в них, хай навіть з часом далеко перевершили своїх вчителів.

Протягом кількох тисячоліть андали жили собі в Андалосі, зростаючи у числі. Найстаріша зі святих книг — “Семикутна зірка” — каже нам, що тоді боги Седмиці ходили серед людей у пагорбах Андалосу. Саме вони увінчали чоло Хугора зі Схилів короною і пообіцяли йому та його нащадкам великі королівства у далекій землі. Так подають септони та септи причину виходу андалів з Есосу і переселення на захід, до Вестеросу. Але з історії, зібраної по крихтах Цитаделлю протягом багатьох століть, бачимо іншу причину.

Стара побрехенька, що побутує у Пентосі, твердить, нібито андали вбили дів-лебедів, які зманювали мандрівників на смерть, у Оксамитових горбах на схід від згаданого Вільного Міста. У ті часи андалів очолював звитяжець, якого пентоські співці величають Гукко. Кажуть також, начебто він убив сімох дів не за їхні злочини, а на знак пожертви богам. Кілька маестрів відзначають, що Гукко може бути однією з відмін імені Хугор. Але стародавнім східним переказам віри ще менше, ніж оповідкам Семицарства — надто багато племен-бо мандрували сходом туди й сюди, перемішуючи та викривлюючи казки і бувальщини одне одного.

Кілька століть андали втішалися тихим заможним життям у пагорбах Андалоса, не зазнаючи утисків чи нападів з зовнішнього світу. Але після падіння Старого Гісу почалася велика хвиля завоювань і загарбань Валірійського Вільноземства, яке розповзалося ушир та вимагало дедалі більше рабів. Спершу на заваді йому стали Ройна та ройнари. Коли валірійці досягли величної річки, то спершу не знайшли способу переправитися через неї значною потугою. Звісно, вершники-драконовладці не завважили б Ройну за перешкоду, але піших та комонних бентежила думка про перехід річки всупереч спротиву ройнарів, які тодішньою могутністю не поступалися Старому Гісові на вершині слави. Між валірійцями та ройнарами було укладене перемир’я на багато років, та зрештою андали не зуміли сховатися за ним навіки.

У гирлі Ройни валірійці поставили перший з осередків своєї влади у чужинських краях. Назване Волантисом, місто було збудоване деякими з найзаможніших вельмож Вільноземства з метою накопичення багатств, що пливли униз Ройною. Саме з Волантиса військо завойовників перетнуло річку в великій силі. Андали спершу намагалися боротися, а ройнари їм навіть допомагали, але хвилю ту було не зупинити. Вельми вірогідно, що андали обрали втечу замість неминучого рабства, яким завжди скінчувалося валірійське завоювання. Вони відступили до Топора — землі, з якої прийшли у світ, — а коли й вона їх не врятувала, рушили далі на північ і схід, поки не досягли моря. Там дехто, напевне, облишив надію і скорився долі, хтось вирішив дати останній бій, але більша частина збудувала кораблі й випливла великим числом через вузьке море до земель першолюдей на Вестеросі.

На Есосі валірійці не дозволили андалам побачити втілене в життя обітування Седмиці, але на Вестеросі андали були самі собі господарі. Розпалені битвами та втечею, воїни андалів різьбили на своїх тілах семикутні зірки і присягалися власною кров’ю та святою Седмицею не знати спочинку, доки не викраяють собі королівств з земель, де заходить сонце. Їхня перемога подарувала Вестеросові нове ім’я — Раеш Андалі, “земля андалів”, як її досі кличуть дотракійці.

І септони, і співці, і маестри погоджуються між собою, що першим місцем висадки андалів були Пальці у Долині Арин. По тій місцині досі розкидані різьблені на каменях та скелях семикутні зірки — давній звичай зображувати їх з часом занепав, коли завоювання андалів набули чималого розмаху.

Рушивши у Долину вогнем і мечем, андали почали завоювання Вестеросу. Залізна зброя та обладунки давали їм перевагу над спижем, яким доти воювали першолюди; чимало першолюдей загинуло в тій війні — або низці війн — які тривали, вірогідно, кілька десятиліть. Зрештою хтось із першолюдей скорився новій владі; як я вже зауважував, у Долині досі є вельможні доми, котрі гордовито проголошують своє походження від першолюдей — такі як Черленці та Ройси.

Співці розповідають, що андальський звитяжець, пан Артис Арин, злетів верхи на соколі й переміг Короля-Грифона на Велетневому Списі, тим самим заснувавши королівський дім Арин. Та було б нерозважливо псувати справжню історію Аринів казками з Віку Звитяжців. Насправді королі Арини замінили на престолі верховних королів з дому Ройс.

Коли владу в Долині було затверджено, андали звернули увагу на решту Вестеросу і виступили на завоювання з Кривавої Брами. У війнах, що відбулися далі, андальські шукачі пригод та слави повикроювали собі невеличкі королівства зі старих володінь першолюдей, воюючи при тому один з одним чи не частіше, ніж з ворогами.

Верховинні роди Місячних гір є, поза сумнівом, нащадками першолюдей, які не схилилися перед андалами і відтак мусили відступити у гори. Ба більше, у звичаях їхніх стрічаються схожі риси зі звичаями дичаків з-за Стіни — наприклад, викрадення наречених, уперта жага до самовладдя тощо — а походження дичаків від першолюдей вже ніхто не стане піддавати сумніву.

Про війни на Тризубі відомо, що аж семеро андальських королів з’єднали свої потуги проти останнього правдивого Короля на Річках та Пагорбах, Трістіфера Четвертого, який походив з крові першолюдей, і перемогли цього короля у його сотій битві, якщо вірити співцям. Його спадкоємець, Трістіфер П’ятий, виявився нездатним захистити батьків спадок, і королівство відійшло андалам.

В ту саму добу один з андалів, відомий з переказів як Еррег Бий-Родичів, набрів на величезний пагорб Вишесерце. На ньому під покровом захисту королів першолюдей діти лісу дбали про могутні різьблені оберіг-дерева, що увінчували вершину пагорба (а було їх тридцять і одне, як пише архімаестер Лаврент у рукописі “Старожитності Тризуба”). Кажуть, що коли Еррегові воїни знамірилися зрубати дерева, першолюди стали до бою поруч з дітьми, але міць андалів була для них завелика. Діти разом з першолюдьми відчайдушно захищали святий для них гай і усі до одного там загинули. Казкарі полюбляють згадувати, що відтоді примари дітей з’являються на пагорбі. Річкові ж мешканці того місця остерігаються і донині.

Як і першолюди перед ними, андали виявилися безжальними ворогами для решток дітей лісу. В їхніх очах діти вклонялися чужинським богам, жили за чужими звичаями, тож андали погнали їх геть з лісових нетрів, відданих дітям за Угодою. За довгі роки життя нарізно від усього світу діти послабшали і вже не мали на своєму боці навіть тих сил та знань, якими свого часу користалися на противагу першолюдям. Те, чого не змогли здійснити першолюди — викорінити дітей лісу до ноги — андалам вдалося за вельми короткий строк. Якісь недобитки могли втекти до Перешийку і знайти безпечну криївку серед боліт та пливких острівців, але навіть якщо так і сталося, жодних слідів не лишилося. Дехто пише, що частина дітей могла врятуватися на острові Ликів під захистом зелених людей, яких андали не зуміли знищити. Але, знову ж таки, жодних переконливих доказів чи слідів знайдено не було.

Хай там як, і без того нечисленні діти лісу повтікали або загинули, а першолюди програвали андальським загарбникам війну за війною і віддавали в їхні руки королівство за королівством. Битв і війн сталося незліченне число, та зрештою всі південські королівства спіткала одна доля. Що ж до людей Долини, дехто з них скорився андалам і навіть прийняв віру Седмиці. В багатьох випадках андали брали собі за дружин вдів і доньок переможених королів для зміцнення своїх прав та влади, бо все ж таки, попри все, першолюди значно переважали андалів числом і не могли бути просто відтіснені або винищені. Те, що в численних південних замках досі існують божегаї з різьбленими оберіг-деревами — то справа рук перших андальських королів, які перейшли від завоювання до збирання, тим уникнувши тяжких чвар між різними вірами.

Навіть залізяни — люті наїзники морських хвиль, які спершу вважали себе у безпеці на своїх островах — не втрималися супроти андальської навали. Бо хоча андали звернули увагу на Залізні острови лише за тисячу років по своїм пришесті, зате взялися за нове завоювання з поновленим завзяттям і ринули на острови нищівною хвилею. Ними було обірвано родовід Уррона Червонорукого, нащадки якого правили на островах мечем та сокирою близько тисячі років.

Хаерег пише, що спершу нові андальські королі хотіли змусити залізян прийняти віру Седмиці, але залізяни й чути не хотіли, зрештою дозволивши їй лише співіснувати з їхньою власною вірою в Потоплого Бога. Так само, як і на решті Вестеросу, андали брали собі залізянських дружин та доньок і народжували з ними дітей. Але геть не так само, як в інших королівствах, Святій Вірі не вдалося там вкорінитися; ба більше, вона не трималася міцно навіть у родинах андальської крові. З часом Залізними островами повернувся одноосібно правити Потоплий Бог, і хіба що кілька вельможних домів ще пам’ятали Седмицю.

Сама лише Північ, і ніхто більше, зуміла дати андалам відсіч завдяки непрохідним болотам Перешийку та стародавній твердині Калин-Коп. Число знищених на Перешийку андальських воїнів нелегко піддається ліку; ось як сталося, що Королі Зими зберегли незалежність свого престолу ще на багато століть.

Десять тисяч кораблів

Останнє з великих переселень на Вестерос сталося по довгім часі після пришестя першолюдей та андалів. Щойно скінчилися гіскарські війни, як драконовладці Валірії обернули погляд на захід, де розповсюдження валірійського впливу підштовхнуло Вільноземство і його зовнішні землі до ворожнечі з племенами Ройни.

Наймогутніша річка у світі, Ройна разом з притоками розкинулася трохи не на весь захід Есосу. На її берегах постала цивілізація така ж стародавня та овіяна піснями, як Старе Царство Гісу. Багатіючи з того, що пливло і перевозилося річкою, ройнари назвали її Матір’ю Ройною.

Рибалки, купці, вчителі, вчені книжники, знавці обробки дерева, каменю та металу, вони зводили свої вишукані міста і містечка від витоків Ройни аж до самого її гирла — і кожне було дивовижніше за інше. У Оксамитових горбах постав Гойян Дроге з гаями та водоспадами; у Ні Сарі, місті джерел і водограїв, ніколи не змовкали пісні; Ар Ной на Кохойні пишався палатами зеленого мармуру; світлий Сар Мел пахкотів квітами; Саргой було оперезано морем, помережано протоками, прикрашено морськими садами. А найвеличнішим з усіх стояв Кройян, місто свят і веселощів з його величезним Палацом Кохання. Мистецтво та музика пишно буяли у містах на Ройні, а ще казали, що тамтешні мешканці мають власні чари — чари води, вельми відмінні від валіріської химороді, виплетеної з крові та вогню. Хоч і поєднані спільним родоводом, звичаями та самою річкою, яка подарувала їм життя, в усьому іншому ройнійські міста ревно берегли свою незалежність, і в кожному правив свій власний великий князь… а коли і княгиня, бо серед річкового племені жінки вважалися рівними чоловікам.

Загалом невойовничі, все ж ройнари нікому не дарували образ і билися вельми люто, коли їх до того змушували — численні андальські нападники відчули це на своїй шкурі. Ройнійський воїн у обладунку сріблястої луски, шоломі в подобі риб’ячої голови, з довгим списом та щитом, схожим на панцир черепахи, викликав острах та повагу в усіх, хто стрічався йому в битві. Казали, що сама Матір Ройна шепоче своїм дітям про кожну загрозу, що ройнарські князі володіють дивними, неосяжними розумом силами, що ройнарські жінки б’ються так само люто, як і чоловіки, і що міста ройнарів захищають “водяні мури”, де розіб’ється та потоне будь-який нападник.

Чимало століть ройнари жили в мирі та спокої. Хоча в горах та лісах навколо Матері Ройни жило чимало дикунських племен, жодне не насмілювалося набридати річковому народові. Самі ж ройнари не виказували бажання кудись розширюватися — їхньою домівкою, матір’ю та богом була річка, і майже ніхто з них не зважувався оселятися там, куди не долинала її вічна пісня.

Коли шукачі пригод, вигнанці та торговці з Валірійського Вільноземства почали розповсюджуватися за межі Краю Довгого Літа у століття після падіння Старого Царства Гісу, то ройнарські князі спершу привітали їх дружніми обіймами, а жерці оголосили, що кожна людина має право доторкнутися до щедрот Матері Ройни.

Але згодом перші поселення валірійців виросли у містечка, а тоді у великі міста, і деякі ройнари почали шкодувати про поблажливість своїх прабатьків. Дружба поступилася ворожнечі, а надто у пониззі річки, де стародавнє місто Сар Мел і оточений мурами валірійський Волон Терис стояли один проти одного просто через річку, а також і на берегах Літнього моря, де Вільне Місто Волантис невдовзі почало змагатися з овіяним казками Саргоєм, подібно до нього оволодівши одним з рукавів гирла Матері Ройни.

Суперечки між мешканцями міст-суперників ставали дедалі частішими та брутальнішими, аж нарешті переросли у низку коротких, але кривавих війн. Сар Мел та Волон Терис першими стрілися у битві. За переказами, чвара почалася з того, що валірійці спіймали в тенета і вбили одну з тих велетенських черепах, котрих ройнари звуть Річковими Дідами і вважають священними як чоловіків самої Матері Ройни. Перша Черепаша Війна тривала ледве один місяцеворот. Сар Мел було пограбовано і спалено, та все ж він вийшов переможцем, бо ройнарські водочарники прикликали силу річки й напустили на Волон Терис повінь, що змила половину міста, якщо вірити давнім оповідкам.

Але на тім війни не скінчилися, а точилися далі: Війна Трьох Князів, Друга Черепаша Війна, Рибальська Війна, Сольова Війна, Третя Черепаша Війна, війна на озері Чингал, Прянищна Війна тощо… надто багато їх сталося, щоб перелічити тут усі. Міста й містечка спалювали, топили, відбудовували знову. Тисячі людей загинули або пішли у неволю. Валірія у цих сутичках частіше перемагала, ніж зазнавала поразок, бо великі князі ройнарів, люто оберігаючи свою незалежність, боролися самі, тоді як валірійські поселення допомагали одне одному, а в тяжку годину кликали на допомогу сили самого Вільноземства. У описі тих прикрих подій, що тривали майже два з половиною століття, немає рівних праці Бельдекара “Літописи ройнійських війн”.

Згадана низка чвар розпалилася найкривавіше тисячу років тому в Другій Прянищній Війні, під час якої три валірійські драконовладці з’єднали сили з родичами та прихильниками і перемогли, пограбували та знищили Саргой, велике ройнарське портове місто на Літньому морі. Саргойських воїнів безжально винищили, їхніх дітей повели в неволю, а гордовите рожеве місто обернули на попіл. По тому волантинці засіяли димливі руїни сіллю, щоб Саргой ніколи не постав знову.

Цілковите знищення одного з найзаможніших і найкрасніших міст на Ройні та поневолення його мешканців занурили решту ройнарських князів у тяжкий сум та розпач. “Нас усіх буде поневолено, якщо не з’єднаємося дати відсіч страшній загрозі”, — проголосив найвидатніший з них, Гарин кройянський. Войовничий князь закликав своє плем’я з’єднатися у великий союз і змити, наче бруд з лику Ройни, усі валірійські міста.

Лише княгиня Німерія, володарка Ні Сару, сказала слово проти. “У цій війні ми не маємо надії на перемогу”, — застерегла вона, та інші князі потопили її слова у галасі й присягнулися на мечах Гаринові. Навіть воїни її міста Ні Сар палали жагою до битви, і Німерія не мала іншого вибору, крім приєднатися до союзу.

Невдовзі у Кройяні під провід великого князя Гарина зібралося найбільше військо, яке бачив Есос упродовж свого існування. За словами Бельдекара, воно налічувало чверть мільйона вояків. Від витоків Ройни до її численних гирл кожен чоловік, здатний битися, узяв до рук меча та щита і дістався міста веселощів, де мав початися великий похід. Князь оголосив, що поки військо лишається на берегах Матері Ройни, воякам нема чого боятися драконів Валірії, бо власні ройнарські водочарники захистять їх від вогнів Вільноземства.

Гарин поділив своє неймовірне військо на три відділи: один рушив униз східним берегом Ройни, один — західним, а велетенський флот бойових галер мав триматися на воді між ними і очищувати річку від ворожих кораблів. І ось великий князь виступив з Кройяна униз течією, знищуючи всі ворожі містечка, села та городища на своєму шляху і безжально придушуючи будь-який спротив.

У Сельорисі він виграв свою першу битву, здолавши тридцятитисячне валірійське військо і захопивши місто приступом. Валісар спіткала та ж сама доля. У Волон Терисі Гарин побачив перед собою сто тисяч ворогів, сотню бойових слонів і трьох драконовладців, але переміг і там, хоча за високу ціну. Багато тисяч людей згоріло, але ще більше врятувалося у мілких водах, поки водочарники жбурляли по ворожих драконах велетенські водяні пагони. Ройнарські лучники збили з неба двох драконів, а третього поранили і змусили до втечі. Зрештою Матір Ройна піднялася у гніві та проковтнула Волон Терис. Опісля люди почали кликати переможного князя Гарином Великим. Казали, що у Волантисі вельможі тремтіли з жаху, зачувши про наближення ройнарського війська. Не насмілюючись зустріти його в полі, волантинці відступили у безпечну схованку за Чорні Стіни і заблагали Вільноземство про допомогу.

І дракони відгукнулися на їхній заклик… та не три, котрих здолав князь Гарин у Волон Терисі, а триста чи й більше, якщо вірити нині відомим оповідям. Проти їхнього вогню ройнари встояти не змогли. Десятки тисяч згоріли у полум’ї, інші кидалися у річку по рятунок, сподіваючись на захист від драконів у обіймах Матері Ройни… і тонули у тих самих обіймах. Деякі літописці наполягають, що палкі вогні змусили води самої річки скипіти і перетворитися на пару. Гарина Великого полонили живим і змусили дивитися, як його люди гинуть за непокору. Але воїнам Гарина такої милості не подарували; волантинці та їхні валірійські родичі поклали усіх під меч — кажуть, так багато, що величезна гавань Волантису від їхньої крові почервоніла навкруги, скільки бачило око. По тому переможці зібрали власну потугу і рушили на північ уздовж річки, де люто погромили Сар Мел, перш ніж націлитися на Кройян, власне місто князя Гарина. Гарина, замкненого у золотій клітці за наказом драконовладців, привезли назад до міста свят і веселощів, щоб він на власні очі засвідчив його падіння і руїну.

У Кройяні клітку вивісили з мурів, щоб великий князь міг на власні очі бачити поневолення жінок та дітей, чиї батьки та брати загинули у відважній, але безнадійній війні… але кажуть, що великий князь, замість перелякано скоритися, накликав на переможців прокляття, благаючи Матір Ройну помститися за її дітей. Тієї ж ночі Ройна розлилася попри суху пору, ще й з такою люттю, котрої не знала людська пам’ять. На землю впав густий туман ядучих випарів, і валірійські завойовники почали помирати від сірої лускачки. (У цій оповіді є певна частка правди: у пізніші століття Ломас Довгоступ написав про затоплені руїни Кройяна, його гнилі тумани та води, а також про те, як заблукалі мандрівники, заражені лускачкою, мусили лишатися мешкати у тих руїнах — і становити загрозу для всіх, хто проминав річкою зламаний прогін Мосту Мрій.)

Вище за течією Ройни, у місті Ні Сар, велика княгиня Німерія невдовзі отримала звістку про нищівну поразку Гарина та поневолення люду Кройяна і Сар Мела. Вона зрозуміла, що та сама доля чекає і на її місто. А відтак зібрала усі кораблі, які лишилися на Ройні — малі та великі — і посадила у них стільки жінок та дітей, скільки вмістилося (бо майже всі чоловіки, здатні тримати зброю, пішли з Гарином і загинули). Свій зібраний по нитці флот Німерія повела униз річкою, повз димливі руїни міст і повні трупів бойовища, крізь загати розпухлих мерців, що душили світлі води. Щоб уникнути Волантису та його війська, Німерія обрала одну зі старих проток гирла і вийшла у Літнє море там, де колись стояв Саргой.

У піснях та казках оповідається, що Німерія вивела в море десять тисяч кораблів на пошуки нової домівки для своїх людей, куди б не дотяглися руки Валірії з її драконовладцями. Бельдекар стверджує, що число це надто завищене — чи не в десяток разів. Інші літописці пропонують інші числа, та насправді ніхто ніколи точно не рахував. Напевне можна сказати лиш те, що кораблів було дуже багато, і більшість — річкові, як от скедії та насади, торговельні галери, рибальські байдаки, прогулянкові мавни, ба навіть прості плоти. На чардаках та під ними юрмилося повно жінок, дітей та старих. Хіба один з десяти кораблів, за ліком Бельдекара, годився для відкритого моря.

Подорож Німерії виявилася довгою і повною жахіть. Більше як сто кораблів набрали води і потонули у першу ж бурю, стрічену флотом. Стільки ж, а чи й більше, повернули назад з остраху, і їх запопали невільникарі Волантиса. Ще чимало загубилося чи було віднесено геть, і більше їх ніхто не бачив.

Решта флоту дошкутильгала через Літнє море до Василіскових островів, де спинилася взяти свіжої води та харчів… і стала здобиччю корсарських ватажків з Сокири, Кігтя та Скиглявої гори, які забули про свої чвари на час досить довгий, щоб напасти на ройнарів з вогнем і мечем, спалити чотири десятки кораблів і забрати кількасот людей у неволю. Трохи згодом корсари дозволили ройнарам оселитися на Жаб’ячому острові за умови, що ті віддадуть усі кораблі та човни і надсилатимуть кожному з королів щорічну данину: по тридцять незайманих дівчат і вродливих хлопчиків.

Німерія відмовила їм у нахабних вимогах і знову вивела кораблі у море, сподіваючись знайти притулок у жарких та вогких хащах Софоріосу. Хтось оселився на Василісковому Розі, інші — серед лискучих зелених вод Замойоса, пливких пісків, зубатих крокодилів та зогнилих, майже потонулих дерев. Сама княгиня Німерія лишилася з кораблями у Заметтарі — тисячу років покинутому гіскарському поселенні, — тоді як чимало її супутників піднялися річкою до велетенських руїн Йєна, моторошної домівки упирів та павуків.

На Софоріосі водилося чимало коштовних речей: золото, самоцвітне каміння, шкури та хутра дивних звірів, чудернацькі плоди, незнані прянощі… але ройнари не взнали там багатства та розквіту. Волога задушлива спека пригнічувала їхній дух, а хмари кусючої мушви поширювали одну пошесть за іншою: зелену лихоманку, скокову чуму, криваві чиряки, мокрі виразки, солодке гнилля. Особливо вразливими до хвороб виявилися зовсім юні та зовсім старі. Навіть піти похлюпатися у річці означало кинути виклик смерті, бо Замойос кишів зграями хижих риб і крихітними хробачками, що відкладали яйця у плоті купальників. Два нові містечка на Василісковому Розі зазнали нападів людоловів, які винищили або повели в неволю геть усіх мешканців. У Йєні доводилося давати ради нападам огидних смугастих людожерів з лісових хащів.

Більш як рік ройнари намагалися вижити і облаштуватися на Софоріосі — аж до дня, коли з Заметтару прибули до Йєна посланці на човні й побачили, що всі чоловіки, жінки та діти у тому зруйнованому, населеному привидами місті зникли за одну ніч. Тоді Німерія скликала своїх людей назад на кораблі й знову підняла вітрила.

Наступні три роки ройнари блукали південними морями у пошуках нової домівки. На Нааті, острові метеликів, миролюбні місцеві мешканці радо привітали їх, але бог, що захищає той дивний край, почав вражати одразу десятки новоприбульців безіменною, проте смертельною хворобою, тим загнавши їх назад на кораблі. На Літніх островах вони оселилися на безлюдному скелястому острівці коло східного узбережжя Валано, який скоро став відомий як Жіночий острів, але кам’янистий ґрунт давав жалюгідні врожаї, і чимало людей мучилося голодом. Коли вітрила знову підняли, дехто з ройнарів кинув Німерію та пішов за жрицею на ім’я Друзелька — вона твердила, що чує, як Матір Ройна кличе своїх дітей додому… та коли Друзелька і її послідовники повернулися до своїх старих міст, на них вже чекали вороги. Незабаром нещасних було виловлено, а тоді вбито чи поневолено.

Строкаті, побиті дорогою рештки десяти тисяч кораблів вирушили на захід під проводом Німерії. Цього разу вона замірилася на Вестерос. Та після стількох мандрів її кораблі годилися для довгого плавання ще гірше, ніж коли випливали з Матері Ройни, а відтак флот прибув до Дорну не цілком. Навіть і нині на Порогах мешкають окремі громади ройнарів, що називають себе нащадками тих, кого побило об скелі й викинуло на острови. Інші кораблі, віднесені бурями, прибилися до Лису чи Тирошу, де з власної волі віддалися у рабство, вважаючи його кращим за підводну могилу. Решта кораблів викинулася на узбережжя Дорну біля гирла річки Зеленокрівці, неподалік старовинних пісковичних мурів Піскоплава, стольця дому Мартел.

Висушений сонцем, пустельний, малолюдний — тогочасний Дорн був убогим краєм, де зо два десятки войовничих князьків та дрібних корольків нескінченно сварилися за кожну річечку, струмок, колодязь та латку плодючої землі. Більшість дорнійських можновладців побачили у ройнарах непроханих зайд з осоружними звичаями та чужинськими богами, яких треба випхати назад у море, звідки ті так зненацька з’явилися. Але Морз Мартел, князь на Піскоплаві, побачив у прибульцях нові можливості… а якщо вірити співцям, ще й прихилився серцем до Німерії, лютої та вродливої войовниці, яка повела своє плем’я за півсвіту, щоб урятувати від неволі.

Кажуть, що серед прибулих до Дорну з Німерією ройнарів вісім з кожних десяти були жінки… але серед тих налічувалося зо чверть воїнів, бо ройнійський звичай не перешкоджав жінкам битися. Та й ті, які ніколи не билися, неабияк загартувалися мандрами і поневіряннями. До того ж тисячі колишніх хлопчиків-утікачів з Ройни за роки блукань перетворилися на чоловіків і взяли до рук списи. З’єднавшись союзом з прибульцями, Мартели вдесятеро збільшили свою потугу.

Коли Морз Мартел узяв собі Німерію за дружину, кількасот його лицарів, зброєносців та значкових панів також побралися з ройнійськими жінками, а чимало вже одружених взяли їх собі за коханок. Так два племені з’єдналися кревними зв’язками. Шлюбні союзи збагатили та зміцнили дім Мартел і його дорнійських прибічників. Адже ройнари привезли з собою чималі статки; їхні ремісники, ковалі, муляри знали мистецькі таємниці, невідомі вестероським майстрам, а зброяри невдовзі почали виробляти мечі, списи, обладунки з блях та луски, яких жоден вестероський коваль не мріяв повторити. Ба більше — переказують, ройнійські водяні відьми знали такі чари, що від них сухі струмки знову потекли, а пустеля розквітла і зазеленіла.

Щоб відзначити укладення нових союзів і перешкодити своєму племені повернутися до моря, Німерія спалила усі ройнарські кораблі. “Мандри наші скінчено, — оголосила вона. — Ми знайшли нову домівку, де довіку житимемо і помремо”.

(Деякі з ройнарів оплакували втрату кораблів, і замість осісти на новій землі обрали для життя плинкі води Зеленокрівці, хай лише блідої тіні Матері Ройни, якій вони не припинили вклонятися та молитися. Ця громада існує і донині, відома під назвою “сиріток Зеленокрівці”.)

Коли кількасот продірявлених та скособочених корабельних коробів віддали смолоскипові, щоб перетворити на попіл, ясні вогні освітили узбережжя на дві з половиною сотні верст; у їхньому палючому світлі велика княгиня Німерія нарекла Морза Мартела великим князем Дорну за ройнійським звичаєм, затвердивши його владу над “червоними пісками та білими, і всіма землями та річками від гір до великого солоного моря”.

Втім, владу ту було легше проголосити, ніж здобути. Знадобилося ще чимало років війн на те, щоб Мартели та їхні ройнарські спільники запопали і підкорили одного дрібного князька за іншим. Аж шість звойованих королів надіслали на Стіну в золотих кайданах Німерія та її князь, доки не лишився один, але наймогутніший з їхніх ворогів — Йорік Крицак, Крулекров, П’ятий тако наречений, володар Крицака, Оборонець Камінного Шляху, Лицар Криниць, Король Червонопілля, Король Зеленопаса, Король Дорнійців.

Дев’ять років тривала боротьба Морза Мартела та його союзників (серед яких були дім Раріг на Небосязі, дім Толан у Примар-Горбі, дім Дейн у Зорепаді та дім Уллер у Геєнні) супроти Крицака з його значковим панством (Джордейнів у Торі, Вилів на Кам’янім Шляху, разом з Чорнощовбами, Коргилами та багатьма іншими). Битв сталося надто багато, щоб їх згадувати. Коли Морз Мартел загинув від меча Йоріка Крицака у Третій Битві на Кістянім Шляху, велика княгиня Німерія сама-одна очолила все його військо. Знадобилося ще два роки війни, але зрештою саме Німерія змусила Йоріка Крицака зігнути коліна і відтоді безперешкодно правила з Сонцеспису.

Хоча Німерія ще двічі виходила заміж (уперше за похилого літами князя Уллера з Геєнни, а вдруге — за хвацького пана Давоса Дейна з Зорепаду, Вранішнього Меча), двадцять сім років панувала вона у Дорні нероздільно, безперечно і одноосібно, дослухаючись до своїх чоловіків лише як до радників. Велика княгиня пережила з десяток зазіхань на своє життя, придушила два бунти, відбила два вторгнення штормового короля Дуррана Третього і ще одне — Грейдона, короля Обширу.

Коли по Німерію нарешті прийшла смерть, її престол успадкувала найстарша з чотирьох доньок від Морза Мартела, а не син від Давоса Дейна, бо дотоді дорнійці вже запозичили чимало ройнарських законів та звичаїв, хай навіть пам’ять про Матір Ройну і десять тисяч кораблів потроху вже блякнула, перетворюючись на пісню та казку.

Лихо Валірії

Знищивши та підкоривши ройнарів, Валірія невдовзі досягла повновладдя на всій західній половині Есосу — від вузького моря до Невільницької затоки, а також від Літнього моря до Тремтливого. Звідусіль до Вільноземства рікою стікалися невільники, а там їх швидко заганяли під Чотирнадцять Вогнів копати коштовне золото та срібло, в якому вільноземці так пристрасно кохалися. Можливо, у приготуваннях до перетину вузького моря валірійці якраз і заснували свою найзахіднішу твердиню на острові, який приблизно за двісті років до Лиха стане відомим як Дракон-Камінь. Жоден король перешкод їм не чинив — хоча кілька місцевих князьків вузького моря намагалися опиратися, але міць Валірії була завелика для них. За допомогою своєї таємної химороді валірійці звели на Дракон-Камені могутній замок.

Минуло два століття; протягом них у семи вестероських королівствах швидше, ніж раніше, почали з’являтися омріяні клинки валірійського булату — але не настільки швидко, як бажалося б князям і королям, ладним на все заради них. Видовисько драконовладця, що маяв у небесах над Чорноводою затокою, вже не викликало того подиву, що раніше, бо траплялося дедалі частіше. Зрештою валірійці завважили свій західний рубіж убезпеченим і повернулися до чвар, змов та усобиць на своєму рідному суходолі.

А тоді, раптово для всіх (крім хіба що Аенара Таргарієна та його доньки Даеніс Дивоглядної), у Валірію прийшло Лихо.

До сього дня ніхто не знає, що саме спричинило Лихо. Більшість вважає його цілком природним, хоча і неймовірної сили, вибухом від одночасного виверження усіх Чотирнадцяти Вогнів. Утім, деякі септони, яким бракує належної мудрості, проголошують, що валірійці самі накликали біду гріховним поклонінням кільком сотням богів; мовляв, у безбожній жадобі вони закопалися надто глибоко і зронили на Вільноземство палючий гнів усіх семи пекл. Жменька маестрів під впливом уривків з праці септона Барта стверджує, що валірійці особливими чарами стримували та приборкували Чотирнадцять Вогнів протягом тисячоліть, що їхня несита жадоба до рабів та багатств спрямована була не лише на розширення влади та могуття, а й на збереження та підтримку тих чар, і що коли сила заклять виснажилася, біда стала неминучою.

Серед згаданої жменьки є такі, що вважають, нібито Лихо Валірії є здійсненням прокляття Гарина Великого. Інші згадують жерців Ра-Гльора, які, мовляв, прикликали вогонь свого бога таємничими моторошними відправами. А дехто поєднує чудернацькі уявлення про валірійське чародійство з правдивими відомостями про прагнення та зазіхання великих домів Валірії… і припускає, що в буревії безперервних чвар та змов між великими домами могло загинути надто багато шанованих чародіїв, зусиллями котрих відновлювалися пута, що стримували полум’я Чотирнадцяти Вогнів.

Втім, єдине, що нині можна сказати про ті події — такого страшного лиха дотоді ще не бачив світ. Стародавнє могутнє Вільноземство — домівка драконів та чародіїв незрівнянної майстерності — зруйнувалося і впало у порох за кілька годин. Писано в літописах, що кожна гора на обширі у вісімсот верст розкололася і виплюнула в повітря попіл, дим та вогонь такий гарячий і жадібний, що огортав і нищив навіть драконів у небі. Велетенські тріщини розчахувалися у землі, ковтали палаци, храми, цілі міста. Озера кипіли або перетворювалися на ядучу кислоту, гори вибухали, струмені розплавленого каменю вилітали на тисячу стоп у повітря, з червоних хмар періщили зливи драконоскла і чорної гемонської крові. На півночі земля розкололася і провалилася сама у себе; до розлому ринуло скипіле, розбурхане море. Найвеличніше і найгордовитіше місто у цілому світі зникло за одну мить, а казкове царство, яким воно володіло — за один день. Край Вічного Літа — колись найплодючіша земля у світі — лишився випаленим, затопленим, спустошеним. А зібраний Лихом кривавий врожай людських життів не могли достеменно підрахувати ще ціле століття.

У раптово утвореній порожнечі запанувало безвладдя і безлад. Усі драконовладці тоді перебували у Валірії, за своїм звичаєм… окрім хіба що Аенара Таргарієна, його дітей та драконів, які заздалегідь втекли на Дракон-Камінь і тим уникли Лиха. В деяких записах згадується, що вижило ще кілька валірійських родин… принаймні на певний час. Пишуть, що окремих валірійских драконовладців пожаліла доля, бо вони саме гостювали у Тироші та Лисі, але у кривавім розбраті, що почався негайно після Лиха, їх разом з драконами знищили мешканці згаданих Вільних Міст.

У літописах Кохору стверджується, що гість міста, драконовладець Ауріон, зібрав потугу з кохорських поселенців і проголосив себе першим імператором Валірії. Він вилетів з міста на спині свого величезного дракона, у супроводі тридцяти тисяч піших вояків, щоб зібрати під свою руку рештки Валірії та перезаснувати Вільноземство. Проте ані імператора Ауріона, ані його війська більше ніхто не бачив.

Отже, часи драконів на Есосі добігли кінця.

Волантис, наймогутніше з Вільних Міст, швидко оголосив себе спадкоємцем валірійського панування. Чоловіки та жінки шляхетної валірійської крові, проте не драконовладці, закликали до війни проти інших міст. “Тигри”, як невдовзі стали кликати прихильників збройного завоювання, втягнули Волантис у велику колотнечу супроти інших Вільних Міст. Спершу на них чекала перемога; морські та наземні потуги захопили Лис та Мир, оволоділи південними теренами Ройни. Розширення нового войовничого царства було спинено тоді, коли воно скочило вище голови — спробувало захопити також і Тирош. Занепокоєний волантинськими зазіханнями, Тирошеві на допомогу прийшов Пентос; Мир та Лис повстали, а дож Браавосу надіслав Лисові сотню бойових кораблів. До того ж у Спірних Землях з’явилося військо Аргілака Пихатого, штормового короля з Вестеросу, привабленого обіцянками золота і слави — він ущент розбив волантинську потугу, що намагалася знову захопити Мир.

У розпал згаданих чвар, а згодом у безперервних війнах за Спірні Землі, що тривають і донині, на Есосі виникла і вкорінилася пошесть — охочі наймані полки, що величають себе “вільними кумпанствами”. Спершу ці загони сердюків-запроданців просто билися за будь-кого, хто їм платив. Але було помічено: щоразу, коли виникала загроза стишення війни та настання миру, полковники вільних кумпанств докладали відчайдушних зусиль для розпалювання нових чвар — і з них їли свій хліб, жиріючи з награбованої здобичі.

Наприкінці згаданих війн до боротьби став навіть майбутній Завойовник — тоді ще зовсім молодий Аегон Таргарієн. Його пращури завжди дивилися на схід у своїх зазіханнях, та його увага з ранніх літ прикута була до заходу. Все ж, коли Пентос і Тирош надіслали йому запрошення приєднатися до великого союзу проти Волантиса, Аегон дослухався. З причини, донині нам невідомої, він обрав відповісти на заклик… хоча лише до певної міри. Сівши на Чорного Жаха, Аегон, за переказами, полетів на схід, зустрівся там з князем Пентосу та магістратами цього Вільного Міста, а відти вчасно встиг Балеріоном до Лису, де спалив волантинський флот, що саме готувався до вторгнення.

Далі на Волантис чекали нові поразки: на озері Чингал вогняні галери Кохору та Норвосу знищили майже всі волантинські кораблі, що намагалися панувати на Ройні; на сході з Дотракійського моря вихлюпнули дотракійці, лишаючи по собі спалені міста і села та заміряючись на послаблений війною Волантис. Зрештою “слони” — волантинська громада, що прагнула миру і складалася головне з заможних купців, яких війна зачепила найжорстокіше — забрали владу в “тигрів”, охочих до завоювань, і поклали край битвам та руїні.

Що до Аегона Таргарієна, то пишуть, що невдовзі після перемоги над Волантисом він втратив цікавість до справ сходу. Вважаючи волантинську небезпеку вичерпаною, він повернувся на Дракон-Камінь і там, не переймаючись більше війнами Есосу, обернув погляд на захід.

Валірійське Вільноземство та його панування над світом були знищені Лихом, але потрощений півострів лишився. Чудернацькі казки гуляють у наші дні про нього та про гемонів, що населяють Димливе море, де колись стояли Чотирнадцять Вогнів. Навіть шлях, що веде з Волантиса до Невільницької затоки, віддавна отримав назву “гемонської дороги”, якої уникають усі не позбавлені розуму мандрівники. Мореплавці, що насмілилися потикнутися до Димливого моря, не повертаються назад. Волантинці взнали цю істину, коли під час Кривавого Століття надіслали флот захопити півострів, але втратили його без сліду. Ходять моторошні чутки про людей, що досі мешкають серед руїн Валірії та найближчих до неї міст Орос і Тирія. Але інші джерела заперечують їхнє існування, стверджуючи, що Лихо міцно тримає Валірію в своїх пазурях.

Кілька міст, свого часу заснованих Вільноземством або підданих йому, досі лишаються населеними завдяки віддаленню від серця Валірії. Найпохмуріше з них — Мантарис, про яке кажуть, що люди там народжуються спотвореними покручами, і то начебто з тієї причини, що місто стоїть на гемонській дорозі. Поголос про Толос, де можна знайти найкращих у світі пращників, та про Елірію, місто на острові, ходить менш зловісний. Але і згадки ті міста майже не варті, бо давно вже побраталися з гіскарськими містами на Невільницькій затоці й уникають участі у будь-яких спробах повернути чи відродити полум’яне серце старої Валірії.

Панування драконів

Ця частина містить розповідь про королівське панування дому Таргарієн, від Аегона Завойовника до Аериса Навіженого. Не злічити маестрів, які вже про це написали; складені ними докупи знання охоплюють майже все, про що далі йтиметься. Собі ж я дозволив невелике свавілля лише в одному: наведений тут звіт про Аегонове Завоювання не вийшов з-під мого пера, але був знайдений нещодавно у сховищах Цитаделі, де лежав забутий від сумного кінця Аегона П’ятого тако нареченого. Цей уривок — частина великої праці, замисленої як літопис панування королів Таргарієнів — збирав пилюку серед паперів, що належали архімаестрові Герольду, чиї дослідження з історії Старограду вельми шанувалися у його часи. Але написав ту працю не він. Це легко вгадати з мови оповіді; до того ж певні примітки, знайдені в паперах, вказують, що створив її архімаестер Гільдайн — останній маестер, що служив у Перелітку перед його зруйнуванням у правління Аегона Щасливого, П’ятого тако нареченого. Є думка, що Гільдайн міг надіслати свій звіт Герольдові для зауважень та схвалення.

Історія Завоювання описана Гільдайном вельми докладно, незгірш кого іншого — саме тому я помістив її сюди, не ховаючи з людських очей, щоб утіху та користь з неї мали не лише я та покійний архімаестер Герольд. Існують також інші рукописи, знайдені мною та писані вочевидь тією ж рукою, але багато сторінок у них перекладено або втрачено, а інші пошкоджені вогнем чи недбалим зберіганням. Можливо, одного дня знайдено буде більше — достатньо для того, щоб переписати і переплести цю визначну, але загублену працю, бо й того, що я знайшов, вистачило для збурення великого захоплення у Цитаделі.

До тієї ж пори уривки з праці Гільдайна слугуватимуть лише одним з багатьох джерел про правління королів Таргарієнів од Завойовника до покійного Аериса ІІ — останнього Таргарієна, що сидів на Залізному Престолі.

Завоювання

Маестри Цитаделі, що опікуються літописанням Вестеросу, протягом останніх трьох століть мають Аегонове Завоювання за верстовий камінь для відліку років. Народження, смерті, битви та інші важливі події позначаються як А.З. (по Аегоновім Завоюванні) або П.З. (перед Завоюванням).

Проте справжнім вченим відомо, що такий лік подій далекий від точного. Завоювання Аегоном Таргарієном семи королівств Вестеросу сталося не за один день. Більше двох років минуло між висадкою Аегона на берег та його вінчанням короною в Старограді; ба навіть тоді Завоювання лишилося незакінченим з-за нескореного Дорну. Спроби привести дорнійців до нової держави робилися час від часу протягом усього правління короля Аегона, та й королювання його синів без них не минулося, тож назвати певний день та рік скінчення Війн Завоювання здається неможливим.

Та не тільки кінець, а й навіть початок Завоювання оповитий певним непорозумінням. Чимало людей помилково вважають, що королювання Аегона І Таргарієна почалося того дня, коли він висадився на берег у гирлі річки Чорноводи між трьома пагорбами, на яких з часом виросло місто Король-Берег. Але це не так. День Аегонової висадки на берег святкував і сам король, і його нащадки, але сам Завойовник вважав початком свого правління день, коли його коронував і помазав на престол верховний септон Святої Віри у Зоряному Септі Старограду. Вінчання на царство сталося за два роки після Аегонової висадки, вже по тому, коли відкипіли і скінчилися перемогою всі три головні битви Війн Завоювання. Таким чином бачимо, що майже все завоювання Аегона насправді сталося у 2-1 роках П.З., перед Завоюванням.

Таргарієни походили від чистої валірійської крові, були драконовладцями стародавнього роду. За дванадцять років до Лиха Валірії (тобто у 114 р. П.З.) Аенар Таргарієн продав свої маєтності у Вільноземстві та Краю Довгого Літа і перебрався з усіма дружинами, статками, невільниками, драконами, братами, сестрами, родичами та дітьми до Дракон-Каменя, похмурої острівної твердині попід димливою горою у вузькому морі.

У часи свого розквіту та піднесення Валірія була найвеличнішим містом знаного світу, головним осередком цивілізації. Всередині її осяйних мурів при дворах та в радах точилася боротьба за владу і славу; чотири десятки домів-суперників підносилися та занепадали у нескінченних, вишуканих, але часом безжальних змаганнях за першість. Таргарієни не належали до наймогутніших драконовладців, тому суперники завважили їхню втечу на Дракон-Камінь за визнання поразки, за вчинок боягузів. Але насправді то юна донька князя Аенара — Даеніс, котру згодом за її провісництво кликали Даеніс Дивоглядною, — передбачила знищення Валірії силою вогню. І коли Лихо таки сталося за дванадцять років, Таргарієни пережили його єдиними з усіх драконовладців.

Протягом двох століть Дракон-Камінь був найзахіднішою опорою валірійської сили. Його розташування навпроти Гирла дозволяло володарям острова тримати за горло всю Чорноводу затоку; завдяки цьому як Таргарієни, так і їхні найближчі союзники — Веларіони з Плавня (менш впливовий дім валірійського походження) — зсипали до скринь чималі мита з купецьких кораблів, що мусили їх проминати. Кораблі Веларіонів разом з кораблями ще одного союзного валірійського дому — Кельтигарів з острова Клішня — панували у серединних просторах вузького моря, а Таргарієни владарювали над небом завдяки своїм драконам.

Та попри сказане, майже століття після Лиха Валірії (справедливо назване Кривавим Століттям) дім Таргарієн обертав погляди на схід, не на захід, майже не цікавлячись справами Вестеросу. Гаемон Таргарієн, брат і чоловік Даеніс Дивоглядної, заступив Аенара Вигнанця на княжому престолі Дракон-Каменя і став відомий як Гаемон Гучнославний. Гаемонів син Аегон та його донька Елаена разом правили по його смерті, а після них княжа влада перейшла їхньому синові Маегонові, його брату Аерису, а тоді синам Аериса: Аеликсові, Баелонові та Даеміонові. Наймолодшим з трьох братів був Даеміон, чий син Аеріон успадкував Дракон-Камінь.

Той Аегон, якого історія знає під іменами Аегон Завойовник та Аегон Дракон, народився на Дракон-Камені у 27 р. ПЗ. Він був єдиний син і друга дитина Аеріона, князя на Дракон-Камені, та пані Валаени з дому Веларіон, що й сама мала в собі половину крові Таргарієнів з боку матері. Аегон мав двох законно вроджених сестер: старшу Візенью та молодшу Раеніс. Звичай одружувати братів з сестрами для збереження чистоти родоводів побутував серед драконовладців Валірії від давніх часів. Проте Аегон засватав за себе обох своїх сестер, хоча від нього чекали шлюбу лише зі старшою, Візеньєю. Взявши Раеніс за другу дружину, Аегон вчинив доволі незвичайно, хоч і не нечувано — таке вже траплялося раніше. Як казало чимало людей, Аегон побрався з Візеньєю задля обов’язку, а з Раеніс — заради пристрасті.

Брат і сестри показали себе драконовладцями ще до свого весілля. З п’яти драконів, які полетіли з Аенаром Вигнанцем з Валірії, до Аегонових часів дожив лише один — велетенське чудовисько на ім’я Балеріон, Чорний Жах. Інші двоє — Вхагар та Мераксес — були молодші й налупилися вже на Дракон-Камені.

У поширеній казочці, яку часто почуєш від невігласів, стверджується, нібито Аегон Таргарієн ніколи не ступав ногою на землю Вестеросу до того дня, коли виплив на його завоювання. Але правди тут шукати годі. Ще за багато років перед тією подорожжю з волі та наказу князя Аегона було вирізьблено та прикрашено Мальований Стіл — важку дерев’яну плиту, стоп зо п’ятдесят завдовжки, обрисами подібну до Вестероса і змальовану всіма лісами, річками, містами та замками тодішніх семи королівств. Вочевидь, Аегонова цікавість до Вестеросу виникла значно раніше подій, які привели його на війну. Існують надійні звіти про відвідини Цитаделі Старограду Аегоном та його сестрою Візеньєю за молодих років, а також про соколині лови на Вертограді в гостях у князя Рожвина. Міг Аегон відвідати і Ланіспорт; тут писані свідоцтва розбігаються.

Вестерос Аегонової юності було поділено між сімома завжди ворожими один до одного королівствами, і рідко траплявся час, щоб два чи три з них не воювали одне з одним. Велетенська, холодна, кам’яниста Північ корилася Старкам зимосіцьким. У пустелях Дорну правила воля великих князів Мартелів. У багатих на золото західних землях панували Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, у плодючому Обширі — Тепличі з Вирію. Долина, Пальці та Місячні гори належали домові Арин… але найвойовничішими королями Аегонової доби були двоє, чиї володіння лежали найближче до Дракон-Каменя: Гарен Чорний і Аргілак Пихатий.

Свого часу штормові королі дому Дуррандон зі своєї величної твердині Штормолам правили східною половиною Вестеросу від півострова Пізьма до Крабової затоки, але вже кілька століть сила та влада їхня занепадали. Королі Обширу відгризали від їхніх маєтностей на заході, дорнійці турбували з півдня, а Гарен Чорний зі своїми залізняками витіснили з Тризуба і земель на північ од Чорноводи. Король Аргілак, останній з Дуррандонів, на деякий час зупинив занепад: ще зовсім юним хлопчаком відбив дорнійське вторгнення, взяв участь у великому союзі за вузьким морем проти загарбницьких зазіхань “тигрів” Волантису, а ще за двадцять років у битві на Літопіллі власноруч убив Гарса VII Теплича. Але роки брали гору над Аргілаком; його уславлена чорна грива вже геть посивіла, і спритність зі зброєю потроху марніла.

На північ од Чорноводи річковим краєм правив кривавою правицею Гарен Чорний з дому Гиней, Король-на-Островах-та-Річках. Дід Гарена, Гарвин Твердорукий, забрав Тризуб в Аргілакового діда Арека, чиї власні пращури скинули останнього річкового короля за багато століть перед тим. Гаренів батько розширив свої маєтності на схід до Сутіндолу та Росбі. Сам Гарен майже весь час свого панування — трохи не сорок років — віддав зведенню неймовірно велетенського замку на березі Божого Ока. Та оскільки будівництво Гаренголу наближалося до завершення, залізняки невдовзі мали вивільнити сили для нових завоювань.

Жодного короля на Вестеросі так не боялися, як Чорного Гарена, чия жорстокість давно уславилася у всіх семи королівствах. І жоден король не почувався перед лицем його загрози так незатишно, як Аргілак, штормовий володар, останній з Дуррандонів — уславлений, але підстаркуватий воїн, що за спадкоємця престолу мав лише юну незаміжню доньку. Ось чому король Аргілак звернувся до Таргарієнів з Дракон-Каменя, запропонувавши князеві Аегону руку своєї доньки та всі землі східніше Божого Ока — від Тризуба до Чорноводи — за її посаг.

Але Аегон Таргарієн пропозиції штормового короля не прийняв. Відповідь його була така, що двох дружин він вже має, а третьої не потребує. До того ж землі, пропоновані в посаг, вже більше як покоління належали Гаренголові, і не штормовому королеві було їх віддавати. Вочевидь, ослаблий з роками штормовий король мав намір посадити Таргарієнів уздовж Чорноводи, щоб затуляти ними свої землі від Гарена Чорного.

Князь Дракон-Каменя відповів власною пропозицією. Землі у посаг він радо візьме, якщо Аргілак додасть до них Масеїв Гак та ліси й рівнини від Чорноводи на південь до річки Вендвиці та верхів’їв Мандеру. Угоду буде скріплено шлюбом доньки короля Аргілака з Орисом Баратеоном, другом дитинства та вірним поборником князя Аегона.

Але ці умови Аргілак Пихатий гнівно відкинув. Орис Баратеон був непорядно уроджений напівбрат князя Аегона — такий ходив поголос, — і штормовий король ніколи б не погодився зганьбити доньку, віддавши її руку байстрюкові. Навіть сама пропозиція викликала його лють. Аргілак наказав відрубати Аегоновому послу долоні та повернути їх назад у скриньці. “Жодної іншої руки твій байстрюк від мене не матиме”, — писав король у листі.

Аегон нічого не відповів, натомість прикликав друзів, значкове панство та важливих союзників до себе на Дракон-Камінь. Число їх було не надто великим. Веларіони з Плавня присягали домові Таргарієн службою, як і Кельтигари з острова Клішня. З Масеєвого Гака прибули князь Бар-Емон на Гостряку та князь Масей на Камінь-Танку, які присягали Штормоламові, але тісніші зв’язки мали з Дракон-Каменем. Князь Аегон влаштував раду з ними та своїми сестрами, а тоді відвідав замковий септ задля молитви Седмиці Вестеросу, хоча ніколи не славився побожністю.

На сьомий день з веж Дракон-Каменя вилетіла хмара круків, що несла слово князя Аегона до семи королівств Вестеросу. Птахи полинули до семи королів, до Цитаделі Старограду, до князів малих та великих, і всі несли одну звістку: від того дня на Вестеросі має запанувати один-єдиний король. Хто схилиться перед Аегоном з дому Таргарієн, той збереже свої землі та титули. Хто візьметься за зброю та вчинить спротив, того буде подолано, принижено та знищено.

Скільки мечів узяв з собою Аегон та його сестри, наставляючи вітрило з Дракон-Каменя — звіти про те різняться між собою. Хтось каже, що було їх три тисячі, а хтось рахує на сотні. Невеличке таргарієнівське військо висадилося на берег у гирлі Чорноводи, на її північному березі, де над малим рибальським селищем височіли три лісисті пагорби.

За доби Ста Королівств гирло річки намагалися оголосити своїм чимало дрібних корольків — серед них королі Морочники з Сутіндолу, Масеї з Камінь-Танку, ще й річкові королі давнини, такі як Мулли, Рибарі, Бракени, Чорноліси чи Гаки. У різні часи три пагорби прикрашали вежі та городці, які потім брали приступом та нищили у якійсь черговій війні, тож привітати Таргарієнів лишилися тільки розкидані камені та порослі бур’янами руїни. Хоча і Штормолам, і Гаренгол вважали гирло річки своїм, жоден король його не захищав, а найближчі замки тримали або не надто значні пани невеликої могутності та ще меншої військової слави, або такі, що не мали причини любити свого зверхника Гарена Чорного, поставленого над ними силоміць.

Аегон Таргарієн швидко оточив вершину найвищого з трьох пагорбів валом та частоколом і надіслав сестер схилити ближні замки до покори. Росбі здався Раеніс і золотоокому Мераксесу без бою. У Стокварті кілька арбалетників пустили стріли на Візенью, але Вхагар підпалила подихом дахи замку, і він теж швидко скорився.

Перше випробування спіткало завойовників од рук князя Морочника з Сутіндолу та князя Мутона з Дівоставу, які з’єднали потуги і рушили на південь з трьома тисячами вояків скинути нападників назад у море. Аегон вислав їм назустріч Ориса Баратеона — напасти просто у поході, — а сам налетів згори на Чорному Жасі. Обидва князі загинули у битві, переможені майже без спротиву; син Морочника та брат Мутона по тому віддали свої замки та склали мечі у присязі домові Таргарієн. Тогочасний Сутіндол був головним портом Вестеросу на вузькому морі, вельми розжирілим з торгівлі, що чинилася через його води. Візенья Таргарієн не дозволила грабувати місто, але не забарилася визискати всю його скарбницю і тим неабияк поповнила скрині завойовників.

У цьому місці буде якраз доречно обговорити різницю в норові Аегона Таргарієна та його сестер-дружин-королев.

Візенья, найстарша з трьох дітей, на війні почувалася незгірш самого Аегона, охочіше вдягаючи кольчугу, ніж шовки. Вона носила при боці валірійський меч Темну Сестру і володіла ним вельми майстерно, бо навчалася біч-обіч з братом від самого дитинства. Попри сріблясто-золоте волосся та фіалкові валірійські очі, врода її була суворою та жорсткою. Навіть ті, хто любив її найбільше, вважали Візенью за суху, похмуру, невблаганну, а дехто подейкував, чи не занадто вона захоплюється отрутами та заграє з темними мистецтвами.

Раеніс, наймолодша з трьох Таргарієнів, норовом була геть протилежна власній сестрі: жвава, грайлива, допитлива та поривчаста, занадто схильна до раптових примх. Не надто кохаючись у мистецтві війни, Раеніс тішилася музикою, танцями, віршуванням, тримала при собі чимало співців, лицедіїв та лялькарів. Все ж казали, що на драконовій спині Раеніс проводила більше часу, ніж її сестра та брат разом, бо найбільше у світі любила літати. Колись чули навіть, як Раеніс казала, що поки її не спіткала смерть, вона воліла б полинути на Мераксес через Західне море і побачити, що лежить тих берегах, де сідає сонце. В той час, як ніхто ніколи не ставив під сумнів вірність Візеньї братові-чоловікові, Раеніс оточувала себе вродливими юнаками та мужами, з яких (за приглушеними чутками) декого навіть розважала у своїй опочивальні, поки Аегон перебував у старшої сестри. Та попри всі плітки, пильні очі при дворі не могли не помітити, що на кожну ніч з Візеньєю король проводив десять з Раеніс.

Сам Аегон Таргарієн був, на диво, такою ж загадкою для своїх сучасників, як і для нас нинішніх. Озброєний клинком валірійського булату, він рахувався серед найвеличніших воїнів своєї доби, але не знаходив задоволення у збройних звитягах і ніколи не виїжджав на кінний герць або бугурт. Він літав Балеріоном Чорним Жахом, але тільки у битву або швидкі мандри через море та суходіл. Велична постава Аегона приваблювала вояків під його прапори, проте близьких друзів він не мав — хіба що Ориса Баратеона, супутника дитинства та юності. Вабило до нього і жінок, але Аегон залишався незмінно вірним своїм сестрам. У королюванні він покладався на малу раду та сестер, кидаючи на них майже все повсякденне правління державою… але не вагався очолити справи особисто, коли вважав за потрібне. Зі зрадниками та бунтівниками король чинив суворо і безжально, але до колишніх ворогів, що схилилися і стали на коліна, був щедрий та вибачливий.

Уперше Аегон показав себе таким у Аегон-Тверді — грубому замку з землі та колод, зведеному на вершині, яка в майбутньому стане відома всім як Аегонів пагорб. Захопивши з десяток замків та убезпечивши гирло Чорноводи по обох берегах річки, він наказав переможеному панству прибути до нього. Пани склали мечі до його ніг, а Аегон підняв їх з колін і затвердив у титулах та маєтностях. Найстарішим своїм прибічникам він віддав нові статки й винагороди. Даемон Веларіон, Господар Припливів, був поставлений коронним корабельником, тобто очолив королівський флот. Трістон Масей, князь у Камінь-Танку, став коронним правником, Кріспіан Кельтигар — коронним підскарбієм. Що ж до Ориса Баратеона, його король Аегон оголосив “щитом своїм і підпорою, правицею сили своєї”. Саме тому маестри вважають Баратеона першим Правицею Короля.

Корогви з гербами, знаки на щитах давно вже ввійшли у звичай серед панства Вестеросу, але драконовладці старої Валірії таких ніколи не вживали. Коли Аегонові лицарі розгорнули величезний шовковий бойовий прапор з червоним триголовим вогнедишним драконом на чорному тлі, князі завважили це за знак, що Аегон справді став одним з них — а відтак і гідним верховним королем для Вестеросу. Коли королева Візенья поклала обруч валірійського булату, обсаджений рубінами, на братове чоло, а королева Раеніс привітала його як “Аегона, Першого тако нареченого, короля на всьому Вестеросі, оборонця свого народу”, тоді дракони заревли, панство та лицарство загукало вітання… але простолюддя — рибалки, рільники, їхні сестри та дружини — волало найгучніше за всіх.

Проте ті семеро королів, яких Аегон Дракон мав намір скинути з престолів, приготували для нього інші вітання. Гарен Чорний у Гаренголі та Аргілак Пихатий у Штормоламі вже скликали корогви до битви. На заході король Обширу Мерн рушив узбережним гостинцем до Кастерлі-на-Скелі на зустріч з королем Лореном Ланістером. Велика княгиня дорнійська прислала на Дракон-Камінь крука, пропонуючи допомогу проти штормового короля Аргілака… проте як рівна союзниця, не покірна піддана. Ще одна пропозиція про союз надійшла від малолітнього короля у Соколиному Гнізді, Ронела Арина, чия мати попросила за підтримку Аегона Долиною проти Чорного Гарена всі землі на схід від гілки Тризуба, званої Зеленозубом. Навіть на Півночі король Торген Старк зимосіцький просидів з радцями та значковими панами мало не половину ночі, обговорюючи, що робити з зухвалим завойовником. Всі вестероські держави завмерли у тривозі — якого кроку чекати від Аегона далі.

За кілька днів по вінчанні на престол Аегонове військо знову рушило в дорогу. Більша його частина перетнула Чорноводу, прямуючи на Штормолам під орудою Ориса Баратеона. У супроводі летіла королева Раеніс на Мераксесі, звірові з золотими очима та сріблястою лускою. Таргарієнівські кораблі під проводом Даемона Веларіона вийшли з Чорноводої затоки та повернули на північ — на Мартинів та Долину. З ними полетіли королева Візенья і Вхагар. Сам король виступив на північний захід — до Божого Ока і Гаренголу, твердині неймовірних обсягів, народженої хворобливою та невгамовною пихою короля Гарена Чорного, що завершив будівництво і оселився у замку того самого дня, коли Аегон висадився на місці майбутнього Король-Берега.

Усі три таргарієнівські наступи зазнали шаленого спротиву. Князі Ерол, Зруб та Пряжник, значкові Штормоламу, зненацька заскочили передові загони війська Ориса Баратеона під час переправи через Вендвицю і поклали мертвими більше як тисячу вояків, перш ніж зникнути у лісах. Нашвидкуруч зібраний флот Аринів, підсилений тузнем браавоських бойових кораблів, перестрів та подолав таргарієнівський флот у водах коло Мартинова; серед убитих був і очільник Аегонової морської потуги — Даемон Веларіон. Самого Аегона запопали на південному березі Божого Ока — ще й не один раз, а двічі. Битва у Очереті скінчилася таргарієнівською перемогою, але військо зазнало тяжких втрат при Плакучих Вербах, де двоє синів короля Гарена перетнули озеро лодіями на обмотаних ганчір’ям веслах і вдарили ззаду.

Всі згадані поразки, утім, затримали Аегона лише тимчасово, бо зрештою його вороги не мали що протиставити драконам. Вояки Долини потопили третину таргарієнівських кораблів і захопили ще майже стільки ж, та коли королева Візенья налетіла на них з неба, запалали вже їхні власні кораблі. Князі Ерол, Зруб та Пряжник переховувалися у рідних лісових хащах, доки королева Раеніс не нацькувала Мераксес пустити лісом стіну вогню, яка обертала дерева на смолоскипи. Що ж до переможців при Плакучих Вербах, дорогою через озеро назад до Гаренголу вони не чекали раптового нападу Балеріона з вранішнього неба. Гаренові лодії запалали. А з ними — і Гаренові сини.

Аегоновим ворогам тим часом дошкуляли їхні власні вороги. Поки Аргілак Пихатий збирав мечі та списи при Штормоламі, пірати з Порогів напосілися на береги півострова Пізьма, скориставшись браком оборонців, а з Червоних гір на Порубіжжя вихлюпнули загони дорнійських наскочників. У Долині юний король Ронел мусив давати ради бунтові на Трьох Сестрах — сестринці-бо зреклися вірності Соколиному Гнізду і проголосили пані Марлу Розставець своєю королевою.

Втім, то все були дрібні негаразди порівняно з долею, яка спіткала Гарена Чорного. Хоча дім Гиней правив річковими землями вже протягом трьох поколінь, люд Тризубу не плекав любові до своїх залізянських зверхників. Гарен Чорний погнав багато тисяч людей на смерть, змушуючи мурувати свій велетенський замок Гаренгол, витискав з краю дерево та камінь для будівництва, нещадно визискував панство та простолюд у невгамовній жадобі золота. І зрештою річковий край повстав проти нього під проводом князя Едмина Таллі на Водоплині. Прикликаний до оборони Гаренголу, Таллі натомість оголосив вірність домові Таргарієн, підняв над своїм замком драконовий прапор і виїхав з лицарями та стрільцями на поміч Аегоновій потузі. Його непокора заохотила решту річкового панства. Один за одним князі Тризуба зрікалися Гарена і ставали за Аегона Дракона. Чорноліси, Малістери, Ванси, Бракени, Дударі, Фреї, Моци… зібравши свої рушення, всі вони разом напосілися на Гаренгол.

Раптово опинившись у меншині, король Гарен Чорний сховався у своєму начебто нездоланному прихистку. Найбільший замок на Вестеросі за всі часи, Гаренгол мав п’ять неймовірного обсягу башт, невичерпний запас прісної води, велетенські підземні сховища, повні всяких запасів, і товстелезні мури чорного каменю, зависокі для драбин і затовсті для биття таранами або обстрілу з метавок. Гарен зачинив браму і засів з рештою своїх синів та прибічників тримати облогу.

Але Аегон з Дракон-Каменя мав на думці геть інше. З’єднавши свої сили з військом Едмина Таллі та решти річкового панства і оточивши замок кільцем, він рушив до брами разом з маестром на перемови під прапором миру. Гарен виїхав йому назустріч — сивий старий, все ще грізний у страхітливому чорному обладунку. Кожен король мав при собі хорунжого та маестра, тому сказані тоді слова добре пам’ятаються і нині.

— Скорися негайно, — почав Аегон, — і лишиш собі владу над Залізними островами. Скорися, і сини твої житимуть, щоб успадкувати острови після тебе. Навколо твоїх мурів стоїть вісім тисяч мого війська.

— Що коїться за моїми мурами — те мене мало обходить, — відповів Гарен. — Бо мури ці товсті й непохитні.

— Але не досить високі, щоб стримати драконів. Дракони-бо налітають з неба.

— Я будую з каменю, — мовив Гарен. — Камінь не горить.

На це Аегон відповів:

— Коли сяде сонце і скінчиться день, з ним скінчиться і твій рід.

Кажуть, що Гарен лише плюнув і повернувся до замку. Опинившись усередині, він вислав усіх вояків до останнього на зубці та башти зі списами, луками і арбалетами, обіцяючи землі та багаті статки будь-кому, хто зіб’є на землю дракона.

— Якби ж я мав доньку, то віддав би її драконоборцеві за дружину, — проголосив Гарен Чорний. — Та не маю, натомість обіцяю йому одну з доньок Таллі, а чи й усіх трьох, якщо забажає. А як ні, то хай обирає когось із виводку Чорнолісів або Моців… чи будь-яку дівку зрадницького кодла на Тризубі, отих панів-жабунів у жовтому намулі.

На тім Гарен Чорний повернувся до своєї башти, оточений надвірною вартою, і сів вечеряти з останніми живими зі своїх синів.

Коли згас останній промінь сонця, вояки Чорного Гарена витріщилися у дедалі густіший морок, стискаючи списи та арбалети. Коли дракони не з’явилися, то хтось, мабуть, подумав, що Аегонові погрози були порожнім вихвалянням. Але насправді Аегон Таргарієн підняв Балеріона високо, ген за хмари — аж туди, де проти місяця дракон здавався з землі не більшим за муху… і звідти вже налетів просто на замок, усередину його стін. На крилах, чорніших за пітьму, Балеріон пірнув у ніч, і коли під ним з’явилися величні башти Гаренголу, зревів лютим ревом та потопив їх у чорному полум’ї, посіченому черленими вихорами.

Гарен вихвалявся, що камінь не горить, але ж замок будують не з самого лише каменю. Дерево та вовна, конопля та солома, хліб та солонина, збіжжя та інші запаси — усе охопив безжальний вогонь. Та й Гаренових залізняків теж було роблено не з каменю. У кіптяві та вереску, охоплені полум’ям, бігали вони дворищами, падали з мурів і знаходили на землі свою смерть. А якщо вогонь палає досить люто, тоді навіть камінь тріщить і плавиться. Річкові пани, що стояли за мурами замку, згодом розповідали, що башти Гаренголу світилися червоним проти ночі, мов п’ять великих свічок… і так само, як свічки, скручувалися і танули, аж струмки розплавленого каменю збігали стінами.

Тієї ночі й Гарен, і його останні сини загинули у вогнях, що охопили велетенську твердиню. З їхньою смертю урвався рід Гинеїв, а з ним і влада Залізних островів над річковим краєм. Наступного дня ззовні мурів димливої руїни Гаренголу король Аегон прийняв присягу вірності від Едмина Таллі, князя на Водоплині, нарікши його коронним намісником на Тризубі. Решта річкових князів теж схилилася у покорі — Аегонові як королю і Едмину Таллі як зверхньому панові. Коли жарини вистигли і люди змогли зайти до замку, мечі загиблих — чимало з них поплавлені, потріскані та скручені силою драконового вогню — були зібрані й відіслані до Аегон-Тверді на возах.

На півдні та на сході значкове панство штормового короля виявилося незрівнянно вірнішим своєму володареві, ніж піддані короля Гарена. Аргілак Пихатий зібрав у Штормоламі чимале військо. Столець Дуррандонів був могутньою твердинею, з муром навіть товщим, ніж мури Гаренголу, і так само вважався нездоланним для нападу. Але звістка про сумний кінець короля Гарена невдовзі досягла вух його старого ворога — короля Аргілака. Князі Зруб та Пряжник, відступаючи перед наближенням ворожого війська (князь Ерол загинув у бою), сповістили короля про королеву Раеніс та її дракона. Старий войовничий король заревів, що не хоче померти, як Гарен — спеченим у власному замку, наче молочне порося з яблуком у пащі. Не чужий битви, він хотів вирішити свою долю сам, з мечем у руці. Ось як сталося, що Аргілак Пихатий востаннє вирушив зі Штормоламу зустріти ворогів у відкритому полі.

Наближення штормового володаря не лишилося прихованим від Ориса Баратеона та його війська: королева Раеніс верхи на Мераксес бачила виступ Аргілака зі Штормоламу і дала Правиці повний звіт про чисельність та розташування ворога. Орис поставив міцний табір на пагорбах південніше Спиж-Брами і окопався на височині, чекаючи наступу штормового вояцтва.

Поки два війська сходилися разом, штормовий край устиг підтвердити вірність своїй прадавній назві. Того ранку почав лупити дощ, і вже до полудня перетворився на вискливий буревій зі зливою. Значкове панство короля Аргілака вмовляло його затримати наступ до наступного дня у сподіваннях, що дощ зрештою стишиться. Але штормовий король переважав загарбників числом майже вдвічі, а лицарів та важкої панцирної кінноти мав чи не вчетверо більше. Вигляд таргарієнівських прапорів, що ляскали мокрими ганчірками над його власними пагорбами, збурив лють короля. Загартований битвами старий войовник не міг не помітити, що дощ періщить з півдня просто в обличчя таргарієнівським воякам на пагорбах. Тож Аргілак Пихатий наказав наступати і тим розпочав битву, відому в історії як Останній Шторм.

Битва тривала чималу частину ночі, кров лилася річками, і цього разу не лише з одного боку, як при Аегоновому приступі Гаренголу. Тричі Аргілак Пихатий вів своє лицарство на становисько Баратеона, та схили були надто круті, а ґрунт з-за дощу став грузький; бойові коні силувалися не послизнутися у болоті, відтак наступ втрачав лють і силу. Краще штормовим повелося, коли вони кинули вгору схилами своїх піших списників. Засліплені зливою, загарбники не помітили їхнього наближення, аж доки не стало пізно, ще й мокрі тятиви на луках не дали стрільцям чинити опір. Впала оборона одного пагорба, тоді іншого, а далі третя і остання навала штормового короля з лицарями розтрощила Баратеонів серединний полк… і стрілася з королевою Раеніс на Мераксесі. Навіть на землі дракон показав себе жахливим ворогом. Дікон Моріген і Байстрюк Чорночалу, які очолювали передовий полк, потонули у драконовому полум’ї разом з лицарями Аргілакової ближньої дружини. Бойові огирі перепудилися і кинулися навтіч з жаху, перекидаючи на землю вершників позаду себе і перетворюючи наступ на цілковитий безлад. Навіть сам штормовий король не втримався у сідлі.

Та все ж Аргілак продовжив битву. Коли Орис Баратеон спустився розкислим пагорбом з власним вояцтвом, то побачив, як старий король стримує напад півдесятка вояків, а ще стільки ж трупів лежить коло його ніг.

“Розступіться!” — наказав Баратеон і спішився, щоб зустрітися з королем на рівних умовах. Він запропонував штормовому володареві останню можливість здатися, але Аргілак натомість обклав його лайкою. І ось у бою зійшлися старий король-воїн з сивою гривою, яку розвівав вітер, і лютий чорнобородий Аегонів Правиця. Кожен з двох отримав від іншого рану, кажуть нам літописи, та зрештою останній Дуррандон загинув саме так, як хотів — з мечем у руці та прокляттям на вустах. Смерть короля позбавила штормовий люд мужності; коли звістка про загибель Аргілака розлетілася полем, панство та лицарство покидало зброю і кинулося врозтіч.

Ще кілька днів люди боялися, чи не спіткає Штормолам така сама доля, як Гаренгол, бо при наближенні Ориса Баратеона і таргарієнівського війська Аргілакова донька Аргела замкнула браму і проголосила себе штормовою королевою. Замість зігнути коліна, захисники Штормоламу ладні були загинути до останньої душі — так пообіцяла вона, коли королева Раеніс влетіла до замку на Мераксес заради перемовин.

“Хай ти візьмеш мій замок, але знайдеш у ньому лише кістки, кров і попіл!” — оголосила Аргела… проте вояки залоги не поділили її охоту помирати задурно. Тієї ж ночі вони підняли прапор миру, розчахнули замкову браму і доправили панну Аргелу роздягненою до останньої нитки, але у кайданах та з цуркою в роті до табору Ориса Баратеона.

Сказано, що Баратеон розкував її власноруч, огорнув власним корзном, пригостив вином і звернувся з ласкавим словом, у якому хвалив мужність її батька та його звитяжну загибель. Згодом, на вшанування переможеного короля, він узяв гербовий знак та гасло Дуррандонів за свої власні. Вінценосний олень став його відзнакою, Штормолам — стольцем, а панна Аргела — дружиною.

Щойно річковий та штормовий край опинилися у владі Аегона Дракона та його союзників, як решта королів Вестеросу зрозуміла, що невдовзі настане їхня черга. У Зимосічі король Торген скликав корогви, та з огляду на неосяжні простори Півночі розумів, що збір війська забере чимало часу. Королева Шарра з Долини, намісниця при своєму синові Ронелі, сховалася у Соколиному Гнізді, подбала про оборону і надіслала військо до Кривавої Брами — вхідних дверей Долини Арин. Замолоду королеву Шарру прославляли як “Квітку Гори та Долини”, найвродливішу діву всіх семи королівств. Можливо, сподіваючись звабити Аегона вродою, вона надіслала йому своє мальоване зображення і запропонувала шлюб за умови, що син її, Ронел, стане його спадкоємцем. Малюнок зрештою дійшов до Аегона Таргарієна, проте невідомо навіть, чи відповів він на пропозицію — зрештою, двох королев Аегон вже мав, а Шарра Арин була квіткою трохи прив’ялою і на десять років за нього старшою.

Тим часом два великі західні королі утворили союз заради спільної справи і зібрали власні корогви, маючи намір назавжди покласти Аегонові край. З Вирію виступив Мерн IX дому Теплич, король Обширу, ведучи за собою могутнє військо. Попід мурами замку Золотогай, столу дому Рябин, він зустрівся з Лореном I Ланістером, королем Скелі, що саме привів власне військо з західного краю. Разом двоє королів очолювали наймогутнішу потугу, яку за всі часи бачив Вестерос: п’ятдесят п’ять тисяч вояків, серед них шість сотень великого та дрібного зацного панства і більш як п’ять тисяч кінних панцирних лицарів. “Ось наш залізний кулак!” — вихвалявся король Мерн. Четверо його синів їхали поруч з батьком, а обидва юних онуки служили дідові зброєносцями.

Двоє королів не затрималися надовго у Золотогаї, бо таке військо повинне кудись рухатися, інакше виїсть околиці до голої землі. Союзники виступили негайно, на північ та північний схід, крізь високу траву та поля золотої пшениці.

Отримавши звістку про їхнє наближення у своєму таборі поблизу Божого Ока, Аегон зібрав власну силу і виступив назустріч новим ворогам. Під його проводом стояло уп’ятеро менше людей, ніж у двох королів, і більшість їх складали вояки, піддані річковому панству, чия вірність домові Таргарієн щойно народилася і не була ще випробувана битвою. Проте з меншим військом Аегон зумів рухатися значно швидше за своїх супротивників. У містечку Камінний Септ до нього приєдналися обидві королеви зі своїми драконами — Раеніс прибула зі Штормоламу, а Візенья з Гостроклішні, де прийняла чимало палких присяг на вірність від тамтешнього панства. Разом трійко Таргарієнів спостерігали з неба, як Аегонове військо перетинає верхів’я Чорноводи і поспішає на південь.

Дві потуги зійшлися одна проти іншої на широкій відкритій рівнині на південь од Чорноводи, де неподалік згодом пробігатиме золотий гостинець. Двоє королів зраділи, коли почули від прибулих розвідників число та розташування Таргарієнів. Скидалося, що вони мали п’ять вояків на кожного Аегонового, а нерівність у числі панства та лицарства була ще більшою. Земля перед ними лежала розлога та відкрита, і скільки бачило око, поросла травою та пшеницею — бездоганна місцина для удару важкої кінноти. Аегон Таргарієн не стояв вище на схилах, як Орис Баратеон у Останньому Штормі; ґрунт був твердий, зовсім не багнистий, жодна крапля води з неба не турбувала західне вояцтво. День стояв безхмарний, хоч і вітристий, і дощу не бачили вже зо два тижні.

Король Мерн привів у битву в півтора рази більше вояків, ніж король Лорен, а тому вимагав собі честі очолити серединний полк. Його синові та спадкоємцеві, Едмунду, було доручено передовий загін. Король Лорен зі своїм лицарством став на правому крилі, князь Дубосерд — на лівому. Не бачачи жодних природних перешкод, сприятливих для війська Таргарієнів, двоє королів мали намір обійти Аегона з обох боків і запопасти ззаду, поки їхній “залізний кулак” — величезний клин панцирних вершників та зацних панів — трощитиме Аегонову середину.

Аегон Таргарієн вишикував своїх власних вояків нерівним півмісяцем, наїжаченим списами та рогатинами; лучники та арбалетники розташувалися за спинами списників, а легка кіннота — обабіч усіх. Провід над військом король віддав Джонові Мутону, князеві на Дівоставі — одному з перших перебіглих на його бік ворогів. Сам король мав намір нападати з неба, поруч зі своїми королевами. Аегон теж не міг не помітити відсутність дощу; трави та колосся, що оточували вороже військо, були високі, тяжкі зерном нового врожаю… і надзвичайно сухі.

Таргарієни почекали, доки двоє королів накажуть сурмити і рушать уперед під морем прапорів. Король Мерн сам повів наступ проти серединного полку верхи на золотому огирі; поруч їхав його син Гавен з корогвою — великою зеленою долонею на білому тлі. З ревищем та вереском, під заохочення рогів та тулумбасів, вояки Тепличів та Ланістерів ринули крізь зливу стріл на ворогів, змели таргарієнівських списників, розтрощили їхні шереги. Але Аегон з сестрами були вже в повітрі.

Аегон полинув над лавами ворогів верхи на Балеріоні, крізь буревій списів, каміння та стріл, час від часу пірнаючи униз, щоб потопити вороже військо у полум’ї. Раеніс та Візенья пустили вогонь вище за вітром, позаду ворожого табору. Сухі трави та достиглі хліби запалали за одну мить. Вітер роздмухав полум’я і поніс кіптяву просто в обличчя воякам Двох Королів, що продовжували наступ. Палений сморід перелякав коней, а коли дим погустішав, то вершники й коні разом втратили зір. Лави їхні почали ламатися, коли з кожного боку постали стіни вогню. Вояки ж князя Мутона, безпечно ставши вище за вітром, наготували луки та списи і швидко давали ради обпеченим та палаючим ворогам, які видибували з вогняного пекла.

Згодом цю битву нарекли Полум’яним Полем.

У полум’ї загинуло більше як чотири тисячі вояків; ще тисячу спіткала смерть від меча, списа чи стріли. Десятки тисяч постраждали від опіків; дехто — так страшно, що лишився у рубцях на решту життя. Король Мерн IX опинився серед загиблих разом з синами, онуками, братами рідними і нерідними, іншими родичами. Один з обпечених небожів прожив ще три дні, а коли віддав душу, то з ним помер і дім Теплич. Король Лорен, володар Скелі, вижив, бо вирвався на волю через стіну вогню та диму і на власні очі побачив програну битву.

Таргарієни втратили менш як сотню людей. Королева Візенья отримала стрілу в плече, та швидко видужала. Поки дракони ласували трупами загиблих, Аегон наказав зібрати ворожі мечі та надіслати униз річкою.

Лорена Ланістера полонили наступного дня. Король Скелі склав меча та королівського вінця до ніг Аегона, став на коліна і присягнувся вірністю та покорою. Аегон, вірний своїм обіцянкам, підняв побитого ворога на ноги і затвердив у намісницькій владі над колишнім королівством, нарікши князем Кастерлі-на-Скелі та Оборонцем Заходу. Значкове панство князя Лорена вчинило так само, а за ним — і ті князі Обширу, що пережили драконовий вогонь.

І все ж завоювання заходу лишалося незакінченим, тож король Аегон розлучився з сестрами і негайно рушив на Вирій, сподіваючись прийняти його покору, перш ніж якийсь самозванець оголосить престол Обширу своїм. Замок він знайшов у руках управителя, Харлана Тирела, чиї прабатьки служили Тепличам протягом століть. Тирел віддав ключі від твердині без жодного спротиву і запевнив короля-переможця у своїй підтримці. На подяку Аегон жалував йому Вирій з усіма маєтностями, нарік Оборонцем Півдня і коронним намісником на Мандері та віддав до рук зверхність над усіма колишніми підданими дому Теплич.

Далі Аегон мав намір продовжити похід на південь, щоб змусити до покори Староград, Вертоград і Дорн. Але у Вирії його вух досягла звістка про новий виклик. Торген Старк, Король-на-Півночі, перетнув Перешийок і увійшов до річкового краю на чолі тридцятитисячного війська диких лютих північан. Аегон негайно вирушив на північ зустріти його, поспішаючи попереду війська на крилах Балеріона Чорного Жаха. Він також сповістив двох своїх королев та усіх князів і лицарів, що скорилися йому після Гаренголу та Полум’яного Поля.

Коли Торген Старк досяг берегів Тризуба, то побачив на південь од річки військо у півтора рази численніше за його власне. Річкове панство, західняки, штормові, вояки Обширу… усі з’явилися стати до бою. А над табором дедалі ширшими колами маяли Балеріон, Мераксес та Вхагар.

Торгенові пластуни бачили руїни Гаренголу, де серед розкиданих уламків ще жевріли тьмяні червоні жарини. Почув Король-на-Півночі й численні перекази про Полум’яне Поле. Він розумів, що його спіткає така сама доля, коли він наважиться перетнути річку. Деякі з його значкових панів закликали короля уперто наступати, наполягаючи, що мужність Півночі здобуде перемогу попри всі перешкоди. Інші пропонували відступити до Калин-Копу і стати там обороною на північній землі. Брат-байстрюк короля — Брандон Сніговій — просився перетнути Тризуб самотуж під покровом темряви, щоб знищити драконів уві сні.

Зрештою король Торген справді надіслав Брандона Сніговія перетнути Тризуб — але з трьома маестрами при боці заради перемовин, а не вбивства. Цілісіньку ніч туди й сюди ходили послання. Наступного ранку Тризуб перетнув вже сам Торген Старк. Там, на південному березі річки, він став на коліна, склав стародавній вінець Королів Зими до ніг Аегона, присягнувся вірною службою і підвівся вже не королем, а князем на Зимосічі й Оборонцем Півночі. Від того дня і донині Торгена Старка пам’ятають як Короля-на-Колінах… але жоден північанин не залишив своїх печених кісток на берегах Тризуба, і жоден з мечів, які Аегон зібрав з князя Старка та його панства, не було зігнуто, покручено та переплавлено.

І знову Аегон Таргарієн розлучився зі своїми королевами. Аегон повернув на південь і рушив на Староград, а дві сестри сіли на драконів: Візенья — ще раз спробувати щастя у Долині Арин, а Раеніс — у Сонцесписі та пустелях Дорну.

Шарра Арин посилила укріплення Мартинова, перемістила міцне військо до Кривавої Брами і потроїла залоги у Кам’янці, Снігокраї та Небосхилі — дорожніх замках, що сторожили шлях до Соколиного Гнізда. Та всі заходи оборони були марні проти Візеньї Таргарієн, яка промайнула на шкірястих крилах Вхагар просто над усіма приготуваннями і сіла у внутрішньому дворищі Гнізда. Коли намісниця Долини вибігла до неї з десятком стражників за спиною, то знайшла Візенью з Ронелом Арином на одному коліні; малий витріщався на дракона, втративши мову від захвату. “Матусю, можна мені політати разом з пані?” — спитав король-хлопчак. Жодної погрози не було вимовлено вголос, жодного гнівного слова; натомість дві королеви посміхнулися одна до одної та обмінялися ввічливими милощами. Тоді пані Шарра послала по три корони (її власний вінець намісниці, невеличкий вінець сина і Соколиний Вінець Гори та Долини, який тисячу років носили королі дому Арин) і віддала їх королеві Візеньї разом з мечами замкової залоги. Згодом оповідали, що малий король таки облетів тричі навколо Велетневого Списа і приземлився вже малим князем. Ось як Візенья Таргарієн привела Долину Арин у державу свого брата.

Раеніс Таргарієн такої легкої перемоги не дісталося. Великокняжий прохід — шлях крізь Червоні гори — стерегло військо дорнійських списників, проте Раеніс їх не зачепила. Вона пролетіла над проходом, над червоними та білими пісками, і сіла у Вайфі прийняти його покору… але знайшла замок порожнім, геть покинутим. У містечку попід стінами лишилися самі жінки, діти та кволі старі. Коли їх питали, куди поділися пани та господарі, вони лише відповідали: «Немає вдома». Раеніс спустилася річкою до Божеласки, стольця дому Аліріон, але і його було покинуто. Королева летіла далі; там, де Зеленокрівця досягла моря, Раеніс знайшла Накот — кількасот пласкодінних човнів, рибальських лайб, байдаків, будиночків на плотах, спечених сонцем коробів суден, з’єднаних разом мотуззям та ланцюгами у подобу міста на воді… проте і там лише кілька старих бабів та малих дітей визирнули роздивитися вершницю на Мераксес, що виписувала кола над їхніми головами.

Зрештою політ королеви приніс її до Сонцеспису, стародавнього столу дому Мартел, де вона знайшла велику княгиню дорнійську в спорожнілому замку. Мерія Мартел мала вісімдесят років віку, пишуть маестри, і правила дорнійцями вже шістдесят з них. На очі вона була сліпа, тілом жирна, головою майже лиса, шкірою зжовтіла та обвисла. Аргілак Пихатий кликав її “Жовтою Жабою Дорнійською”, проте ані вік, ані сліпота не затупили її гострого розуму.

— Я з тобою не воюватиму, — мовила велика княгиня Мерія до Раеніс, — але і на коліна не стану. Дорн не знає королів. Так і перекажи братові.

— Перекажу, — відповіла Раеніс, — але ми, велика княгине, прийдемо ще, і наступного разу — з вогнем та кров’ю.

— Що вдієш, коли таке ваше гасло, — відповіла велика княгиня Мерія. — А наше: “Нескорені, несхилені, незламні”. Пали нас, шановна пані, коли твоя ласка… але ти нас не скориш, не схилиш і не зламаєш. Бо тут Дорн, і тут тобі не раді. Прийдеш сюди ще — знайдеш свою загибель.

Так розлучилися королева з великою княгинею, і так Дорн лишився незвойованим.

Тим часом на заході Аегон Таргарієн зустрів тепліший привіт. Найвеличніше місто на всьому Вестеросі, Староград був оточений товстезними мурами, а правили у ньому Вишестражі з Вишестражу — найстародавніший, найзаможніший і наймогутніший панський дім у Обширі. До того ж Староград був осередком Святої Віри — там жив верховний септон, Батько Боговірних, голос нових богів на землі, котрому корилися тисячі тисяч вірян в усіх державах Вестеросу (окрім Півночі, де переважали старі боги), а також клинки Войовників Віри — братчиків бойових братств, яких простолюд кликав Зірками та Мечами.

Та коли Аегон Таргарієн з військом досяг Старограду, то побачив міську браму відчиненою, а князя Вишестража — готовим у терплячім чеканні принести покору. Так сталося, що коли звістка про висадку Аегона вперше досягла Старограду, верховний септон замкнувся у Зоряному Септі на сім днів та сім ночей, шукаючи направи од богів. Кажуть, він не вживав іншого харчу, крім хліба та води, і всі години неспання перебував у молитвах, переходячи від вівтаря до вівтаря. Нарешті на сьомий день Стариця здійняла золоту світильню мудрості й осяяла септонові шлях попереду. Якщо Староград здійме зброю проти Аегона Дракона — так побачив його пресвятість, — то місто згорить, а Цитадель і Зоряний Септ зруйнують і знищать.

Манфред Вишестраж, князь у Старограді, був побожний та поміркований володар. Один з його молодших синів служив у Синах Воїна, а інший щойно склав обітниці септона. Коли верховний септон оповів князеві про свої видіння, подаровані Старицею, Вишестраж вирішив, що не опиратиметься Завойовникові силою зброї. Ось як сталося, що жоден вояк Старограду не згорів на Полум’яному Полі, хоча Вишестражі були значковими Тепличів з Вирію. Натомість князь Манфред виїхав привітати Аегона Дракона ще за брамою і віддав йому свого меча, своє місто і свою присягу на вірність. (Кажуть, нібито князь Вишестраж віддавав ще й руку своєї наймолодшої доньки, але Аегон ввічливо відмовився, щоб не образити двох королев.)

За три дні по тому в Зоряному Септі його пресвятість особисто помазав Аегона сімома єлеями, поклав на голову вінця і проголосив Аегоном з дому Таргарієн, Першим тако нареченим, королем андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителем та на державі господарем. (Державу нарекли Семицарством, хоча Дорн не скорився Завойовнику і не входив до неї ще понад століття.)

На першому вінчанні Аегона на царство у гирлі Чорноводи була присутня хіба жменька панства, зате подивитися на друге з’явилося кількасот зацних панів, і десятки тисяч простолюдців горлали славу королю на вулицях Старограду, які він долав на спині Балеріона. Також на другій коронації Аегона присутні були маестри та архімаестри Цитаделі — можливо, саме з цієї причини вона, а не коронація у Аегон-Тверді в день Аегонової висадки, стала згодом вважатися початком Аегонового королювання.

Ось так сім королівств Вестеросу зліпилися докупи у одну величезну державу волею Аегона Завойовника та його сестер.

Багато хто вважав, що по закінченні війни король Аегон обере Староград собі за королівський стіл. Інші трималися думки, що він правитиме з Дракон-Каменя — стародавньої островної твердині дому Таргарієн. Але король здивував і одних, і інших, проголосивши намір оселити двір у новому місті, яке вже зростало між трьох пагорбів у гирлі Чорноводи — там, де він з сестрами вперше ступив на землю Вестеросу. Нове місто назвали Король-Берегом. Саме звідти Аегон Дракон і правив своєю державою, караючи та милуючи з великого залізного сідала, виготовленого з поплавлених, покручених, побитих та зламаних клинків усіх його повалених ворогів — вельми небезпечного сідала, яке невдовзі стане відоме у світі як Залізний Престол Вестеросу.

Королі Таргарієни

Аегон І

Король Аегон, Перший тако наречений, скорив сім королівств Вестеросу ще до настання двадцяти семи років, але тим здобув чималий клопіт — як утримати докупи щойно ним створене Семицарство. Сім неприязних одне до одного королівств нечасто берегли мир навіть у власних межах, що вже казати про державу без кордонів; об’єднати усі землі під однією волею — то була справа для людини неабияких чеснот і обдарувань. Державі пощастило, що Аегон був саме такою людиною — вдосталь наділеною далекоглядністю та рішучістю. І хоча втілити його бачення об’єднаного Вестеросу виявилося важче, ніж Аегон гадав наприпочатку — не кажучи вже, наскільки дорожче — але саме це бачення визначило поступ історії на кілька наступних століть.

Саме Аегон побачив у своїх мріях велике стольне місто, яке мало змагатися з Ланіспортом і Староградом, а тоді й перевершити їх, коли воно ще тільки починало зростати навколо грубої та непоказної Аегон-Тверді. Хай Король-Берег на початку свого існування був перелюднений, багнистий, смердючий — зате у ньому завжди кипіло життя. Септ, нашвидкуруч поставлений з короба корабля на Чорноводі, приймав вірян-простолюдців, а на пагорбі Візеньї невдовзі почали мурувати значно пишніший храм на гроші, прислані верховним септоном. (Згодом до нього додасться ще й Септ Спомину на пагорбі Раеніс, заснований на вшанування пам’яті королеви.) Де колись бачили тільки рибальські байдаки, нині почали з’являтися дуби та галери зі Старограду, Ланіспорту, Вільних Міст, ба навіть з Літніх островів — головна торгівля потроху перетікала з Сутіндолу та Дівоставу до Король-Берега. Аегон-Твердь теж побільшала, вихлюпнула за межі початкового частоколу і розповзлася Аегоновим пагорбом. З часом у ній спорудили нові дерев’яні палати заввишки у п’ятдесят стоп, які простояли до року 35 по А.З., коли Дракон наказав їх розвалити, щоб почати будівництво Червоного Дитинця — замку, гідного Таргарієнів та їхніх нащадків.

Згідно з історією архімаестра Гільдайна, при дворі подейкували, що Аегон поставив королеву Візенью на чолі будівництва Червоного Дитинця, бо вже не міг терпіти її присутність на Дракон-Камені. У пізні роки шлюбу король та королева — чиї взаємини і від початку не були надто теплі — з кожним днем віддалялися одне від одного.

До року 10-го по А.З. Король-Берег перетворився на справжнє місто, а до 25-го виріс більшим за Білу Гавань та Мартинів і став третім найбільшим містом у державі. Але весь цей час стольний град лишався позбавленим мурів для оборони. Можливо, Аегон та його сестри вважали, що ніхто не насмілиться напасти на місто, де є дракони. Але року 19-го по А.З. надійшла звістка про піратську зграю, яка сплюндрувала місто Гончаки на Літніх островах, захопивши багато тисяч невільників і велетенську здобич. Занепокоєний новиною — і усвідомленням, що вони з Візеньєю не завжди перебуватимуть у Король-Березі, — Аегон нарешті наказав будувати мури. На чолі будівництва поставили великого маестра Гавена і Правицю — пана Озмунда Моца. Аегон звелів, щоб усередині мурів було вдосталь місця для майбутнього зростання міста, і щоб на честь Седмиці влаштували сім брам, захищених сімома великими в’їзними баштами. Будівництво почали наступного року, а 26-го по А.З. завершили.

Поки місто розросталося та квітло, вся країна теж переживала розквіт — почасти завдяки тим зусиллям, яких докладав Завойовник, щоб здобути повагу підданого панства та простолюду. В цьому йому часто допомагала королева Раеніс (поки була жива), котра особливо опікувалася посполитим людом. Так само вона шанувала милостями співців та віршовників — чим завжди нехтувала її сестра королева Візенья, вважаючи за марнотратство. Але ж співці складали хвальні пісні на честь Таргарієнів і розповсюджували їх усією державою. Навіть якщо до правди у піснях домішувалися занадто зухвалі побрехеньки, у яких Аегон з сестрами виглядали ще славнішими та звитяжнішими, королева тим не переймалася… як досі переймаються маестри, слуги істини.

Королева також чимало зробила для збирання держави докупи, влаштовуючи шлюби між вельми віддаленими домами. Тому смерть Раеніс у Дорні року 10-го по А.З. та обурення, яке вибухнуло після неї, болісно відчулися у більшій частині Семицарства, де встигли покохати свою вродливу і добросерду королеву.

Попри загалом славне та квітуче панування, одна велика поразка тяжко затьмарювала добру славу Аегона — то була Перша Дорнійська Війна. Вона почалася раптово та зухвало року 4-го по А.З., а скінчилася 13-го після років руїни та крові. Численні біди супроводжували ту війну. Смерть Раеніс, роки Драконового Гніву, замордоване панство, таємні убивці у Король-Березі та самому Червоному Дитинці… воістину, чорні й тяжкі були часи.

Але у буревіях лиха запалала і зірка слави — народилося на світ присяжне братство Королегвардії. Коли Аегон та Візенья призначили ціни за голови дорнійського панства, то багатьох убили, і у відповідь дорнійці винайняли власних зарізяк. Року 10-го сталася нагода, коли Аегона та Візенью одночасно запопали на вулицях Король-Берега, і якби не Візенья з Темною Сестрою, король там-таки й скінчив би свої дні. Навіть попри це, король вважав, що його особистої охорони вистачить оборонити йому життя; але Візенья переконала брата в протилежному. (Пишуть, що коли Аегон показав на своїх охоронців, Візенья вихопила Темну Сестру і порізала щоку вояка, перш ніж той ворухнувся. “Твої охоронці — вайлуваті тюхтії”, — за переказами, дорікнула Візенья братові, і король мусив погодитися.)

Саме Візенья, а не Аегон, визначила, як буде влаштовано Королегвардію. Семеро захисників повинен був мати володар Семицарства, і то всіх до одного — висвячених лицарів. Обітниці їхні вона уклала за подобою Нічної Варти — всі земні принади мали покинути вони, щоб неподільно віддатися службі королю. Коли Аегон заговорив був про великий турнір для обрання першого Королегвардійця, Візенья заперечила, що не сама лише вправність зі зброєю важить для захисту королівської особи, але й непохитна вірність. Король довірив Візеньї обрати перших братчиків нового братства. Історія показала, що він вчинив мудро і не помилився — двоє загинули, захищаючи короля, і всі служили до кінця своїх днів з честю та шаною. У Білій Книзі записано їхні імена, як і імена та діяння кожного лицаря, що складав обітниці: пан Корліс Веларіон, перший Регіментар; пан Ріхард Коріняк; пан Адісон Схил, Байстрюк Вихти; пан Грегор Добрян і пан Гріфіт Добрян, рідні брати; пан Гамфрей Лицедій, заплотний лицар; і пан Робін Морочник, на прізвисько Моробін, перший з численних Морочників у білім корзні.

“Правило шести”, нині застосовне у звичаєвому праві, було встановлене Раеніс, коли вона сиділа на Залізному Престолі, а король мандрував державою. Їй били чолом брати жінки, яку забив на смерть чоловік, застукавши з іншим. Чоловік на свій захист зауважив, що мав право повчати зрадливу дружину (це було справедливо, хіба що не в Дорні, де справи було влаштовано інакше) палицею, не товщою за великий палець руки. Щоправда, за словами братів, він завдав дружині близько ста ударів, чого і сам не заперечував. Порадившись з маестрами та септонами, Раеніс оголосила, що хоча жінку створили боги для покори чоловікові, який може законно повчати її биттям, ударів можна завдавати лише шість — по одному на честь кожного з Седмиці, за винятком Морока, який є смерть. Відтак дев’яносто чотири чоловікових удари королева оголосила незаконними і ухвалила, щоб їх повернули чоловікові брати померлої жінки.

Обравши собі на початку правління надійних радників — тих, що у дні Джаяхаериса I утворять малу раду на поміч престолові, — Аегон Завойовник згодом часто-густо полишав повсякденне правління державою сестрам та довіреним особам, а сам намагався щонайміцніше скріпити королівства докупи особистою присутністю — вражати, захоплювати, а коли й лякати підданих. Половину кожного року король літав між Король-Берегом та Дракон-Каменем, бо хоча місто і було його стольним градом, зате острів, що смердів паленою сіркою та солоним морем, він любив найбільше у світі. Але іншу половину року король присвячував об’їздові держави. Мандри власними королівствами Аегон зробив своїм звичаєм на решту життя, аж до останнього об’їзду року 33-го по А.З.; щоразу, як він відвідував Староград, то не забував віддати шану верховному септонові у Зоряному Септі, гостював під дахами замків князів великих домів (у останній мандрівці — навіть у Зимосічі) та у домівках безлічі менших князів, лицарів і пересічних корчмарів. Усюди, де з’являвся король, він приводив з собою пишний та блискучий почет; у одній мандрівці з ним їхала повна тисяча лицарів, окрім численного двірського панства.

У таких мандрівках короля супроводжували не лише двірські пани та панії, але й маестри з септонами. Товариство його часто складали шість маестрів — порадників у питаннях місцевих законів та звичаїв колишніх королівств, де король бажав вершити суд правдиво та обізнано. Замість спроб привести державу до одного зібрання законів, король поважав звичаї різних країв і намагався судити так, як судили б колишні королі у своїх маєтностях. (Узгодити всі закони держави між собою та привести до єдності — то була справа, залишена майбутнім володарям.) Від закінчення Першої Дорнійської Війни до Аегонової смерті року 37-го по А.З. держава перебувала в мирі, а король правив мудро і помірковано. По ньому престолові лишилося “нащадків у достатку” — двійко синів від двох дружин, старший принц Аеніс від Раеніс (давно померлої) та молодший принц Маегор від Візеньї.

Помер король там, де й народився — на коханому ним Дракон-Камені. Свідоцтва погоджуються, що знаходився він у Палаті Мальованого Столу, переповідав онукам Аегонові та Візерисові про свої завоювання, аж раптом запнувся посеред слова і впав. То був раптовий напад, вирішили маестри; Дракон віддав душу швидко і тихо. Тіло його спалили у дворищі замку Дракон-Камінь за звичаєм Таргарієнів та усіх валірійців перед ними. Аеніс, принц Дракон-Каменя та спадкоємець Залізного Престолу, саме перебував у Вирії, де по отриманні звістки про батькову смерть швидко сів на дракона і прилетів по свою корону. Але ті, кому довелося сидіти після Аегона Завойовника на його Залізному Престолі, мусили відчути на собі далеко ворожіше ставлення люду держави до королівської влади.

Аеніс І

Коли Дракон відійшов до іншого світу в віці шістдесяти і чотирьох років, його владу вже не заперечував ніхто, крім дорнійців. Правив він мудро: показувався підданим у мандрівках державою, віддавав належну шану верховним септонам, винагороджував вірну службу, допомагав тим, кого спіткало лихо. Та все ж під тихою поверхнею загалом мирного панування кипіло ціле море образ і незгод. Чимало підданих короля плекали у серцях пам’ять про “старі добрі часи”, коли великі доми панували у своїх маєтностях неподільно. Інші жадали помсти за коханих родичів, загиблих у війнах. А ще чимало бачило у Таргарієнах огидних почвар, які одружують братів з сестрами і народжують нечистих нащадків од кровозмісного парування. Міць Аегона з сестрами — та їхніх драконів — була достатня для придушення всякого спротиву, але про їхніх спадкоємців того вже не можна було сказати.

Аеніс, перший син Аегона від улюбленої його королеви Раеніс, зійшов на престол року 37-го по А.З. у віці тридцяти років. Його вінчали з великою пишнотою просто посеред будівництва Червоного Дитинця — причому візерунчастою золотою короною, а не батьковим обручем валірійського булату.

Хоча і його батько, і брат Маегор (дитина Візеньї) народилися воїнами, Аеніса було ліплено з іншого тіста. Почав він життя слабеньким, хворобливим немовлям, та й у перші роки свої не вилюднів. Гуляли плітки: хіба міг від Аегона Завойовника, незрівнянного переможця, народитися отакий син? Усі знали, як королева Раеніс кохалася у вродливих співцях та гостроязиких мартоплясах; мабуть, один з них і був батьком дитини. Але плітки стишилися, а тоді зовсім припинилися, коли кволому маляті дали юного, щойно налупленого дракончика на ім’я Живосрібна; дракончик почав рости та міцніти, і те саме сталося з Аенісом.

Все ж Аеніс лишався мрійником, поціновувачем алхімії, покровителем співців, лицедіїв та мартоплясів. Ба більше, він надто переймався схваленням своїх дій і тому довго вагався над будь-яким рішенням, щоб, бува, не образити одну чи іншу сторону. Саме ця вада Аеніса найприкріше заплямувала його правління і призвела до передчасного та безславного кінця.

По смерті Аегона не довелося довго чекати, перш ніж владі Таргарієнів почали кидати виклик. Першим був розбійник та бунтівник на прізвисько Гарен Рудий, що прикидався онуком Гарена Чорного. За допомогою замкового слуги Гарен Рудий захопив і Гаренгол, і його тодішнього господаря, сумнозвісного князя Гаргона (котрого запам’ятали як Гаргона Гостя за звичку відвідувати всі весілля у своїх маєтностях і вимагати собі права першої ночі). Князя Гаргона вихолостили у замковому божегаї та кинули спливати кров’ю на смерть, поки Рудий Гарен проголошував себе князем на Гаренголі та Королем-на-Річках.

Усе це сталося, поки король гостював у Водоплині, стольці дому Таллі. Та коли Аеніс разом з князем Таллі нарешті вирушили дати ради загрозі, Гаренгол стояв порожній, вірних Гаргонові людей поклали під меч, а Гарен Рудий з посіпаками повернувся до розбою в лісах.

Невдовзі нові бунтівники з’явилися у Долині та на Залізних островах, а дорнієць, що прозвав себе Королем-Стерв’ятником, зібрав багато тисяч прибічників для війни проти Таргарієнів. Великий маестер Гавен пише, що короля надзвичайно вразили ці новини, бо доти Аеніс тішився думкою, як його любить і поважає простолюддя. І діяв король нерішуче: спершу наказав війську вирушити у Долину морем і покарати самозваного короля Джоноса Арина, який ув’язнив власного брата, князя Ронела, а потім раптово змінив наказ з остраху, щоб Гарен Рудий та його люди не вдерлися до Король-Берега. Король навіть думав скликати Велику Раду для обговорення подальших дій. На щастя для держави, інші діяли швидше.

Князь Ройс на Рунокамені зібрав потугу, яка вщент розбила бунтівників під проводом Джоноса Арина і зачинила його разом з поплічниками у Соколиному Гнізді — щоправда, це спричинило насильницьку загибель ув’язненого князя Ронела, котрого брат Джонос викинув з Місячних Дверей на смерть. Утім, Соколине Гніздо не дало бунтівникам безпечного прихистку, коли туди з’явився принц Маегор на спині Балеріона Чорного Жаха — дракона, якого він завжди жадав і нарешті оголосив своїм по батьковій смерті. Джонос та всі його прибічники знайшли смерть у зашморгах від Маегорової руки.

Тим часом на Залізних островах людині, що проголосила себе королем Лодосом відродженим, спритно дав ради князь Горен Грейджой; він відіслав засолену голову самозванця королю Аенісу. На подяку Аеніс подарував Горенові здійснення будь-якого бажання — і Горен забажав витурити Святу Віру з Залізних островів попри несхвалення решти держави.

Що ж до Короля-Стерв’ятника, Мартели загалом байдуже ставилися до його дрібних капостей у їхніх власних кордонах. Хоча велика княгиня Дерія запевняла Аеніса, що Мартели не бажають нічого, крім миру, і докладають усіх зусиль для придушення бунту, насправді справу було покинуто на порубіжних князів. І спочатку самозваному Королю-Стерв’ятникові незле щастило змагатися з ними. Одержавши кілька перемог, він привабив до себе ще прибічників, аж доки не зібрав приблизно тридцять тисяч. Негаразди почалися лише тоді, коли він розділив своє чимале військо на відділи — по-перше, з-за нестачі харчів на всі голодні роти, по-друге, з упевненості, що кожен відділ окремо переможе будь-якого можливого ворога. Та насправді їх розбили поодинці колишній Правиця Орис Баратеон і рушення порубіжного панства — зокрема, Сердитого Сема Тарлі, меч котрого, Серцеруб, за переказами був червоний від вістря до маківки руків’я після десятків дорнійців, яких він порубав у гонитві за бунтівним корольком, що згодом стала відома як Лови Стерв’ятника.

Перший повстанець виявився також і останнім. Гарен Рудий, якого доти ще не впіймали, нарешті опинився у глухому куті, куди його загнав Правиця Аеніса, князь Алин Стокварт. У сутичці, яка виникла, Гарен убив князя Алина, та в свою чергу був убитий зброєносцем Правиці.

По відновленні миру король щедро подякував князям та воїнам, які найбільше уславилися перемогами над ворогами престолу — а найгучніша шана випала братові короля, принцу Маегору, котрого Аеніс нарік новим Правицею Короля. У ту мить він здавався найкращим вибором, і все ж саме тоді були посіяні зерна лихої долі, яка згодом спіткала Аеніса.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

Серед Таргарієнів панував звичай одружуватися з рідною кров’ю. Найліпшим вважався шлюб між братом і сестрою. Та коли він не був можливий, дівчинку віддавали за дядька, брата у перших чи небожа, а хлопчика одружували з сестрою в перших, тіткою чи небогою. Звичай народився ще у Старій Валірії, де побутував серед багатьох старих родів, а надто тих, які плодили драконів і літали ними. Кров дракона має лишатися чистою — так казала стародавня мудрість. Деякі з родовитих чаклунів брали собі й кількох дружин, коли така була їхня воля і ласка — хоча траплялося це рідше, ніж кровозмісні шлюби у родинах. У Валірії до Лиха, як писано вченими мудрагелями, шанували тисячу богів, та не боялися жодного, і небагато людей зважувалося здіймати голос проти звичаю.

Але на Вестеросі все було інакше. Тут ніхто не смів перечити владі та слову Святої Віри. Кровозміс близьких родичів — хоч між батьком і донькою, хоч між матір’ю і сином, хоч між братом і сестрою — засуджувався як ниций гріх, а плоди такого союзу вважалися огидними покручами у очах богів та людей. Озираючись на ті часи з наших, ми розуміємо, що незгода між Святою Вірою та домом Таргарієн була невідворотна.

Віддавна валірійці звикли брати дружин та чоловіків з власної родини, тим зберігаючи чисті панські родоводи. Але Вестерос такого звичаю не знав, а Свята Віра вважала за огидне збочення. Утім, Дракона з сестрами ніхто судити не наважився, а коли принц Аеніс одружився року 22-го по А.З. з Алиссою Веларіон, донькою королівського корабельника та верховного адмірала, то заперечень не виникло, бо хоч вона походила від Таргарієнів з материного боку, але була чоловікові лише сестрою в перших. Та коли стародавній звичай спробували відновити, виникли раптові перепони.

Королева Візенья запропонувала, щоб Маегор одружився з першою дитиною Аеніса — Раеною. Але верховний септон висловив палкі заперечення, і натомість Маегора одружили з небогою самого очільника Віри — панною Серисою з дому Вишестраж. Шлюб виявився бездітним на відміну від Аенісового, який дав ще плоди: після Раени народився син та спадкоємець короля, Аегон, а згодом ще Візерис, Джаяхаерис та Алісанна. Певно, відчуваючи заздрість, по двох роках служби Правицею — і народженні ще однієї братової доньки Ваели, яка померла немовлям — Маегор вразив державу року 39 по А.З., коли оголосив, що потай узяв собі другу дружину, Алису з дому Гарувей. Побралися вони за валірійським звичаєм під проводом королеви Візеньї, бо не знайшлося септона, який би їх одружив. У відповідь спалахнуло таке обурення панства та поспільства, що Аеніс нарешті мусив заслати свого брата у вигнання.

Здійснивши вигнання Маегора, Аеніс хотів тим і вдовольнитися, але верховний септон не вгамувався. Навіть поставлення новим Правицею Аеніса відомого серед людей чудотворця, септона Мурмізона, не змогло зцілити розрив з Вірою. А року 41-го Аеніс ще погіршив справу, вирішивши одружити найстаршу доньку Раену з сином та спадкоємцем Аегоном, якого нарік принцом Дракон-Каменя замість Маегора. З Зоряного Септу прилетів лист з такими образами, яких ще не чув жоден король — у ньому Свята Віра зверталася до “короля-чудовиська”. І раптом побожне панство та навіть простолюддя, що колись любило Аеніса, обернулося проти нього.

Септона Мурмізона за здійснення відправи вигнали з лав Святої Віри, а ревні Бідолахи взялися до зброї та порубали його на шматки за два тижні по тому, коли септона несли у ношах містом. Сини Воїна почали укріплювати пагорб Раеніс, перетворюючи Септ Спомину на твердиню, здатну встояти проти короля. На додачу дехто з Бідолах спробував убити короля разом з родиною просто в замку, видершись стінами та прослизнувши до королівських покоїв. Лише втручання одного з лицарів Королегвардії врятувало життя ясновельможній родині.

Стикнувшись з такими негараздами, Аеніс залишив місто разом з рідними і утік на Дракон-Камінь, шукаючи безпеки. Там Візенья порадила йому взяти драконів і з’явитися з вогнем та кров’ю до Зоряного Септу і Септу Спомину. Натомість король, нездатний до суворих рішень, занедужив: шлунок йому скрутили болісні судоми, а кишки вхопило різачкою. До кінця року 41-го по А.З. проти короля повстала майже уся держава. Тисячі Бідолах нишпорили гостинцями, погрожуючи прибічникам короля, десятки князів та панів здійняли зброю проти Залізного Престолу. Хоча Аенісові було лише тридцять і п’ять років, казали, що виглядає він на шістдесят, і великий маестер Гавен вже зневірився поліпшити його здоров’я.

Турботу про короля перебрала на себе королева-вдовиця Візенья, і на певний час йому полегшало. А потім, конче раптово, Аеніса спіткала втрата свідомості — король дізнався, що його син та донька сидять у облозі в замку Кракегол, де сховалися, коли їхню щорічну мандрівку державою перервало повстання проти престолу. За три дні по тому король помер і, як його батько перед ним, був спалений на Дракон-Камені за старовинним звичаєм валірійців.

Згодом, вже по смерті Візеньї, пішов поголос, нібито раптова смерть спіткала короля Аеніса не без втручання королеви, і дехто назвав її вбивцею родича та короля. Хіба не ставила вона Маегора вище від Аеніса у всіх справах держави та родини? Хіба не мріяла, щоб син її правив на престолі? Чого взялася дбати про нерідного сина та небожа, коли навіть не ховала свою до нього зневагу? Хай чим уславилася Візенья, та найменше — щирим співчуттям до інших людей. Питання ці не можна легко відкинути… та не легше і знайти на них відповіді.

Маегор І

Маегор, Перший тако наречений, опинився на престолі по наглій смерті свого брата, короля Аеніса, року 42-го по А.З. Люди пам’ятають його як Маегора Лютого, і прізвисько те цілком виправдане, бо не бувало на Залізному Престолі короля лютішого та свавільнішого. Правління його почалося кров’ю і нею ж скінчилося. Літописи оповідають нам, як він кохався у мистецтві війни та битви, але нині нам ясно, чого жадав цей король найбільше: кровопролиття, насильства та беззаперечної влади над усім, що вважав своїм. Який чорний гемон володів його душею — того нам вже не дізнатися. Навіть і сьогодні люди підносять дяку за те, що його панування скінчилося так швидко, бо хто знає, скільки шляхетних родин зникло б з лиця землі тільки затим, щоб утамувати його спрагу до крові?

Казали, що Аеніс умів тримати меча та списа лише настільки, щоб не зганьбитися, та й по тому. Маегор, з іншого боку, перемагав гартованих лицарів у бугурті, ще коли мав тринадцять років, а на королівському турнірі року 28-го по А.З. здобув гучну славу, скинувши на герцях трьох лицарів Королегвардії одного за іншим, а тоді вигравши ще й бугурт. Король Аегон висвятив його на лицаря у шістнадцять років, і на той час він став наймолодшим лицарем в усіх королівствах.

Ледве встигли поховати Аеніса, як Візенья скочила на Вхагар і полинула на схід до Пентосу — прикликати свого сина Маегора з вигнання назад до Семицарства. Маегор перелетів вузьке море за нею на Балеріоні й зупинився на Дракон-Камені рівно настільки, щоб коронуватися батьковим вінцем валірійського булату замість візерунчастого та багатого вінця брата.

Великий маестер Гавен заперечив, бо згідно з законами про спадкоємність королем мав стати принц Аегон, старший син Аеніса. Маегор відповів тим, що оголосив маестра зрадником, засудив до страти і відтяв голову одним помахом Чорножара. Після того ніхто вже не насмілився підтримати права Аегона. Полетіли круки, проголошуючи вінчання нового короля — і обіцяючи шану всім вірним прибічникам та зрадницьку кару тим, хто насмілиться йому протистати.

Серед ворогів Маегора головними були Войовники Віри — братства Синів Воїна та Бідолах. Війна з ними не припинялася так чи інакше решту його правління. У Король-Березі ці войовничі братства Віри захопили Септ Спомину і частково збудований Червоний Дитинець. Але Маегор влетів просто у межі міста на Балеріоні, не боячись геть нічого, і підняв червоного дракона дому Таргарієн над пагорбом Візеньї, скликаючи до себе людей. Тисячі відгукнулися на заклик.

Далі Візенья запросила усіх, хто заперечував право Маегора на престол, довести свою правду силою зброї. Ватажок Синів Воїна прийняв виклик. Пан Дамон Моріген, на прізвисько Дамон Ревний, погодився на суд Седмиці за старовинним звичаєм: пан Дамон та шестеро Синів Воїна проти короля та його шістки поборників. У цьому змаганні виграшем був королівський престол; звітів про нього існує чимало, і часто-густо вони протирічать один одному. Та напевне ми знаємо, що король Маегор лишився стояти останнім, але отримав тяжкий удар по голові наприкінці битви і впав без тями на землю за мить по тому, як загинув останній з Синів Воїна.

Двадцять сім днів Маегор лишався мертвим для світу. На двадцять восьмий з Пентосу прибула королева Алиса (Маегор доти ще не породив з нею дітей), а при ній — пентоська красуня на ім’я Тіанна з Башти. Вона у вигнанні стала коханкою Маегора, а дехто шепотів, що й королеви Алиси теж. Королева-вдовиця по зустрічі з Тіанною передала короля її нероздільним турботам — і це дуже стривожило Маегорових прибічників.

На тридцятий день після суду Седмиці король отямився зі світанком і сам вийшов на мури. Тисячі людей радо вітали його — та не в Септі Спомину, де кількасот Синів Воїна зібралися на ранкову молитву. Далі Маегор сів на Балеріона і полетів з Аегонового пагорба просто до пагорба Раеніс, де без попередження наказав Чорному Жахові пустити вогонь. Коли Септ Спомину запалав, люди з нього намагалися утекти, але їх вбивали лучники та списники, приставлені туди Маегором. Казали, що вереск підпалених та поранених лунав на все місто; вчені мужі твердять, що покров смороду і кіптяви висів над Король-Берегом протягом семи днів.

Але то був лише початок Маегорової війни проти Войовників Віри. Верховний септон лишався твердо налаштованим проти його влади, а Маегор продовжував збирати на свій бік дедалі більше панства. У битві при Муромості Бідолах різали цілими юрбами; кажуть, що Мандер по тому спливав кров’ю на сто верст униз. Міст і замок, який його захищав, відтоді відомі як Лихомостя.

Ще більша битва сталася при Великій Розтоці на Чорноводі, де тринадцять тисяч Бідолах — а з ними кількасот лицарів з осередку братства Синів Воїна у Камінному Септі та ще кількасот від бунтівних князів річкового і західного краю — зійшлися проти короля. Битва люто буяла аж до ночі, але скінчилася безперечною перемогою короля Маегора. Король прибув на битву верхи на Балеріоні, і хоча вогонь Чорного Жаха дещо пригасила злива, все ж дракон сіяв смерть усюди, де пролітав.

Войовники Віри лишалися найупертішими ворогами Маегора (а він — їхніми) аж до кінця його правління. Навіть таємнича смерть верховного септона у 44-му р. по А.З. не надто послабила запеклість збройних змагань, хоча новий верховний септон був значно поступливіший і навіть спробував розпустити братства Зірок та Мечів. Дров у вогонь Маегорових війн докидали ще й численні шлюби, в яких король намагався породити спадкоємця. Та хай скільки жінок приводив він до подружнього — і не подружнього — ложа, проте лишався бездітним. Маегор брав собі жінок, яких сам робив удовицями — жінок перевіреної плодючості — але від його сімені народжувалися лише покручі: спотворені, позбавлені очей та кінцівок, або ж наділені одразу і чоловічими, і жіночими ознаками. Дехто вважає, що саме з народження цих огидних почвар розпочалося сповзання короля у справжнє безумство.

Єдиною визначною справою, на яку спромігся Маегор протягом свого правління, було завершення будівництва Червоного Дитинця року 45-го по А.З. Закладений ще королем Аегоном і продовжений Аенісом, замок був зрештою добудований Маегором, який пішов далі задумів і батька, і брата — спорудив замок з ровом усередині більшого замку; з часом його почали звати Маегоровим Острогом. Ще суттєвіше те, що саме Маегор першим наказав спорудити таємні двері, оманливі стіни, приховані ляди — і Аегоновим пагорбом побігли дедалі численніші ходи. Маегор так захопився наглядом за будівництвом замку, що й про брак спадкоємця думати забув; новим Правицею він поставив тестя, князя Гарувея, і скинув на нього правління державою, поки сам опікувався зведенням стольної твердині.

Але, як це зазвичай траплялося з Маегором, навіть його найвеличніше досягнення обернулося на жахіття. Коли Дитинець нарешті закінчили, король влаштував пишний бенкет для мулярів, різьбярів та інших ремісників, залучених до будівництва замку. Через три дні гулянки за королівський кошт їх усіх поклали під меч, зберігши таємниці Червоного Дитинця для самого лише Маегора.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

Ледве встигли покласти останній камінь у стіни Червоного Дитинця, як Маегор наказав прибрати з верхівки пагорба Раеніс руїни Септу Спомину, а з ними і обгорілі кістки загиблих там Синів Воїна. Замість них за наказом короля мали вимурувати велику кам’яну «стайню для драконів» — лігво, гідне Балеріона, Вхагар та їхньої порості. Так почалося будівництво Драконосхрону. Мабуть, не слід дивуватися, що для нової будівлі виявилося важкувато знайти мулярів, тесль та інших ремісників; стільки їх утекло з міста, що король зрештою мусив вигнати на роботи в’язнів з міських підземель, а приставити наглядати за ними — будівничих з Миру та Волантису.

Зрештою Маегорове падіння спричинила сила, утворена спільно Святою Вірою та його власними родичами. Року 43-го по А.З. його небіж, принц Аегон, спробував повернути собі престол, на який мав усі права, у змаганні, відомому як Велика Битва при Божому Оці. В тій битві Аегон загинув, залишивши по собі дружину-сестру Раену та двох доньок-близнючок; драконицю Живосрібну було втрачено разом з королем.

Далі, наприкінці року 45-го по А.З., король Маегор налаштувався у новий похід проти бунтівних Войовників Віри, які не склали мечі на заклик нового верховного септона. Згідно з одним зі звітів тієї доби, наступного року король повернувся з двома тисячами черепів, узятих у поході, які оголосив головами беззаконних Синів Воїна та Бідолах. Утім, ще тоді гуляли здогадки, що майже напевне ті голови відтяли в посполитих, які всього лише невчасно опинилися у недоречному місці. День у день держава накопичувала образи проти короля.

Року 44-го по А.З. померла королева-вдовиця Візенья. Подія була прикра та помітна, але короля не ввігнала у розпач, хоча палкішої союзниці та покровительки Маегор не мав від самого народження, і мати завжди зі шкури пнулася, щоб здобути йому перевагу над старшим братом Аенісом та забезпечити спадок. У безладі, що зчинився по її смерті, вдовиця Аеніса, королева Алисса, втекла з Дракон-Каменя разом з дітьми, прихопивши і Темну Сестру, меч Візеньї з валірійського булату.

Щоправда, наступного за старшинством сина Алисси та Аегона, принца Візериса, тримали у Червоному Дитинці на службі зброєносцем, і саме він прийняв кару за втечу матері. Принц помер після дев’яти днів допиту від рук Тіанни з Башти. Король лишив його тіло в замковому дворищі, наче впольованого звіра, на цілий двотиждень — сподіваючись, що звістка досягне королеви Алисси, і та з’явиться вимагати тіло сина. Але королева не з’явилася. Візерисові у пору смерті виповнилося п’ятнадцять років.

Року 48-го по А.З. септон Місяць та пан Джофрі Доганяй — знаний також як Рудий Гончак зі Схилів — підняли Бідолах проти короля, і цього разу за їхню справу став Водоплин. Коли князь Даемон Веларіон, очільник королівського флоту, теж повстав проти Маегора, до нього приєдналися деякі з великих домів. Свавільну владу Маегора ніхто вже не мав сили терпіти; вся держава повстала, щоб скинути тягар. Зусилля об’єднала спільна справа — молодий принц Джаяхаерис, єдиний живий син Аеніса та Алисси, чотирнадцяти років віку, оголосив про свої права на престол і був підтриманий володарем Штормоламу, якого Джаяхаерис нарік Господарем-на-Державі та Правицею Короля. Коли королева Раена — узята заміж за Маегора по смерті Аегона — дізналася про заяву свого брата, то втекла на драконі Вогнемрії, вкравши у чоловіка-короля меч Чорножар. Навіть двоє з Королегвардії покинули Маегора і стали за Джаяхаериса.

У відповідь Маегор не одразу дотямив, що робити — так, наче низка зрад і втрата материної настанови лишила його майже безпорадним, на кшталт покійного брата Аеніса. Він скликав вірне панство до Король-Берега, та з’явилися лише дрібні князьки коронного краю, які не мали кого поставити у поле проти численних ворогів короля. Того пізнього вечора, у годину вовка, панство пішло з дорадчої палати і залишило Маегора міркувати наодинці. Рано-вранці його знайшли на престолі у шатах, просяклих кров’ю, з руками, розчахнутими лезами та вістрями Залізного Престолу.

Так скінчив життя Маегор Лютий. Як саме він помер — про те досі точаться суперечки. Співці розпускають плітки, буцімто Залізний Престол убив його з власної волі, хтось винуватить Королегвардію, а ще хтось — недобитого королем муляра, знавця таємниць Червоного Дитинця. Та найпевнішим є припущення, що король вбив себе сам, бажаючи уникнути поразки. Хай там як було насправді, але шість років жахіть, яким Маегор піддав державу, навряд чи могли скінчитися інакше. На щастя, наступному королю, його небожеві, за довгі роки правління вдалося хоча б почасти залікувати глибокі рани, завдані Маегором семи королівствам Семицарства.

ДРУЖИНИ МАЕГОРА ЛЮТОГО

• Сериса з дому Вишестраж. Сериса була донькою Мартина Вишестража, князя на Старограді. Запропонував її у наречені королю її дядько, верховний септон, який заперечував проти заручення тринадцятирічного принца Маегора з його ж, Маегоровою, новонародженою небогою — принцесою Раеною. Серису та Маегора одружили року 25-го по А.З. Принц вихвалявся, що у шлюбну ніч здійснив шлюб на ложі з тузінь разів… але сина тим не породив. Невдовзі король стомився від невдалих спроб Сериси народити йому спадкоємця і почав брати інших дружин. Сериса померла року 45-го, забрана раптовою недугою, хоча гуляють також чутки, що її вбили за наказом короля.

• Алиса з дому Гарувей. Алиса була донькою Лукаса Гарувея, нового князя на Гаренголі. Таємний шлюб був укладений року 39-го по А.З., коли Маегор був Правицею, і призвів до вигнання Маегора до Пентосу. Алиса стала королевою, коли Маегор повернув її з Пентосу по своєму сходженні на престол. Вона була першою жінкою, яка завагітніла від короля року 44-го по А.З., але невдовзі втратила дитину. Те, що вийняли з її черева, було покрученою потворою без очей; у гніві король Маегор звинуватив та стратив усіх її сповитух, септ і великого маестра Дезмонда. Тіанна з Башти, проте, переконала короля, що дитина була породжена таємними зносинами Алиси з іншими чоловіками, внаслідок чого була страчена сама королева Алиса, її почет, її батько — Маегорів Правиця князь Лукас — та всі Гарувеї з родичами, яких король зумів знайти від Король-Берега до Гаренголу. Новим Правицею Короля став князь Едвил Кельтигар.

• Тіанна з Башти. Тіанна з-поміж усіх дружин короля Маегора викликала найгірший острах. За чутками походячи поза шлюбом від пентоського магістрата, вона була танцівницею в корчмі, яка піднялася аж до куртизани. Також казали, що вона мала спрагу до чар та алхімії. З королем вони побралися року 42-го по А.З., та шлюб їхній виявився безплідним, як і решта. Дехто кликав її “королівським круком”, а інші боялися її хисту до видобування таємниць, котрий швидко зробив її коронною шепотинницею. Зрештою вона визнала себе винуватою в отруєнні інших дружин Маегора, внаслідок чого ті народжували покручів. Убив її Маегор власноруч року 48-го, вирізавши серце Чорножаром та кинувши собакам.

ЧОРНІ НАРЕЧЕНІ

Року 47-го по А.З. Маегор узяв за дружин одразу трьох жінок у одній відправі — усі мали перевірену плодючість, і всі овдовіли, втративши чоловіків у Маегорових війнах або за його наказом. Ось хто вони були.

• Елінора з дому Костян. Елінора була наймолодшою з “Чорних наречених”; у першому шлюбі вона досягла лише дев’ятнадцяти років, але встигла вже подарувати чоловікові — лицарю Тео Болінгу — трьох дітей. Пана Тео схопили лицарі Королегвардії за звинуваченням у змові з королевою Алиссою в спробі посадити її сина принца Джаяхаериса на престол. Того ж дня, не гаючи часу, лицаря стратили. По семи днях жалоби Елінору викликали на весілля до Маегора. Вона теж завагітніла і, як Алиса перед нею, народила мертву почвару, за чутками позбавлену очей, зате наділену маленькими крильцями. Жахливі ті пологи вона, проте, пережила і лишилася однією з двох дружин, які пережили самого короля.

• Раена з дому Таргарієн. Коли принца Аегона убив Маегор в битві при Божому Оці, Раена знайшла притулок на Файному острові під захистом князя Файяна, котрий сховав і її, і двох її доньок-близнючок. Щоправда, дівчаток невдовзі знайшла Тіанна, і Раена мусила вийти заміж за Маегора. Її доньку Аерею Маегор нарік своєю спадкоємицею, тим самим позбавивши спадку єдиного живого сина королеви Алисси — Джаяхаериса. Разом з Елінорою Раена була однією з двох королев, які пережили короля Маегора.

• Джейна з дому Вестерлін. Висока та струнка, пані Джейна була одружена з князем Алином Тарбеком, який загинув на боці бунтівників у битві при Божому Оці. Вона подарувала князеві посмертного сина і тим довела свою плідність; до пані Джейни залицявся син князя Кастерлі-на-Скелі, коли по неї послав король. Року 47-го вона була важка дитиною, та за три місяці до строку почалися передчасні перейми, і з черева її з’явилася ще одна мертва почвара. Сама королева ненадовго пережила своє дитя.

Джаяхаерис I

Джаяхаерис сів на престол року 48-го по А.З. у часи, коли державу роздирали на шматки зазіхання бунтівного панства, гнів верховного септона і жорстокість принцового дядька, Маегора І. Коронований у чотирнадцять років верховним септоном, новий король вдяг вінця свого батька і почав правління при намісництві матері, королеви-вдовиці Алисси, та порадництві князя Рогара з дому Баратеон, поставленого Господарем-на-Державі та Правицею Короля. Досягши повноліття, король одружився з власною сестрою Алісанною, і шлюб цей виявився вельми плідним.

Зійшовши на престол у юні роки, Джаяхаерис тоді ж показав себе справжнім та гідним володарем. Він був вправним воїном з хистом до списа та лука, непересічним вершником. Певна річ, умів він засідлати і дракона — Вермітора, великого звіра темного спижу, найбільшого серед драконів після Балеріона та Вхагар. Рішучий у намірі та справі, Джаяхаерис мав мудрості понад свої роки й завжди домагався якнаймирнішого залагодження усіх негараздів.

Його королеву Алісанну також вельми любили по всій державі. Була вона вродлива і жвава, а до того чарівна та гостра на розум. Казали, що вона правила державою нарівно з королем, і частка правди тут є. Саме на її вимогу король Джаяхаерис нарешті скасував право першої ночі попри запеклу впертість численного панства. На її честь Нічна Варта перейменувала свій замок, Сніг-Браму, на Королевину Браму. Зроблено це було з вдячності за цілий скарб коштовностей, подарований королевою на будівництво нового замку Глиб-Озеро замість величезного і надміру дорогого в утриманні Ніч-Крому, і за її зусилля у передачі вартовим Нового Дарунку, що допоміг зміцнити дещо вже занепалий добробут братства.

Сорок і шість років прожили у шлюбі Старий Король та Ласкава Королева Алісанна, і більшість тих років минули щасливо, осяяні народженням численних дітей та онуків.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

Великий турнір, учинений в Король-Березі року 98-го по А.З. на знак п’ятдесятої річниці правління Джаяхаериса, певно, потішив і королевине серце, бо всі її живі діти, онуки та праонука з’їхалися на урочистості та веселощі.

Правду кажуть, що після Лиха Валірії ще ніхто не бачив стільки драконів у одному місці одночасно. Останній герць, у якому лицарі Королегвардії — пан Риам Рожвин та пан Клемент Крабб — зламали один проти одного по тридцять списів і зрештою були проголошені співпереможцями самим королем Джаяхаерисом, вважається наймайстернішим кінним двобоєм, коли-небудь баченим на Вестеросі.

Два відчуження відомі нам у королівському подружжі, та кожне тривало не більше як рік чи два, перш ніж чоловік з дружиною відновлювали звичну прихильність одне до одного. Слід, утім, відзначити, що Друга Сварка має неабияку вагу для історії, бо викликана Джаяхаерисовим рішенням року 92-го обійти свою онуку Раеніс — доньку померлого принца Аемона, найстаршого сина і спадкоємця — і віддати разом Дракон-Камінь і спадкоємство престолу наступному за старшинством сину, Баелону Безстрашному. Алісанна не бачила причини, чому чоловікові має віддаватися перевага перед жінкою… а якщо Джаяхаерис вважав жінок марним тягарем, то мусив якось обійтися і без неї. З часом вони примирилися і возз’єдналися, але Старий Король пережив свою кохану королеву, і казали, що в останні роки королювання сумна пам’ять про їхню розлуку висіла над двором темною хмарою.

Нехай Алісанна була великим коханням короля, та найліпшим його другом слід вважати септона Барта. Жодна людина посполитого роду ще ніколи не підносилася так високо, як цей не надто красномовний, зате світлий розумом септон. Він народився сином пересічного коваля і ще юним був відданий у Святу Віру. Його видатний розум помітили, і з часом він почав службу в Червоному Дитинці при королівських книгах та літописах. Там король Джаяхаерис познайомився з ним особисто і невдовзі поставив Правицею Короля. Чимало князів високих родів подивилися на це кривим оком — а верховний септон та Превелебні ще й стурбувалися чистотою його віри, — але Барт показав себе на посаді якнайкраще.

При допомозі та за порадами Барта король Джаяхаерис учинив більше перетворень у державі, ніж будь-який король перед ним або після нього. Там, де дід Джаяхаериса, король Аегон, покинув суд у Семицарстві на примху звичаєвого права старих королівств, сам Джаяхаерис першим створив єдину писану правду, за якою належало жити державі од Півночі до Дорнійського Порубіжжя. Тривала і розбудова Король-Берега — у ньому з’явилися збіжники нечистот, водозбірники та особливо колодязі, бо Барт наполягав, що своєчасне змиття бруду і надходження свіжої води важливі для здоров’я міста. Далі Миротворець розпочав будівництво мережі гостинців, яка одного дня з’єднає Король-Берег з Обширом, штормовим краєм, західним краєм, річковим краєм, ба навіть Північчю — розуміючи, що державу докупи не зшиєш, якщо між її частинами не буде легко та зручно пересуватися. Найдовшим з гостинців був королівський, що пробігав кілька тисяч верст аж до замку Чорного та Стіни.

І все ж дехто вважає, що найважливішим досягненням правління Джаяхаериса та септона Барта було примирення зі Святою Вірою. Полювання на Бідолах та Синів Воїна, почате у часи Маегора, припинилося; лютий король зменшив їхнє число і змусив ховатися від закону, але зовсім не винищив, і братства знову заворушилися, прагнучи відновити силу. Ба більше — за звичаєм Віра мала виняткове право судити і карати своїх, але звичай сей почав обтяжувати численне панство, що скаржилося на свавільні септрії та безчесних септонів, які безкарно порядкували на свій розсуд маєтностями та статками сусідів і власних вірян.

Деякі радці закликали Старого Короля вчинити з рештками Войовників Віри якнайсуворіше — розчавити їх раз і назавжди, перш ніж їхня ревність поверне королівства до безладу і свавілля. Інші дбали найбільше про те, щоб септони надалі ставали перед тим самим судом, що і решта держави. Натомість Джаяхаерис надіслав септона Барта до Старограду на перемови з верховним септоном, і там вони почали виробляти майбутню тривалу угоду. Верховний септон погодився, щоб останні, вже нечисленні Зірки та Мечі склали зброю, і щоб Свята Віра корилася загальному правосуду, а за те прийняв од короля Джаяхаериса урочисту присягу, що Залізний Престол завжди захищатиме і боронитиме Святу Віру. Так було навіки зцілено великий розкол між короною та Вірою.

Упоравшись з рештою турбот, у останні роки свого правління король Джаяхаерис переймався головне тим, що в державі наплодилося забагато Таргарієнів, тобто забагато можливих спадкоємців. Лиха доля позбавила Джаяхаериса єдиного і безперечного наступника спочатку вперше, а тоді вдруге — смертю Баелона Безстрашного року 101 по А.З. Для розв’язання питання про успадкування престолу раз і назавжди Джаяхаерис скликав першу Велику Раду того ж таки року 101-го, щоб викласти справу перед панством держави — і панство з’їхалося з усіх її куточків. Таке численне вельможне товариство не вмістив би жоден замок, окрім Гаренголу, де Рада зрештою і відбулася. Князі великі та малі прибули з почтами значкових слуг, лицарів, зброєносців, машталірів, постільних та стольних слуг, а за тими притяглися ще табірні хвойди, пралі, сокольники, ковалі та візники. Тисячі наметів та шатрів пнулися один поперед одного, аж доки замкове містечко Гаренград не перетворилося на четверте найбільше місто в державі.

На самій Раді спершу вислухали і відкинули дев’ятьох нижчих шукачів престолу, залишивши тільки двох головних: Лаенора Веларіона, сина принцеси Раеніс, старшої доньки Аемона, старшого сина Джаяхаериса; і принца Візериса, старшого сина Баелона Безстрашного та принцеси Алисси. Кожен з двох мав щось на свою користь; першоріддя належало Лаенорові, тоді як ближчою спорідненістю з королем міг похвалитися Візерис, який був ще й останнім принцом Таргарієном, що літав Балеріоном перед смертю дракона року 94-го по А.З. Лаенор і сам нещодавно здобув собі дракона — чудову істоту, яку назвав Морським Серпанком. Та для безлічі князів у державі найбільше важила перевага чоловічої гілки роду над жіночою — не кажучи вже, що Візерис був принцом двадцяти чотирьох років, а Лаенор — семирічним хлопчиком.

Проте Лаенор все ж мав одну безперечну перевагу — він був сином князя Корліса Веларіона, Морського Змія, найбагатшого вельможі у Семицарстві. Ім’я Морському Змієві дали на честь пана Корліса Веларіона, першого Регіментаря Королегвардії, та його власна гучна слава пішла не від майстерності з мечем чи списом, а від далеких подорожей світом у пошуках нових обріїв. Він-бо був пагоном дому Веларіон — старого, овіяного піснями валірійського роду, що згідно з усіма літописами з’явився на Вестеросі раніше за Таргарієнів і часто-густо постачав короні більшість кораблів коронного флоту. Стільки Веларіонів служили верховними адміралами та коронними корабельниками, що подеколи цей уряд і титул вважався серед них спадковим.

Князь Корліс плавав далеко на південь і північ, якось пробував знайти навіть казковий прохід навколо верхівки Вестеросу — хоча і повернув назад свій корабель “Крижаний вовк”, бо знайшов лише морозні моря та велетенські крижані гори. Але найвидатніші його подорожі здійснені були на “Морському змії” — кораблі, на честь якого князь Корліс отримав своє прізвисько. Чимало кораблів з Вестеросу діставалися Карфу в пошуках прянощів та шовку, але він насмілився рушити далі й досяг казкових земель Ї-Ті та Ленгу, чиї скарби подвоїли статки дому Веларіон за одну-єдину подорож.

Загалом “Морський змій” побачив дев’ять великих мандрівок. У останній з них Корліс наповнив черево корабля золотом і купив у Карфі ще двадцять кораблів, а тоді натоптав їх прянощами, слонами і найтоншими шовками. Декілька суден загинуло у морі, а слони повиздихали геть усі, якщо вірити “Дев’яти подорожам” маестра Матіса. Одначе і того, що лишилося, вистачило, щоб дім Веларіон забагатів понад усі інші родини Семицарства — на деякий час перевершивши навіть Ланістерів та Вишестражів.

Корліс Веларіон став князем по смерті свого діда і використав свої казкові статки на зведення нового стольця Припливу — замість старого, вогкого та тісного замку Плавень. У новому замку він утвердив старий Плавниковий Престол — княжий стіл Веларіонів, за переказами подарований царем русалок та водяників на знак угоди. Через острів Плавень на всі боки текло стільки торгівлі, що на ньому скоро виросли, наче гриби, містечка Коріб та Прянище, які на певний час стали головними торговельними портами у затоці Чорноводі, перевершивши навіть Король-Берег.

Гучна слава, загальна повага та велетенські статки князя Корліса, звісно, проказували на користь його сина Лаенора. Також сторону Лаенора підтримав Боремунд Баратеон, а з ним і князь Елард Старк. До їхнього товариства приєдналися князі Чорноліс, Бар-Емон і Кельтигар. Але їх було замало. Вітер та хвилі, так би мовити, їм не сприяли, і хоча маестри, які рахували голоси, ніколи не виказували остаточних чисел, ходили чутки, що Велика Рада обрала принца Візериса з перевагою двадцять до одного. Відтак король, не присутній на вирішальному обговоренні, нарік Візериса принцом Дракон-Каменя.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

У очах багатьох Велика Рада року 101-го по А.З. встановила непоборне, як залізо, правило у питаннях спадкоємства: незалежно від старшинства Залізний Престол Вестеросу не може перейти ані до жінки, ані через жінку до її нащадків чоловічої статі.

У останні роки життя король Джаяхаерис поставив Правицею пана Отто Вишестража, і пан Отто перевіз до Король-Берега свою родину, серед неї юну Алісенту — кмітливу дівчину п’ятнадцяти років, яка стала Джаяхаерисові подругою та розрадою похилих років. Вона читала королю, приносила страви, навіть допомагала купатися і вдягатися. Казали, що інколи король вважає її за одну з власних доньок, а зліші язики стверджують, що Алісента стала його коханкою.

Король Джаяхаерис, Перший тако наречений — відомий як Миротворець і Старий Король (бо єдиним з Таргарієнів на престолі дожив до такого похилого віку) — тихо та мирно помер у власному ліжку року 103-го по А.З., поки панна Алісента читала йому з “Неприродної історії” його друга Барта. Мав король шістдесят і дев’ять років віку, а правив мудро та чесно протягом п’ятдесяти п’яти з них. Вестерос вдяг жалобу, і казали, що навіть у Дорні чоловіки плакали, а жінки дерли на собі шати у журбі за королем, що показав себе таким ласкавим і справедливим. Попіл його тіла поклали поруч з попелом його коханої — Ласкавої Королеви Алісанни — під Червоним Дитинцем. І рівних їм у чеснотах короля та королеви держава Вестеросу не знала більше ніколи.

Діти Джаяхаериса І Миротворця та Ласкавої Королеви Алісанни, які досягли дорослого віку:

• Принц Аемон. Загинув у битві проти мирійських піратів, що захопили східний берег острова Тарф.

• Принц Баелон. Мав прізвисько “Весняний принц” з-за пори, в яку народився, а ще “Баелон Безстрашний”. Коли септон Барт віддав богам душу вві сні року 99 А.З., уславлений лицар Королегвардії пан Риам Рожвин замінив його на посаді Правиці. Проте його вміння правити державою значно поступалося його ж мужності та хисту до меча. Баелон став його наступником-Правицею менш ніж через рік і служив на цій посаді бездоганно, гідний усякої хвали. Та на полюванні року 101 по А.З. принц Баелон поскаржився на кольки у боці й за кілька днів помер від запалення у череві.

• Архімаестер Ваегон. Ваегона, що з дитинства носив прізвисько “Бездраконовий”, змалку віддали до Цитаделі, де він зрештою отримав перстень, берло та личину жовтого золота і став архімаестром.

• Принцеса Даела. Віддана за князя Родріка Арина року 80-го по А.З., Даела померла на породільському ложі, подарувавши князеві доньку Аемму.

• Принцеса Алисса. Алисса була дружиною свого брата Баелона Безстрашного; двоє її синів зрештою вдягли корони.

• Принцеса Візерра. Візерра була заручена з князем Мандерлі на Білій Гавані, але невдовзі загинула у нещасному випадку. Непокірна і норовлива дівчина впала з коня, ганяючи напідпитку вулицями Король-Берега.

• Септа Маегела. Віддана у Святу Віру, Маегела виросла септою, відомою співчуттям до вбогих та обдаруванням цілительки. Саме вона спричинила друге примирення Старого Короля з королевою Алісанною року 94 по А.З., після Другої Сварки. Вона доглядала дітей, вражених сірою лускачкою, але сама зрештою занедужила на неї ж та померла року 96-го.

• Принцеса Саера. Хоча так само віддана у Віру, як Маегела, Саера дуже різнилася від сестри норовом. Вона втекла з божого дому, де перебувала послушницею, і перетнула вузьке море — спершу до Лису, потім до Волантису, де скінчила свої дні хазяйкою вельми відомого будинку насолоди.

• Принцеса Гаель. Мала прізвисько “Зимова дитина”. Простакувата розумом, але мила та лагідна, Гаель була улюбленицею королеви. Вона зникла з двору року 99-го по А.З.: за чутками померла від літньої лихоманки, та насправді втопилася у Чорноводі, коли її звабив і покинув мандрівний співець, лишивши з черевом.

Візерис І

По довгім та мирнім пануванні Джаяхаериса І король Візерис успадкував безпечний престол, повнісіньку скарбницю і повагу підданих, яку дідусь його здобував понад п’ятдесят років. Ніколи більше дім Таргарієн не досягав такої могутності, як за правління Візериса. Принців та принцес крові водилося в державі більше, ніж будь-коли з часів Лиха, і драконів одночасно ще не жило на світі стільки, як у роки зі 103 до 129 по А.З.

Та все ж зерна лихоліття під назвою “Танок драконів” вкорінилися саме за правління Візериса, і спричинили “Танок” не абихто, а пагони королівського роду. У ранні роки королювання Візериса І йому найбільше дошкуляли вихватки рідного брата — принца Даемона Таргарієна. Даемон був змалку показний та зухвалий, на образу швидкий, нерозважливий, непосидючий і небезпечний. Висвятили його на лицаря у шістнадцять років, як свого часу Маегора І, і сам Джаяхаерис І віддав Даемонові клинок валірійського булату Темну Сестру на знак його збройної майстерності. Перед Великою Радою Даемон чи не найгарячіше стояв за успадкування престолу братом Візерисом і навіть зібрав невеличке військо з панцирних слуг та найманих щитників, коли пішов поголос, що Корліс Веларіон готує кораблі на захист прав свого сина Лаенора. Король Джаяхаерис зумів уникнути кровопролиття, але люди не забули, що Даемон був уже напоготові його розпочати.

Даемон побрався з Реєю Ройс року 97 по А.З., коли вона була спадкоємицею стародавнього стольця Рунокаменя у Долині. То був гідний і заможний шлюб, але Даемонові Долина до серця не припала, а дружина — ще менше, і невдовзі вони відчужилися одне від одного.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

Хоча року 97 по А.З., ще за Старого Короля, його одружили з панною з Рунокаменя, щастя цей шлюб не приніс. На принца Даемона Долина Арин наганяла нудьгу («Тут, у Долині, чоловіки полюбляють гойдати овець, — писав він, — і винуватити їх не можна, бо вівці в них вродливіші за жінок»), а невдовзі йому обридла і пані дружина, котру він почав величати «моя спижева сучка», глузуючи з укритого рунами спижевого обладунку князів дому Ройс.

Попри те, що згаданий шлюб виявився ще й бездітним, Візерис І відмовив братові у проханні його скасувати, зате принаймні прикликав до двору, щоб покласти на плечі тягар правління державою. Спершу Даемон служив за коронного підскарбія, тоді за коронного правника, та зрештою його головний суперник і недоброзичливець, Правиця Короля пан Отто Вишестраж, переконав Візериса звільнити брата з цих посад. І року 104 по А.З. король Візерис поставив свого брата тисяцьким міської варти.

Принц Даемон поліпшив і озброєння, і навчання варти, а також дав їм золоті киреї, за якими їх упізнають і кличуть “золотокирейниками” до сього дня. У вартуванні міста він часто приєднувався до своїх підлеглих, тож скоро його знав і найниціший злодюжка, і найзаможніший купець, а в харчівнях та бурдеях він нажив собі недобру славу, бо надто вільно користувався товаром, виставленим на продаж. Злочинність у місті вельми підупала, і не востаннє, за чутками, завдяки пристрасті Даемона власноруч роздавати найсуворіші кари. Ті, хто при його владі поліпшували собі добробут, не бажали нікого кращого, і скоро Даемон став відомий як “князь Блошино-Подольський”. Ще трохи згодом, коли Візерис відмовив йому в титулі принца Дракон-Каменя, його почали кликати “принцом Король-Берега”. Саме в бурдеях міста він знайшов собі улюбленицю — надзвичайно світлокосу та білошкіру лисенійську танцівницю на ім’я Мисарія, чия зовнішність та слава вислужили їй серед знайомих повій прізвисько Мерзарія або Біла Борознячка. Згодом вона стала при Даемонові особистою шепотинницею.

Подейкували, що Даемон підтримав брата на Великій Раді з однієї причини — надії стати братовим спадкоємцем. Але Візерис у своїх думках вже мав спадкоємицю — Раеніру, єдину його доньку від сестри у перших, королеви Аемми з дому Арин. Раеніра народилася року 97-го; батько над дитиною дух ронив і всюди брав з собою — навіть у дорадчу палату, де заохочував дивитися і слухати якнайуважніше. Двір, певна річ, поділяв його прихильність, а чимало панства навперейми пнулося вислужитися і догодити принцесі. Співці прозвали її “Втіхою королівств”, бо була вона у свої сім років і вродливою, і розумною дитиною, ще й вершницею на спині дракониці Сиракс, названої на честь однієї з богинь старої Валірії.

Року 105 по А.З. мати принцеси нарешті народила сина, якого так жадали і король, і королева… але раптово померла на породільському ложі, а хлопчик — наречений Баелоном — пережив її лише на день. Дотоді Візерисові І вже конче остогидли сварки про спадкоємство; відкинувши постанови року 92-го та Великої Ради року 101-го, він своєю королівською волею оголосив Раеніру принцесою Дракон-Каменя та наступницею на престолі. Влаштували бучну відправу, на якій сотні вельможних панів стали на коліна та присягнули на вірність принцесі, що сиділа біля батькових ніг. Принца Даемона серед них не було.

Рік 105 відзначений був ще однією помітною подією — введенням пана Крістона Колія у Королегвардію. Народжений року 82-го сином підкоморія у службі князів Дондаріонів на Чорночалі, Крістон притяг до себе увагу двору на турнірі в Дівоставі на честь сходження Візериса на престол, де лицар переміг у бугурті, а в кінних герцях поступився лише переможцеві.

Чорногривий, зеленоокий, вродливий, він припав до серця двірським паніям та паннам, а над усе — принцесі Раенірі. Принцеса розвинула до нього дитячу прихильність, кликала “моїм білим лицарем”, попрохала батька зробити Колія її присяжним захисником і отримала згоду. Згодом Колій завжди знаходився при ній, а на бойовищах носив її запоруку. В пізніші роки подейкували, що принцеса накидала на пана Крістона не таким вже невинним оком, але є причини сумніватися, що то правда.

Справи ускладнилися, коли при заохоченні пана Отто Вишестража король Візерис оголосив про намір одружитися з панною Алісентою, донькою пана Отто і колишньою наглядницею за Старим Королем. Майже уся держава святкувала цей новий союз. Раеніра, безпечно почуваючись спадкоємицею престолу, вітала нову батькову дружину, бо давно знала її при дворі. Щоправда, зовсім не так раділи новині ані у Долині, де принц Даемон, за чутками, наказав відшмагати служника, що приніс йому звістку про шлюб, ані у Плавні, де князь Корліс та принцеса Раеніс мусили миритися з тим, що король дав одкоша їхній доньці Лаені.

Одним з плодів шлюбу короля Візериса і Алісенти був військовий союз між принцом Даемоном та Морським Змієм. Втомившись чекати на корону, яка щороку від нього віддалялася, Даемон знамірився викраяти собі власне королівство. Задля цього вони з Корлісом Веларіоном затіяли спільну справу проти хижацького Королівства Трьох Доньок — або Тріархії, як її ще кликали, тобто союзу Лису, Миру та Тирошу, що народився з успішної ворожнечі проти Волантису. Спершу Тріархія викликала захват у Семицарстві, та невдовзі перетворилася на гіршу чуму, ніж ті пірати та наскочники, яких вона перемогла.

Війна почалася року 106-го; кораблі надав Морський Змій, а Даемон надав Караксеса і свій хист воєводи над військом з других синів та безземельних лицарів, які юрбою збіглися під Даемонів прапор. Король Візерис теж зробив свій внесок у війну — золотом, на яке винаймалися вояки та купувалися припаси.

У наступні два роки було здобуто чимало перемог, а найгучніша сталася, коли принц Даемон убив у двобої мирійського князя-адмірала Крахаса Драгара на прізвисько Годівник Крабів. (Дізнавшись, що Даемон проголосив себе “королем у вузькому морі” року 109-го, король Візерис сказав: хай грається короною, аби клопоту не чинив.) Утім, радість перемоги виявилася передчасною. Тріархія прислала новий флот і військо вже наступного року, а до неї в союзі проти Даемонового молодого та дрібного королівства приєднався ще й Дорн.

Року 107-го Алісента народила Візерисові хлопчика Аегона. Нарешті король мав сина. Услід Аегонові народилася сестра Гелаена, майбутня його наречена, і ще один син на ім’я Аемонд. Але народження сина відновлювало питання про спадкоємство престолу — про що не забарилася нагадати сама королева, а також її батько Правиця, котрому кортіло, щоб їхня кров узяла гору над Аемминою. Пан Отто, щоправда, у намаганнях своїх перехопив через край і року 109-го був замінений князем Лионелем Моцом, який перед тим справно служив коронним правником. Для короля Візериса справа була давно вирішена, за спадкоємицю він мав Раеніру і нічого іншого слухати не хотів — навіть попри ухвали Великої Ради 101-го року по А.З., які завжди ставили нащадка-чоловіка над жінкою.

Записи та листи, що збереглися від того часу, згадують “сторону королеви” і “сторону принцеси”. Завдяки турніру, що відбувся року 111 по А.З., їх невдовзі почали кликати коротшими іменами: “зелені” та “чорні”. Розповідають, що на тому турнірі королева Алісента була прегарно вбрана у зелену сукню, а Раеніра красномовно підкреслила своє походження, вдягши чорні шати з червоним гаптуванням за кольорами дому Таргарієн. На тому самому турнірі сталося і повернення з війни Даемона Таргарієна, короля на вузькому морі. Коли в небі з’явився Караксес, принц мав на голові корону, але потім став перед братом на коліно, зняв її та поклав до ніг королю на знак покори і служіння. Візерис підняв його на ноги, повернув корону і поцілував у обидві щоки, бо попри всі розтирки між ними Візерис щиро любив свого брата. Всі присутні на турнірі раділи та горлали — а найгучніше Раеніра, яка плекала ніжну прихильність до свого палкого та зухвалого дядька. Чи не занадто ніжну, гадається нам… але про те наші джерела суперечать одне одному.

Та лише за кілька місяців Даемона змусили поїхати у вигнання. З якої причини? Тут відомі нам записи не погоджуються. Дехто, от як Рунцитер чи Мункун, твердить, що король Візерис та принц Даемон знову розсварилися (бо братня любов рідко стає на заваді розбратові та незгоді), і саме тому Даемон поїхав геть. Інші кажуть, що то Алісента (можливо, за наполяганням пана Отто) переконала Візериса, ніби Даемонові варто зникнути з двору. Двійко наших джерел, утім, дають повніші звіти про те, що могло трапитися.

Працю “Королювання Візериса, Першого тако нареченого, і Танок Драконів, що стався по ньому” написав септон Євстахій невдовзі по тому, як війна дійшла кінця. Мовою надто сухий і бундючний, все ж Євстахій вочевидь мав довіру Таргарієнів і чимало подій описав достоту так, як вони сталися. “Свідоцтва Грибочка” — то є зовсім інша справа. Карлик у три стопи заввишки, з величезною головою (і до неї з величезним прутнем, коли вірити йому самому), Грибочок служив при дворі блазнем і вважався недолугим на розум, тому двірські достойники не стримували язиків у його присутності. Його “Свідоцтва” є звітом про події тих років, коли блазень служив при дворі, записані невідомим нам книжником у вигляді оповідей Грибочка про змови, заколоти, вбивства, таємні побачення, розпусти тощо — у найдрібніших та найбрудніших подробицях. Записи септона Євстахія та Грибочка часто-густо перебувають у протиріччі, але подекуди в них стрічаються уривки, на диво узгоджені між собою.

Євстахій стверджує, що Даемона та принцесу Раеніру застукав у ліжку пан Арик Каргил, і саме тому Візерис випхав брата у вигнання з двору. Грибочок розповідає геть інше: що Раеніра очей не зводила з пана Крістона Колія, але лицар відхилив її домагання. Саме тоді дядько запропонував навчити її мистецтва кохання, яким вона б могла спонукати чесного пана Крістона до порушення обітниць. Та коли вона завважила себе готовою і почала рішучі дії, лицар — про котрого Грибочок клянеться, що жодна підстаркувата септа не була поряднішою та цнотливішою за нього — відсахнувся з жахом та зневагою. Невдовзі про все дізнався Візерис. Хай хто у цій справі ближчий до правди, достеменно ми знаємо, що Даемон просив руки Раеніри, якщо Візерис дозволить скасувати його шлюб з пані Реєю. Візерис відмовив, натомість виславши Даемона з Семицарства і заборонивши повертатися під загрозою страти. Даемон відбув на Пороги далі точити свою війну.

Року 112 по А.З. помер пан Гарольд Вестерлін, і замість нього Регіментарем Королегвардії став пан Крістон Колій. А року 113-го досягла повноліття принцеса Раеніра. У роки перед тим чимало чоловіків намагалися здобути її прихильність (серед них спадкоємець Гаренголу, пан Гарвін Моц, якого кликали Ламай-Кістки і вважали найдужішим лицарем у королівствах), закидали подарунками (от як двійнята пан Язон та пан Тайлан Ланістер у Кастерлі-на-Скелі), складали пісні про її вроду та навіть билися у двобоях за її ласку (як учинили сини князя Чорноліса та князя Бракена). Подейкували про шлюб Раеніри з великим князем дорнійським, щоб нарешті поєднати дві держави. Королева Алісента (з її батьком паном Отто), певна річ, просували в наречені Раенірі свого сина, принца Аегона, хай він і був значно молодший. Але брат з сестрою ніколи не ладнали одне з одним, до того ж Візерис розумів, що королева лаштує цей шлюб радше з намагань піднести сина якомога вище, ніж з Аегонового кохання до Раеніри.

Відкинувши усіх згаданих залицяльників, Візерис натомість звернувся до Морського Змія та принцеси Раеніс, чий син Лаенор колись був його суперником на Великій Раді року 101-го. Лаенор мав з обох боків не лише кров драконів у жилах, а й власного дракона — пречудового сіро-білого звіра, якого кликав Морським Серпанком. Ба краще: цей союз мав з’єднати дві сторони, розділені протистоянням на Великій Раді 101-го року. Щоправда, у справі була одна завада: в віці дев’ятнадцяти років Лаенор віддавав перевагу зброєносцям свого віку, за чутками ніколи не знав жіночої ласки та не породив жодного байстрюка. На це, як кажуть, великий маестер Мелос зауважив: “То й що за біда? От я не надто полюбляю рибу, та коли її ставлять на стіл, то їм і не вередую”.

Але Раеніра мала на думці зовсім інше. Можливо, вона плекала надії побратися з принцом Даемоном, як пише Євстахій, або принадити Крістона Колія до свого ліжка, як безсоромно припускає Грибочок. Та Візерис нічого не хотів чути, і на всі принцесині репетування мав лише одне застереження: якщо вона відмовиться від шлюбу, він перегляне спадкоємство престолу. А тоді стався і остаточний розмир між паном Крістоном Колієм та Раенірою, хоча до сього дня ми не знаємо, хто його спричинив — сам пан Крістон чи Раеніра. Чи не намагалася вона спокусити його знову? Або це він нарешті зізнався у коханні перед самим Раеніриним весіллям і намагався переконати принцесу втекти з ним?

Цього ми не знаємо. Як і того, чи є правда у поголосі, що по відбутті Колія принцеса Раеніра обрала віддати свою цноту (якщо доти її мала) панові Гарвіну Моцу — далеко менш перебірливому лицареві. Грибочок твердить, що сам застукав їх у ліжку, та половині сказаного ним однак вірити не можна — а іншій половині часто-густо хотілося б не вірити. Напевне нам відомо лише те, що року 114 по А.З. принцеса Раеніра та щойно висвячений на лицаря пан Лаенор побралися, і згідно зі звичаєм на честь весілля вчинили турнір. На ньому Раеніра мала за себе нового поборника — Ламай-Кістки, а пан Крістон уперше виїхав з запорукою прихильності королеви Алісенти. Звіти про той турнір погоджуються, що Колій бився у чорній люті, нищачи усіх суперників. Ламай-Кістки отримав від нього потрощений лікоть і зламане перепело, за віщо Грибочок прозвав його Ламаною Кісткою. Та найгірше пан Крістон скалічив улюбленця Лаенора — вродливого лицаря пана Джофрі Добровуста, котрого кликали Лицарем Цілунків. Пана Джофрі понесли з поля без тями, вкритого кров’ю, і за шість днів він помер, лишивши Лаенора у гірких сльозах розпуки.

По тому пан Лаенор відбув на Плавень, і серед людей гуляли сумніви, чи було хоч раз здійснено їхній шлюб. Раеніра з чоловіком майже весь час перебували нарізно — вона на Дракон-Камені, він на Плавні. Та якщо держава непокоїлася про спадкоємців, то вони не забарилися. Наприкінці року 114-го Раеніра народила міцненького хлопчика, названого Джакаерисом (замість Джофрі, як сподівався пан Лаенор), а родині та друзям відомого як Джак. І все ж таки… Раеніра походила від крові дракона, пан Лаенор теж мав орлиний ніс, тонкі риси обличчя, сріблясто-біляве волосся, фіалкові очі, що проказували про валірійське походження. Чому ж Джакаерис мав брунатне волосся і карі очі, а носика — кругленького та кирпатого? Чимало людей дивилися на них, а потім на велетня Гарвіна Моца — нині головного серед “чорних”, незмінного супутника Раеніри — і переймалися питаннями.

У шлюбі з паном Лаенором Веларіоном Раеніра народила ще двох синів: Люцериса (кликаного Люцеком) та Джофрі; кожен з’явився на світ здоровеньким та дебелим, з брунатним волоссям і носиком-ґудзиком, яких зроду не мали ані Раеніра, ані Лаенор. Серед “зелених” казали, не соромлячись, що то, певна річ, сини пана Ламай-Кістки, і чимало з них сумнівалися, чи стануть діти драконоїздцями. Та за наказом Візериса кожному поклали в колиску драконове яйце, і кожне налупилося, породивши драконів Вермакса, Арракса і Тираксеса. Король зі свого боку на жодні чутки не звертав уваги, бо вочевидь хотів зберегти Раеніру спадкоємицею.

Чотири великі лиха року 120 по А.З. змушують нас пам’ятати його як Рік Червоної Весни (не плутати з Червоною Весною року 236 по А.З.), бо саме тоді виткнулися пагони майбутнього “Танку драконів”. Першим лихом була смерть Лаени Веларіон, сестри Лаенора. Колишня можлива наречена для Візериса, вона побралася з принцом Даемоном року 115 по А.З., коли його дружина, пані Рея, загинула на полюванні в Долині. (Сам Даемон тим часом знудився своїми Порогами і склав з себе корону; ще п’ятеро “королів у вузькому морі” успадкували його сердюцьке королівство, перш ніж воно остаточно припинило існування.)

Лаена подарувала Даемонові двох доньок-близнючок: Баелу та Раену. Хоча король Візерис спершу гнівався на шлюб, укладений без його дозволу, та все ж дозволив Даемонові привезти своїх доньок до двору року 117 по А.З. всупереч опору малої ради; брата свого він-бо любив незмінно і, мабуть, сподівався, що батьківство пом’якшить його норов. Року 120-го Лаена знову вляглася в ліжко, тяжка дитиною, і народила сина, віддавна жаданого Даемоном. Але те, що вийняли з її черева, було покручене, спотворене і невдовзі померло. Услід недовго зажилася і Лаена.

Перед шлюбом з Даемоном Лаена була заручена мало не десятиліття з сином колишнього дожа Браавосу. Але з часом жевжик процвиндрив батькові статки і прибився до Припливу тинятися по кутках, зробившись для князя Корліса ганебним тягарем. Тож не диво, що коли Даемон завітав до Веларіонів по смерті своєї дружини і побачив Лаену (за переказами, неперевершено вродливу), то негайно почав потай домовлятися з Морським Змієм про шлюб. Невдовзі принц Даемон висміяв її браавоського нареченого так безжально, що молодик мусив на своє горе викликати принца на двобій.

Так скінчив життя негідний син дожа Браавосу.

Але того року найбільше причин лементувати мали батьки дівчини — князь Корліс та принцеса Раеніс. Не встигли вони оплакати доньку, як доля забрала в них і сина. Всі свідоцтва кажуть, що Лаенора вразила рука вбивці на ярмарку в Прянищі. Євстахій називає ім’я вбивці — пана К’ярла Корея, приятеля та супутника Лаенора (дехто каже, що і коханця), і зауважує причину їхнього розбрату — Лаенор хотів залишити лицаря заради нового улюбленця. Зблиснули клинки, і Лаенор загинув. Пан К’ярл утік, і більше його ніхто не бачив. Щоправда, Грибочок оповідає чорнішу казку: мовляв, принц Даемон заплатив Корею гроші за вбивство Лаенора, щоб звільнити Раеніру для себе.

Третім лихом була огидна сварка між синами Алісенти та Раеніри, що спалахнула, коли позбавлений дракона Аемонд Таргарієн спробував привласнити драконицю покійної Лаени — Вхагар. Почалося все зі штовханини та борюкання, а коли Аемонд обізвав хлопчаків Раеніри “Моциками”, то дійшло і до стусанів… аж зрештою юний принц Люцерис дістав ножа і вгатив Аемондові у око. Відтоді Аемонда знали під прізвиськом Кривий — але Вхагар він таки здобув. (У наступні роки він знайшов нагоду помститися за втрату ока, і в королівствах за те пролилися річки крові.)

Зрештою Візерис спробував замирити своє сімейство — оголосив, що будь-які чоловіки або жінки, котрі висловлять сумнів у походженні Раеніриних дітей, втратять язики. Алісенті з синами він наказав повернутися до Король-Берега, Раенірі ж належало лишатися з синами на Дракон-Камені, щоб уникнути подальших чвар. Пан Ерик Каргил лишився на Дракон-Камені присяжним захисником Раеніри, посівши місце пана Гарвіна Моца, повернутого до Гаренголу.

І останнім лихом — яке хтось завважить за найменше — була пожежа в Гаренголі, що забрала життя князя Лионеля та його сина і спадкоємця пана Гарвіна. Та хто так вважає — той є жалюгідний невіглас. Візерис, вже немолодий і втомлений, дедалі менше цікавився справами державними, і ось раптом залишився без Правиці, тоді як Раеніру лишили саму на світі разом і чоловік, і, якщо вірити декому, коханець. Одні праці описують загибель Моців як прикру випадковість. Але в інших містяться темніші припущення. Хтось вважає, що все влаштував Ларис Кутельнога — один з королівських спитників, молодший син князя Лионеля, — щоб надалі правити князем на Гаренголі. У інших літописах натякається, що до справи був причетний сам принц Даемон.

Замість шукати нового Правицю, король на вимогу Алісенти викликав пана Отто зі Старограду і знову віддав уряд йому. А Раеніра тим часом, замість побиватися по загиблому чоловікові, нарешті побралася з власним дядьком — принцом Даемоном. У останні дні року 120 по А.З. вона навіть народила принцові його першого сина, якого назвала Аегоном на честь Завойовника. (Коли Алісента про те дізналася, то кажуть, розлютилася, бо ж її старший син теж носив ім’я Завойовника. Два Аегони з часом стали відомі як Аегон Старший та Аегон Молодший.) Рік 122 по А.З. подарував Раенірі та Даемонові другого сина — Візериса. Цей був не такий дебелий та дужий, як Аегон Молодший або його напівбрати-Веларіони, зате швидко ріс і набирався розуму. Втім, багацько людей завважили за поганий знак, що покладене в його колиску драконяче яйце не налупилося.

Ось так спливали роки до того сумного та доленосного дня року 129 по А.З., коли скінчилися земні дні Візериса І. Син його, Аегон Старший, одружився з його ж дочкою Гелаеною, і та народила Аегонові двійнят Джаяхаериса і Джаяхаеру (остання була дитиною химерною, росла повільно, ніколи не всміхалася і не рюмсала, як зазвичай роблять діти), а тоді ще сина Маелора року 127-го. На Плавні Морському Змієві не надто здоровилося, і він мусив укластися до ліжка. Візерис, вже на схилі літ, але ще бадьорий, року 128 по А.З. поранився Залізним Престолом, коли чинив суд. Рана небезпечно запалилася, і зрештою маестер Орвил (що замінив на посаді маестра Мелоса за рік перед тим) мусив відтяти два пальці. На жаль, цього не було достатньо, і наприкінці року 128-го та на початку 129-го король хворів дедалі тяжче.

На третій день третього місяця року 129 по А.З., розважаючи Джаяхаериса та Джаяхаеру з ліжка оповідками про свого прапрадіда та його королеву, що за Стіною билися з велетнями, дичаками і мамутами, король стомився, відтак відіслав онуків, скінчивши казку, і заснув, але вже не проснувся. На престолі він правив двадцять і шість років, у добу найвищого розквіту та могуття Семицарства. Проте саме у його роки проросли зерна руйнівного занепаду королівського дому та загибелі останніх драконів.

Аегон ІІ

Не бувало на світі війни кривавішої та жорстокішої, ніж та, яку співці та Мункун прозвали “Танком драконів”. Різновиду вона була найгіршого — війна між братами та сестрами. Попри непохитну підтримку Візерисом спадкоємства Раеніри, принца Аегона переконала вдягти батькову корону його власна мати і мала рада, коли ще й тіло Візериса не вистигло. Раеніра, принцеса Дракон-Каменя, розлютилася, щойно дізналася. У ту мить вона знаходилася в помешканнях Дракон-Каменя, чекаючи народження своєї третьої дитини від принца Даемона.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

На Дракон-Камені привітних кличів не чули. Замість них палатами та сходовими колодязями Змій-Башти з покоїв королеви розносився болісний вереск — там Раеніра Таргарієн третій день судомилася у породільних переймах. Дитині лишалося до народження ще з місяцеворот, але звістки з Король-Берега нагнали на принцесу чорну лють, і в неї почалися передчасні пологи — так, наче дитя у череві теж розгнівалося і тепер прагнуло вирватися назовні. Виснажена мукою принцеса волала найлютіші прокльони, прикликала гнів богів на своїх зведених братів та їхню матір-королеву, малювала у найбарвистіших подробицях, які тортури вона вчинить над ними, перш ніж скарати на смерть. А заразом Раеніра проклинала і дитину в своєму череві, каже нам Грибочок. “Вилазь вже! — верещала вона і дерла нігтями напухлий живіт, поки маестер та сповитуха намагалися її втримати. — Чудовисько, почваро, вилазь звідти, вилазь негайно!”

Коли нарешті дитина з’явилася на світ, то й справді виявилася почварою. Мертва дівчинка, спотворена і скоцюблена, мала дірку в грудях замість серця і короткий опецькуватий хвіст, укритий лускою. Принаймні так її описує Грибочок. Карлик каже, що саме він відніс дитину в дворище для спалення. Наступного дня, коли гостроту болю принцеси Раеніри трохи пом’якшили маковим молоком, вона оголосила, що нарікає мертву дівчинку ім’ям Візенья. “Єдину мою донечку підло вбили, замордували ті, хто вкрав мою корону, і я змушу їх заплатити за все!”

Переживши пологи, Раеніра почала готуватися до війни. І вона, і Алісента мали підтримку серед власних родичів — і серед вельможного панства держави теж. Кожна сторона мала драконів. Страшним лихом мало те все обернутися — і саме так і сталося. Держава спливла кров’ю, як ніколи раніше, і чимало років минуло, перш ніж рани та рубці зцілилися.

Грибочкове твердження, що королева Алісента прискорила смерть свого чоловіка “дрібкою отрути” у вині, ми, напевне, можемо відкинути. Проте нема жодних сумнівів у тому, що першою пролитою в “Танку” кров’ю була кров старого та поважного коронного підскарбія князя Чмелика, який наполягав, що правдивою спадкоємицею короля Візериса є Раеніра, і саме її слід коронувати. Є різні записи про те, як незгідливий князь скінчив свої дні. Хтось пише, що він помер від застуди, кинутий до кам’яного мішка, а дехто, що пан Крістон Колій —Регіментар Королегвардії, який невдовзі отримає прізвисько Коронувач — розчахнув йому горлянку кинджалом просто за столом. Грибочок не погоджується і твердить, що Колій викинув Чмелика з вікна — та слід пам’ятати, що сам Грибочок тоді знаходився на Дракон-Камені з Раенірою. Хай там як, то не була остання пролита у перші дні “Танку” кров. Найприкрішими з жертв перших сутичок війни можна вважати юних принців Люцериса Веларіона, сина Раеніри, і Джаяхаериса, сина та спадкоємця Аегона.

Смерть Люцека Веларіона засвідчили численні очі при дворі Штормоламу, і всі свідоцтва погоджуються про те, що сталося. Надісланий матір’ю до Штормоламу по підтримку князя Борроса, він прибув після принца Аемонда Таргарієна, який устиг першим. Аемонд був старший, сильніший та жорстокіший за Люцериса — і пристрасно ненавидів його, бо ж саме Люцерис позбавив його ока за дев’ять років перед тим. Князь Боррос заборонив Аемондові мститися у своїх палатах — але оголосив, що йому байдуже до того, що станеться ззовні. Тому принц Аемонд верхи на Вхагар кинувся навздогін Люцерисові на його молодому драконі Арраксі. Принц та дракон — затримані бурею, що буяла поза стінами замку — загинули на очах мешканців Штормоламу і впали у море.

Раеніра, за словами усіх свідків, впала у нестямі, почувши новину. Але вітчим Люцериса, принц Даемон Таргарієн, не мав на те часу. Ось які слова надіслав принц на Дракон-Камінь, дізнавшись про смерть Люцериса: “Око за око, сина за сина. Люцерис не залишиться без відплати”. Адже він був принцом Король-Берега і зберіг чимало друзів у шинках та бурдеях цього міста. Найвпливовішою з тих друзів була його колишня коханка Мисарія, Біла Борознячка. Саме вона і підготувала помсту, винайнявши харциза-горлоріза та щуролова, відомих літописам як Крівця та Бриндзя. Завдяки своєму ремеслу щуролов знав усі таємниці Маегорових лабіринтів. Пробравшись до Червоного Дитинця, Крівця та Бриндзя схопили королеву Гелаену з дітьми… а тоді запропонували дружині Аегона ІІ жахливий вибір — котрому з синів дозволити померти. Вона плакала, благала, хотіла віддати своє життя за дітей, але марно. Зрештою вона назвала Маелора — молодшого, якого вважала надто малим, щоб зрозуміти, що коїться. Натомість Крівця та Бриндзя вбили принца Джаяхаериса під нажаханий вереск матері, а тоді втекли з його головою. Вірні своєму слову, вони прийшли лише за одним з Аегонових синів.

Коли спалахнула війна, головними союзниками Аегона ІІ були князь Вишестраж, князь Ланістер і трохи згодом князь Баратеон. Князь Таллі теж бажав битися за короля, але був старий і прикутий до ліжка, а його онук виявив непокору дідові. На боці Раеніри стояли її свекор князь Веларіон, сестра у перших Джейна Арин та князь Старк (хоча допомога від нього надійшла не одразу — спершу північани мусили зібрати якомога більше врожаю у переддвір’ї зими). Князь Грейджой також напав на західний край від її імені, чим вразив короля Аегона, який усіляко домагався його підтримки. Таллі зрештою стали на бік Раеніри, зневаживши заповіти покійного князя. Тирели, проте, лишилися осторонь війни — так само, як і дорнійці.

Звісно, і цими смертями довга та жорстока війна не скінчилася. Хай як страшно загинув Джаяхаерис, та смерть малого принца Маелора, що ненадовго пережив брата, була ще жахливішою. Маелора віддали панові Рікарду Терену з Королегвардії, наказавши потай відвезти до Старограду, де він мав безпечно перебувати у Вишестражі. Але при Лихомості їх зупинила і оточила юрба. Маелора розірвали на шматки посполиті, що билися за нього як за коштовну здобич. Коли князь Вишестраж погромив Лихомостя на знак кари за принца і прийшов здійснити правосуд над пані Крестав, вона попрохала милосердя для своїх дітей і повісилася на замковому мурі.

Навіть Королегвардія не уникла розбрату. Пан Крістон Колій надіслав пана Арика Каргила на Дракон-Камінь з наміром пробратися до замку під виглядом його близнюка пана Ерика. Там він мав убити Раеніру (або її дітей, тут різні записи не погоджуються). Але так випав жереб долі, що пан Ерик та пан Арик зустрілися у одній з замкових палат лицем до лиця. Співці переказують, що вони проголосили братню любов один до одного, перш ніж задзвеніла криця, і билися з почуттям обов’язку та любов’ю в серці протягом години, поки не померли, плачучи, у обіймах один одного. Проте Грибочок, який за його словами на власні очі бачив той двобій, стверджує, що правда була прикріша і брутальніша: кожен брат звинуватив іншого у зраді, і вже за мить було завдано смертельних ударів.

Поки відбувалися всі ці прикрі події, пан Крістон Колій вирішив покарати “чорне панство” — значкових з коронного краю, які лишилися вірними Раенірі. Росбі, Стокварт і Сутіндол впали перед його наступом, але у Граківні князь Стаунтон заздалегідь дізнався про наближення Колія і замість битися зачинився у замку та надіслав крука на Дракон-Камінь, благаючи про допомогу.

Допомога прибула в вигляді принцеси Раеніс — п’ятдесяти і п’яти років, але безстрашної та рішучої, як за часів юності — верхи на дракониці Мелеїс, Червоній Королеві. Але й Колій мав за себе драконів — бо сам Аегон II прибув на поле верхи на Сонцежарі, а його брат Аемонд Кривий летів на Вхагар, найбільшій з живих драконів.

Писано, що принцеса Раеніс, Королева-без-Корони, не відсахнулася від ворогів. З радісним кличем та лясканням батога вона послала Мелеїс просто назустріч їм. Лише Вхагар з Аемондом вийшли з того бою неушкодженими; Сонцежара було скалічено, а король Аегон ІІ ледве вцілів, потерпівши од зламаних ребер, стегна і численних опіків на половині тіла. Найгірше повелося його лівиці, де драконове полум’я вплавило обладунок короля у плоть. Тіло Раеніс знайшли за кілька днів серед пошматованих рештків Червоної Королеви, але таке обпечене, що вже й не впізнати.

Наступний рік свого королювання Аегон перебув нарізно від усіх, зцілюючи жахливі рани. А війна тим часом тривала. Хоча на боці короля Аегона було чимало переваг над старшою сестрою, драконова потуга до них не належала. Наприпочатку війни Аегон мав за себе лише чотирьох драконів, дорослих до бою, тоді як сестра мала вісьмох і ще кількох можливих у запасі. Найперше то були три старі дракони, яких ще мали підкорити нові наїзники: Срібнокрилка, дракониця королеви Алісанни; Морський Серпанок, розрада пана Лаенора Веларіона; та Вермітор, яким ніхто не літав по смерті короля Джаяхаериса. Були ще три дикі дракони, яких могли б приборкати належні вершники, аби ж такі знайшлися: Драконожер, про якого простолюддя казало, ніби він крадькома мешкав на Дракон-Камені ще до приходу Таргарієнів (хоча Мункун та Барт мають сумніви); Сірий Привид, який цурався людей, а харчувався рибою, яку вправно висмикував з моря; і Вівцекрад, бурий та незугарний, що живився вівцями, яких вдавалося вкрасти з кошар. Принц Джаяхаерис оголосив (завдяки заохоченню Грибочка, якщо вірити його “Свідоцтвам”), що будь-який чоловік або жінка, хто сяде на одного з цих драконів, приєднається до лав зацного панства.

На Дракон-Камені, де влада Таргарієнів налічує найбільше літ, простолюддя завжди сприймало своїх вродливих, наче неземних, володарів майже як богів. Багато дівчат, чию калину зломили Таргарієни, вважали себе благословенними, якщо у череві в них проросло “драконове насіння”. Тому на Дракон-Камені мешкало чимало людей, які знали — чи принаймні підозрювали — про кров Таргарієнів у своїх жилах.

Чимало з них намагалися засідлати драконів, які вільно жили на Дракон-Камені. Найнебезпечнішими були дикі дракони, тож не дивно, що першими знайшли собі вершників ті звірі, які вже знали людську руку раніше. Серед цих нових драконоїздців був такий собі Аддам з Короба — сміливий та чесний парубок, приведений матір’ю, Марільдою з Короба, спробувати щастя разом з братом Алином. Жінка оголосила, що хлопчики є синами Лаенора Веларіона — на подив багатьох, але чомусь не князя Корліса, який визнав обох юнаків пагонами дому Веларіон.

Грибочок висловлює вельми вірогідну здогадку про походження Аддама і Алина — що породив їх сам князь Корліс у ті часи, коли чимало часу проводив у корабельнях, де батько Марільди працював корабельним теслею. Хлопчиків ніхто не поспішав визнавати і приймати при дворі, поки була жива Королева-без-Корони, норовом палкіша за вогонь. Та по її смерті князь Корліс побачив можливість визнати хлопців… у своєрідний спосіб.

Аддам узяв собі Лаенорового дракона — Морського Серпанка. Його братові Алину з Вівцекрадом пощастило менше, і решту своїх днів він носив сліди драконового полум’я на спині та ногах.

Зрештою Вівцекрада приборкала Кропивка — безчесне дівчисько хамського роду, яке годувало дракона бараниною день у день, аж доки той до неї не звик. Дракон з вершницею теж не пасли задніх на війні, але вірність Кропивки трохи поступалася вірності пана Аддама. Коли вона стала коханкою принца Даемона, то остаточно загнала клин між Раенірою та її вельможним чоловіком. Дівчина, до якої принц ніжно прихилився, пережила і його самого, і його дружину. Верхи на Вівцекраді Кропивка зникла ще до кінця війни, і багато років про них ніхто нічого не чув.

Але з усіх нових драконовершників найгіршими були п’яндиголова на прізвисько Ульф Пияк, що взяв собі ім’я Ульф Білий по висвяченні на лицаря, а також дебелий та могутній байстрюк-ковальчук Гуго Громобій, чи то пак Грізний Гуго, що став відомий як Громобій, також отримавши лицарство. Невдоволені самою лише честю літати драконами Срібнокрилкою та Вермітором, вони бажали вельможної шани та багатства. Повоювавши трохи за Раеніру, обидва перекинулися на інший бік у першій битві при Гуркотні за обіцянки княжих титулів і згодом стали відомі в недобрій пам’яті як Двоє Зрадників. Обидва загинули жалюгідною смертю, вбиті людьми, яких вони вважали вірними та покірними собі — одного отруїли вином, іншого вбив Зухвалий Джон Розстан мечем Сиротинцем.

Коли Раеніра дізналася про зраду Гуго Громобоя та Ульфа Білого при першому Гуркотні, де вони обернули драконів проти її потуги, то спалахнула такою люттю, що наказала схопити усі “драконові насінини”, які осідлали драконів на її заклик. Серед них був і Аддам Веларіон, та він устиг утекти, попереджений Морським Змієм.

Молодий пан Аддам відважно загинув у другій битві за Гуркотень, довівши свою вірність власним життям, коли її піддали сумніву після вчинків Двох Зрадників. Після повернення його кісток до Плавня з Крукоберегу року 138 по А.З. князь Алин звелів вирізьбити на його могилі одне лише слово: “Вірний”.

Битв у “Танку” сталося стільки, що їх одразу і не злічити, бо ж майже усю державу розірвали навпіл чвари та незгода. Хтось підіймав королівську корогву з золотим триголовим драконом, якого Аегон узяв собі за значок… і бачив на власні очі, як його сусід виступав під прапором Раеніри — червоним драконом, розділеним у чвертях місяцем та соколом материного дому Арин і морським коником покійного чоловіка. Брат ішов на брата, батько протистояв синові, ціле королівство спливало кров’ю.

НАЙВИЗНАЧНІШІ БИТВИ “ТАНКУ”

Битви року 129 по А.З.

• Битва при Вогонь-Млині, де принц Даемон разом з Чорнолісами розбив Бракенів і захопив Камінний Заплот.
• Битва у Гирлі, де кораблі Корліса Веларіона зазнали поразки від кораблів Тріархії, союзників Аегона. Наслідком битви стала загибель Джакаериса, принца Дракон-Каменя, та Вермакса, його дракона — а також смерть Штормохмари, дракона Аегона Молодшого.
• Битва на Медовусі, де молодший брат Аегона Старшого, принц Даерон, вислужив лицарські остроги, коли врятував військо князя Вишестража від нападу Рябина, Тарлі та Костяна.

Битви року 130 по А.З.

• Битва на Червонозубі, де західняки подолали річкове панство і вдерлися до річкового краю; щоправда, при тому князя Язона Ланістера на смерть поранив зброєносець Баш з Довголистя.
• Озерне Бойовище (або Годівля Раків) — найкривавіша битва тієї війни на суходолі, що сталася на берегах Божого Ока. Річкове панство втрутило військо Ланістерів у озеро, винищивши кілька тисяч вояків.
• Різницька Розправа, де Правиця Аегона ІІ, пан Крістон Колій, викликав на двобій пана Гарібальда Герея, князя Родеріка Турстана (прозваного Руїною) та пана Баша з Довголистя (прозваного Леворізом), але спіймав облизня. Колія вбили без честі та слави стрілами замість мечів, а тоді знищили і його військо.
• Перша битва при Гуркотні, де Двоє Зрадників (драконоїздці Ульф Білий та Гуго Громобій) перекинулися з одного боку на інший, а рештки “Зимововків” (сивочолих північан, що пішли за князем Турстаном на війну) прорубали собі дорогу крізь удесятеро сильнішу потугу. Від руки князя Родеріка Турстана загинув князь Ормунд Вишестраж, котрий очолював сили “зелених”, а з ним і його славетний родич пан Брінден; князь Родерік теж наклав головою. По тому Гуркотень піддали жахливому погромові.
• Приступ Драконосхрону, радше не битва, а навіжене свавілля натовпу, очоленого чолов’ягою на прізвисько Пастир. Наслідками стали: загибель п’ятьох драконів; втрата пана Вілума Ройса та його валірійського меча на ім’я Лемент; смерть пана Глендона Добряна, що був Регіментарем Королевогвардії лише один день, та Джофрі, принца Дракон-Каменя.
• Битва над Божим Оком, сумнозвісний двобій між принцом Аемондом Кривим та принцом Даемоном Таргарієном — а також між драконами Вхагар та Караксесом. Кажуть, Даемон зістрибнув з Караксеса на Вхагар і вбив принца Аемонда Темною Сестрою, поки дракони падали у води внизу. Вхагар та Караксес померли у свою чергу, як і Даемон Таргарієн, кісток котрого, втім, так і не знайшли.
• Друга битва при Гуркотні, де стався справжній танок драконів. Там загадково загинув принц Даерон Даруй-Вогонь, відважно наклав головою пан Аддам Веларіон, а також знайшли свою смерть Морський Серпанок, Тессаріона і Вермітор.

Битви року 131 по А.З.

• Битва на Королівському Гостинці, кликана “Бовтанням у Багнюці” тими, хто брав у ній участь. То була остання велика битва війни, де від руки молодого князя Таллі загинув князь Боррос Баратеон.

Чимало власних рушень та затяг зібрали різноманітні князі під корогви короля та королеви, за яких воліли воювати, але якщо когось і можна назвати очільниками усього вірного вояцтва з кожної сторони, то були принц Даемон Таргарієн за Раеніру та принц Аемонд Таргарієн за Аегона. Аемонд убрався в шати господаря на державі та князя-намісника по тому, як Аегон ІІ з Сонцежаром були тяжко поранені при Граківні в битві проти Раеніс та Мелеїс. Він навіть вдяг братову корону — вінець Аегона Завойовника з валірійського булату з рубінами, — проте королем себе не величав.

На нещастя “зелених”, вибір їхнього очільника виявився невдалим. Аемонд був надто недосвідчений та зухвалий для проводу над цілим військом. Принц Даемон тоді тримав у руках Гаренгол, і Аемонд нахабно вирішив забрати замок у ворога, заразом позбавивши Король-Берег майже усіх захисників. Він прибув до Гаренголу, знайшов його порожнім і звеселився — доки не дізнався справжню причину, чому замок облишили. Поки Аемонд рухався на Гаренгол, Даемон зустрів королеву Раеніру та її драконовершників над Король-Берегом, де вони разом закружляли над містом. Золотокирейники — чимало з яких ще зберігали вірність Даемонові — зрадили поставлену над ними Аегоном старшину і здали місто майже без крові, хоча її вдосталь пролилося згодом, коли поклали голови на катівську колоду пан Отто Вишестраж, князь Яспер Вильд (коронний правник, прозваний Залізним Берлом за сувору непохитність) та князі Росбі й Стокварт (вони колись стояли за Раеніру, але потім перекинулися до її ворога). Королеву-вдовицю Алісенту ув’язнили, проте Аегон ІІ (який доти ще не одужав після Граківні) та решта його дітей — а також князь Ларис Моц — зникли з замку таємними шляхами.

Хоча “Танок драконів” охопив божевіллям усю державу, більшість драконів втратили свої життя у Король-Березі. Завдяки хитрощам принца Даемона місто віддалося Раенірі без крові, та після першої битви при Гуркотні у ньому почалися заворушення. Гуркотень, що знаходився за якісь три сотні верст, піддали найжахливішому погромові: тисячі людей згоріли, ще більше потонуло при спробі подолати річку задля порятунку, дівчат і жінок ґвалтували на смерть, а посеред страшної руїни бенкетували дракони. Перемога, яку здобув князь Вишестраж з допомогою принца Даерона та Двох Зрадників, напустила жах на стольний град, і бережани вже були певні, що на них далі чекає та сама доля. Власна потуга Раеніри була розпорошена і виснажена, для захисту міста лишилися тільки дракони.

Але саме страх драконів, їхньої присутності в місті породили на світ Пастиря. Хто він був такий, ніхто вже не скаже — ім’я його загублене для історії. Хтось твердить, що він був жебрак, а інші — один з Бідолах, які вже забороненими вперто блукали теренами держави. Хай хто він був, а першу проповідь розпочав на Шевській площі, кажучи, що дракони — то жахливі гемони, виродки безбожної Валірії, лихо та загибель для добрих людей. До нього дослухалося кілька десятків люду, тоді кількасот, а потім — багато тисяч. Страх породив лють, лють породила спрагу до крові. І коли Пастир волав, що місто врятується, лише коли очиститься від драконів, його уважно слухали.

На двадцять другий день п’ятого місяця року 130 по А.З. Аемонд Кривий та Даемон Таргарієн зустрілися у своїй останній битві. Саме того дня безлад і смерть охопили Король-Берег. Королева Раеніра кинула до в’язниці князя Корліса за поміч його онукові, панові Аддаму Веларіону, у втечі від звинувачення у зраді. Дехто з панцирних слуг Морського Змія став до лав бунтівників на Шевській площі, а дехто спробував видертися на мури і звільнити його, але скінчив невдалу спробу в зашморгу. І тут королева Гелаена викинулася на смерть з вікна Маегорового Острогу на шпичаки у його рові — проте чи сама, а чи з поміччю лихих рук, про те згоди немає. Тієї ж ночі місто запалало, і юрба Пастиря рушила на Драконосхрон, заміряючись знищити усіх драконів у ньому.

Юний Джофрі Веларіон, принц Дракон-Каменя, впав і розбився на смерть, намагаючись полетіти материним драконом, Сиракс, до Драконосхрону і там порятувати свого власного — Тираксеса. Але жоден з двох драконів не вижив. Найдикіші чутки та побрехеньки пішли гуляти по смерті драконів: що деяких порубали містяни, інших закатрупив Пастир, а когось — і сам Вишній Воїн. Хтозна, як воно сталося насправді, але тієї кривавої ночі натовп таки увірвався до велетенської споруди і знищив драконів, яких знайшов у ланцюгах, наклавши незліченними головами. Половина з драконів, які почали “Танок”, лежала мертва, а війні ще ніхто не бачив кінця. Раеніра невдовзі по тому втекла з міста.

Кінець зрештою настав, але спричинила його не загибель драконів або принців, а смерть королеви і короля, за яких вони (і десятки тисяч з ними) віддали життя. Першою загинула Раеніра. Коли її чоловік, принц Даемон, наклав головою в битві, дім Веларіон обернувся проти неї. Поступившись Король-Берегом своїм ворогам, Раеніра втекла майже без шеляга грошей і мусила продати корону, щоб винайняти перевіз до Дракон-Каменя. Та коли нарешті дісталася острова, то знайшла там прибулого раніше Аегона ІІ зі свіжими ранами і його дракона Сонцежара при смерті.

Божевілля охопило місто по втечі Раеніри і проявилося у безліч способів. Найчудернацькішим можна вважати піднесення двох самозваних королів, які правили протягом короткого часу, відомого як Місяць Трьох Королів.

Першим був Тристан Правдожар, зброєносець ницого заплотного лицаря на ім’я Перкин Блощичка, котрого сам пан Перкин оголосив тілесним сином короля Візериса І. Після погрому Драконосхрону та втечі Раеніри більшою частиною міста правив Пастир та його юрба, проте пан Перкин усівся у покинутому Червоному Дитинці й заходився видавати королівські накази. Коли Аегон ІІ зрештою повернув собі місто, Тристан благав про честь висвячення на лицаря перед стратою, і прохання його задовольнили.

Інший король був ще сміховинніший — дитина, відома під іменем Гаемон Срібнокосий. Хлопчик чотирьох років, син хвойди був оголошений байстрюком Аегона ІІ (побрехенька була вірогідна з огляду на розпусність короля з юних років). Зі свого престолу в Домі Цілунків на пагорбі Візеньї він зібрав кілька тисяч прибічників і оголосив низку наказів. Згодом його матір повісили після зізнання, що син її походив від срібнокосого весляра з Лису, а самого Гаемона пожаліли і навіть узяли у королівську службу. З часом він заприятелював з Аегоном ІІІ, на кілька років зробився його нерозлучним супутником і куштувальником страв, аж доки не помер від отрути, вочевидь призначеної для самого короля.

“Правдивий переказ” Мункуна, що ґрунтується на записах Орвила, повідомляє, що коли Король-Берег було захоплено, Ларис Моц подбав безпечно вивезти короля геть з міста. Моц хитро вигадав сховати його на Дракон-Камені, справедливо вважаючи, що Раенірі не спаде на думку шукати брата у своїй власній твердині. Півроку він одужував од поранень у віддаленому рибальському селищі, поки Раеніра з двором сиділа у Король-Березі; саме у той час з Гостроклішні прибув Сонцежар попри пошкоджене крило, з яким дракон почувався у повітрі непевно і незграбно. Сховані, вони зуміли відновити сили. (Сонцежар навіть спромігся подолати дикого та відлюдькуватого дракона на прізвисько Сірий Привид, породивши тим чутки, буцімто останнього вполював Драконожер.)

У околицях замку на Дракон-Камені король Аегон знайшов чимало людей, які плекали образи на Раеніру — за втрату синів, чоловіків, братів на війні, а чи за вигадані незгоди — і з їхньою поміччю захопив твердиню. На те знадобилася лише година, бо до спротиву майже ніхто не став… за винятком доньки принца Даемона, чотирнадцятирічної Баели Таргарієн, з її молодою драконицею Місячною Танцівницею. Баела втекла від вояків, що намагалися її схопити, і пробралася до свого дракона. І поки Аегон ІІ шукав, де сісти на Сонцежарі у замковому дворищі, вважаючи, що перемога вже у нього в руках, принцеса злетіла в повітря зустріти короля у бою.

Місячна Танцівниця була значно менша за Сонцежара, та заразом спритніша і швидша, і ані дракониці, ані принцесі на її спині не бракувало відваги. Дракониця пірнула униз, розчепірила кігті, вчепилася у Сонцежара, шматуючи його на клапті, але раптовий подих вогню засліпив її. Сплутані разом, обидва дракони впали, а з ними і вершники. Аегон ІІ у останню мить зістрибнув з Сонцежарової спини, зламавши обидві ноги, а Баела залишилася з Танцівницею до прикрого кінця. Коли Альфред Деркач витяг меча вбити принцесу, що лежала непритомна і скалічена, пан Марстон Бурун вирвав меч з його рук і відніс Баелу до маестра, тим порятувавши їй життя.

Про цю велику битву Раеніра не знала геть нічого, проте доля її була вже написана. Аегон ІІ, здавна гірко ображений на сестру, розлючений болем у зламаних ногах та наближенням смерті свого дракона, згодував Раеніру Сонцежару на очах у її єдиного живого сина (наскільки було відомо люду Семицарства) — Аегона Молодшого. Так скінчила своє життя “Втіха королівств”, “Королева на півроку” двадцять другого дня десятого місяця року 130 по А.З.

Її зведений брат ненадовго пережив сестру. Хай Раеніра загинула, а Аегон Молодший був у нього в руках, проте Аегон ІІ ще мав незліченних ворогів, які продовжували боротьбу. Воювали вони стільки ж зі страху покарань, скільки з вірності Раенірі, та все ж воювали, і вельми запекло. Коли князь Боррос Баратеон нарешті виступив зі своєю потугою проти решток війська Раеніри, то мав змогу остаточно схилити щастя на бік короля. Проте князь Боррос загинув у Битві на Королівському Гостинці, а військо його розбіглося, вщент розбите. Молоді річкові князі на прізвисько Юнаки, чия потуга здолала Баратеона, отаборилися мало не за поприще від міста, а тим часом князь Старк зі своїм військом спускався королівським гостинцем.

Саме тієї миті князь Корліс Веларіон — звільнений з підземелля, пробачений і запрошений до королівської малої ради — порадив Аегонові здатися і вдягти чорне. Проте король відмовився і хотів був відтяти юному небожеві вухо на острах прибічникам Аегона Молодшого. Він сів до нош, наміряючись їхати до своїх помешкань, і взяв у дорогу чару вина.

Коли варта доправила ноші до місця і підняла запони, то знайшла короля мертвим з кров’ю на вустах. Так скінчилося життя Аегона ІІ, отруєного тими, хто йому служив — бо вони, на відміну від нього, вже бачили і розуміли, до чого йдеться.

Понівечена та скривавлена держава ще пережила чимало негараздів, але “Танок драконів” було скінчено. На королівства ж попереду чекав ще “Облудний світанок”, “Година вовка”, правління намісників та Зламаний Король.

ДРАКОНИ У “ТАНКУ”

Дракони короля Аегона ІІ

• Сонцежар (короля Аегона): прегарний, хоч і молодий, скалічений після Граківні майже на весь строк війни, згодом загинув у битві проти Місячної Танцівниці на Дракон-Камені.
• Вхагар (принца Аемонда Кривого): остання з драконів Аегона Завойовника, стара, проте велетенська і могутня, загинула в битві проти Караксеса над Божим Оком.
• Вогнемрія (королеви Гелаени): колись належала сестрі Джаяхаериса І Раені, загинула під уламками бані Драконосхрону при його приступі.
• Тессаріона (принца Даерона): Синя Королева, наймолодша з драконів бойової ваги на боці Аегона, вбита при другому Гуркотні.
• Моргул (принцеси Джаяхаери): замолодий для війни, вбитий Палаючим Лицарем у Приступі Драконосхрону.
• Шрикос (принца Джаяхаериса): замолода для війни, вбита Гобом Рубайлом у Приступі Драконосхрону.

Дракони королеви Раеніри

• Сиракс (королеви Раеніри): велетенська та грізна, вбита у Приступі Драконосхрону.
• Караксес (принца Даемона): Кривавий Черв, велетенський та грізний, загинув у битві проти Вхагар над Божим Оком.
• Вермакс (принца Джакаериса): молодий, але міцний, загинув разом з вершником у битві в Гирлі.
• Арракс (принца Люцериса): молодий, але міцний, убитий разом з вершником у бою проти Вхагар над затокою Човнозгубою.
• Тираксес (принца Джофрі): молодий, але міцний, вбитий у Приступі Драконосхрону.
• Штормохмара (принца Аегона Молодшого): убитий стрілами з луків та арбалетів у битві в Гирлі.
• Мелеїс (принцеси Раеніс): Червона Королева, стара і хитромудра, лінькувата, проте страшна у гніві, вбита при Граківні разом з вершницею, Королевою-без-Корони.
• Місячна Танцівниця (панни Баели): струнка та вишукано вродлива, завбільшки ледве така, щоб нести юну дівчину, загинула в бою з Сонцежаром при Дракон-Камені, завдавши і йому смертельної рани.
• Срібнокрилка (пана Ульфа Білого): дракониця Ласкавої Королеви Алісанни, якою заволодів зрадник з “драконового насіння”; пережила і його, і “Танок”, але здичавіла і влаштувала собі лігво на одному з островів Рудозера.
• Морський Серпанок (пана Аддама з Короба): колишній дракон Лаенора Веларіона, опанований “драконовим насінням”, убитий Вермітором при другому Гуркотні.
• Вермітор (пана Гуго Громобоя): старий та сивий, літав ще під Старим Королем, опанований зрадником з “драконового насіння”, убитий в битві проти Морського Серпанка і Тессаріони при другому Гуркотні.
• Вівцекрад (Кропивки): дикий дракон, приборканий “драконовим насінням”, зник наприкінці війни.
• Сірий Привид: дикий дракон, відлюдькуватий, ніким не приборканий, вбитий Сонцежаром при Дракон-Камені.
• Драконожер: дикий дракон, ласий до падла та щойно налуплених дракончиків, ніким не приборканий, зник наприкінці війни.
• Світанок (панни Раени): надто молодий для війни, пережив “Танок”.

Аегон III

Коли Аегон Молодший сів на Залізний Престол року 131-го по А.З., наречений королем Аегоном ІІІ по смерті свого дядька Аегона ІІ, піддані почали плекати надію, що негаразди держави нарешті добігли кінця. Прибічники Аегона ІІІ подолали останнє військо Аегона ІІ у Битві на Королівському Гостинці й цілком опанували Король-Берег. Веларіонові кораблі знову служили Залізному Престолові, і Морський Змій мав охоту допомагати юному королю порадою. Та всі сподівання виявилися будованими на піску, і доба ця згодом стала відома як “Облудний світанок”. Аегон ІІ надіслав послів за вузьке море на пошук найманців, і ніхто не знав, коли й скільки їх повернеться мститися за їхнього короля. На заході Рудий Кракен та його наскочники плюндрували Файний острів та узбережжя західного краю. Ще й жахлива, нещадна зима — оголошена Конклавом у Старограді року 130-го у Дівин День — вхопила державу крижаними пазурями і не пускала наступні шість лютих років.

Ніде в королівствах зима не важила стільки, як на Півночі — саме жах перед нею зігнав “Зимововків” під корогву князя Родеріка Турстана битися та гинути за справу королеви Раеніри. За ними насунуло ще більше військо з чоловіків бездітних та безхатніх, неодружених, сивих старих, молодших синів під корогвою князя Крегана Старка. Вони прийшли заради війни, пригод і здобичі, а ще задля славної загибелі, яка мала позбавити їхніх родичів за Перешийком зайвих голодних ротів.

Отруєння короля Аегона ІІ забрало в них усі надії. Та все ж князь Старк привів свою потугу до Король-Берега, але вже геть з іншою метою. Тепер він хотів покарати Штормолам, Староград і Кастерлі-на-Скелі за підтримку короля у війні. Проте князь Корліс устиг надіслати послів до Скелі, Штормоламу та Старограду для мирних перемовин. Шість днів двір чекав на звістки про успіх чи поразку князя Корліса, шість днів держава тремтіла від думки про нову війну, а князь Старк панував при дворі. Ця доба згодом стала зватися “Годиною вовка”.

Все ж у одній справі князь Старк стояв непохитно, не слухаючи жодної відради: зрадники та отруйники короля Аегона ІІ мали заплатити за скоєне. Бо вбити неправдивого короля у чесній битві — то одна річ, а підступно замордувати його отрутою — то ница зрада самих богів, які помазали володаря на царство. Креган від імені Аегона ІІІ наказав схопити двадцять двох людей — серед них Лариса Кутельногу та Корліса Веларіона. Юний Аегон ІІІ — на той час одинадцяти років — покірно схилився і погодився поставити князя Старка своїм Правицею.

Креган Старк прослужив на посаді один день, головуючи над судами та стратами. Більшість обвинувачених вдягли чорне (очолив їх хитромудрий Перкин Блощичка). Лише двоє обрали смерть: пан Гиліс Бельграв з Королегвардії, що не бажав пережити свого короля, і Ларис Кутельнога, останній у старовинному родоводі дому Моц.

Князя Корліса врятували від суду хитрощі Баели та Раени Таргарієн, які переконали Аегона видати наказ про відновлення Веларіонових титулів і звань, а тоді вчинок Чорної Алі Чорноліс, яка віддала князеві Старку свою руку в шлюбі навзамін милості — затвердження Аегонового наказу.

Наступного дня після страт князь Старк склав з себе уряд Правиці. Ніхто інший не перебував на цій посаді так побіжно, і мало хто залишав її так охоче. Князь повернувся на Північ, залишивши по собі на півдні чимало зі своїх лютих північан. Хтось із них побрався з удовицями у річковому краю, хтось винайнявся у княже чи сердюцьке військо, а хтось удався і до розбою. Але на тім “Година вовка” скінчилася, і настала доба намісників.

У часи намісництва над Аегоном — що тривали від року 131 по А.З., коли король успадкував престол, до року 136-го, коли він доріс повноліття — державою правила Семирадщина, збори семи радців-намісників. Лише один з тих намісників — великий маестер Мункун — відсидів у раді весь строк; інші помирали, зрікалися посади і замінювалися наступниками. З-поміж них слід згадати найвеличнішого — Морського Змія, котрий залишив наш паділ смутку року 132 по А.З. у віці сімдесяти дев’яти років; протягом семи днів його тіло лежало в пошані перед Залізним Престолом, і держава плакала по великій людині.

НАМІСНИКИ ПРИ КОРОЛІ АЕГОНІ ІІІ

Перша Семирадщина

Пані ДЖЕЙНА АРИН, Діва Долини: померла від хвороби у Мартинові року 134-го.

Князь КОРЛІС ВЕЛАРІОН, Морський Змій: помер од старості року 132-го, в віці сімдесяти дев’яти років.

Князь РОЛАНД ВЕСТЕРЛІН у Прискалку: помер од зимової лихоманки року 133-го.

Князь РОЙС КАРОН у Щеботі: склав з себе уряд року 132-го.

Князь МАНФРИД МУТОН у Дівоставі: помер од старості та недуги року 134-го.

Пан ТОРГЕН МАНДЕРЛІ з Білої Гавані: склав з себе уряд року 132-го по смерті батька та брата від зимової лихоманки.

Великий маестер МУНКУН: єдиний, хто прослужив у раді з року 131-го до 136-го.

Решта намісників

Князь УНВИН ПИК: отримав місце князя Корліса у 132 р. по А.З., пішов з посади року 134-го.

Князь ТАДЕУШ РЯБИН: отримав посаду року 133 по А.З. після смерті князя Вестерліна, був увільнений з уряду року 136-го.

Пан КОРВИН КОРБРЕЙ: чоловік Раени Таргарієн, замінив на посаді князя Мутона року 134-го, був убитий арбалетником у Рунокамені того ж самого року.

ВІЛАМ СТИКСПИС: обраний за жеребом на Великій Раді року 136 по А.З.

МАРК ДОБРОМИР: обраний за жеребом на Великій Раді року 136 по А.З.

ЛОРЕНТ ГРАНДІСОН: обраний за жеребом на Великій Раді року 136 по А.З.

Роки намісництва над Аегоном позначені були заворушеннями у державі. Пан Тайлан Ланістер — один з тих послів, що повернулися з Вільних Міст з порожніми руками (бо охочим полкам вельми щедро платили у війнах, збурених падінням Королівства Трьох Доньок) — справно служив на посаді Правиці попри осліплення та каліцтва, яким його піддали кати королеви Раеніри після відмови виказати схованку королівської скарбниці Аегона ІІ. Але Правицю забрала зимова лихоманка року 133-го.

Далі справи погіршилися, коли спершу намісником, а потім і Правицею зробився Унвин Пик, князь на Зорешпилі, Твердосонні та Білогаї. Він зробив вагомий внесок у події першої та другої битви при Гуркотні, а відтак почувався ображеним, коли його не посадили до першої намісницької ради. Але невдовзі він втамував свої образи, прибираючи до рук дедалі більше влади. Князь подарував родичам чимало високих урядів, спробував віддати власну доньку за дружину королю Аегону ІІІ по тому, як королева Джаяхаера начебто наклала на себе руки, і загалом намагався послабити вплив суперників усіма можливими способами.

Остання жива дитина Аегона ІІ — Джаяхаера Таргарієн — мала лише вісім років, коли її віддали за брата у перших Аегона ІІІ, і десять, коли кинулася з Маегорового Острогу на шпичаки у сухому рові внизу. Перед смертю вона прожила в муках ще півгодини.

Все ж існують певні сумніви щодо її смерті. Чи справді вона вкоротила собі віку власноруч? Подейкують, що дівчинку вбили, а дехто навіть називає імена. Серед підозрюваних — пан Мервин Буйцвіт з Королегвардії, брат-байстрюк князя Унвина Пика; він стояв коло дверей під час загибелі малої. Та навіть Грибочок вважає малоймовірним, що Буйцвіт здатен був виштовхнути свою підопічну — невинну дитину — на жахливу смерть. Блазень має іншу здогадку: нібито Буйцвіт сам не вбивав дівчинку, але не завадив учинити злочин декому іншому — негидливому до брудних справ сердюку з Вільних Міст на ім’я Тессаріо Тигр, котрого князь Унвин Пик тримав у своїй службі.

Ми вже не дізнаємося правди про події того дня, але зараз видається вірогідним, що князь Пик так чи інакше доклав рук до смерті Джаяхаери.

Серед суперників Правиці найбільше вирізнявся князь Алин Веларіон, онук Морського Змія. Йому відмовили у батьківському уряді намісника, а тоді вислали воювати проти Порогів. Там він здобув велику перемогу на морі, за віщо отримав прізвисько Дубовий Кулак, та новонароджена гучна слава князя тільки посилила чвари при дворі по його поверненні до Король-Берега. Правиця мав намір захопити владу над Порогами і покласти край піратському королівству Ракаліо Риндуна, проте надто швидкі дії Веларіона спричинили те, що більша частина флоту не змогла висадити потугу, потрібну для досягнення мети. Слава Дубового Кулака та повага до його імені дедалі зростали після перемоги, а від ради намісників, попри заперечення князя Пика, на нього сипали дощем шани та нагороди. Зрештою Правиця переконав намісників вислати Дубового Кулака до західного краю дати ради лодіям Червоного Кракена — князя Далтона Грейджоя, — котрий відмовився віддати награбоване та припинити наскоки на узбережжя. То була згубна подорож, що мала призвести до майже певної поразки або загибелі князя Алина. Та натомість Дубовий Кулак перетворив її на одну з шести своїх славетних мандрівок.

У всіх перелічених справах Аегон ІІІ — надто молодий для самостійного королювання — залишався покірним пішаком. То був журливий і похмурий юнак, майже до всього байдужий. Вдягався він завжди у чорне і цілісінькими днями міг не зронити жодного слова. Єдиним приятелем перших його років на престолі був Гаемон Срібнокосий, малолітній самозванець-шукач престолу, приставлений до короля служником та супутником. Коли до влади прийшов князь Пик, Гаемона зробили королівським хлопчиком для шмагання, щоб учиняти над ним покарання, неможливі над найяснішою особою держави. Згодом Гаемон Світлокосий помер при спробі отруїти короля та його юну вродливу королеву Даянаеру Веларіон.

Панна Даянаера була родичкою Алинові Дубовому Кулаку, народжена від його брата у перших Даерона, що загинув за нього у війні на Порогах. Неймовірно вродлива дитина, Даянаера мала всього шість років, коли пані Раена та Баела показали її королю — останньою з тисячі дівчат, приведених перед його очі на великому святі року 133-го. Урочисте сватання учинив Правиця, князь Пик, по тому, як намісники поклали край його спробам заручити з королем власну доньку — хоча сподівань він не покинув і тоді, а відтак дуже ображався на вибір короля.

Спроби Пика змусити короля до зречення власного вибору наштовхнулися на спротив і Аегона, і намісників. Розлючений князь Унвин погрозив скласти з себе уряд Правиці, щоб схилити намісників під свою руку, аж тут сталася несподіванка: королівські радці охоче здихалися Пика і хутко обрали одного зі своїх лав, князя Тадеуша Рябина, за нового Правицю.

Протягом тих років Аегон зазнав лише однієї справжньої втіхи — повернення молодшого брата, принца Візериса. У державі вважали Візериса вбитим у битві в Гирлі; король не міг собі пробачити, що покинув брата, коли сам тікав на спині дракона Штормохмари. Але зрештою Візериса повернув з Лису Дубовий Кулак — там його тримали потай кілька торговельних магнатів, що сподівалися нажитися або на викупі, або на смерті принца. Ціна, за яку князь Веларіон домовився про звільнення, була неймовірною і невдовзі викликала чвари та незгоди. Але саме звільнення принца — разом з його вродливою лисенійською нареченою Ларрою Рогаре, на сім років за нього старшою — було великою радістю, і решту своїх днів Аегон довіряв у цілому світі лише своєму рідному братові.

Зрештою саме Ларра Рогаре та її заможна марнославна родина спричинили падіння влади намісників і зокрема — до великої міри — князя Пика. Втім, від початку вони подібних намірів не плекали; все сталося саме собою внаслідок так званої Лисенійської Весни. Банк Рогаре тоді піднісся вище Залізного Банку і несамохіть устряг у змови, що мали за мету прибрати до рук короля; але звинуватили їх у далеко більшому і тяжчому, ніж вони насправді скоїли. Князя Рябина, тогочасного Правицю та одного з останніх намісників, схопили начебто за співучасть у їхніх злочинах і віддали на тортури, вимагаючи відповідей. Пан Марстон Бурун, що невідомим чином опинився на посаді Правиці (Мункун, єдиний тогочасний намісник, окрім Рябина, у своєму “Правдивому переказі” лишив нам щодо цього дуже скупі згадки), надіслав людей по пані Ларру після того, як схопив її братів. Але король зі своїм братом відмовилися її видати і на вісімнадцять днів засіли в облозі у Маегоровому Острозі проти Буруна з прибічниками. Зрештою заколот знесилився і зазнав поразки, коли пан Марстон — можливо, пригадавши свій обов’язок — вирішив виконати наказ короля і схопив тих, хто облудно звинуватив сім’ю Рогаре та князя Рябина. Самого Буруна вбив його ж присяжний брат, пан Мервин Буйцвіт, при спробі пана Марстона затримати останнього.

По самовідновленні такого-сякого ладу Мункун служив Правицею та намісником решту року, доки не призначили нових намісників та не знайшли нового Правицю. Час намісництва нарешті сплив на шістнадцяті іменини короля, коли він увійшов до палати малої ради, відпустив намісників та звільнив тодішнього Правицю, князя Мандерлі, з його посади.

ЗІ ЗВІТУ ВЕЛИКОГО МАЕСТРА МУНКУНА ПРО СЛОВА КОРОЛЯ ДО КНЯЗЯ МАНДЕРЛІ ПРИ ЗВІЛЬНЕННІ НАМІСНИКІВ

Я маю намір подарувати поспільству мир, ситість і правий суд. Якщо цього не вистачить здобути їхню любов, то хай державою мандрує Грибочок. Або надішліть їм ведмедя-танцюриста. Хтось мені казав: понад усе в світі простолюддя полюбляє ведмедів-танцюристів. А сьогоднішній бенкет краще скасувати. Панство повернемо до їхніх маєтностей, страви роздамо голодним. Натоптані черева і ведмеді-танцюристи — ось нові засади мого королювання.

Далі почалося недолуге королювання, бо і сам Аегон почувався недолугим, зламаним ударами долі. До кінця життя він ходив похмурий та зажурений, майже ні в чому не знаходив утіхи, і часто-густо на кілька днів зачинявся у власних покоях для мовчазних роздумів. Також він не любив нічиїх дотиків — навіть рук своєї вродливої королеви. По її розквіті він ще довго вагався, перш ніж прикликати до себе в ліжко… та зрештою їхній шлюб благословило народження двох синів і трьох доньок. Найстарший — Даерон — був наречений принцом Дракон-Каменя і спадкоємцем престолу.

Попри зусилля, яких Аегон ІІІ докладав, щоб подарувати державі мир та добробут у часи після “Танку”, він вельми неохоче піддобрювався до власних підданих або вельможного панства. Правління цього короля могло б бути зовсім іншим, якби не одна вада — холод до тих, ким він правив. Його брат, принц Візерис — що в останні роки Аегона служив йому Правицею — мав хист причаровувати людей, але й він посуворішав та відчужився від усіх, коли дружина втекла від нього до рідного Лису, прихопивши дітей.

І все ж таки разом Аегон та Візерис вправно дали ради всім негараздам, які обсідали державу. Однією з таких бентежних подій була поява кількох самозванців, що оголосили себе принцом Даероном Даруй-Вогонь — наймолодшим братом Аегона ІІ, вбитим та зниклим при другому Гуркотні, чиє тіло не знайшли — і відтак лишили двері відчиненими для безчесних людців та зухвалих зазіхань. (Зрештою всі удавані принци виявилися самозванцями, що й було доведено перед усім світом.) Була навіть спроба відновити таргарієнівських драконів попри усі Аегонові страхи — за які гріх винуватити того, хто на власні очі бачив, як його матір живцем глитає драконова паща. Король боявся самого вигляду драконів — не кажучи вже про літання, — але вважав їх корисними для придушення ворожої непокори. На пропозицію Візериса король запросив дев’ять чародіїв з Есосу, сподіваючись їхнім мистецтвом вилупити кладку яєць. Але сподівання виявилися марними, а спроби — згубними.

Наприпочатку правління Аегона в державі ще жили чотири дракони: Срібнокрилка, Світанок, Вівцекрад і Драконожер. Аегона ІІІ назавжди запам’ятають за прізвиськом Драконяча Смерть, бо останній таргарієнівський дракон помер під час його королювання року 153 по А.З.

Правління Зламаного Короля — відомого також як Аегон Нещасливий — скінчилося смертю від сухот у віці тридцяти шести років. Чимало підданих вважали короля далеко старшим за його роки — мабуть, тому, що дитинство йому врізали занадто швидко. Цього смутного та відлюдькуватого короля згадують без великої любові, а справи його правління затьмарила спадщина його синів.

Даерон I

Коли на двадцять шостому році свого панування — через 157 років по коронуванні Завойовника — помер Аегон ІІІ, то залишив по собі двох синів і трьох доньок. Старший з синів, Даерон, був ще хлопчиком чотирнадцяти років, коли йому дістався престол. Можливо, з огляду на щиру чарівність, розум і чесноти Даерона, а чи пригадавши часи намісництва над Даероновим батьком, принц Візерис вирішив не наполягати на призначенні намісників при молодому королі на час його неповноліття. Натомість Візерис продовжив урядувати Правицею при Даероні, а той заповзявся правити розумно та здібно.

Мало хто передбачав тоді, що Даерон, Перший тако наречений, невдовзі вкриє себе славою, подібною до слави Завойовника, чий вінець лежав на його чолі. (На відміну від батька, який віддавав перевагу простому обручеві без прикрас.) Але та слава майже так само швидко обернулася на порох. Юнак рідкісних обдарувань, сили духу та рішучості, Даерон спершу зустрів спротив свого дядька, радників та декого зі славного панства, коли запропонував “завершити Завоювання” і нарешті привести Дорн до складу держави. Вельможні князі нагадали йому, що на відміну від Завойовника з сестрами, юний король не має драконів, придатних для війни. На те Даерон дав славнозвісну відповідь: “Ви маєте дракона. Він стоїть перед вами”.

Зрештою, королю не заперечують, і коли він відкрив свій задум — буцімто народжений з поміччю та порадою Алина Веларіона, Дубового Кулака — дехто почав думати, що нове завоювання не таке вже й неможливе, тим паче, що король добре вивчив невдалу виправу Аегона і мав думки, як її вдосконалити.

Даерон І швидко та вправно довів свої чесноти на теренах Дорну, які століттями опиралися навалам Обширу, штормового панства і навіть драконів дому Таргарієн. Своє військо Даерон поділив на три підрозділи: один очолив князь Тирел, який мав надійти Великокняжим проходом на західному кінці Червоних гір Дорну; інший доручено було королівському родичеві та коронному корабельникові Алину Веларіону, що рухався морем; і останній очолив сам король — він мав намір наблизитися підступним шляхом під назвою Кістяний, скористатися козячими стежками, які інші нападники вважали за надто небезпечні, і таким чином обійти дорнійські вартові вежі та уникнути пасток, до котрих свого часу втрапив Орис Баратеон. Юний король здолав і розпорошив усі потуги, які намагалися його спинити, і Великокняжий прохід було здобуто. Та найважливіше — королівські кораблі захопили містечко Накот і отримали змогу піднятися вгору річкою.

Коли Дорн було розсічено навпіл по захопленні Зеленокрівці князем Алином, дорнійські загони на сході та заході більше не могли допомагати один одному. Відтак вчинилася низка зухвалих битв, повний звіт про які вимагав би окремої грубезної праці. Про ту війну писано багато, але найкраще про власний похід розповів сам король Даерон у книзі “Завоювання Дорну”, яку недарма вважають дивом за вишукану простоту як мови, так і військових прийомів, у ній описаних.

Вже за рік нападники стояли біля воріт Сонцеспису, пробиваючи собі дорогу крізь так зване тіньове місто. Року 158 по А.З. великий князь дорнійський та з півсотні могутніх дорнійських панів зігнули коліна перед Даероном; ту подію нині кличуть “Скоренням Сонцеспису”. Юний Дракон вчинив те, чого не зміг Аегон Завойовник. У пустелях та горах ще збереглися бунтівники — хутко затавровані зрадниками та розбійниками, — але вони від початку були зовсім нечисленні.

Король швидко опанував захоплений Дорн, даючи ради бунтівникам усюди, де знаходив… але не без певних труднощів. Однією з сумнозвісних подій була затруєна стріла, яка призначалася королю, а натомість влучила у його брата в перших принца Аемона (молодшого сина принца Візериса), котрого довелося відіслати додому кораблем на одужання. Та все ж до року 159 по А.З. навіть віддалені землі Дорну були замирені, і Юний Дракон був вільний повернутися з пишною перемогою до Король-Берега, лишивши по собі в Дорні князя Тирела для підтримання миру та покори. За запоруку майбутньої вірності та послуху дорнійців до Король-Берега їхали чотирнадцять вельможних заручників — сини та доньки мало не кожного найзначнішого дорнійського дому.

Але запорука виявилася не такою надійною, як Даерон, мабуть, сподівався. Хоча заручники допомогли втримати вірність короні своїх власних родичів, король не передбачив лютого спротиву дорнійського простолюддя, на яке він впливу не мав. Десять тисяч королівських вояків — так кажуть — наклали головами у битвах за Дорн; але за наступні три роки загинули ще сорок тисяч, бо посполиті дорнійці вперто не припиняли опору чужоземцям.

Князь Тирел, якого Даерон лишив за намісника Дорну, відважно намагався придушити полум’я бунту і для того переїжджав з одного замку до іншого з кожним місяцеворотом — вішав спільників повстанців, палив села, де переховувалися бунтівники, тощо. Але і посполиті давали одкоша: щодня зникали або гинули запаси, палали табори, вмирали коні, потроху зростав рахунок убитих вояків та стражників — їх різали у провулках тіньового міста, підсідали серед пісків, ба й запопадали просто у куренях.

Справжнє ж повстання почалося, коли князь Тирел з почтом переїхав до Пісковця, де його вельможність замордували у ліжку зі скорпіонами. Почувши звістку про його смерть, Дорн повстав, уже не криючись, від краю і до краю.

Дорнійські листи, наведені у праці маестра Гарета “Червоні піски”, містять свідоцтва, що вбивство князя Тирела влаштував особисто князь Коргил, господар у Пісковці. Проте чому і навіщо він так учинив — про те багато сперечалися і сумнівалися у наступні роки. Дехто каже, що князь Тирел зневажив його попередні спроби довести покору короні — зокрема, замиренням спротиву, який збурював однин з найвідоміших бунтівних князів. Інші вважають, що початкова допомога Коргила королівській справі складала частину зрадницького задуму, який він виплекав разом зі своїм каштеляном, щоб приспати підозри короля та князя Тирела і здобути їхню довіру.

Року 160 по А.З. Юний Дракон був змушений особисто повернутися до Дорну для придушення повстань. Він здобув кілька невеликих перемог, просуваючись Кістяним шляхом, у той час як князь Алин Дубовий Кулак знову насунувся на містечко Накот і Зеленокрівцю. Вочевидь зламані та упокорені, дорнійці року 161-го погодитися на зустріч для відновлення присяги на вірність і обговорення її умов… але готували вони не мир, а підступ. У кривавім заколоті дорнійці напали на Юного Дракона і його почет під прапором миру. Троє лицарів Королегвардії загинули, намагаючись захистити короля (четвертий, на вічну ганьбу, кинув меча і здався). Принца Аемона Драконолицаря було поранено і схоплено, але він устиг стяти двох зрадників. Сам Юний Дракон загинув з Чорножаром у руках, оточений десятком ворогів.

У підсумку королювання Даерона І тривало ледве чотири короткі роки; зазіхання його виявилися надто зухвалими. Одна слава живе вічно, інша ж скороминуща — навіть найгучніші перемоги швидко забуваються, якщо наслідками їх стають ще гірші поневіряння.

Баелор I

Звістки про смерть короля Даерона, поразку та втечу решток його потуги швидко досягли Король-Берега. Гнів, що спалахнув у місті та при дворі, негайно обернувся на дорнійських заручників. За наказом Правиці Короля, принца Візериса, їх кинули до підземель чекати на повішення. Старший син Правиці, принц Аегон, навіть віддав батькові на страту дорнійську дівчину, яку раніше взяв за коханку.

Юний Дракон не встиг ані одружитися, ані породити дітей. Відтак по його смерті Залізний Престол відійшов його братові Баелору, юнаку сімнадцяти років. Баелор став найпобожнішим королем у всьому родоводі Таргарієнів, а дехто вважає, що і в усій знаній історії семи королівств Семицарства. Першим його діянням на престолі було пробачення усіх дорнійських заручників. У наступні десять років королювання Баелора він скоїв ще чимало схожих вчинків, сповнених благочестя та милосердя. Коли панство держави та мала рада верещала про помсту і відплату, Баелор прилюдно оголосив, що пробачає убивць свого брата, хоче “зцілити рани”, завдані братовою війною, і укласти мир з Дорном. На знак доброчесних намірів, оголосив король, він вирушить до Дорну “без меча та війська”, щоб повернути заручників і просити про мир. Так він і вчинив — подолав шлях від Король-Берега до Сонцеспису босоніж, вбраний у грубу верету, попереду заручників, що їхали на добрих конях.

Про Баелорову прощу до Дорну складено чимало пісень, що народилися у септріях та обителях святих сестер і розлетілися світом на язиках співців. Ступивши на Кістяний Шлях, Баелор невдовзі прибув до місця, де Вили тримали в полоні його брата в перших, принца Аемона. Драконолицар сидів у клітці, роздягнений наголо. Кажуть, що Баелор благав звільнити Аемона, проте князь Вил відмовився, змусивши його милість помолитися за родича і дати обіцянку повернутися. Чимало поколінь відтоді мучаються питанням, що мав думати принц Аемон, коли слухав обітницю, проказану кволим тремтливим голосом з вуст висушеного сонцем і побитого дорогою брата, чиї босі ноги спливали кров’ю. Та все ж Баелор вирушив далі й уцілів на Кістяному Шляху, який згубив незліченні тисячі люду в часи перед ним.

Майже самотній перехід пустелею між північними передгір’ями та Батогом трохи не забрав життя короля. Та все ж він не здався і задуму свого не облишив. Тяжка мандрівка скінчилася зустріччю з великим князем дорнійським, яку саму по собі дехто вважає першим дивом королювання Баелора Блаженного. А за друге диво вважається успіх короля в укладенні миру з Дорном, який тривав упродовж його правління. Серед інших умов миру Баелор погодився на заручення свого юного родича Даерона — онука Правиці Короля принца Візериса, сина його старшого сина Аегона, — з князівною Мирією, старшою дитиною великого князя дорнійського. Обидва тоді були ще малими дітьми, і шлюб мав статися, коли вони доростуть віку.

Після гостини у Старому Палаці Сонцеспису великий князь Дорну запропонував Баелорові галеру, яка б повернула його до Король-Берега. Проте молодий король наполіг, що Седмиця наказала йому мандрувати пішки. При дорнійському дворі боялися, чи не матиме принц Візерис приводу для нової війни, коли (не якщо) Баелор помре у дорозі; тож великий князь пнувся з себе, примушуючи до гостинності дорнійське панство вздовж шляху короля. Знову ступивши на Кістяний Шлях, Баелор зосередився на звільненні принца Аемона з неволі. Він вже прохав дорнійського володаря про наказ відпустити Драконолицаря, і князь Вил послухався. Проте замість звільнити Аемона власноруч він віддав Баелорові ключа від Аемонової клітки й припросив відчинити. Але цього разу Аемон не просто сидів там голий, під палючим сонцем удень та холодним вітром уночі; на додачу під кліткою викопали велику яму і наповнили отруйними гаспидами. Драконолицар, як кажуть, благав короля лишити його там і піти шукати помічі на Дорнійському Порубіжжі. Але Баелор, за переказами, посміхнувся, відповів, що боги його вбережуть, і ступив просто у яму.

Згодом співці твердили, що гаспиди схиляли голови перед Баелором, коли той їх минав. Але правда є зовсім інакшою. Перетинаючи яму, Баелор отримав з півдесятка укусів, і хоча відімкнув клітку сам, та мало не зомлів; тим часом Драконолицар силувався випхати двері та витягти родича з ями. Поки принц Аемон намагався видертися з клітки, тягнучи Баелора на спині, Вили, як нам розказують, ставили на них заклади. Напевне, саме їхня безжальність примусила Аемона видертися на верхівку клітки і звідти стрибнути у безпечне місце.

Принц Аемон дотяг Баелора на собі до середини Кістяного Шляху, коли нарешті сільський септон у Дорнійських горах дав йому одяг та віслюка для непритомного короля. Зрештою Аемон дістався вартових веж Дондаріонів, звідки його доправили до Чорночалу, де тамтешній маестер попорав короля, як умів, а тоді відіслав для подальшого лікування до Штормоламу. Весь цей час, як нам відомо, Баелор лежав без тями, загублений для світу.

Свідомість повернулася до короля вже на шляху до Штормоламу, і лише на те, щоб пробурмотіти кілька молитв. Минуло ще півроку, чи й більше, доки він зміцнів для переїзду до Король-Берега; протягом того часу державою опікувався принц Візерис, Правиця Короля, пильнуючи мирну угоду Баелора з дорнійцями.

Коли Баелор нарешті повернувся на Залізний Престол, держава святкувала у захваті. Але Баелор думав лише про заповіти Седмиці, тому нові його накази мали викликати незгоду серед тих, хто звик до тверезого правління Аегона ІІІ, поблажливості Даерона та вправної руки Візериса. Одружений року 160 по А.З. з рідною сестрою Даеною, король переконав верховного септона скасувати шлюб — укладено-бо його було до сходження Баелора на престол, казав він, і жодного разу не здійснено.

По скасуванні цього союзу Баелор пішов далі й наказав оселити Даену з її молодшими сестрами Раеною та Елаеною в їхньому власному “Дворі Краси” всередині Червоного Дитинця, що з часом став відомий як Дівосхрон. Король оголосив, що бажає зберегти їхню невинність від лукавства світу та хіті нечестивих людців. Та дехто сумнівається, чи не боявся він спокуси вродою сестер для своєї власної плоті.

Попри заперечення Візериса, самих принцес та інших двірських панів, наказ було виконано, і принцес замкнули у серці Червоного Дитинця на цнотливій самоті, в супроводі лише юних дівчат, яких князі та лицарі навперейми присилали до Дитинця, шукаючи ласки короля Баелора.

СЕСТРИ БАЕЛОРА I

З трьох сестер найвідомішою і найулюбленішою серед людей була Даена — водночас і за вроду, і за люту завзятість. Її знали як майстерну вершницю, грізну стрільчиню з дорнійського лука, привезеного їй братом Даероном з його завоювань… а ще вона добряче била по кільцях списом з коня (хоча на герць їй виїхати не давали, попри всі її намагання). Даена швидко стала відома під прізвиськом “Свавільна”, бо з трьох ув’язнених сестер чинила найбільше клопоту і за трьох зручних нагод тікала, вбрана служницею або простолюдинкою. Наприкінці Баелорового правління вона примудрилася навіть понести дитину — хоча це її свавілля схвалить не кожен з огляду на те, скільки лиха її син завдав державі та престолу.

Що ж до інших сестер Баелора, то Раена побожністю майже рівнялася з братом, а відтак зробилася септою. Наймолодша — Елаена — була впертішою за Раену, проте красою поступалася обом своїм сестрам. Кажуть, що поки вона сиділа у Дівосхроні, то зрізала власний “вінець слави” — довге волосся, сріблясто-сіре з пасмом золота — і відіслала братові, благаючи про свободу і обіцяючи, що обстриженою не спокусить жодного чоловіка, бо з огляду на власну потворність вже й не матиме чим спокушати. Але глухі вуха не почули її благань.

Елаена пережила усіх сестер та братів і по звільненні з Дівосхрону кинулася у вельми бурхливе життя. Наслідуючи Даенин приклад, вона понесла близнюків-байстрюків Джона та Джейну Бурун від Алина Веларіона, уславленого Дубового Кулака. Пишуть, що принцеса сподівалася з ним побратися, та за рік по зникненні його в морі облишила надію і погодилася на інший шлюб.

А шлюбів загалом було три. Перший стався року 176 по А.З. з заможним, але підстаркуватим Осіфером Бросквином; казали, що він помер просто під час здійснення шлюбу на ложі. Проте принцеса понесла дитину, бо князь Бросквин устиг перед смертю виконати свій обов’язок. Трохи згодом пішли гуляти сороміцькі чутки, що насправді князь Бросквин помер при вигляді оголеної молодої (а слова при тому казалися такі, що звеселили б і Грибочка, та нам їх тут повторювати недоречно), і що дитину насправді нарядив тієї ночі її брат у перших Аегон — той самий, що згодом став королем Аегоном Негідним.

Другий її шлюб облаштував наступник Аегона Негідного — король Даерон Ласкавий. Даерон одружив принцесу зі своїм підскарбієм, і від того союзу народилося ще четверо дітей… а Елаена у ньому стала відома за справжнього коронного підскарбія, бо казали, що чоловік її норовом був добрий та шляхетний, але до чисел і розрахунків хисту не мав. Принцеса швидко набула великого впливу і заслужила довіру короля Даерона у всіх справах, бо невтомно трудилася при його боці для добра держави.

Третій шлюб Елаени здійснився за її власним вибором — вона закохалася у пана Мікаеля Манівця, що служив дорнійській князівні Мирії при її дворі. Замолоду Манівець навчався у Цитаделі, вирізнявся неабияким розумом та вченістю, і згодом став вірним слугою короля Даерона по його шлюбі з королевою Мирією. Неодноразово він їздив до Браавосу на перемови з Залізним Банком. Збереглися навіть деякі його листи до ключарів Залізного Банку (скріплені його печаткою та підписом, але писані, вочевидь, рукою Елаени), що стосувалися сказаних перемовин.

Елаена побралася з паном Мікаелем, певно ж, не без Даеронового благословення, невдовзі по смерті її другого чоловіка. У похилих вже літах вона згадувала, що покохала пана Манівця не за його розум, але за пристрасть до музики. Відомо, що для неї він грав на високій арфі, а коли помер, Елаена звеліла зробити чоловікові надгробок з арфою замість меча та лицарських острог, яких вимагав звичай.

Наступна незгода виникла, коли Баелор спробував заборонити у Король-Березі послуги повій, не слухаючи нікого, хто намагався пояснити, яке лихо з того може спричинитися. Більше як тисячу хвойд разом з дітьми, читаємо ми, було зібрано і вислано з міста. Заворушення, що виникли услід, король Баелор вирішив навіть не помічати, бо опікувався новісіньким задумом — будівництвом великого септу на верхівці пагорба Візеньї, який начебто примарився йому в видінні. То були перші згадки про майбутній Великий Септ, який добудували вже за багато років по смерті короля.

Зрештою люди почали питати себе, чи не завдали поневіряння короля у Дорні шкоди його розумові, бо з роками рішення його милості ставали дедалі химернішими та сповненими надмірної ревності у вірі. Хай простолюд палав любов’ю до свого короля — бо ж він час від часу спорожнював скарбницю на свої доброчинні задуми, от як того року, коли кожному чоловікові та жінці у місті щодня дарували буханець хліба, — проте вельможне панство держави почало непокоїтися. Король не лише розірвав шлюб з Даеною, але і подбав, щоб ніколи не одружитися знову, бо склав обітниці септона; в тім йому допоміг благословенням верховний септон, чий вплив у королівстві неухильно зростав. Та й накази короля дедалі більше спиралися на духовні напуття, шкодячи потребам земним — от як спроба примусити Цитадель використовувати для листування голубів замість круків (прикру поразку цього задуму обговорює в подробицях Вальграв у книзі “На чорних крилах — швидкії слова”), або звільнення від податків для тих підданих, які оберігали цноту власних доньок поміркованим застосуванням поясів невинності.

Одним з найприкріших наслідків ревності короля Баелора у вірі була його впертість щодо спалення книжок. Деякі книжки справді містять мало корисного, а інші — ще й речі небезпечні, та все ж знищення знань — болісна справа. Що Баелор наказав знищити “Свідоцтва Грибочка” — то не диво, з огляду на сороміцький та подеколи образливий зміст книжки. Проте “Неприродня історія” септона Барта, хай яка помилкова у деяких твердженнях, була витвором найсвітлішого розуму Семицарства. І все ж вивчення Бартом (за чутками, не лише на папері) вищих мистецтв виявилося достатнім, щоб Баелор зненавидів його працю і наказав її знищити, хай навіть “Неприродня історія” містила чимало корисних знань, які не були ані сумнівними, ані зловмисними. Велике щастя, що збереглися хоча б окремі уривки, і праця Барта не конче пропала для нащадків.

Наприкінці свого правління Баелор призвичаївся дедалі довше постувати і молитися, намагаючись спокутувати усі гріхи та образи, скоєні — на його думку — проти волі Седмиці ним самим та його підданими у повсякденному житті. Коли помер верховний септон, Баелор повідомив Превелебних, що боги відкрили йому особу наступного верховного септона, і ті хутко обрали вказану особу на посаду. То був простолюдець на ім’я Баш, вельми здібний різьбяр по каменю, хоча невіглас у літерах, недолугий розумом і нездатний пригадати навіть найпростішої молитви. Недоумок не пробув провідником Святої Віри навіть року, бо помер від лихоманки — і хто скаже, що тим боги не показали людям свою прихильність?

А втім, про прихильність богів — то ще надвоє ворожено, бо по смерті різьбяра-септона короля Баелора несподівано спіткало переконання, що боги подарували восьмирічному хлопчикові — хтось згодом казав, вуличному злодюжці, та найпевніше, простому крамарчуку — хист до чудодійства. Баелор оголосив, що чув, як хлопчина розмовляв до голубів, і вони відповідали йому голосами чоловічими та жіночими — голосами Седмиці, якщо вірити королю. Ось він, мовляв, і має стати наступним верховним септоном. І знову Превелебні виконали ясновельможну волю, і так було обрано наймолодшого верховного септона, що колись вдягав кришталевий вінець.

Подальше народження Даемона Буруна, тілесного сина Даени Таргарієн від батька, якого вона відмовилася назвати (хоча згодом держава дізналася, що то був ніхто інший, як її брат у перших Аегон — тоді ще принц, а не король), викликало в короля новий напад приборкання плоті. Він вже трохи не вбив себе кількома роками раніше, коли постував упродовж цілого місяцевороту по смерті близнят своєї сестри в перших, принцеси Наерис, невдовзі після пологів. Цього ж разу Баелор пішов далі й відмовився від усього, крім води та хліба лише у такій кількості, щоб утамувати голодні судоми шлунку. Сорок днів він тримався накладеної на себе кари, а на сорок перший був знайдений непритомним біля вівтаря Матері.

У лихих чутках, що почали гуляти по сходженні Візериса на престол — пущених, як гадали, пером пані Майї з дому Стокварт — припускалося, що Візерис отруїв короля, аби нарешті увінчатися короною, на яку чекав десять з гаком років. Інші ж гадали, що Візерис отруїв Баелора на добро держави, бо король-септон забрав собі в голову, що має навернути до святої Седмиці усіх невірних у королівствах. Тоді війна з Північчю та Залізними островами була б неминуча, і гіршого лиха годі було боятися.

Великий маестер Мункун зробив усе можливе для порятунку короля. Всіх зусиль доклав і маленький верховний септон, але його чудодійство добігло кінця. Король віддав душу Седмиці на десятий рік свого правління, у 177 р. по А.З.

Візерис ІІ

Отже, обидва сини короля Аегона ІІІ були мертві… але три доньки пережили їх, і серед поспільства — та й панства також — дехто подейкував, що Залізний Престол за законним правом тепер має перейти принцесі Даені. Було таких, щоправда, небагато: десятиріччя сидіння на самоті у Дівосхроні позбавило Даену з сестрами бодай якихось могутніх союзників, та й пам’ять про негаразди, що спіткали державу, коли на престолі востаннє сиділа жінка, була ще на той час досить свіжа. До того ж чимало князів вважали Даену Свавільну надто дикою, неприборканою… ще й розпусною, бо за рік перед тим вона народила синка-байстрюка, якого нарекла Даемоном і чийого батька вперто відмовлялася назвати.

Зрештою були пригадані ухвали Великої Ради 101-го року і наслідки “Танку драконів”, а відтак правами на престол сестер Баелора знехтували. Корона дісталася дядькові покійного короля і його Правиці — принцові Візерису.

Давно вже було написано, що поки Даерон бив ворогів, а Баелор молив богів, Візерис правив за королів. Чотирнадцять років він служив Правицею своїм небожам, а перед тим допомагав радою власному братові — королю Аегону ІІІ. Візериса називають найрозумнішим та найздібнішим Правицею від часів септона Барта, хоча його добрі наміри часто зводилися нанівець примхами Зламаного Короля, котрий анітрохи не бажав тішити своїх підданих чи вислужувати їхню любов. У “Житії чотирьох королів” великий маестер Каеф майже не згадує Візериса ані злим, ані добрим словом… хоча на думку деяких людей, книжка мала б оповідати про п’ятьох королів, рахуючи і Візериса. Але Візериса у ній, на диво, обійдено на користь життєпису його сина, Аегона Негідного.

Після років життя заручником у Лисі вже після “Танку драконів” Візерис повернувся до Король-Берега з вродливою лисенійською нареченою Ларрою Рогаре, донькою заможного та впливового шляхетного дому. Висока, струнка та гнучка, зі сріблясто-золотавим волоссям і фіалковими очима Валірії (бо її кров усе ще густо текла у жилах лисенійців), наречена була на сім років старша за Візериса. Також то була жінка, що почувалася при дворі незатишно і ніколи не була там щаслива. Проте вона все ж подарувала принцові трьох дітей, перш ніж повернутися до рідного їй Лису.

Найстаршим був Аегон, народжений у Червоному Дитинці року 135 по А.З. після повернення Візериса з Лису. То був міцний хлопчина, що виріс показним на вроду і чарівним у звичаях, але занадто примхливим, ненадійним, звиклим до легких задоволень. Батькові своєму він завдав чимало прикростей та образ, а державі — болісних негараздів.

Року 136-го народився Аемон. Немовлям він був таким само міцним, як Аегон, і вродливим нівроку теж, але братових вад у собі не мав. З часом він виріс у найвеличнішого мечника та герцівника своєї доби — лицаря, гідного битися Темною Сестрою. За триголового дракона білого золота, посадженого ковалями на гребінь його шолома, Аемон отримав славетне прізвисько “Драконолицар”. До наших днів багато людей вважають його найшляхетнішим лицарем з усіх, що жили на світі, і одним з найуславленіших імен у лавах Королегвардії.

Останньою з дітей Візериса була його єдина донька Наерис, народжена року 138 по А.З. Шкіру вона мала таку бліду, аж здавалася прозорою, казали про неї люди. Тілом вона була струнка, легка і невеличка (а що до трапез пристрасті не мала, то і м’яса на кістки не наростила), риси обличчя мала тонкі та вишукані, а про її очі співці склали чимало пісень, бо були вони темно-порфірові на колір, велетенські й облямовані світлими, блідими віями.

З двох своїх братів принцеса більше любила Аемона, бо він умів її розвеселити — а ще мав дещицю тієї ж чистої побожності, яку мала сама Наерис, і якої був геть позбавлений Аегон. Седмицю вона любила так само палко, як брата, а чи й палкіше, і зробилася б септою, якби ясновельможний батько дозволив. Але дозволу не було; натомість Візерис одружив доньку з сином Аегоном року 153 по А.З. з благословення короля Аегона ІІІ. Співці співають, що і Аемон, і Наерис гірко плакали під час відправи, хоча у літописах сказано, що на весільному бенкеті Аемон люто сварився з Аегоном, а Наерис плакала під час постілювання, а не самого весілля.

Дехто пише, що чимало дурощів, скоєних Юним Драконом та Баелором Блаженним, брали початок від діянь та рішень принца Візериса. Інші стверджують навпаки: що Візерис спиняв найгірші з поривань своїх небожів, як тільки умів. І хоча його власне царювання тривало ледве рік, вельми повчально пригадати перевпорядження ним королівського двору для покращення державного управління; заснування нової монетної карбівні; спроби пожвавити торгівлю через вузьке море; і нарешті, перегляд та виправлення законодавства, створеного Джаяхаерисом Миротворцем протягом свого довгого королювання.

Візерис ІІ мав у собі хист стати новим Миротворцем, бо не було ще доти короля, багатшого на розум і чесноти. На жаль, раптова хвороба забрала його життя року 172 по А.З.

Годі казати, що чимало людей сприйняли надто швидку і раптову недугу підозріло, та ніхто не насмілився висловити підозри вголос. Минуло ще більше як десятиріччя, перш ніж на папір потрапили перші звинувачення у отруєнні Візериса ніким іншим, як його наступником і сином Аегоном.

Чи є правда у цих підозрах? Того ми напевне не скажемо. Проте з огляду на безліч лихих та горезвісних вчинків Аегона Негідного, скоєних до і після отримання ним корони, скидати їх з рахунку не варто.

Аегон IV

По смерті свого батька року 172 по А.З. принц Аегон, Четвертий тако наречений, нарешті опинився на престолі, якого жадав ще хлопчиком. Замолоду він був вродливим юнаком, майстерно володів списом та мечем, кохався у полюванні, соколах і танцях. У своєму двірському поколінні він вважався найрозумнішим з принців, а його дотепність викликала загальний захват. Але була і одна величенька вада: принц не вмів стримувати себе. Хіть, ненажерливість, численні пристрасні бажання — всі вони панували над ним беззаперечно. По сходженні на Залізний Престол гріхи його королювання почалися з незначних походеньок задля скороминущої втіхи, але з часом жага короля перетнула всі межі, а зіпсованість призвела до вчинків, що затьмарили долю держави на цілі покоління. “Аеніс був слабким, Маегор — лютим, — писав Каеф, — Аегон ІІ жадібно хапав і не любив пускати, але не бувало короля ані до, ані після Аегона ІV, чию владу плямували б такі численні та свідомо вчинені свавілля”.

Дуже швидко Аегон заповнив двір панами та слугами, обраними не за шляхетність, порядність чи розум, а за вміння лестити і розважати. Тим самим робом потрапляли до двору і жінки, чиїми тілами король тамував хіть. З найменшої примхи король забирав у одного шляхетного дому і віддавав іншому; так він, наприклад, за однієї нагоди відтяв од земель Бракенів великі пагорби під назвою Цицьки і віддав їх Чорнолісам. Заради вдоволення миттєвих пристрастей король роздавав коштовні скарби — от як Правиці, князеві Маслоплаву, дісталося драконяче яйце у обмін на тілесні втіхи з трьома його доньками. Коли король бажав забрати чиїсь маєтності, то міг без вагань позбавити людину законного спадку — ходили чутки, саме так він вчинив по смерті князя Бросквина у день весілля останнього.

Для простолюддя королювання Аегона слугувало джерелом пліток та зухвалої розваги. Панству держави, що не перебувало при дворі й не підпускало Аегона до своїх доньок, він міг здатися вольовим та рішучим, трохи розпусним, але загалом прийнятним. Але ті, хто наважувалися ввійти в найближче коло, бачили короля надто свавільним, надто зажерливим і надто безжальним — а тому небезпечним.

Про Аегона казали, що він ніколи не спав на самоті й увечері не знав спокою, доки не знаходив собі на ніч жінку. Плотську жагу король вдовольняв з безліччю різноманітного жіноцтва, від найвельможніших принцес до найпідліших хвойд, навряд чи розрізняючи одних від інших. У останні роки життя Аегон твердив, що злягався щонайменше з дев’ятьма сотнями жінок (вже не відаючи точного рахунку), але кохав насправді лише дев’ятьох. (Королеви Наерис, його сестри, серед них не було.) Дев’ять коханок прибували до короля з усіх усюд, деякі дарували йому тілесних дітей, а потім усіх (крім останньої) виганяли геть, коли вони йому набридали. Один з тілесних дітей, щоправда, народився від жінки, яка не рахується серед його коханок — принцеси Даени Свавільної.

Даемон — таке ім’я дала своїй дитині Даена, бо принц Даемон колись був дивом і жахом своєї доби, а в часи пізніші вважався пересторогою, на що може перетворитися хлопчик. Даемон Бурун — таке було його повне ім’я при народженні року 170 по А.З. У той час Даена відмовилася назвати батька, проте і тоді причетність Аегона вже підозрювали. Виплеканий у Червоному Дитинці, вродливий юнак навчався у наймудріших маестрів та найкращих майстрів-мечників двору, серед яких був пан Квентин Пал, завзятий та запальний лицар на прізвисько Вогнепал. Даемон кохався найбільше у збройних мистецтвах і досяг визначної майстерності; у ньому бачили воїна, що одного дня стане другим Драконолицарем. Король Аегон висвятив Даемона у лицарі на дванадцятому році життя, по його перемозі у турнірі зброєносців, і тим зробив наймолодшим лицарем, піднесеним до звання у часи Таргарієнів — молодшим навіть за Маегора І. А тоді двір, родичі й королівська рада були вражені вчинком короля, що жалував Даемонові меч Завойовника — Чорножар — на додачу до земель та інших маєтностей. Відтак Даемон навіть узяв собі ім’я Чорножар.

Королева Наерис — єдина жінка, з якою Аегон ІV лягав у ліжко, але не знав насолоди — була побожна, лагідна і немічна, а король таке не терпів. Народження дитини виявилося для Наерис тяжким випробуванням, бо на зріст вона була невеличка і тілом тендітна. Коли останнього дня року 153 по А.З. народився принц Даерон, великий маестер Альфорд застеріг, що нова вагітність може вбити королеву. Казали, що Наерис так звернулася до брата: “Мій обов’язок перед вами виконано — я подарувала вам спадкоємця. Благаю, живімо віднині як брат із сестрою”. На це Аегон, як ми знаємо, відповів: “Саме так ми і живемо”. І надалі наполягав на здійсненні сестрою подружніх обов’язків аж до кінця її життя.

Взаємини між ними обтяжував ще й принц Аемон — їхній брат, нерозлучний з Наерис від часів дитинства. Зневага Аегона до свого шляхетного та уславленого брата не була таємницею ні для кого, бо король не проминав жодної нагоди образити Аемона і Наерис. Навіть коли Драконолицар загинув, захищаючи короля, а королева Наерис наступного року померла на породільному ложі, Аегон ІV майже ніяк не вшанував їхню пам’ять.

Сварки короля з найближчою ріднею погарячішали, коли син Даерон доріс віку і почав висловлювати свої думки вголос. У “Житіях чотирьох королів” Каефа говориться відверто, що пана Моргіла Хустовика надихнув на облудні звинувачення королеви у перелюбстві сам король, хоча Аегон тоді заперечував свою участь. Звинувачення були спростовані загибеллю пана Моргіла у суді двобоєм проти Драконолицаря. Але висунення їх у той самий час, коли Аегон з принцом Даероном сварилися щодо задуму короля про раптову навалу на Дорн, було аж ніяк не випадковим збігом. Саме тоді вперше (але не востаннє) Аегон погрозив призначити одного зі своїх байстрюків спадкоємцем престолу замість Даерона.

По смерті брата і сестри король, майже не криючись, почав натякати на непорядність народження свого сина і спадкоємця — а насмілився на таке з єдиної причини, що Драконолицар лежав мертвий. Двірське панство і різноманітні підлабузники мавпували короля, далі поширюючи огидну чутку.

Останнього року правління Аегона єдиною перепоною для його дедалі негідніших вчинків лишався принц Даерон. Деякі пани у державі бачили для себе чималі переваги у розжирілому, ненажерливому та ласому до гріха королі, з якого легко було видурити пожалування статків, посад і земель за обіцянки земних насолод. Інші, обурені поведінкою короля, почали гуртуватися навколо принца Даерона, бо попри погрози, образи та огидні жарти король не позбавив свого сина права спадкоємства. Думки, чому так сталося, різняться; хтось каже, що крихітною часточкою зів’ялої душі Аегон ще й доти пам’ятав честь або принаймні сором. Та найвірогідніша причина полягала у тому, що такий вчинок призвів би до великої війни у державі, бо прибічники Даерона стали б на захист його прав — і найперше великий князь дорнійський, що віддав свою доньку принцові за дружину. Мабуть, саме з цієї причини Аегон обернув увагу на Дорн і скористався ненавистю до дорнійців, яка ще палала на Порубіжжі, у штормовому краю та Обширі, щоб підкорити декого з Даеронових союзників і напустити їх на інших могутніх принцових прибічників.

На щастя для держави, задум короля вдертися у Дорн року 174 по А.З. зазнав нищівної поразки. Хоча його милість збудував велетенський флот, гадаючи прийти до перемоги у такий самий спосіб, як Даерон Юний Дракон, та його кораблі побило і розкидало буревіями ще на шляху до дорнійських берегів.

Але то була ще не найбільша дурниця мертвонародженого вторгнення Аегона ІV у Дорн. Його милість також звернувся до сумнівної слави вогнечарників стародавнього цеху алхіміків і наказав їм: “Побудуйте мені драконів”. Чудовиська з дерева та заліза, обладнані смоками, що плювалися струменями шал-вогню, могли стати в пригоді хіба що при облозі якогось замку. Але Аегон наказав перетягти ці пристрої Кістяним Шляхом, де стрічаються схили такі круті, що дорнійці мусили вирізьбити там кам’яні сходи.

Втім, дотуди дракони навіть не доїхали, бо перший з них вибухнув полум’ям ще у королівській пущі, далеко від початку Кістяного Шляху. Невдовзі палали вже всі семеро. У пожежі згоріли кількасот людей і майже чверть королівської пущі. По тому король нарешті кинув свої заміри і ніколи більше не згадував про Дорн.

Правління цього негідного володаря дійшло кінця року 184 по А.З., коли королю Аегону виповнилося сорок і дев’ять років віку. Він страшенно розповнів, і люди дивувалися, як його остання коханка — Серенея з Лису, матір Шієри Морської Зірки — витримує його любовні обійми. Король помер жахливою смертю: тіло його розпухло і розжиріло аж так, що підвестися з ліжка він вже не міг, а кінцівки гнили та кишіли хробаками. Маестри казали, що ніколи не бачили подібного, а септони оголосили, що здійснився суд божий. Аегонові давали макове молочко для послаблення страждань, та більше вдіяти нічого не могли.

За всіма свідоцтвами, останнім вчинком короля перед смертю було укладення заповіту. В ньому він залишив державі найгіркішу отруту, знану нею в історії: оголосив законними усіх своїх тілесних дітей, від найпідліших до Великих Байстрюків — синів та доньок від жінок вельможного походження. Кількадесят з тих дітей ніколи не були визнані — тому передсмертні витребеньки Аегона нічого для них не означали. Але для визнаних королівських байстрюків заповіт короля означав чимало, а для королівств — кров і вогонь ще протягом п’яти поколінь.

ДЕВ’ЯТЬ КОХАНОК АЕГОНА IV НЕГІДНОГО

Панна Фалена Стокварт

• На десять років старша за короля.

Панна Фалена “зробила його чоловіком” року 149-го, коли Аегонові було чотирнадцять. Коли лицар Королегвардії застукав їх у ліжку року 151-го, батько Фалени випхав її заміж за свого майстра-мечника, Лукаса Лотстона, і переконав короля поставити Лотстона князем на Гаренголі, щоб віддалити Фалену від двору. Проте за наступні два роки Аегон чимало разів навідувався до Гаренголу.

• Діти від Фалени Стокварт: жодного не визнано.

Мегетта (Метка Мег)

• Молода та соковита дружина коваля.

Проминаючи Ярмаркове року 155-го, Аегон загубив підкову з ноги коня і мусив шукати тамтешнього коваля, а знайшовши, накинув оком на його молоду дружину і викупив її за сім золотих драконів (під загрозою меча пана Джофрі Стаунтона з Королегвардії). Мегетту оселили у будинку в Король-Березі; ба більше, вони з Аегоном “одружилися” у таємній відправі, де за септона служив найманий лицедій. У наступні чотири роки Мегетта дарувала своєму принцові по дитині щороку. Кінець усьому поклав принц Візерис, повернувши Мегетту чоловікові, а доньок її віддавши Святій Вірі вчитися на септ. Менше ніж за рік коваль забив Мегетту на смерть.

• Діти від Меткої Мег: Алісанна, Лілея, Вербиця, Ружена.

Панна Кассела Вайф

• Донька дорнійського вельможі.

Після “Скорення Сонцеспису” Аегонові доручили супроводити до Король-Берега заручників, зібраних королем з вельможних домів Дорну. Серед них була і Кассела Вайф — тендітна дівчина з зеленими очима і світлим, аж блідим волоссям. Невдовзі вона опинилася “заручницею” у власних покоях Аегона. Коли дорнійці повстали і вбили короля Даерона, заручників належало стратити, і Аегон — якому Кассела дотоді вже набридла — повернув її до інших бранців. Однак новий король Баелор пробачив усіх заручників і особисто відвів їх назад у Дорн. Кассела так і не вийшла заміж, а на схилі років ще й забрала собі в голову, що була єдиним правдивим коханням Аегона, і що король скоро по неї пошле.

• Діти від Кассели Вайф: жодного.

Бельгарія Отерис (Чорна Перлина Браавосу)

• Перемитниця, купчиня, подеколи піратка, керманичка на “Вдовиному Вітрі”, народжена від союзу між донькою браавоського купця та послом з Літніх островів.

По тому, як Наерис завагітніла і трохи не померла року 161-го, король Баелор надіслав Аегона до Браавосу послом у справі державної ваги. Але у записах того часу припускається, що то був лише привід здихатися Аегона, поки Наерис видужує від невдалих пологів. Там принц зустрів Бельгарію Отерис. Його кохання з Чорною Перлиною тривало десять років, хоча подейкували, що Бельгарія мала по чоловікові у кожному порті, і Аегон був лише одним з багатьох. Протягом того десятиліття вона народила трьох дітей: двох дівчаток і хлопчика, щодо батька яких плекалися певні сумніви.

• Діти від Чорної Перлини: Белленора, Нарга, Балеріон.

Панна Барба Бракен

• Жвава темнокоса донька князя Бракена у Камінному Заплоті, приставлена до почту трьох принцес у Дівоставі.

Коли року 171-го Баелор помер, а на престол сів Візерис ІІ, принцесам знову дозволили бувати у чоловічому товаристві. Аегон (тоді принц Дракон-Каменя і спадкоємець престолу) зачарувався шістнадцятирічною Барбою. По власнім оволодінні короною року 172-го він поставив її батька Правицею і, не криючись, узяв дівчину собі за коханку. Вона народила йому байстрюка за якісь два тижні перед тим, як на світ з’явилися від королеви Наерис двійко близнюків: мертвонароджений хлопчик і жива дівчинка Даянерис. Поки королева лежала при смерті, Правиця — Барбин батько — відверто промовляв за майбутнє весілля своєї доньки з королем. Але по видужанні королеви ці події призвели до падіння Барби, бо молодий принц Даерон та його дядько Драконолицар змусили Аегона відіслати її разом з байстрюком геть. Хлопчик, вихований Бракенами у Камінному Заплоті, названий був Аегором Водограєм, але з часом став відомий як Лихий Булат.

• Діти від Барби Бракен: Аегор Водограй (Лихий Булат).

Панна Мелісса (Місса) Чорноліс

• Найулюбленіша серед людей королівська коханка.

Молодша та вродливіша за панну Барбу (хоч і не така квітуча тілом), а до того ж сором’язливіша, Місса мала добре серце і щедру вдачу, завдяки яким заприятелювала навіть з самою королевою Наерис — а також з Драконолицарем і принцом Даероном. Протягом п’яти років свого “панування” Місса народила королю трьох байстрюків, серед яких найзнанішим був хлопчик Брінден Водограй (народжений року 175-го), згодом прозваний Кровокруком.

• Діти від Мелісси Чорноліс: Мія, Гвеніс, Брінден (Кровокрук).

Панна Бетанія Бракен

• Молодша сестра панни Барби.

Батько з сестрою навмисне і відверто готували Бетанію до того, щоб звоювати прихильність короля й витіснити Міссу Чорноліс. Року 177-го Аегон накинув на неї оком, коли відвідував Камінний Заплот з метою побачити сина Аегора. Король дотоді став жирний тілом і огидний норовом, але Бетанія добре його розважила, і він забрав її з собою до Король-Берега. Проте любощі короля пригнічували дівчину, і за розрадою вона звернулася до лицаря Королегвардії — пана Теренса Тойна. Двійко коханців застукав у ліжку сам Аегон року 178-го. Пана Теренса закатували на смерть, панну Бетанію разом з батьком було страчено. Коли брати пана Теренса спробували помститися за його смерть, на захист свого брата короля Аегона загинув принц Аемон Драконолицар.

• Діти від Бетанії Бракен: жодного.

Панна Джейна Лотстон

• Донька панни Фалени, першої коханки короля, від князя Лукаса Лотстона або ж від самого короля.

У віці чотирнадцяти літ, року 178-го, Джейну привезла до двору її матір. Аегон поставив князя Лотстона своїм новим Правицею. Люди переповідали (хоча без жодних доказів), що король тішився у ліжку матір’ю та донькою одночасно. Невдовзі він подарував Джейні гидку хворобу, спійману від шльондр, до яких вчащав по страті панни Бетанії, і знову відіслав усіх Лотстонів з двору геть.

• Діти від Джейни Лотстон: жодного.

Серенея з Лису (Солодка Серенея)

• Лисенійська красуня зі стародавнього, але зубожілого сімейства, привезена до двору князем Джоном Вишестражем, новим Правицею.

Серенея була найвродливіша серед Аегонових коханок, але мала також і славу чаклунки. Вона померла, народжуючи останню з королівських дітей непорядного ложа — дівчинку на ім’я Шієра Морська Зірка, що згодом стала найуславленішою красунею в Семицарстві й запалила до себе кохання двох своїх зведених братів — Лихого Булата і Кровокрука, чиє суперництво переросло у ненависть.

• Діти від Серенеї: Шієра.

Даерон ІІ

Року 184-го від Аегонового Завоювання король Аегон ІV, прозваний Негідним, нарешті пустився земного життя.

Син його і спадкоємець, принц Даерон, відбув з Дракон-Каменя за два тижні по тому, як дізнався про смерть батька, і швидко був вінчаний на царство верховним септоном у Червоному Дитинці. Корону для себе він обрав батькову — найпевніше, маючи намір придушити усі сумніви щодо свого законного походження. Далі король Даерон заходився хутко приводити до ладу те, що за свого правління занапастив Аегон. Почав новий король тим, що звільнив усю малу раду і на власний розсуд замінив новими радниками, які майже всі згодом виявилися мудрими та гідними своїх урядів. Але минуло не менше року, перш ніж міську варту спіткала та сама доля — бо Аегон призвичаївся роздавати посади у ній як милості й нагороди улюбленцям, а ті у свою чергу дбали, щоб король на втамування своєї хіті мав удосталь розпусниць у бурдеях — і навіть порядних міщанок з шановних родин.

На тім Даерон, щоправда, не зупинився, бо прагнув поліпшити справи у всіх царинах, які його батько зіпсував зі злої волі або просто занедбав. Обов’язки свої король перед державою справляв бездоганно, щосили намагався зберегти мир та спокій з огляду на передсмертний наказ Аегона про взаконення байстрюків — зведених сестер та братів нового володаря. Хоча скасувати останню волю свого батька Даерон не міг — та й не бажав, — але зробив усе можливе, щоб утримати Великих Байстрюків при собі: віддавав їм належну шану, зберіг усі маєтності та доходи, жалувані покійним королем. Даерон виплатив посаг, обіцяний Аегоном тирошійському архонтові, та влаштував весілля свого зведеного брата Даемона Чорножара з Роганною Тирошійською, домовлене ще батьком, бо панові Даемону тоді було лише чотирнадцять років. У день весілля Даерон подарував Даемонові земельні володіння на берегах Чорноводи з дозволом вимурувати замок. Одні казали, що король тим намагався ствердити свою законну владу та першість над Великими Байстрюками, а інші — що король просто виявляв притаманні йому щедрість і ласку. Але зусилля його, якою б не була правда, виявилися сумнозвісно марними.

І все ж доля держави за короля Даерона не крутилася навколо самих лише Великих Байстрюків чи наслідків руйнівного Аегонового правління. Шлюб короля з Мирією Дорнійською, яка у ньому стала королевою Семицарства, був щасливий та плодючий. Щойно король обійняв престол, як почав домовлятися зі своїм шуряком — великим князем Мароном — про приєднання Дорну до держави Таргарієнів. За два роки по тому було досягнуто угоди про майбутнє заручення великого князя Марона з сестрою Даерона, Даянерис, щойно вона досягне віку. Наступного ж року вони одружилися, і по укладенні шлюбу великий князь Марон став на коліно та промовив присягу вірності Залізному Престолові.

Король Даерон підніс великого князя дорнійського до великої шани; разом вони виступили з Червоного Дитинця і рушили до Великого Септу, де поклали золотий вінок до ніг подоби Баелора Блаженного та проголосили: “Баелоре, твою справу зроблено”. То була велична мить — нарешті від Стіни до Літнього моря утворилася єдина держава, про яку мріяв Аегон Завойовник, і то без жахливого кошту, сплаченого попередником та тезком Даерона ІІ, Даероном Юним Драконом.

Наступного року Даерон вибудував у Дорнійському Порубіжжі великий панський столець неподалік від місця, де сходилися кордони Обширу, штормового краю та Дорну. Король назвав нову оселю Перелітком на знак встановленого ним тепла, затишку та спокою в королівствах; то був радше палац, ніж замок, не надто укріплений проти нападу. В наступні роки чимало синів дому Таргарієн сиділи у ньому, тримаючи титул принца Перелітку.

Відповідно і великий князь Марон отримав чималі пожалування, а володарі Дорну зберегли такі права та привілеї, яких не дісталося іншим великим домам — перш за все рівний королівському титул великого князя, але також право жити за власними законами та звичаями, рахувати та збирати належні Залізному Престолу податки лише під нечастим та поверхневим наглядом Червоного Дитинця, і таке інше. Невдоволення цими привілеями було однією з зернин, з якої проросло Перше Повстання Чорножара; іншою було поширене переконання, що Дорн отримав аж занадто великий вплив на короля, бо Даерон ІІ привіз до свого двору чимало дорнійців і декому з них віддав вельми вагомі уряди.

У наступні роки після зради Даемона Чорножара пішли поговори про те, що ненависть його до Даерона почала зростати здавна і зрання. Шлюб з Роганною Тирошійською — то було бажання короля Аегона, зовсім не Даемона, бо сам Даемон плекав пристрасть до Даеронової сестри, юної принцеси Даянерис. Молодша за Даемона лише на два роки, принцеса теж кохала принца-байстрюка, якщо вірити співцям, та ані Аегон IV, ані Даерон II не дозволили їхньому коханню стати на заваді справам державної ваги. Аегон бачив більше вигоди у союзі з Тирошем — можливо, мріючи скористатися його морською потугою для нового замаху на Дорн.

Все це схоже на правду, але є і така думка, що Даемон не надто опирався шлюбові з тирошійкою Роганною, бо бачив для себе можливість піти слідами Аегона Завойовника та Маегора Лютого і взяти собі кілька дружин. Аегон міг навіть пообіцяти йому таку ласку (один з прибічників Чорножара згодом твердив, що так воно і було), але ж Даерон тримався геть інших переконань. Король Даерон не лише заборонив братові мати більше однієї дружини, але і віддав руку Даянерис Маронові Мартелу, домовляючись нарешті з’єднати Семицарство і Дорн у одній державі.

Чи справді Даянерис кохала Даемона, як твердять ті, хто згодом повстав за Чорного Дракона? Того вже ніхто не скаже. У роки наступні Даянерис лишалася непохитно вірною дружиною великому князеві Марону, і якщо навіть побивалася за Даемоном Чорножаром, то жодних згадок про те не лишилося.

І все ж Даерон своєю владою швидко утвердив спокій у королівствах, і невдовзі його вже кликало Даероном Ласкавим як простолюддя, так і вельможне панство. Широкий загал вважав короля справедливим і заразом добросердим, хай навіть хтось і підозрював надмірний вплив його дорнійської дружини. Хоча воїном король не був — записи тих часів згадують його тендітну статуру, кволі руки, похилі плечі та обличчя вченого книжника, — зате двоє з його чотирьох синів уродилися такими, що жоден лицар чи князь не побажав би кращого спадкоємця. Старший син, принц Баелор, заслужив прізвисько Списолам у сімнадцять років, коли здобув уславлену перемогу на весільному турнірі принцеси Даянерис; у останньому кінному герці він здолав Даемона Чорножара. Та й наймолодший син короля, принц Маекар, не пас задніх на лицарському бойовищі.

Все ж чимало людей дивилися на темне волосся та очі Баелора і бурмотіли, що в ньому більше від Мартела, ніж від Таргарієна — хай принц і виріс людиною, що легко здобувала любов та повагу, а щедрістю і справедливістю не поступалася батькові. Лицарство та панство Дорнійського Порубіжжя потроху втрачало довіру до Даерона і Баелора, линучи думками у дні старовини, коли дорнійці були їхніми ворогами на смерть, а не суперниками за ласку та шану короля. Очі їхні пильнували Даемона Чорножара — котрий виріс високим та могутнім, напівбогом серед смертних, з мечем Завойовника при боці, — а в серцях оселялися лихі наміри.

Отже, зернини бунту вже насіялися, та визрівати плодам ще належало багато років. Не завдано було остаточної образи, не сталося великої сварки, що враз обернула б Даемона Чорножара проти короля Даерона. Якщо справа була в коханні Даянерис, то як сталося, що від весілля до повстання минуло аж вісім років? Хіба так плекають нещасливе кохання — а надто коли Роганна тим часом дарує тобі сім синів і до них ще доньок, поки Даянерис народжує великому князеві Марону одного спадкоємця за іншим?

Насправді ж зерна бунту впали на плодючий ґрунт ще завдяки Аегонові Негідному. Аегон ненавидів дорнійців, усіляко дошкуляв їм війнами та образами, і ті з панства, хто бажав повернення старих днів — попри все королівське свавілля — ніколи б не змирилися з доброзичливим та ласкавим королем. Чимало уславлених воїнів дивилися зневажливо на мир у королівствах, а на дорнійців при дворі — з ненавистю; потроху-помалу вони почали прибиватися до Даемона.

Вельми можливо, що попервах Даемон Чорножар потурав зрадницьким балачкам з самого лише марнославства. Зрештою, від появи коло Даемона перших прибічників до спалаху повстання минуло чимало років. Що ж тоді спонукало Даемона проголосити себе шукачем престолу? Найпевніше, зусилля іншого з Великих Байстрюків — пана Аегора Водограя на прізвисько Лихий Булат. Можливо, то кров Бракенів у жилах зробила Аегора запальним та швидким на образу. Імовірно, вплинуло і безславне падіння Бракенів у очах короля Аегона, що призвело до вигнання Аегора з двору. А можливо, вистачило суперництва та ворожнечі зі зведеним братом, також байстрюком — Брінденом Водограєм, якому вдалося зберегти з королівським двором дружні стосунки, бо матір Кровокрука любили за життя і шанували по смерті, а відтак і Чорноліси не зазнали того, що спіткало Бракенів, коли король кидав своїх коханок.

Хай там як було насправді, але Аегор Водограй невдовзі почав підштовхувати Даемона Чорножара до проголошення себе шукачем престолу, а надто по тому, як Даемон погодився віддати свою старшу доньку Каллу за самого Аегора. Бо хай який лихий був його булат, а язик — ще гірший; він без упину лив отруту в вуха Даемонові, а до неї додавали своїх образ та намовлянь інші лицарі й вельможні пани.

Зрештою роки балачок та натяків принесли плоди, і Даемон Чорножар дійшов остаточного рішення. Щоправда, склалося те рішення поспіхом, бо короля Даерона дісталася звістка про те, що Чорножар має намір оголосити себе королем за поворот місяця. (Яким чином прибула та звістка, ми не знаємо, проте у незакінченій Меріоновій праці “Червоний дракон та чорний” припускається, що тут доклав рук інший Великий Байстрюк — Брінден Водограй.) Король надіслав Королегвардію схопити Даемона, перш ніж здійсняться його зрадницькі задуми. Але Даемона попередили, і з допомогою уславленого люттю та завзяттям лицаря Квентина Пала на прізвисько Вогнепал він зумів безпечно утекти з Червоного Дитинця. Прибічники Даемона Чорножара оголосили невдалу спробу його схопити приводом до війни, твердячи, що Даерон зазіхнув на особу Даемона з самого лише безпідставного страху. Дехто ще й доти звав його Даероном Дурнородним, повторюючи наклеп, за чутками поширений самим Аегоном Негідним у останні роки свого королювання: буцімто принца породив не сам король, а його брат Драконолицар.

Ось так року 196 по А.З. почалося Перше Повстання Чорножара. Обернувши звичні кольори таргарієнівського герба і показавши чорного дракона на червоному тлі, бунтівники заприсяглися стояти за байстрюка принцеси Даени Таргарієн, Даемона Чорножара, Першого тако нареченого, що оголосив себе найстаршим законним сином короля Аегона ІV, а свого зведеного брата Даерона — байстрюком від непорядного ложа. Відтак чимало битв сталося між червоними та чорними драконами у Долині, західному краї, річковому краї та інших місцях.

Повстання скінчилося на полі Червонотрав’я мало не за рік по тому. Одні літописці згадували звитяжну хоробрість вояків, що билися за Даемона, інші кликали їх зрадниками. Та попри всю повстанську хоробрість і непримиренність до Даерона, справу їхню було програно. Даемон зі старшими синами Аегоном та Аемоном втрапили під нищівну зливу стріл Бріндена Водограя та його особистої варти, “Крукових Зубів”. Затим сталася божевільна навала Лихого Булата з Чорножаром у руці — відчайдушна спроба зібрати та очолити рештки Даемонової потуги. Але зустрівши опір Кровокрука, Лихий Булат мусив стати з ним до запеклого двобою, по якому Кровокрук засліп на одне око, а сам Лихий Булат мусив тікати.

Битва дійшла кінця, коли на полі з’явився принц Баелор Списолам з військом штормового панства та дорнійців. Він вдарив на бунтівників ззаду, а тим часом юний принц Маекар зібрав тих, хто лишився від передового полку князя Арина, і поставив непохитне ковадло, на якому бунтівників було розбито і розчавлено. Десять тисяч вояків загинуло за марнославство Даемона Чорножара, ще більше було скалічено та поранено. Спроби короля Даерона скінчити справу миром зазнали поразки, хоча, певно, і не з його вини, а з надлишку милосердя до свого лукавого зведенюка.

По здобутті перемоги король Даерон показав таку суворість, якої від нього не чекали. Чимало князів та лицарів, що стали за Чорного Дракона, втратили землі та стольці, статки та пожалування, і мусили віддати заручників. Адже Даерон довіряв їм, щосили прагнув правити справедливо, і все ж вони обернулися проти нього. Вцілілі сини Даемона Чорножара втекли до Тирошу, рідного міста своєї матері, а з ними вирушив і Лихий Булат. Ще чотири покоління чорножарівських самозванців турбували державу, доки в могилу не ліг останній з нащадків Даемона Чорножара з чоловічого боку.

Давши ради своїм зведеним братам і маючи за спиною підтримку синів та спадкоємців, король Даерон, на думку багатьох, мав убезпечити владу Таргарієнів над королівствами на цілі прийдешні століття. Ніхто не мав сумнівів, що Баелор Списолам стане найвеличнішим з королів, бо серце він мав добре і мудре, душу — правдиву та лицарську, вірно і здібно служив батькові Правицею. Але хто з людей відає наміри богів? Баелора Списолама було вбито в розквіті років рукою власного брата Маекара на турнірі у Ясенброді року 209 по А.З. То був не кінний герць і не бугурт, але суд Седмиці, перший за століття, в якому Баелор став на бік ніким не знаного заплотного лицаря без гучного імені та родоводу. Загибель принца була прикрим випадком — тут майже немає сумнівів, бо писано, що Маекар завжди гірко шкодував про смерть брата і щороку відзначав її тризною. Та що поробиш — Баелора більше не було, і Маекар разом з усією державою мусив питати себе, чи варте життя одного заплотного лицаря втрати принца Дракон-Каменя та Правиці Короля. (Втім, тоді вони не знали, як високо піднесеться згаданий заплотний лицар — але то вже зовсім інша оповідь.)

Баелор мав синів — юних принців Валара та Матариса, Маекар мав власних, і король також мав двох синів на додачу до них (хоча в державі мали сумніви щодо Аериса — книжника, надто захопленого таємними мистецтвами, і Раегеля — милого хлопчика, занапащеного божевіллям). Але потім Семицарством пронеслася Велика Весняна Пошесть, яка вразила геть усі землі, окрім Долини та Дорну, де від сторонніх зачинили усі порти і гірські пересуви. Найгірших втрат зазнав Король-Берег. Верховний септон, голос Седмиці на землі, помер разом з третиною Превелебних та майже усіма сестрами-мовчальницями міста. Трупи звалювали у руїну Драконосхрону, доки ті не вляглися шаром у півтора сажні заввишки. Зрештою Кровокрук наказав вогнечарникам спалити тіла просто на місці. Разом з ними пожежа охопила чверть міста, але вдіяти вже ніхто нічого не міг.

Найгіршою звісткою стала смерть обох синів Баелора Списолама і короля Даерона ІІ, котрого чимало людей кликали Ласкавим. Він правив на престолі двадцять і п’ять років, більшість з яких подарували державі мир та добробут.

Тим часом на Есосі Лихий Булат зібрав навколо себе вигнаних князів та лицарів разом з їхніми нащадками. Року 212 по А.З. він утворив з них “Золоту Дружину”, яка невдовзі стала найславетнішим вільним кумпанством серед охочих полків у Спірних Землях. “Під золотом — лихий булат” — таким був їхній бойовий клич, відомий усьому Есосові. Після Лихого Булата дружину очолювали нащадки Даемона Чорножара аж до останнього з них — Маелиса Мерзенного, вбитого у війні на Порогах.

Аерис І

Перед тим, як обійняти престол року 209 по А.З., другий син Даерона, принц Аерис, ніколи не думав, що стане королем, і винятково погано пасував до правління державою. Хоча у свій спосіб Аерис був людиною освіченою, та цікавили його головне укриті столітнім пилом книжки про стародавні пророцтва та вищі таїнства. Одружений з Аелінорою Пенроз, він ніколи не показував бажання породити від неї дитину, а за чутками навіть не спромігся здійснити шлюб на ложі. Мала рада короля, побиваючись за долею держави, без надії сподівалася, що королю просто не до смаку щось у його дружині, а відтак закликала розірвати шлюб і взяти іншу королеву. Та король і чути не хотів.

Від самого початку Аерисові І, який вдягнув королівського вінця під час Великої Весняної Пошесті, дісталося королівство, стривожене численними негараздами. Ледве пошесть почала згасати, як володар Залізних островів Дагон Грейджой вислав залізянські лодії плюндрувати береги західного моря від півночі до півдня. А тим часом за вузьким морем Лихий Булат виплітав змови разом з синами Даемона Чорножара. Напевне, все це і спонукало Аериса звернутися по допомогу до Бріндена Водограя і поставити його Правицею.

Щоправда, кажуть і таке, що вірогіднішою причиною злету Кровокрука до влади було захоплення Аериса таємними знаннями і стародавніми писаннями, на яких Водограй знався не гірше за короля; вивчення вищих таїнств Кровокруком вже тоді не було таємницею. Кровокрук і перед тим досяг значного становища при дворі, та навряд чи хто чекав, що Аерис віддасть йому уряд Правиці. Коли це сталося, між королем та його братом, принцом Маекаром, спалахнула сварка, бо принц чекав цього уряду для себе. Відтак принц Маекар залишив Король-Берег і наступні роки просидів у Перелітку.

Кровокрук виявився не лише здібним Правицею, але ще й таким шепотинником, що перевершив саму пані Мерзарію. Дехто вважав, що він разом зі зведеною сестрою та коханкою, Шієрою Морською Зіркою, вдається до чар, щоб видобувати таємниці. Поширилася примовка про його “тисячу очей і ще одне”; по всіх усюдах і чесні, й підлі заповзялися підозрювати сусідів та приятелів у шпигунстві на службі Кровокрука. Але ж Аерис таки мав потребу в шпигунах, з огляду на біди, що спіткали державу після Великої Весняної Пошесті. Настало літо, а з ним посуха, що тривала довше за два роки. Чимало людей винуватили короля, але ще більше — Кровокрука. Жебрущі брати проповідували зраду, лицарі й пани теж не пасли задніх. А були й такі, хто шепотів особливу зраду: що Чорний Дракон ще повернеться з-за вузького моря і посяде належний йому за правдою престол.

У серці спроб збурити нове повстання знаходився князь Гормон Пик. За помітну участь у Першому Повстанні Чорножара Пика позбавили двох з трьох замків-стольців, які його дім тримав протягом століть. Після посухи та Великої Весняної Пошесті князь Гормон переконав найстаршого живого сина Даемона Чорножара — Даемона Молодшого — перетнути вузьке море і спробувати щастя у змаганні за престол.

Змова визріла року 211 по А.З. на весільному турнірі у Білостін’ї — великому замку, зведеному князем Маслоплавом поблизу Божого Ока. То був той самий Маслоплав, що колись служив Даеронові Правицею, доки король не звільнив його на користь князя Сіноброда за підозрілу неспроможність дати ради Даемонові Чорножару наприпочатку повстання. У Білостін’ї під приводом святкування шлюбу князя Маслоплава та турнірних змагань зібралося чимало князів і лицарів, що поділяли бажання опинитися поблизу престолу, коли його здобуде Чорножар.

Якби Кровокрук не мав серед змовників свої очі та вуха, Даемон Молодший міг би розпочати прикру колотнечу просто у серці річкового краю. Але ще до кінця турніру Правиця з’явився попід мурами Білостін’я з власним військом, і Друге Повстання Чорножара скінчилося, не встигши навіть початися. Гормон Пик був серед тих змовників, яких по придушенні спроби бунту негайно стратили, а інші — от як князь Маслоплав — зазнали тяжких втрат земель та замків. Що ж до Даемона, він прожив ще кілька років заручником у Червоному Дитинці. Дехто дивувався, навіщо тримати його в полоні, але причина була проста і розумна — його наступний брат Гаегон аж ніяк не міг оголосити престол своїм, поки Даемон лишався живим.

Сни та мрії Даемона Молодшого про королівський престол добре відомі, як і відмова Лихого Булата підтримати його у намаганнях той престол здобути. Але чому саме Лихий Булат відмовився стати за сина, хоча стояв за його батька — про те чимало посперечалися у палатах Цитаделі. Дехто вважає, що Молодий Даемон та князь Гормон не змогли переконати Лихого Булата у доцільності своїх задумів, і правду кажучи, думка ця є небезпідставною: Пик був глухий до слів розуму в намаганнях помститися і забрати назад втрачені замки, а Даемон був самовпевнено переконаний, що переможе попри все на світі. Але кажуть також, що Лихий Булат був надто суворий вояк, знати нічого не бажав, крім війни, і геть не довіряв Даемоновим снам, любові до музики та вишуканих речей. Хтось кривить брову і на занадто ніжні стосунки Даемона з юним князем Глушняком, припускаючи, що саме вони стурбували Аегора Водограя і завадили йому надати юнакові свою підтримку.

Отже, Друге Повстання Чорножара від початку зазнало ганебної поразки. Але так ставалося не завжди. Року 219 по А.З. Гаегон Чорножар та Лихий Булат розпочали Третє Повстання Чорножара. Про вчинені у ньому звитяги, добрі й лихі, нам добре відомо: як Маекар очолив боротьбу проти бунтівників, що скоїв Аеріон Ясножар, яку мужність виявив наймолодший Маекарів син, як удруге билися Кровокрук та Лихий Булат. Самозванець Гаегон І Чорножар сконав опісля битви; його підступно вбили, хоч він і склав меча. Але Аегор Водограй — Лихий Булат — потрапив у полон живим і був привезений до Червоного Дитинця в кайданах. Дехто вважає, що якби його там-таки поклали під меч, як наполягали принц Аеріон та Кровокрук, то намагання Чорножарів ще тоді скінчилися б остаточно.

Але так не сталося. Лихого Булата судили і визнали винним у державній зраді, але король Аерис зглянувся на його життя і наказав доправити до Стіни — доживати решту днів братчиком Нічної Варти. Милість короля виявилася нерозважливою, бо Чорножар мав чимало спільників при дворі, з яких знайшлося чимало раденьких прошепотіти кілька слів у потрібне вухо. Корабель, що віз Лихого Булата з десятком інших бранців, захопили у вузькому морі дорогою до Східної-Варти-біля-Моря; Аегора Водограя звільнили і повернули до “Золотої Дружини”. Ще рік не добіг кінця, а він вже коронував у Тироші старшого сина Гаегона королем Даемоном ІІІ Чорножаром і поновив ворожнечу проти короля, що зберіг йому життя після зради.

Король Аерис сидів на Залізному Престолі ще майже два роки, доки не помер своєю смертю року 221 по А.З.

Протягом свого правління його милість визнав цілу низку спадкоємців, хоча жоден не був його власною тілесною дитиною. Аерис помер бездітним, так і не здійснивши свій шлюб. Його брат Раегель, третій син Даерона Ласкавого, помер ще раніше, вдавившись пирогом з миногами на бенкеті року 215 по А.З. Син принца Раегеля, Аелор, став новим принцом Дракон-Каменя та спадкоємцем престолу, але теж помер за два роки, вбитий внаслідок недоладної випадковості рукою власної сестри-близнючки та дружини Аелори за обставин, що лишили її у невтішній журбі. (Сумно казати, але і сама Аелора згодом наклала на себе руки після свавільного нападу трьох негідників під час веселощів у личинах; тих трьох історія знає під прізвиськами Щур, Яструб та Кнур.)

Останнім спадкоємцем, якого Аерис визнав перед смертю, був той, хто і посів престол після нього — єдиний живий брат короля, принц Маекар.

Маекар І

Маекар був гідний правитель та неабиякий воїн, але норовом занадто суворий, а на суд і вирок — надміру похапливий. Йому прикро бракувало чеснот свого брата Баелора, якими той легко приваблював численних друзів та союзників. Загибель брата від Маекарової руки — хай випадкова, не зловмисна — ще додала принцові суворості та безжальності. Такою палкою була його жага зректися минулого, що він наказав викувати собі нову корону — войовничої подоби, з чорними залізними гостряками на обручі червоного золота, бо ж корона Аегона Завойовника загубилася в Дорні по смерті Даерона І. Але правив Маекар у порівняно мирну добу, між двома повстаннями Чорножара, і ті заворушення, які сталися під час його правління, спричинені були головним чином його ж власними синами.

Найбільший клопіт, яким переймався Маекар за свого правління, полягав у спадкоємності престолу. Король мав кілька синів та доньок, але чимало людей сумнівалися у їхній здатності до правління державою. Найстарший син Даерон за пияцтво був відомий під прізвиськом Непросипний, а величатися бажав принцом Перелітку, бо Дракон-Камінь вважав надто похмурим для мешкання. За ним у черзі стояв принц Аеріон, відомий як Ясножар — майстерний та хоробрий лицар, але жорстокий, примхливий і не чужий чорних мистецтв. Обидва згадані принци померли раніше від батька, хоч і залишили нащадків. Принц Даерон року 222 по А.З. породив доньку Ваелу, яка на превеликий жаль виявилася недолугою розумом. Син Аеріона Ясножара народився року 232-го і отримав від батька лиховісне ім’я Маегор, але сам Ясний Принц загинув того ж року, випивши чару шал-вогню, яка мала за його задумом перетворити принца на дракона.

Третій син Маекара, Аемон, ще змалку показав хист до книжкової вченості, був відісланий до Цитаделі й повернувся звідти маестром, скутим присягою і ланцюгом. Наймолодшим з синів короля був принц Аегон, який ще хлопчиком прибився на службу зброєносцем заплотному лицареві — тому самому, на захист якого загинув Баелор Списолам — і здобув собі прізвисько “Яйк”. “Даерон блазнює, Аеріон лютує, Аегон з хамами приятелює” — так завважив одного разу якийсь двірський дотепник.

Коли король Маекар загинув у битві року 233 по А.З., очолюючи виправу проти бунтівного князя у Дорнійському Порубіжжі, питання успадкування престолу викликало чимале замішання. Щоб не спричинити у державі новий “Танок драконів”, Правиця Короля — князь Кровокрук — вирішив для розв’язання справи скликати Велику Раду королівств.

Року 233 по А.З. кількасот панів великих та менших зібралися у Король-Березі. З огляду на смерть обох старших синів Маекара, можливих спадкоємців престолу лишилося четверо. Велика Рада негайно відкинула лагідну, але просту на розум доньку принца Даерона Ваелу. Лише кілька голосів піднесли за сина Аеріона Ясножара, принца Маегора: малолітній король означав тривале, обтяжене боротьбою за владу намісництво, до того ж панство побоювалося, чи не успадкує малий божевілля та жорстокість свого батька. Очевидним вибором лишався принц Аегон, але дехто з вельмож сумнівався і в ньому, бо мандри з заплотним лицарем зробили принца “напівхамом” у очах багатьох. Насправді недоброзичливців Аегона знайшлося так багато, що була зроблена спроба звільнити від обітниць його старшого брата, маестра Аемона. Проте Аемон відмовився, і на тім справа ущухла.

Поки Велика Рада судила і рядила, у Король-Березі раптом з’явився ще один зазіхач на престол — ніхто інший, як Аеніс Чорножар, п’ятий з семи синів Чорного Дракона. Коли про Велику Раду ще тільки оголосили, Аеніс написав листа з вигнання у Тироші, виклавши у ньому свої заміри на престол і сподіваючись словом здобути те, що його попередники тричі не зуміли звоювати мечем. Кровокрук, Правиця Короля, відповів йому обіцянкою недоторканності, щоб пошукач міг прибути до Король-Берега і постати перед двором власною особою.

Аеніс нерозважливо погодився, та ледве увійшов до міста, як золотокирейники схопили його і потягли до Червоного Дитинця. Там йому негайно стяли голову і показали її панству Великої Ради як засторогу всім, хто доти ще плекав співчуття до справи Чорножарів.

Невдовзі Велика Рада більшістю голосів обрала королем колишнього “Яєчного принца”. Четвертий син четвертого сина, Аегон V став відомий по всіх усюдах як Аегон Несподіваний, бо замолоду стояв від престолу так далеко, що ніколи і не сподівався на ньому опинитися.

Аегон V

Перше, що вчинив Аегон своєю королівською волею по сходженні на престол — наказав схопити Бріндена Водограя, Правицю Короля, за підступне вбивство Аеніса Чорножара. Кровокрук не заперечував, що обдурив самозванця і заманив його у полон обіцянкою недоторканності, але наполягав, що радо жертвує свою особисту честь на користь і добро держави.

Чимало людей схвалювали вчинок Правиці й раділи з усунення чергового самозванця-Чорножара, проте король Аегон не бачив іншого вибору, крім засудити Кровокрука, щоб слово Залізного Престолу не вважалося порожнім. Втім, по винесенні смертного вироку Аегон запропонував Кровокрукові вдягти чорне і вступити до Нічної Варти. Саме так засуджений і вчинив. Пан Брінден Водограй наставив вітрило на Стіну наприкінці року 233 по А.З. (І його корабель ніхто не намагався перехопити.) З ним разом на Стіну вирушили дві сотні вояків, серед них чимало стрільців особистої Кровокрукової варти, “Крукових Зубів”. Також з ними пішов до Варти і брат короля — маестер Аемон.

Року 239 по А.З. Кровокрука буде обрано князем-воєводою Нічної Варти; на цій посаді він і служитиме до свого зникнення у розвідці за Стіною року 252-го.

Аегонове правління повнилося прикрими негараздами, ба навіть і почалося серед зими, що тривала три роки, не показуючи жодного пом’якшення. На Півночі панував голод і злидні, як за століття перед тим у довгу зиму років 130-133 по А.З. Король Аегон, завжди занепокоєний добробутом слабких та знедолених, зробив усе можливе, щоб збільшити привіз зерна та інших харчів на Північ… але дехто вважав, що зробленого королем було забагато.

Владу короля невдовзі почали випробовувати ті, у чиї справи він надто часто втручався ще принцом, намагаючись обмежити їхні права та привілеї. Та й загроза Чорножарів не зникла остаточно зі смертю Аеніса Чорножара — підступний вчинок Кровокрука лише загартував ворожнечу вигнанців за вузьким морем. Року 236 по А.З., коли люта шестирічна зима нарешті попустилася, розпочалося Четверте Повстання Чорножара: самозваний король Даемон ІІІ Чорножар, син Гаегона та онук Даемона І, перетнув вузьке море разом з Лихим Булатом і “Золотою Дружиною” за спиною у новій спробі здобути Залізний Престол.

Загарбники висадилися на Масеєвому Гаку, на південь від Чорноводої затоки, але під їхні корогви майже ніхто не поспішав. Проти них виступив сам король Аегон V з трьома синами при боці. У битві при Вендвицькому Мості сила Чорножарів зазнала нищівної поразки, а сам Даемон ІІІ загинув від руки лицаря Королегвардії Дункана Високого — того самого заплотного лицаря, котрому “Яйк” служив зброєносцем. Лихий Булат знову зумів уникнути полону і втекти за море, а вигулькнув аж за кілька років у Спірних Землях, де разом зі своїми сердюками поринув у безглузді чвари між Тирошем та Миром. Смерть спіткала пана Аегора Водограя у віці шістдесяти дев’яти років, і казали, що помер він так само, як жив — з мечем у руці та зухвалим викликом на вустах. За спадок по собі Лихий Булат залишив “Золоту Дружину” та родовід Чорножарів, яким усе життя дарував службу і захист.

Протягом правління Аегона V сталося ще чимало інших битв. Несподіваний король нечасто мав нагоду зняти лицарію у роки свого царювання, бо мусив придушувати один бунт за іншим. Маючи любов та повагу простолюддя, король Аегон наробив собі ворогів серед вельможного панства королівств, чию силу та свавілля намагався приборкати. Він учинив численні перетворення в державі, дарував поспільству права та захист, яких вони одвіку не знали… та кожен з цих заходів викликав лютий спротив панства, а подеколи і відверті бунти. Найязикатіші з ворогів короля кликали Аегона V “кривавим свавільником, що прагне позбавити нас дарованих богами прав та свобод”.

Добре відомо, що опір панства надзвичайно дратував короля — а надто коли врахувати, як часто поступки, до яких він мусив удаватися, щоб дати ради державним справам, відсували його найбільші надії у дальше майбутнє. В нескінченній низці заколотів та заворушень його милість мусив уклонятися свавільним князям частіше, ніж того бажав. Добре знаючись на літописах, кохаючись у мудрих книжках, Аегон V часто повторював, що якби йому мати таких драконів, яких мав перший з Аегонів, отоді всю державу можна було б перебудувати наново і подарувати підданим мир, добробут та правий суд.

Навіть сини, які б мали стати цьому добросердому королю міцною опорою, натомість подарували батькові чимало клопоту. Аегон V сам одружився з кохання, узявши за дружину панну Бету Чорноліс — жваву та запальну (дехто казав “уперту і скажену”) доньку князя у Крукоберезі, яка за темні очі й волосся кольору крукового крила стала відома як Чорна Бета. Коли вони одружилися року 220 по А.З., нареченій було дев’ятнадцять років, а Аегонові — двадцять, і стояв він у черзі спадкоємства так далеко, що шлюб не збурив нічиїх заперечень. У наступні роки Чорна Бета подарувала Аегонові трьох синів (Дункана, Джаяхаериса, Даерона) та двох доньок (Шаеру і Раелу).

Дім Таргарієн плекав давній звичай одружувати братів з сестрами для збереження чистоти крові, та з якоїсь причини Аегон V мав переконання, що такі кровозмісні шлюби несуть більше зла, ніж добра. Натомість він замірився з’єднати своїх дітей з синами та доньками наймогутніших князів Семицарства, сподіваючись здобути їхню підтримку своїм перетворенням та зміцнити державну владу.

З допомогою Чорної Бети кілька вдалих заручень було укладено і відсвятковано вже року 237 по А.З., коли діти Аегона були ще зовсім юні. Якби шлюби сталися, як гадалися, від того державі могло бути чимало добра… проте його милість не врахував сили своєї власної крові. Діти Бети Чорноліс виявилися чи не упертішими за матір, а у справах шлюбних наслідували батька — обирали чоловіків та дружин за покликом серця.

Найстарший син Аегона — Дункан, принц Дракон-Каменя та спадкоємець престолу — першим кинув виклик батькові. Заручений з донькою дому Баратеон, володарів Штормоламу, Дункан захопився дивакуватою, таємничою та непоборно чарівною дівчиною, що кликала себе Янкою зі Старокаменів. Сталося це року 239 по А.З. під час подорожі річковим краєм. Янка жила напівдикункою серед руїн і називала себе нащадком давно зниклих королів першолюдей, але простолюддя з навколишніх сіл глузувало з її оповідок, вважаючи дівчину або причинною, або відьмою.

Король Аегон завжди був ласкавий до посполитих, майже виріс серед них… але кохання спадкоємця престолу до простолюдинки невідомого походження — то вже і для нього було занадто. Його милість щосили опирався виборові сина, вимагав від Дункана зректися Янки і відмовитися від шлюбу. Але принц, що успадкував усю впертість свого батька, не погодився. Навіть коли верховний септон, великий маестер і вся мала рада вкупі наполягли, щоб король Аегон змусив сина обирати між Залізним Престолом та дикункою з лісових хащів, Дункан стояв непохитно. Замість покинути Янку, він зрікся своїх прав на престол на користь брата Джаяхаериса і відмовився від титулу принца Дракон-Каменя.

Та навіть тим не було ані відновлено миру, ані повернуто приязнь Штормоламу. Батько покинутої нареченої — князь Лионель, господар у Штормоламі, відомий як Шторм-Реготун і уславлений перемогами на бойовищі — нелегко пробачав образи своєму гонорові. Спалахнув короткий і кривавий бунт, який скінчила перемога пана Дункана з Королегвардії над князем Лионелем у двобої та урочиста обіцянка короля Аегона видати наймолодшу доньку Раелу за спадкоємця володаря Штормоламу. Для скріплення угоди принцесу Раелу надіслали до Штормоламу служити князеві Лионелю при столі, а його пані дружині — у дівочому почті. Янка зі Старокаменів — пані Яна, як її кликали з чемності — зрештою обійняла місце при дворі, а простолюддя Семицарства полюбило її від усього серця. Про неї з її принцом, відтоді й навіки відомим як Принц Драконобабок, ще багато років полюбляли віршувати пісні, улюблені серед співців та слухачів.

Янку зі Старокаменів привела до двору бліда стара коротунка, яку в річковому краї вважали за лісову відьму. Сама пані Яна, імовірно з невігластва, вважала стару однією з дітей лісу.

Наступним завдав клопоту принц Джаяхаерис, вже тоді принц Дракон-Каменя. Хоча король Аегон за часи, прожиті серед простолюддя, набув відрази до валірійського звичаю кровозмісних шлюбів, принц Джаяхаерис рушив старим шляхом — ще з вельми юного віку закохався у сестру Шаеру і мріяв одружитися з нею у старий таргарієнівський спосіб. Дізнавшись про його намір, король Аегон та королева Бета зробили все можливе для їхнього розлучення, але відстань чомусь лише запалила взаємну пристрасть між принцом та принцесою.

Принц Джаяхаерис не був такий твердолобий, як його брат, але коли Дункан виявив непокору батькові, щоб відповісти на поклик серця, молодший принц теж не забарився дійти висновків. Року 240 по А.З., за рік по шлюбові принца Дункана, принц Джаяхаерис та принцеса Шаера втекли від своїх наглядачів і потай одружилися. У день весілля Джаяхаерисові було п’ятнадцять років, Шаері — чотирнадцять. Доки король та королева дізналися про шлюб, його вже було здійснено на подружньому ложі. Аегон не мав вибору, крім прийняти те, що сталося. І знову королю довелося мати справу з ображеною честю та гнівом вельможних домів, бо Джаяхаериса вже були заручили з Целією Таллі, донькою князя на Водоплині, а Шаеру — з Лютором Тирелом, спадкоємцем Вирію.

Джаяхаерис та Шаера у своєму шлюбі матимуть двох дітей: Аериса та Раелу. За порадою Янки зі Старокаменів принц Джаяхаерис вирішив одружити Аериса з Раелою — принаймні так кажуть тогочасні свідоцтва. Король Аегон у роздратуванні відцурався справи і дозволив принцові чинити, як йому заманеться.

Навіть наймолодший син короля Аегона, принц Даерон, зіпсований прикладами старших братів, вирішив дошкулити батькові у схожий спосіб. Заручений з панною Оленою Рожвин з Вертограду, коли їм обом було по дев’ять років, принц Даерон розірвав угоду про шлюб року 246 по А.З. у вісімнадцятилітнім віці… але в його випадку іншої дівчини чи жінки не було, і Даерон лишився неодруженим решту свого недовгого життя. Майстерний воїн, що кохався і в турнірах, і в битвах, принц Даерон віддавав перевагу товариству пана Єремії Гориліта, хвацького юного лицаря, з яким був нерозлучний ще з часів їхньої служби зброєносцями у Вирії. Принц Даерон подарував своєму батькові Аегону зовсім інше горе, ніж його брати, коли загинув у битві року 251 по А.З., очолюючи похід проти Щура, Яструба і Кнура. Пан Єремія загинув при його боці, але бунт було придушено, а повстанців побито і повішано.

Року 258 по А.З. на Есосі зросла ще одна небезпека для Аегонового королювання: дев’ятеро вигнанців, піратів та сердюцьких полковників зустрілися у Спірних Землях під Вінценосним Деревом і утворили злочинну змову під назвою Спілка Дев’яти. Спільники присягнулися один одному взаємною підтримкою та поміччю, щоб викраяти кожному по королівству. Серед них був і останній Чорножар, Маелис Мерзенний, який тоді очолював “Золоту Дружину”; королівство, яке йому присяглися подарувати, було не що інше, як Семицарство. Принц Дункан, почувши про цю угоду, промовив уславлені слова: що корони нині продаються по дев’ять за шаг; відтак Спілка Дев’яти стала відома на Вестеросі як “Дев’ятишагові королі”. Спершу плекалися сподівання, що Вільні Міста Есосу обернуть проти них свої потуги та покладуть край зазіханням; тим не менш у Семицарстві приготувалися до можливого вторгнення Маелиса з союзниками. Але потреби у негайній обороні не виникало, і король Аегон зосередився на справах свого королівства.

Серед тих справ найпершою він вважав драконів. Старіючи, Аегон V дедалі частіше мріяв про те, щоб над Семицарством Вестеросу в небі знову замаяли дракони. Тут він не надто відрізнявся від попередників, які запрошували септонів молитися над останніми яйцями, чародіїв — проказувати ворожбу, маестрів — порати яйця засобами своїх наук. Хоча друзі та радники всіляко відмовляли короля, Аегон щодалі забирав у голову, що лише дракони дадуть йому достатньо влади, аби перекраяти державу на свій копил та підкорити вперте і погордливе панство Семицарства королівському закону.

Останні роки Аегонового правління витрачені були на пошуки стародавніх валірійських знань про розплід та виховання драконів; відомо, що Аегон надсилав посланців мало не до Асшаю-коло-Тіні у сподіваннях знайти там перекази та письмові джерела з драконознавства, які не збереглися на Вестеросі.

Та зрештою з мрій про драконів виросло тільки жахливе лихо, яке сталося у мить великої втіхи. Фатального року 259 по А.З. король прикликав чимало близьких йому людей до Перелітку, свого улюбленого замку, щоб відсвяткувати майбутнє народження першого праонука — хлопчика на ім’я Раегар — у родині свого онука Аериса та онуки Раели, дітей принца Джаяхаериса.

На жаль, лихо, скоєне у Перелітку, лишило дуже мало живих свідків, та й ті не бажали нічого розповідати. Жахливо скорботна сторінка з літописів Гільдайна — без сумніву, одна з останніх, написаних ним перед смертю — натякає на деякі речі, але пролите на неї чорнило навіки зіпсувало забагато з того, що лишилося.

З РОЗВІДОК АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

… кров дракона зібрано у одному…

… сім яєць на честь семи богів, хоча королівський септон застерігав…

…вогнечарники…

…шаленіє вогонь…

…полум’я не здолати… височіє… палить так жарко, що…

… смерть, якби не мужність пана Регімен…

Джаяхаерис ІІ

Джаяхаериса, Другого тако нареченого, привело на престол лихо, що сталося у Перелітку року 259 по А.З. Заледве встиг він покласти на чоло королівського вінця, як Семицарство знову поринуло у вир війни, бо Дев’ятишагові Королі дотоді взяли та сплюндрували Вільне Місто Тирош, захопили Пороги й відти замірялися нападати на Вестерос.

Джаяхаерис знав, що Спілка Дев’яти має намір звоювати Семицарство для Маелиса Мерзенного, який оголосив себе королем Маелисом І Чорножаром. Але подібно до свого батька Аегона, Джаяхаерис сподівався, що збіговисько негідників знайде собі долю на Есосі або загине у боротьбі з яким-небудь союзом Вільних Міст. І ось настав час давати їм ради, але короля Аегона V, а з ним і Принца Драконобабок, не було серед живих, а принц Даерон — блискучий та відважний лицар — загинув ще кількома роками раніше. На світі лишився тільки Джаяхаерис — найменш войовничий з трьох синів короля Аегона.

Новий король був тридцяти і чотирьох років од народження, коли посів Залізний Престол. Ніхто не назвав би його грізним воїном, що наганяє жах. На відміну від братів, Джаяхаерис ІІ Таргарієн був кволий та тендітний, протягом життя мусив бороти численні недуги. Але мужності йому не бракувало, та й розуму теж. Обміркувавши батькові задуми, його милість прогнав тугу, скликав значкове панство і вирішив рушити до Дев’ятишагових Королів на Пороги, щоб дати їм бій у їхньому лігві замість сидіти і чекати вторгнення на береги Семицарства.

Король Джаяхаерис хотів очолити напад на Дев’ятишагових Королів власною особою, але його Правиця — князь Ормунд Баратеон — переконав короля, що то було б нерозважливо. Король не мав звички до тяжких походів, не славився збройною майстерністю — так зауважив Правиця. Нерозумно було б піддавати його особу небезпекам війни так скоро після лиха у Перелітку. Зрештою Джаяхаерис дозволив умовити себе лишитися в Король-Березі з королевою. Провід над військом дістався князеві Ормунду, як і личило Правиці Короля.

Року 260 по А.З. його вельможність висадив таргарієнівське військо на трьох островах порогів, і розпочалася кривава Війна Дев’ятишагових Королів. Битви кипіли на островах та протоках між ними майже до кінця того року. “Розвідка про Війну Дев’ятишагових Королів” маестра Еона, одна з найкращих праць про ті події, містить багато важливих подробиць, описи безлічі сутичок на морі та суходолі, а також звитяжних діянь відважних воїнів. Князь Ормунд Баратеон, очільник вестероського війська, загинув одним з перших. Стятий мечем Маелиса Мерзенного, він помер у обіймах свого сина та спадкоємця — Стефона Баратеона.

Відтак провід над потугою Таргарієнів дістався новому молодому Регіментареві Королегвардії — панові Герольду Вишестражу на прізвисько Білий Бик. Попервах Вишестраж з військом скуштували чимало лиха з ворожих рук; та коли шальки терезів застигли у непевній рівновазі, молодий лицар на ім’я Барістан Селмі подолав Маелиса у двобої, тим здобувши невмирущу славу і одним ударом схиливши долю війни на бік Семицарства. Решту Дев’ятишагових Королів не надто вабив Вестерос, і вони швидко розбіглися по своїх заморських володіннях. Маелис Мерзенний був п’ятим і останнім з самозваних королів Чорножарів; з його смертю нарешті розвіялося прокляття, накладене Аегоном Негідним на Семицарство того дня, коли він подарував свій меч синові-байстрюку.

Минуло ще півроку тяжких збройних змагань, перш ніж Пороги та Спірні Землі нарешті звільнилися від решток Спілки Дев’яти, і ще шість років перед тим, як Алекво Адариса, Тягар Тирошу, отруїла його власна королева, і на посаді відновився тирошійський архонт. Для Семицарства то була видатна перемога, хоча коштувала вона чимало життів та поневірянь.

Отже, держава повернулася до миру. Не надто сильний духом, Джаяхаерис ІІ все ж таки виявився здібним королем, привів Семицарство до ладу і примирив чимало визначних сімейств, які плекали образи на Залізний Престол з-за перетворень, вчинених у державі королем Аегоном V. На жаль, правління його виявилося дуже коротким. Року 262 по А.З. король Джаяхаерис ІІ занедужив і помер у ліжку по недовгій хворобі, скаржачись на раптовий брак повітря. В день смерті йому було всього лише тридцять і сім років, а на Залізному Престолі король просидів ледве три роки.

ІМЕНА І ПРІЗВИСЬКА СПІЛКИ ДЕВ’ЯТИ, ЯКА ЗБУРИЛА ВЕЛИКІ ЗАВОРУШЕННЯ НА ЕСОСІ ТА ПОРОГАХ

• Стара Матуся: піратська королева.
• Самарро Саан, Останній Валірієць: сумнозвісний пірат з сумнозвісної піратської родини в Лисі, зі справжньою валірійською кров’ю в жилах.
• Чжобар Кохоква, Гебановий Князь: вигнаний з Літніх островів правитель; знайшов свою долю в Спірних Землях, де очолив сердюцький полк.
• Ліомонд Лашаре, Бог Битв: уславлений полковник найманого війська.
• Плямистий Том-Різник: походячи з Вестеросу, став полковником охочого полку в Спірних Землях.
• Пан Дерік Фосовей, Зіпсоване Яблуко: вигнанець з Вестеросу, лицар чорної слави.
• Дев’ятиокий: полковник “Веселунів”.
• Алекво Адарис, Срібноязикий: тирошійський торговельний магнат, свого часу заможний та честолюбний.
• Маелис Мерзенний: полковник “Золотої Дружини”, що отримав прізвисько за моторошно величезний тулуб та руки, неймовірну силу, звірячий норов і за те, що з шиї в нього росла друга голова завбільшки з кулак. Він здобув провід над “Золотою Дружиною” у двобої проти свого родича Даемона Чорножара — вбив Даемонового коня одним ударом кулака і відкрутив та відірвав Даемонову голову з плечей.

Аерис ІІ

Аерис Таргарієн, Другий тако наречений, мав лише вісімнадцять років од народження, коли сів на Залізний Престол року 262 по А.З. після смерті свого батька Джаяхаериса, правління котрого тривало заледве три роки. Аерис був вродливий юнак, і на Порогах у Війні Дев’ятишагових Королів показав себе хоробрим воїном. Хай не найсумлінніший з принців, і не найрозумніший теж, він все-таки мав у собі безсумнівну чарівність, якою здобув чимало друзів. Притаманні Аерисові були також марнославство, погорда та примхлива перемінливість — риси, що робили короля легкою жертвою улесників та підлабузників; утім, на початку його королювання ці вади ще не надто вкидалися в око.

Навіть наймудріші тоді знати не знали, що з плином часу Аерис ІІ стане Навіженим Королем, і що його правління покладе край майже трьохсотрічному пануванню Таргарієнів на Вестеросі. Але саме того фатального року 262 по А.З., коли Аерис вдягнув на голову королівський вінець, у королівського родича Стефона Баратеона та його пані дружини в Штормоламі народився жвавий чорнявий хлопчик на ім’я Роберт. А тим часом на далекій півночі, у Зимосічі, князь Рікард Старк святкував народження власного сина Брандона. За рік з’явиться на світ ще один княжий син — Едард. Усім трьом згаданим немовлятам судилося в належну мить зробити рішучий внесок у падіння драконів.

Новий король вже подарував державі спадкоємця в особі сина Раегара, народженого серед вогнів Перелітку. Аерис та його королева, рідна сестра Раела, були молоді, і дітей від них чекали ще чимало. У той час це було питання надзвичайної ваги, бо лихі події правління Аегона Несподіваного обрізали колись розлоге дерево дому Таргарієн до двійка самотніх гілок.

Аерисові ІІ не бракувало честолюбства. У день коронування він оголосив, що має намір стати найвеличнішим королем у історії Семицарства; до подібної зухвалості його спонукали певні друзі своїми натяками, що одного дня короля пам’ятатимуть як Аериса Велемудрого або навіть Аериса Великого.

При дворі Аерисового батька служили головним чином старші та поважні чоловіки, багато з яких почали службу ще при королі Аегоні V. Аерис ІІ прибрав їх з двору одного за іншим та замінив вельможними панами свого покоління. Найпомітнішим стало звільнення похилого літами та надзвичайно обачливого Правиці Едгара Славена, замість якого король поставив пана Тайвина Ланістера, спадкоємця Кастерлі-на-Скелі. Маючи лише двадцять років віку, пан Тайвин став наймолодшим Правицею в історії Семицарства. Чимало маестрів досі наполягають, що його призначення Правицею було наймудрішим вчинком “Аериса Велемудрого”.

Аерис і Тайвин знали один одного ще змалку. Хлопчиком Тайвин Ланістер служив королівським джурою у Король-Березі. Він, принц Аерис та ще один юний джура, родич принца Стефон Баратеон зі Штормоламу, стали нерозлучними приятелями. Під час Війни Дев’ятишагових Королів троє друзів билися разом: Тайвин як щойно висвячений лицар, Стефон та Аерис ще зброєносцями. Коли принц Аерис вислужив остроги у шістнадцять років, то велику честь висвячення себе мечем на лицаря віддав саме панові Тайвину. Року 261 по А.З. Тайвин Ланістер довів свій воєводський хист у придушенні повстання двох наймогутніших підданих свого батька — князів Тарбека та Рина, стародавні роди яких він викорінив до останнього пагона. Хоча надмірна тяжкість його руки декому здалася відразливою, все ж ніхто не заперечив очевидного: пан Тайвин таки відновив лад у західному краї після безладу і непослуху часів його батька.

Треба сказати, що дивнішого двійка приятелів, ніж Аерис Таргарієн і Тайвин Ланістер, було ще пошукати. Молодий король наприпочатку свого царювання був жвавий та непосидючий, кохався у піснях і танцях, у розвагах з личинами, неабияк захоплювався жіноцтвом і наповнював двір вродливими дівчатами з усіх кутків королівств. Подейкували, що він мав не менше коханок, ніж його пращур Аегон Негідний (у що не вельми віриться з огляду на те, що ми знаємо про того короля). Та на відміну від Аегона IV, Аерис ІІ швидко втрачав цікавість до своїх підбічниць. Пристрасть до деяких тривала хіба двотиждень, і майже ніхто не вабив королівське око хоча б півроку.

Також його милість кипів величними задумами. Невдовзі після коронування він оголосив про намір завоювати Пороги та навіки приєднати їх до держави. Року 264 по А.З. відвідини Король-Берега князем Рікардом Старком, господарем зимосіцьким, розбурхали цікавість короля до Півночі; він вигадав побудувати нову Стіну за півтисячі верст північніше від старої та приєднати до королівств нові землі. Року 265 по А.З. обурений “смородом Король-Берега” король заговорив про будівництво нового “білого міста” з суцільного мармуру на південному березі Чорноводи. Року 267-го після суперечки з Залізним Банком Браавосу щодо певних коштів, позичених ще його батьком, король оголосив, що хоче створити найбільший бойовий флот у історії світу, щоб “поставити Велета на коліна”. Року 270-го під час відвідин Сонцеспису король розказав великій княгині дорнійській про свій задум “заквітчати дорнійські пустелі” — викопати велику підземну протоку під горами і привести у Дорн воду з Мокрохащів.

Жоден з цих неймовірних задумів не було втілено в життя; правду кажучи, більшість забулася за один місяцеворот, бо Аерис ІІ стомлювався від своїх королівських вигадок так само швидко, як від королівських коханок. І все ж Семицарство вельми розквітло за перше десятиліття його правління, бо тодішній Правиця Короля був щедро обдарований тими рисами, яких бракувало королю: сумлінністю, рішучою волею, невтомністю, гострим розумом, суворістю та справедливістю. “Боги створили цю людину правити”, — писав у листі до Цитаделі великий маестер Пицель про Тайвина Ланістера, прослуживши з ним у малій раді протягом двох років.

І Тайвин Ланістер справдив божі сподівання. Тимчасом як дії короля ставали дедалі безладнішими, більше й більше повсякденних справ королівства лягало на плечі Правиці. Держава квітла під рукою Тайвина Ланістера — ще й так, що нескінченні витребеньки Аериса не здавалися такими вже обтяжливими. Зрештою, і перед ним чимало Таргарієнів поводилися схожим чином, не викликаючи надмірного занепокоєння. Від Старограду до Стіни почали ходити балачки, що вінця на голові носить Аерис, але насправді королівствами править Тайвин Ланістер.

Саме Тайвин Ланістер залагодив суперечку корони з браавосцями (щоправда, на обурення короля не поставив Велета на коліна) тим, що виплатив узяту Джаяхаерисом ІІ позику золотом Кастерлі-на-Скелі — тобто звалив тягар боргу на свої плечі. Тайвин звоював схвалення багатьох вельможних панів, скасувавши рештки законів, запроваджених Аегоном V для обмеження їхньої влади. Тайвин знизив мита і податки на морську торгівлю в містах Король-Берег, Ланіспорт і Староград, тим здобувши підтримку заможного купецтва. Тайвин наказав будувати нові гостинці й лагодити старі, вчинив по теренах держави чимало пишних турнірів на велику втіху і лицарства, і поспільства, сприяв торгівлі з Вільними Містами, жорстоко карав хлібопеків, винуватих у додаванні тирси до хліба, і різників, що продавали конятину як яловичину. У всіх справах йому багато допомагав великий маестер Пицель, чиї звіти про королювання Аериса ІІ дарують нам найяскравішу картину тих часів.

Все ж попри свої досягнення Тайвин Ланістер не звоював великої любові. Вороги винуватили його за похмуру вдачу, непрощення, непохитність у рішеннях, зарозумілість і жорстокість. Значкове панство мало до свого володаря повагу, вірно служило йому на війні та в мирі, але жоден не міг вважати себе його близьким приятелем. Тайвин зневажав свого батька — слабкодухого, розжирілого, безпорадного князя Титоса Ланістера; взаємини його з братами Тигетом та Геріоном були сумнозвісно хиткими. Більшу прихильність він виявляв до брата Кевана — незмінного повірника та супутника ще з часів дитинства, та до сестри Генни; але навіть до них Тайвин плекав радше почуття родинного обов’язку, ніж щиросерду любов.

Року 263 по А.З., відслуживши один рік Правицею Короля, пан Тайвин одружився з юною вродливою сестрою в перших Джоаною Ланістер, яка приїхала до Король-Берега 259-го року на коронування короля Джаяхаериса ІІ і лишилася у дівочому почті принцеси (а згодом королеви) Раели. Молодий і молода знали одне одного з дитинства у Кастерлі-на-Скелі. Хоча Тайвин Ланістер ніколи не показував своїх справжніх почуттів перед людьми, все ж казали, що його кохання до пані дружини було глибоким і довготривалим. “Тільки пані Джоана справді знає чоловіка під тим обладунком, — писав великий маестер Пицель до Цитаделі, — і всі його усмішки належать лише їй одній. Присягаюся, що навіть бачив, як вона змусила його розсміятися, і не один раз, а за трьох різних нагод!”

Огидну брехню, що Джоана Ланістер буцімто віддала свою цноту принцові Аерису в ніч коронування його батька і недовгий час перебувала його коханкою по сходженні принца на Залізний Престол, можна рішуче відкинути. Як наполягає Пицель у своїх листах, Тайвин Ланістер навряд чи узяв би свою сестру в перших за дружину, якби то була правда, “бо він завжди мав гонор і не мав звичаю під’їдати за іншими чоловіками”.

Утім, ми маємо надійні свідоцтва, що король Аерис повівся з особою пані Джоани занадто вільно і негідно під час звичаю постілювання, на велике незадоволення Тайвина. Невдовзі королева Раела звільнила Джоану Ланістер зі своєї служби, не зазначивши жодної причини. Пані Джоана негайно відбула до Кастерлі-на-Скелі й по тому надзвичайно рідко відвідувала Король-Берег.

На жаль, шлюб між Аерисом Таргарієном та його сестрою Раелою не був таким щасливим. Хоча королева заплющувала очі на більшість невірних походеньок короля, все ж вона аж ніяк не схвалювала, що він “обертає моїх панн на своїх шльондр”. (Джоана Ланістер була не першою, раптово звільненою зі служби її милості, і не останньою теж.) Взаємини між королем та королевою загострилися далі, коли Раела виявилася неспроможною подарувати Аерисові ще дітей. За викиднями років 263-го і 264-го сталося народження мертвої доньки року 267-го. Принц Даерон, народжений року 269-го, прожив лише півроку. Потім 270-го народилася ще одна мертва дитина, року 271 стався ще один викидень, а принц Аегон, народжений року 272-го на два місяцевороти раніше строку, помер 273-го.

Спершу його милість намагався розрадити Раелу в її тузі, але з часом співчуття короля перетворилося на підозру. До року 270 по А.З. він забрав собі в голову, що королева його зраджувала. “Боги не потерплять байстрюка на Залізнім Престолі”, — оголосив король малій раді; жоден мертвонароджений, викинутий або померлий принц не походив від його тіла, заявив Аерис. По тому він заборонив королеві залишати Маегорів Острог і наказав, щоб постіль з нею щоночі ділили дві септи з метою “боронити вірність королеви шлюбним обітницям”.

Що про те думав Тайвин Ланістер, у записах не збереглося; тим часом року 266 по А.З. у Кастерлі-на-Скелі пані Джоана подарувала життя двійкові близнят, дівчинці та хлопчикові, “здоровеньким і вродливим, з волоссям битого золота”. Поява на світ цих дітей лише додала напруги у взаємини Аериса ІІ Таргарієна з його Правицею. “Схоже, я одружився не з тією жінкою”, — буцімто вимовив його милість, повідомлений про щасливу подію. Все ж він надіслав кожному з близнюків у подарунок на іменини його чи її вагу в золоті й наказав привезти дітей до двору, коли вони досягнуть віку для такої подорожі. “І матір їхню теж привезіть, бо надто вже давно не споглядали мої очі її чарівної краси”, — писав король.

Наступного року, 267 по А.З., сталася смерть князя Титоса Ланістера у віці сорока і шести років. За переказами, серце його вельможності розірвалося, коли він видирався крутими гвинтовими сходами до опочивальні своєї коханки. Зі смертю батька пан Тайвин Ланістер ставав князем Кастерлі-на-Скелі та Оборонцем Заходу. Коли він намірився повернутися на захід для поховання батька і наведення ладу в західному краї, Аерис вирішив поїхати з ним. Хоча його милість залишив свою королеву в Король-Березі (її милість була вагітна дитиною, яка згодом виявилася мертвонародженою принцесою Шаеною), зате повіз при собі восьмирічного сина Раегара, принца Дракон-Каменя, та більше як половину двору. Чи не весь наступний рік Семицарством правили з Ланіспорту та Кастерлі-на-Скелі, де знаходилися і король, і його Правиця.

Двір повернувся до Король-Берега року 268-го, і звичний перебіг королівських справ відновився… та всім скоро стало ясно, що дружба між королем та Правицею пустила розколину. Раніше Аерис погоджувався майже з усіма рішеннями Тайвина Ланістера щодо справ значної ваги, а нині між двома володарями запанувала незгода. Під час торговельної війни між Вільними Містами Мир та Тирош з одного боку і Волантисом з іншого князь Тайвин завважив за краще в неї не втручатися; тим часом король Аерис бачив вигоду в тому, щоб надавати волантинцям золото і зброю. Коли князь Тайвин вирішив межову суперечку між домами Чорноліс та Бракен на користь Чорнолісів, його милість скасував рішення Правиці й віддав млин, за який сперечалися, князеві Бракену.

Попри рішучі заперечення свого Правиці, король подвоїв портові мита у Король-Березі та Старограді, а для Ланіспорта й інших портів та гаваней держави — потроїв. Але коли до Залізного Престолу прийшов скаржитися гурт дрібного панства та заможних купців, Аерис звалив вину за підвищення мит на свого Правицю, заявивши: “Князь Тайвин сере золотом, але останнім часом його колодить, то він знайшов інший спосіб наповнити наші скрині”. Відтак його милість повернув податки і мита до попереднього рівня, тим заслуживши собі велику хвалу, а Тайвину Ланістеру — огуду та зневагу.

Дедалі ширший розкол між королем та Правицею ставав потроху очевидним у справах державних урядів. У часи попередні його милість завжди оглядався на поради свого Правиці князя Тайвина, коли призначав уряди, роздавав шани та затверджував спадки. Але після року 270 по А.З. він почав нехтувати особами, запропонованими його вельможністю, на користь власних посадовців. Чимало західняків раптом були звільнені з королівської служби без жодної іншої причини, крім підозри, що вони є “людьми Правиці”. Замість них король Аерис призначив своїх улюбленців… але примхливу любов короля стало вельми важко звоювати, зате легко — збудити недовіру. Навіть близькі родичі Правиці не почувалися у безпеці від королівської неласки. Коли князь Тайвин забажав поставити свого брата, пана Тигета Ланістера, майстром-мечником Червоного Дитинця, король Аерис натомість віддав посаду панові Вілему Даррі.

Дотоді королю Аерису вже стало відомо про поширену серед загалу віру в те, що сам король — порожній бовван на престолі, а справжнім господарем Семицарства є Тайвин Ланістер. Такі думки вельми розгнівили короля; його милість рішуче налаштувався спростувати їх, принизити свого “занадто могутнього слугу”, “вказати йому місце”.

На великому “Турнірі річниці” року 272 по А.З., влаштованому на честь десятиріччя правління Аериса на Залізному Престолі, Джоана Ланістер привезла показати двору з Кастерлі-на-Скелі своїх шестирічних дітей-близнят Хайме та Серсею. Король (вельми напідпитку) спитав, чи годування дітей не надто “зіпсувало ті цицьки, що в минулі часи стирчали так високо і гордовито”. Запитання короля дуже розважило злосників князя Тайвина, яких завжди тішило, коли Правицю ображали або брали на кпини. Але пані Джоана почувалася приниженою. Тайвин Ланістер спробував був скласти з себе урядовий ланцюг вже наступного ранку, але король відмовився його відпустити.

Звісно, Аерис ІІ міг звільнити Тайвина Ланістера будь-якої миті й поставити Правицею Короля свого прибічника, та натомість з невідомої нам причини обрав тримати приятеля дитинства при собі, вимагати від нього копіткої праці на свою користь, а тим часом шкодити йому, як тільки можливо, в речах малих і великих. Образи та глузи ставали дедалі численнішими; двірські пани, що прагнули вивищитися над іншими, невдовзі втямили, що найшвидший спосіб привернути до себе увагу короля — це висміяти у якийсь спосіб його урочистого і похмурого Правицю. Тайвин Ланістер зносив усе мовчки, нічого не даючи взнаки.

Одначе року 273 по А.З. пані Джоана знову опинилася на породільському ложі у Кастерлі-на-Скелі, де і померла, народжуючи князеві Тайвину другого сина. Дитина, названа Тиріоном, була потворним карликом з короткими ногами, завеликою головою, зловісними різнобарвними очима (дехто твердить, що був ще й хвіст, але його відрубали за наказом пана батька). “Карою князя Тайвина” прозвало почвару простолюддя, і “Згубою князя Тайвина” теж.

Дізнавшись про народження, король Аерис промовив сумнозвісні слова: “Боги не терплять зарозумілості. Це вони висмикнули в нього з рук чарівну квітку і вклали до них покруча, щоб нарешті навчити сумирності”.

Невдовзі звістка про сказані королем слова досягла скорботного князя Тайвина у Кастерлі-на-Скелі. Відтак між двома можновладцями не лишилося ані сліду колишньої дружби та приязні. Не маючи звички показувати свої почуття, князь Тайвин продовжував службу Правицею Короля, порав щоденні справи Семицарства, а король тимчасом ставав дедалі свавільнішим, підозріливішим та непередбачуванішим. Потроху Аерис оточив себе споглядачами та шепотинниками сумнівної слави, яким добряче платив за плітки, побрехеньки та наклепи про зради престолу, справжні чи вигадані. Коли один з таких доповів королю, що сотник особистої варти Правиці, лицар на ім’я Ілин Пейн, буцімто вихвалявся, що Семицарством насправді править князь Тайвин, його милість надіслав Королегвардію схопити лицаря і наказав видерти йому язика розжареними обценьками.

Сповзання короля у божевілля сповільнилося на деякий час року 274 по А.З., коли королева Раела подарувала життя синові. Втіха його милості не знала меж; завдяки ній король начебто знову став старим собою… але принц Джаяхаерис помер того ж року, і Аерис занурився у відчай. Охоплений чорною люттю, король вирішив, що у смерті дитини винувата мамка-годувальниця; її позбавили голови. Невдовзі, раптово змінивши думку, Аерис оголосив, що Джаяхаериса отруїла його ж власна коханка — гарненька юна донька одного з надвірних лицарів. Король закатував дівчину і всіх її родичів на смерть; усі вони на тортурах зізналися у вбивстві, хоча записані подробиці зізнань вельми різняться між собою.

По тому король Аерис протягом двох тижнів постував і учинив покутну ходу через усе місто до Великого Септу, де молився разом з верховним септоном. Після повернення його милість оголосив, що надалі ділитиме постіль тільки з законною дружиною — королевою Раелою. Якщо вірити літописам, Аерис не зрадив свою обітницю і втратив жагу до жіночих принад від того дня року 275 по А.З.

Треба сказати, що відновлення його милістю подружньої вірності, вочевидь, потішила Вишню Матір, бо вже наступного року королева Раела подарувала королю другого сина, про якого він так молився. Принц Візерис, народжений року 276 по А.З., був невеличкий, але міцний тілом, і на диво прегарний — Король-Берег давно не пам’ятав такої чарівної дитини. Хоча принц Раегар у свої сімнадцять років справджував усі сподівання, покладені на майбутнього володаря, все ж Вестерос зрадів, коли нарешті у нього з’явився брат — ще один Таргарієн, який мав убезпечити спадкоємство престолу.

Проте народження принца Візериса, здавалося, лише охопило Аериса ІІ ще жахливішими підозрами. Новий принцик здавався вельми здоровеньким тілесно, але над королем панував переляк, що сина може спіткати та ж доля, що і покійних братів. Лицарі Королегвардії мали наказ стояти над малим удень і вночі, забороняючи будь-кому торкатися його без дозволу короля. Навіть королеві заборонялося лишатися наодинці з дитиною. Коли в неї висохло молоко, Аерис змусив свого власного куштувальника страв смоктати груди принцової годувальниці, боячись, щоб жінка не змастила їх отрутою. Коли від усього панства Семицарства прибули подарунки для юного принца, король наказав звалити їх купою у дворі та спалити з остороги, щоб якийсь не виявився навроченим або завороженим.

Пізніше того самого року князь Тайвин Ланістер — можливо, не надто розсудливо — вчинив у Ланіспорті великий турнір на честь народження Візериса. Імовірно, задум князя полягав у тому, щоб простягти королю руку примирення. Усій державі на показ були виставлені величезні статки та могутність дому Ланістер. Спершу король Аерис відмовлявся приїхати, тоді погодився, але залишив королеву з малим сином замкненими у Король-Березі. На турнірі, сидячи на престолі серед сотень вельможних достойників у тіні Кастерлі-на-Скелі, король жваво вітав свого сина Раегара, щойно висвяченого на лицаря, котрий вибив з сідел Тигета і Геріона Ланістерів, тоді здолав непереможного пана Барістана Селмі, а програв лише у останньому двобої проти славетного воїна Королегвардії Артура Дейна, Вранішнього Меча.

Вірогідно, шукаючи нагоди скористатися добрим гумором його милості, князь Тайвин того самого вечора висловив думку, що королівського спадкоємця час вже і одружити, аби той породив собі спадкоємців. За дружину кронпринцеві князь запропонував свою власну доньку Серсею. Аерис ІІ відкинув його пропозицію рвучко та нечемно, зауваживши, що князь Тайвин був вірним та корисним слугою, але ж лише слугою, нічим більшим. Не погодився його милість і приставити сина князя Тайвина — Хайме — зброєносцем до принца Раегара; цю честь він віддав синам кількох власних улюбленців, які не плекали дружби ані до дому Ланістер, ані до самого Правиці особисто.

Дотоді вже стало очевидно, що Аерис ІІ Таргарієн швидко сповзає у безодню божевілля. Але пірнув його милість у неї остаточно і без вороття року 277 по А.З., коли сталося “Сутіндольське Свавілля”.

Старовинне приморське місто Сутіндол за давніх часів — у добу Сотні Королівств — було стольцем королів. Колишній найповажніший порт на затоці Чорноводі зі зростанням та розквітом Король-Берега став потерпати від занепаду торгівлі та зубожіння мешканців. Цей занепад прагнув зупинити молодий господар міста — Денис Морочник. Чимало відкипіло суперечок, чому князь Морочник вирішив учинити саме так, як вчинив; більшість погоджується, що не обійшлося без його мирійської дружини пані Серали. Злостивці винуватять у тому, що сталося, її і тільки її; Мереживною Гадюкою кличуть вони ту, яка нібито отруїла вуха князя Морочника постільними балачками про зраду королю. Її захисники твердять, що прикрої помилки припустився сам князь Денис, а дружину його люди ненавиділи тільки за те, що вона народилася у чужих краях і молилася чужинським для Вестеросу богам.

Лихо почалося з наміру князя Дениса отримати для Сутіндолу грамоту на ширші права самоврядування та незалежності від корони — приблизно такі ж, якими за багато років перед тим наділили Дорн. Надто нахабною він свою вимогу не вважав — такі привілеї за вузьким морем були справою звичною, як йому, поза сумнівом, розповіла пані Серала. Все ж можна зрозуміти, чому Правиця, князь Тайвин, рішуче відкинув прохання — він побоювався, щоб у державі не виникло небезпечного прикладу для наслідування. Розгніваний відмовою, князь Морочник задумав здобути права (і з ними нижчі портові мита, завдяки яким Сутіндол знову змагався б у торгівлі з Король-Берегом) у інший спосіб, який виявився божевільною дурницею.

“Сутіндольське Свавілля” почалося тишком-нишком, без великого галасу. Князь Денис, бачачи напругу між князем Тайвином та дедалі безладнішим королем Аерисом, відмовився сплачувати короні належні податки, а натомість запросив короля приїхати до Сутіндолу і вислухати його прохання. Неймовірно, щоб король Аерис навіть розглянув таке запрошення… якби князь Тайвин не порадив йому відмовитися, ще й у таких рішучих виразах, які зумів знайти. По тому король негайно прийняв запрошення і повідомив великого маестра Пицеля та малу раду, що має намір самотужки владнати мороку з непокірним Морочником. Не слухаючи порад князя Тайвина, король поїхав до Сутіндолу з невеличким почтом, очоленим паном Гвейном Довжиком з Королегвардії. Але гостина виявилася пасткою, в яку король дому Таргарієн забрів, наче сліпий. Його схопили разом з усіма супутниками, а деяких з них — зокрема, пана Гвейна — вбили при спробі захистити їхнього короля.

Новини з Сутіндолу викликали загальне заніміння, а тоді вибух гніву. Чимало вельмож стояло за негайний напад на місто для звільнення короля і жорстокої кари бунтівникам за вчинене свавілля. Але Сутіндол було оточено міцними мурами, а замок Сутінець — стародавній столець дому Морочник, що наглядав за гаванню — стояв ще грізніший. Приступ його мав стати нелегкою справою.

Відтак князь Тайвин вислав гінців та круків, заповзявся збирати збройну потугу, а тим часом наказав Морочникам віддати короля. Князь Денис у відповідь повідомив, що як хтось спробує пробитися крізь його мури, він негайно скарає його милість на смерть. Дехто у малій раді висловив сумнів: мовляв, жоден син Вестеросу ніколи не насмілиться скоїти такий жахливий злочин. Але князь Тайвин не покладався на сумніви. Натомість, зібравши чимале військо, він підступив до Сутіндолу і оточив його з землі та моря.

Побачивши за мурами королівське військо, яке враз відрізало йому довіз усіх припасів, князь Морочник трохи позбавився рішучості. Він зробив кілька спроб укласти угоду, але князь Тайвин відмовився слухати, лише повторив вимогу негайно та безумовно віддати місто, замок і полоненого короля.

“Свавілля” тривало ще півроку. Всередині мурів Сутіндолу завзяття мешканців зовсім скисло, коли спорожніли комори та льохи. Але скупчившись з усією чаддю всередині старовинного замку Сутінець, князь Денис зберігав переконання, що з часом князь Тайвин неодмінно пом’якшиться і запропонує кращі умови.

Проте ті, хто знав рішучість Тайвина Ланістера, трималися іншої думки. Правиця геть скам’янів серцем і надіслав до Сутіндолу остаточну вимогу здатися. Якщо йому буде відмовлено, князь Тайвин пообіцяв узяти місто приступом і покласти у ньому під меч усіх чоловіків, жінок та дітей. (Часто оповідають, ніби князь Тайвин послав до міста свого співця, наказавши заспівати князеві Денису та Мереживній Гадюці пісню “Рине дощ у Кастамирі”; цю соковиту подробицю, на жаль, не підтверджують жодні письмові джерела.)

Майже всі радники малої ради на той час перебували з Правицею під мурами Сутіндолу, і кілька з них заперечували проти його задуму на тій підставі, що напад на місто майже напевне змусить князя Морочника скарати короля Аериса на смерть. “Чи скарає, а чи не скарає, — кажуть, відповів Тайвин. — А як навіть і скарає, онде маємо собі кращого короля”. І майнув рукою в напрямку принца Раегара.

Відтоді вчені мужі не припиняють суперечок щодо намірів князя Тайвина. Чи гадав він, що Морочник злякається і попуститься? А чи насправді припускав можливість — чи й охоче бажав — смерті Аериса, щоб на Залізному Престолі утвердився принц Раегар?

Того вже ніхто напевне не знатиме завдяки звитязі пана Барістана Селмі з Королегвардії. Пан Барістан зголосився увійти до міста потай, прокрастися до Сутінця і вивести короля в безпечне місце. Від часів юності Селмі знали як Барістана Зухвалого, та це була така зухвалість, яку Тайвин Ланістер завважив за божевілля. Все ж поваги Тайвина до майстерності та відваги пана Барістана вистачило, щоб князь дав йому один день на спробу перед остаточним приступом Сутіндолу.

Пісень про надзвичайний порятунок короля паном Барістаном складено чимало, і це той рідкісний випадок, коли співці не мусили майже нічого прикрашати. Пан Барістан справді видерся мурами голіруч, непомічений у пітьмі ночі, а поки пробирався до Сутінця, вдав із себе жебрака у каптурі. Правда і те, що йому вдалося видертися також на мури Сутінця і вбити там вартового на бойовому ході, перш ніж той здійняв галас. Далі, вдавшись до усіх можливих хитрощів та зухвалих вихваток, лицар знайшов дорогу до підземелля, де тримали короля. Проте допоки Аерис Таргарієн опинився ззовні підземель, відсутність короля помітили, і почався гармидер. Отоді й розгорнулася у всій красі мужність пана Барістана, який став до бою з ворогом замість здатися або віддати свого короля. Ще й не просто став до бою, а завдав першого удару, застукав зненацька і вбив родича у шлюбі та майстра-мечника князя Морочника — пана Симона Голярда — разом з двійком стражників, тим помстившись за смерть свого присяжного братчика, пана Гвейна Довжика з Королегвардії, що раніше загинув від Голярдової руки. Барістан поспішив з королем до стайні, дорогою стинаючи усіх, хто намагався втрутитися, і обом вдалося виїхати з Сутінця, перш ніж зачинили браму. Відтак сталася шалена гонитва вулицями Сутіндолу під тривожне ревище рогів та сурм і підйом на мури міста, з яких лучники князя Тайвина намагалися прибрати захисників.

З втратою короля князеві Морочнику не лишилося нічого, крім здатися. Але є сумнів, що він знав, яку жахливу помсту приготував король. Коли Морочника з родиною привели перед королівські очі у кайданах, Аерис наказав стратити усіх — і не лише найближчих родичів, але й дядьків, тіток і найдальшу рідню в Сутіндолі. Навіть шлюбні родичі — Голярди — зазнали приниження і знищення. Вцілів лише юний небіж пана Симона — Донтос Голярд — і лише тому, що пан Барістан прохав про змилування над ним як королівську винагороду, а врятований ним король не міг відмовити спасителеві. Що до пані Серали, її смерть була найжорстокішою. Аерис наказав видерти Мереживній Гадюці язика та жіночі місця, а тоді спалити живцем (утім, її вороги казали, що було б їй помучитися і довше на покарання за ту руїну, яку вона стягла на місто).

Полон у Сутіндолі знищив у Аерисі ІІ Таргарієні ті рештки здорового глузду, які ще йому лишалися. Відтоді й надалі королівське божевілля панувало, нічим не стримане, і з кожним роком тільки гіршало. Морочники насмілилися накласти руки на його особу, грубо хапати і штовхати, зірвати королівські шати, ба навіть завдати ударів. По звільненні король Аерис більше нікому не дозволяв себе торкатися, навіть власній челяді. Нестрижене та немите, волосся його довшало і плуталося, а нігті видовжилися і витовщилися у неоковирні жовті пазурі. Король заборонив будь-які гострі леза у його присутності, за винятком мечів Королегвардії, що присягалася боронити його життя. Присуди та вироки короля ставали дедалі тяжчими і лютішими.

Безпечно повернутий до Король-Берега, його милість відмовився надалі залишати Червоний Дитинець з будь-якої причини і лишався бранцем власного замку протягом наступних чотирьох років. Тоді ж ще більше зросла його недовіра до всіх, хто оточував його при дворі, зокрема до Тайвина Ланістера. Підозри короля розповсюдилися навіть на власного сина та спадкоємця. Принц Раегар, за переконанням короля, змовлявся з Тайвином позбавити короля життя у Сутіндолі. Для цього Тайвин мав почати приступ мурів, щоб князь Морочник поклав короля під меч і тим відкрив принцові Раегару дорогу до Залізного Престолу та шлюбу з донькою князя Тайвина.

Налаштувавшись за всяку ціну відвернути небезпеку, король Аерис звернувся до іншого приятеля дитинства — прикликав до двору Стефона Баратеона, володаря Штормоламу, і посадив його у малу раду. Року 278 по А.З. король надіслав князя Стефона за вузьке море до Волантису з дорученням знайти годящу наречену принцові Раегару: “діву шляхетного роду, старої валірійської крові”. Вельми красномовно те, що його милість доручив цей пошук не своєму Правиці й не самому Раегарові, а князеві Штормоламу. Ходили чутки, що Аерис хоче зробити князя Стефона новим Правицею по успішнім скінченні його посольства, тоді як Тайвина Ланістера мали усунути з посади, схопити і судити за зраду. Чимало вельмож вельми раділи такій думці.

Та боги трималися іншої. Посольство Стефона Баратеона скінчилося невдачею, а під час повернення з Волантису корабель його розбився і потонув у затоці Човнозгубі просто перед Штормоламом. Князь Стефон і його дружина потонули на очах двох старших синів, які спостерігали з замкового муру. Коли звістка про їхню загибель досягла Король-Берега, короля Аериса охопила страшна лють. Він сказав великому маестрові Пицелю, що Тайвин Ланістер знайшов спосіб зурочити його королівську волю і підлаштувати загибель князя Баратеона. “Якщо я приберу його з посади Правиці, він і мене уб’є”, — поскаржився король великому маестру.

У наступні роки божевілля короля поглибилося. Хоча Тайвин Ланістер і далі служив Правицею, Аерис більше не зустрічався з ним окрім як у присутності усієї Королегвардії — усієї присяжної сімки. Переконаний, що і панство, і поспільство змовляються на його життя, боячись, що навіть королева Раела та принц Раегар беруть участь у змові, король послав через вузьке море до Пентосу по євнуха на ім’я Варис і винайняв його за очільника своїх шпигунів, міркуючи так, що лише людина без друзів, родичів та зв’язків на Вестеросі може приносити варті довіри відомості. Павук, як його невдовзі прозвали посполиті у королівствах, створив за коронні гроші величезну мережу нишпорок та доносників. Решту Аерисового правління він завжди стояв при його боці, шепочучи у вухо.

Опісля подій у Сутіндолі король також почав виказувати ознаки дедалі палкішої пристрасті до драконового вогню, подібної до тієї, що вже охоплювала кількох його пращурів. Аерис вирішив, що князь Морочник ніколи б не насмілився на свавілля, якби король був драконовершником. Проте його спроби вилупити драконів з яєць, знайдених у глибинах Дракон-Каменя не дали нічого; деякі яйця були вже такі старі, що геть скам’яніли.

Роздратований невдачею, Аерис звернувся до Велемудрих стародавнього цеху алхіміків, які знали таємниці виробництва примхливої нефритово-зеленої речовини під назвою “шал-вогонь”, начебто спорідненої за походженням з драконовим вогнем. Вогнечарники ставали дедалі частішими гостями при дворі, поки зростала зачарованість короля шал-вогнем. До року 280 по А.З. Аерис ІІ узяв звичку палити зрадників, убивць та заколотників замість вішати їх або позбавляти голови. Король, здавалося, відчував особливу насолоду від вогняних страт, які влаштовував Велемудрий Россарт, великий мистр цеху алхіміків… аж таку, що наділив Россарта княжим титулом і посадив у свою малу раду.

Дотоді божевілля його милості вже не лишилося ні для кого таємницею. Від Дорну до Стіни люди кликали Аериса ІІ Навіженим Королем. У Король-Березі його прозивали ще й Дірявим Королем за безліч рубців, отриманих від Залізного Престолу. Але з огляду на всюдисущі очі та вуха Вариса вимовляти таке вголос стало вельми небезпечно.

Дедалі чужішим король Аерис ставав і власному синові та спадкоємцю. На початку року 279 по А.З. принц Дракон-Каменя Раегар Таргарієн заручився з князівною Елією Мартел, юною тендітною сестрою Дорана Мартела, великого князя дорнійського. Наступного року їх одружили в Король-Березі, у пишній відправі в Великому Септі Баелора, але Аерис ІІ на неї не з’явився. Він сказав малій раді, що боїться замаху на своє життя, якщо залишить межі Червоного Дитинця, хай навіть під захистом Королегвардії. Молодшому синові Візерису король теж заборонив відвідати весілля брата.

Коли принц Раегар з молодою дружиною вирішили оселитися на Дракон-Камені замість Червоного Дитинця, Семицарством швидко рознеслися чутки та поголоси. Одні казали, що кронпринц має намір скинути батька і обійняти Залізний Престол, інші — що король Аерис хоче позбавити Раегара спадку і призначити замість нього Візериса. Не допомогло у примиренні батька з сином і народження першої онуки короля Аериса — дівчинки на ім’я Раеніс — року 280 по А.З. на Дракон-Камені. Коли принц Раегар з’явився до Червоного Дитинця показати доньку своїм батькові та матері, королева Раела тепло й ніжно обійняла дівчинку, але король Аерис відмовився брати її до рук чи бодай торкатися, заявивши, що мала “смердить дорнійкою”.

Посеред усіх цих негараздів Тайвин Ланістер продовжував службу Правицею Короля. “Князь Тайвин стоїть міцно та високо, мов Кастерлі-на-Скелі, — писав великий маестер Пицель, — і жоден король ще не мав такого сумлінного та вдатного Правиці”. Начебто убезпечений на своїй посаді по смерті Стефона Баратеона, князь Тайвин навіть зважився привезти до двору свою чарівну юну доньку Серсею.

Але року 281 по А.З. помер уві сні похилий літами лицар Королегвардії пан Харлан Грандісон, і хитка згода між Аерисом ІІ та його Правицею знову луснула на друзки, коли його милість вирішив дарувати біле корзно старшому синові князя Тайвина.

У п’ятнадцять років пан Хайме Ланістер був вже висвячений на лицаря — цю честь він отримав з рук пана Артура Дейна, Вранішнього Меча, котрого майже всі вважали за найзвитяжнішого та найшляхетнішого воїна королівств. Хайме вислужив лицарство у поході пана Артура проти зграї розбійників, відомої як Братство Королівської Пущі; ніхто не мав ані крихти сумніву в його хоробрості та чеснотах.

Проте пан Хайме був спадкоємцем князя Тайвина і ніс на собі усі сподівання на продовження родоводу Ланістерів, бо ж інший син його вельможності — Тиріон — був спотвореним карликом. Ба більше: коли король повідомив Правицю про своє рішення, той саме перемовлявся про вигідний шлюб для свого спадкоємця. Одним ударом король Аерис позбавив князя Тайвина спадкоємця і виставив його самого нечесним дурнем.

Великий маестер Пицель оповідає нам, що коли Аерис ІІ оголосив з Залізного Престолу про призначення пана Хайме лицарем Королегвардії, його вельможність князь упав на коліно і подякував королю за велику честь для свого дому. Відтак, пославшись на недугу, князь Тайвин попрохав королівського дозволу скласти з себе уряд Правиці.

Король Аерис з великою втіхою задовольнив його прохання. Князь Тайвин віддав ланцюг уряду і виїхав з двору до Кастерлі-на-Скелі разом з донькою. Король поставив Правицею замість нього князя Овейна Добромира — похилого літами, приязного підлабузника, який найгучніше при дворі реготав з кожного жарту та дотепу короля, навіть конче недолугого.

Відтоді, сказав Пицелю його милість, держава знатиме напевне, що хто в ній носить корону, той і править Семицарством.

Аерис Таргарієн і Тайвин Ланістер познайомилися ще хлопчиками, билися і проливали кров разом у Війні Дев’ятишагових Королів, правили Семицарством разом майже двадцять років, але року 281 по А.З. їхня довга дружба, наприпочатку така плідна та сприятлива для королівств, добігла гіркого кінця.

Невдовзі по тому князь Вальтер Вент оголосив про намір учинити великий турнір при своєму стольці Гаренголі на знак іменин своєї юної доньки. Король Аерис ІІ обрав цю нагоду для урочистого введення пана Хайме Ланістера у Королегвардію… і тим зрушив з місця лавину подій, що невдовзі скінчать правління Навіженого Короля і покладуть край довгому пануванню дому Таргарієн над державою Семицарства.

Падіння драконів

Рік облудної весни

У літописах Вестеросу рік 281 по А.З. відомий як Рік Облудної Весни. Зима тримала землю крижаними пазурями близько двох років, аж ось нарешті потекли сніги, зазеленіли гаї, видовжилися дні. Хоча білі круки ще не вилетіли з Цитаделі, навіть у цьому староградському осередку вченості чимало маестрів вірили, що кінець зими вже близько.

Втішаючись подихом теплих вітрів з півдня, панство та лицарство усіх королівств Семицарства поспішало до Гаренголу змагатися у великому турнірі князя Вента на берегах Божого Ока, що обіцяв стати найпишнішним та найчисельнішим змаганням честі від часів Аегона Несподіваного.

Про той турнір ми знаємо чимало, бо всі події, що сталися попід мурами Гаренголу, були ретельно записані двома десятками літописців, збереглися у численних листах та свідоцтвах очевидців. І все ж є чимало такого, про що ми вже ніколи не дізнаємося, бо поки найвеличніші лицарі Семицарства трощили списи на бойовищі, не менш небезпечні ігри гралися в палатах навроченого замку Гарена Чорного, шатрах та наметах зібраного там панства.

Чимало пліток і переказів гуляє навколо турніру князя Вента: про змови та заколоти, зради та бунти, подружню невірність і приховану закоханість, таємниці невинні та небезпечні… але майже все з того — порожні здогади або відверті вигадки. Правда відома небагатьом, з яких чимало вже залишило паділ смертного смутку і замовкло навіки. Тому кожен сумлінний вчений, намагаючись писати про те фатальне збіговисько, мусить відділити правду від вигадок, окреслити чітку межу між тим, що відомо напевне, і підозрами, чутками та здогадами.

Ось що нам відомо: про турнір було вперше оголошено Вальтером Вентом, князем на Гаренголі, наприкінці року 280 по А.З., невдовзі після відвідин його молодшого брата — пана Озвела Вента, лицаря Королегвардії. Від початку було зрозуміло, що подія набуде небаченої пишності, бо князь Вент обіцяв нагороди утричі більші, ніж на великому турнірі у Ланіспорті року 272 по А.З., вчиненому князем Тайвином Ланістером на честь десятиріччя королювання Аериса ІІ на Залізному Престолі.

Майже всі сприйняли таке марнотратство як спробу перевершити колишнього Правицю і виставити на показ квітучий добробут свого дому. Були і такі, проте, хто вважав турнір облудою, а князя Вента — пішаком у грі когось іншого. Казали, що його вельможність не має статків для таких пишних нагород; авжеж за ним має стояти хтось, кому не бракує золота, зате бракує бажання показуватися з тіні; хай, мовляв, князь гаренгольський отримає всю славу за облаштування неймовірно розкішної події. Ми не маємо ані крихти доказів, що такий “таємний господар” турніру колись існував, проте у нього вірили ще тоді й вірять донині.

Але якщо така тінь існувала… то ким вона була і навіщо обрала берегти своє ім’я у таємниці? За багато років запропонували багато імен, та лише одне здається переконливим — Раегар Таргарієн, принц Дракон-Каменя.

Якщо вірити цій оповідці, то саме принц Раегар намовив князя Вальтера влаштувати турнір, використавши брата його вельможності — пана Озвела — як посередника. Раегар дав Вентові вдосталь золота на багаті нагороди, щоб принадити до Гаренголу якомога більше панства та лицарства. Принц буцімто не цікавився турніром як таким; його намір полягав у тому, щоб зібрати разом славне панство королівств на таку собі неназвану Велику Раду і обговорити, яких заходів ужити щодо божевілля його батька Аериса ІІ — можливо, призначити піклувальну раду або примусити зректися престолу.

Якщо саме таким був задум щодо турніру, то треба визнати: Раегар Таргарієн грав у небезпечну гру. Ніхто вже не сумнівався, що Аерис геть втратив здоровий глузд, але чимало панів усе ж мали причини опиратися його усуненню з Залізного Престолу. Певні двірські посадовці та радники примхами короля нажили собі чималі статки та вплив і добре знали, що втратять усе, якщо до влади прийде принц Раегар.

Навіжений Король бував шалено жорстоким, про що свідчить хоча б спалення живцем його вигаданих ворогів, але й неймовірно щедрим, засипаючи тих, хто його тішив, шанами, посадами та землями. Пани-підчихвости, які щільно оточили Аериса ІІ, незле жирували з його божевілля і жадібно хапалися за будь-яку нагоду намовити на принца Раегара та запалити підозри батька щодо сина.

Головними серед прибічників Навіженого Короля були троє князів малої ради: Карлтон Челстед, коронний підскарбій; Люцерис Веларіон, коронний корабельник; і Симонд Стаунтон, коронний правник. Євнух Варис, коронний шепотинник, та Велемудрий Россарт, великий мистр цеху алхіміків, також мали королівську довіру. Принц Раегар мав за прибічників головним чином двірську молодь, рахуючи князя Джона Конінгтона, пана Милоша Мутона з Дівоставу і пана Річарда Добровуста. Також принц плекав довіру до деяких дорнійців, що з’явилися до двору разом з князівною Елією — зокрема, до князя Левина Мартела, дядька Елії та присяжного братчика Королегвардії. Але найгрізнішим та наймогутнішим серед друзів і союзників Раегара у Король-Березі був, поза сумнівом, пан Артур Дейн, Вранішній Меч.

На великого маестра Пицеля та князя Овейна Добромира, Правицю Короля, ліг незавидний тягар зберігати мир між двома сторонами; а тим часом незгода загострювалася. У листі до Цитаделі Пицель писав, що розкол у Червоному Дитинці невтішно нагадує йому стан речей перед “Танком драконів”, який стався за півтора століття перед тим; тоді ворожість між королевою Алісентою та принцесою Раенірою розділила державу навпіл, і ціну за те довелося сплатити чималу. На Семицарство може чекати схожий кривавий розбрат, попереджав великий маестер, якщо тільки не досягти угоди, яка б влаштувала прибічників і принца Раегара, і короля.

Якби навіть натяк на докази змови Раегара проти його батька потрапив до рук вірних Аерисові вельмож, вони б напевне зробили все, щоб знищити принца. Адже деякі з королівських прибічників вже не соромилися натякати, щоб Аерис позбавив спадку свого “невірного” сина і зробив спадкоємцем Залізного Престолу його молодшого брата. Принцові Візерису було тоді лише сім років, і його можливе сходження на престол напевне означало б довге намісництво над неповнолітнім королем, яке розраховували прибрати до рук згадані прибічники.

З огляду на подібні обставини ми не маємо дивуватися, що великий турнір князя Вента викликав чимало підозр. Князь Челстед закликав його милість заборонити подію, а князь Стаунтон зазіхав ще й на більше — хотів заборонити усі турніри взагалі.

Проте поспільство надзвичайно кохалося у таких подіях, і коли князь Добромир застеріг Аериса, що заборона турніру лише погіршить не надто приязне ставлення підданих до свого володаря, король обрав інший шлях і оголосив про свій намір відвідати турнір власною особою. То мав бути перший раз, коли Аерис ІІ залишав безпечні мури Червоного Дитинця від часів “Сутіндольського Свавілля”. Поза сумнівом, його милість розсудив, що ворогам буде важко змовлятися просто у нього під носом. Великий маестер Пицель повідомляє про надію Аериса повернути собі любов підданих особистою присутністю на такій величній події.

Та якщо король справді на це розраховував, то прикро схибив. Так, сама його присутність зробила турнір у Гаренголі ще пишнішим, ще видатнішим, ніж він мав стати, бо привабила ще більше лицарів та панства з кожного кутка королівств. Але чимало з них болісно вразилися тим, на що перетворився їхній володар. Довгі жовті пазурі, сплутана борода, ковтуни тьмяного немитого волосся безпомилково показали божевілля короля всім і кожному. Та й поводився Аерис геть не як здорова людина: веселощі змінювалися тугою за один миг ока, і чимало записів про той час у Гаренголі згадують його скажений сміх, довгі мовчанки, напади гіркого плачу, раптові спалахи гніву.

А над усе Аерис ІІ плекав підозри: щодо свого сина та спадкоємця, принца Раегара; щодо господаря турніру, князя Вента; щодо кожного лицаря та пана, який приїхав до Гаренголу змагатися на герцях… і ще гірші підозри — щодо тих, хто вирішив не з’явитися, найпомітнішим з яких був колишній Правиця, Тайвин Ланістер, князь у Кастерлі-на-Скелі.

Наприпочатку турніру король Аерис влаштував пишну виставу з прийняття пана Хайме Ланістера у присяжні братчики Королегвардії. Юний лицар проказав обітниці перед королівським шатром, схиливши коліна на зеленій траві у білому обладунку на очах половини панства держави. Коли пан Герольд Вишестраж підняв його на ноги і застібнув на плечах біле корзно, юрба заревла, бо за мужність, лицарські чесноти і майстерність з мечем пана Хайме дуже любили, а над усе — в західному краї.

Хоча сам Тайвин Ланістер не зізволив з’явитися на турнір у Гаренголі, все ж кількадесят його значкових панів та кількасот лицарів були присутні, і вони здійняли щирий та гучний привітний галас на честь нового, наймолодшого присяжного братчика Королегвардії. Король був дуже втішений; своїм божевільним розумом, кажуть, його милість навигадував, що то йому належать усі почуті вітання.

Та ледве скінчилися урочистості, як король Аерис ІІ почав плекати тяжкі сумніви щодо свого нового захисника. Великий маестер Пицель розповідає, що король раніше ухопився за думку ввести пана Хайме до Королегвардії як спосіб принизити свого старого приятеля. Надто пізно його милості спало на думку, що віднині коло нього вдень і вночі знаходитиметься син князя Тайвина… з мечем при боці.

Думка ця налякала короля так страшно, що на бенкеті того вечора він аж їсти не міг, як свідчить нам Пицель. Відтак Аерис ІІ викликав пана Хайме до себе (тим часом сидячи навпочіпки над нічним горщиком, каже дехто, але цю неоковирну подробицю могли додати і пізніше) і наказав повернутися до Король-Берега захищати королеву Раелу та принца Візериса, які не приїхали з його милістю на турнір. Регіментар, пан Герольд Вишестраж, пропонував свою особу замість пана Хайме, але Аерис йому відмовив.

Для юного лицаря, котрий, без сумніву, хотів відзначитися у турнірних змаганнях, раптове вигнання стало гіркою зневірою. Все ж пан Хайме лишився вірним обітницям, вирушив до Червоного Дитинця негайно і у подальших подіях в Гаренголі участі не брав… хіба що у хворому розумі Навіженого Короля.

Протягом семи днів наймайстерніші лицарі та найшляхетніші вельможі Семицарства змагалися списом і мечем у полі між величезними баштами Гаренголу. А щовечора і переможці, і переможені збиралися у схожій на печеру Палаті Ста Коминів задля бенкету і веселощів. Чимало пісень та казок оповідають про ті дні й ночі на берегах Божого Ока, і в деяких навіть стрічається правда. Проте згадувати кожну сутичку та витівку турніру не є нашою метою; ми радо залишимо її співцям-віршомазам. Не можна проминати лише дві події, бо вони зрештою спричинили найтяжчі наслідки.

Першою була поява на бойовищі таємничого лицаря — тендітного юнака у погано припасованих бляхах, чиїм знаком було біле оберіг-дерево з різьбленим обличчям, викривленим веселим реготом. Лицар Усміхненого Дерева, як негайно почали кликати поборника, вибив трьох вершників одного за одним на втіху та схвалення натовпу.

Проте король Аерис ІІ був не з тих, хто втішається таємницями. Його милість узяв собі в голову, що дерево на щиті таємничого лицаря сміється з нього, і вирішив — бз жодного доказу — що таємничим лицарем є пан Хайме Ланістер. Новий братчик його Королегвардії зневажив наказ і повернувся на турнір — таке розповідав король кожному, хто бажав слухати.

Розлючений Аерис наказав власним лицарям завдати поразки Лицареві Усміхненого Дерева, коли герці відновляться зранку, щоб зірвати личину таємниці й показати усьому світові обличчя лукавого зрадника. Але вночі таємничий лицар зник і не повернувся. Це король теж завважив за погану ознаку — мовляв, хтось із його найближчого оточення попередив “цього зрадника, що й обличчя показати не хоче”.

Наприкінці герців остаточним переможцем виявився Раегар Таргарієн. Кронпринц, який зазвичай навіть не змагався на турнірах, здивував товариство, коли вдягнув обладунок і переміг усіх суперників, поміж них чотирьох лицарів Королегвардії. У останньому бою він зсадив з сідла пана Барістана Селмі, якого по всіх усюдах вважали першим списом Семицарства, і відтак забрав собі славу переможця.

Кажуть, що від привітного ревища юрби недовго було й оглухнути. Але король Аерис не додав до нього свій голос. Чужий радощів та гордощів за лицарський хист спадкоємця престолу, його милість побачив у перемозі принца загрозу для себе. Князі Челстед і Стаунтон ще розпалили його підозри, оголосивши, що принц Раегар записався до змагань з метою здобути любов простолюддя і нагадати зібраному панству про свої вояцькі чесноти, притаманні справжньому нащадкові Аегона Завойовника.

Коли ж переможний принц Дракон-Каменя оголосив Ліанну Старк, доньку господаря зимосіцького, королевою краси та кохання, поклавши їй на коліна вістрям списа вінок з блакитних троянд, зібрані навколо короля пани-підлабузники побачили у цьому ще один доказ заколоту. Чого б це принц завдав такої образи власній дружині — князівні та принцесі Елії Мартел з господарів дорнійських (яка була присутня на турнірі) — коли не з міркувань боротьби за Залізний Престол? Увінчання короною панни Старк, яка за всіма свідоцтвами була дикуватим та хлопчакуватим дівчиськом без сліду витонченої краси принцеси Елії, могло означати лише спробу здобути справі принца Раегара підтримку Зимосічі — так припустив Симонд Стаунтон у розмові з королем.

Але ж якби це була правда, то чому брати панни Ліанни так обурилися честі, подарованій принцом? Брандона Старка, спадкоємця Зимосічі, довелося трохи не за руки відтягати, щоб він не кинувся на Раегара за образу сестриної честі, бо Ліанна Старк була вже давно заручена з Робертом Баратеоном, князем на Штормоламі. Едард Старк, молодший брат Брандона і близький приятель князеві Роберту, повівся стриманіше, але радів не більше. Що ж до самого Роберта Баратеона, кажуть, він сміявся з принцового вчинку і проголошував, що Раегар лише віддав Ліанні належну шану… проте ті, хто знав його краще, бачили на чолі молодого князя темну хмару і твердили, що від того дня на серце йому ліг камінь образи на принца Дракон-Каменя.

Мабуть, так воно і було, адже тим простим вінком світло-блакитних троянд Раегар Таргарієн розпочав танок, що розірвав Семицарство навпіл, спричинив його власну смерть і ще тисячі інших, а на Залізний Престол посадив нового, ласкавішого короля.

Облудна весна року 281 по А.З. тривала менше як два місяцевороти. Коли рік наближався до кінця, мстива і люта зима повернулася на Вестерос. У останній день року над Король-Берегом почало сніжити, а на Чорноводі утворилася крижана кірка. Сніжило ще мало не два тижні, за які Чорновода міцно замерзла, а всі вежі, дахи та ринви у місті прикрасилися низками крижаних буруль.

Поки над містом лютували холодні вітри, король Аерис ІІ вимагав від вогнечарників вигнати зиму геть їхніми таємними чарами. Велетенські зелені вогнища палали уздовж мурів Червоного Дитинця впродовж цілого місяцевороту. Але принц Раегар їх не бачив, бо в місті не з’являвся. Не знайшли його і на Дракон-Камені поруч з принцесою Елією та юним сином Аегоном. З початком нового року кронпринц завіявся у подорож з півдесятком найнадійніших друзів та повірників і зрештою знову опинився у річковому краї. Верст хіба за п’ятдесят від Гаренголу Раегар запопав Ліанну Старк, панну зимосіцьку, і повіз її геть, тим запаливши багаття, яке мало невдовзі поглинути його дім, рідню і всіх коханих — а з ними і половину держави.

Але то є оповідь надто добре відома, щоб переповідати її тут знову.

Повстання Роберта

Услід за сумнозвісним викраденням принцом Раегаром Ліанни Старк розпочалася руїна дому Таргарієн. Король Аерис невдовзі показав справжню глибину свого божевілля тим, що вчинив князеві Старку, його спадкоємцю і кільком прибічникам, які приїхали вимагати відшкодування завданих Раегаром образ. Замість вислухати їх правдивим судом, король Аерис наказав замордувати усіх, а тоді завимагав, щоб князь Джон Арин стратив своїх колишніх вихованців — Роберта Баратеона та Едарда Старка. Джерела погоджуються, що справжнім початком Повстання Роберта була відмова князя Арина підкоритися наказові та відважне скликання ним корогв на захист справедливості. Проте не все панство Долини погодилося з рішенням князя Джона, і невдовзі почався розбрат, у якому вірні короні пани намагалися скинути владу князя Арина.

Війна дуже швидко розповсюдилася Семицарством, наче палючий вогонь; князі та лицарі поспіхом обирали сторони. Деякі воїни, що билися у битвах тієї пори, живі ще й донині, а відтак знають і можуть розказати про них більше, ніж я, кому побувати в них не довелося. Саме їм я ввіряю справу написання правдивої та докладної історії повстання Роберта Баратеона, бо не смію ображати живих недолугим описом подій, які вони бачили на власні очі, або помилковою хвалою тим, хто виявився негідним. Отже, я казатиму лише про одного князя та лицаря, котрий наприкінці повстання сів на Залізний Престол і залікував рани держави, майже знищеної божевіллям попередника.

Роберт Баратеон показав себе безстрашним і нездоланним воїном, під корогви якого поспішало дедалі більше бійців. Саме Роберт першим видерся на мури Мартинова, де князь Графтон підняв прапор за Таргарієнів; звідти ж він вирушив морем до Штормоламу — під загрозою піймання королівським флотом — скликати корогви значкового панства. Проте не всі з’явилися охоче; Правиця Аериса, князь Добромир, заохотив декого зі штормового панства повстати проти князя Роберта. Ці намагання, щоправда, скінчилися нічим після перемог Роберта під Перелітком, де він протягом дня виграв три битви. Поспіхом зібране військо перемогло по черзі потуги князів Грандісона та Каферена, а далі Роберт у двобої убив князя Зруба, а його уславленого сина, котрого кликали Срібний Топір, узяв у полон.

На князя Роберта і штормове панство чекали подальші перемоги; вони крокували на з’єднання з князем Арином та північанами, що з’явилися на поміч їхній справі. Заслуженою славою оповита перемога Роберта при Камінному Септі, також кликана Битвою Дзвонів, де він убив зацного пана Милоша Мутона — колишнього зброєносця принца Раегара — і ще п’ятьох вояків, а був би убив і нового Правицю Джона Конінгтона, якби битва звела їх разом. Перемога остаточно скріпила участь річкового краю в війні, яка була неминучою після шлюбу доньок князя Таллі з князями Арином та Старком.

Ці перемоги лишили вірні престолові сили розсіяними та зневіреними. Але прибічники короля зробили все можливе, щоб відновити боротьбу. По рештки потуги князя Конінгтона було надіслано лицарів Королегвардії, а з півдня повернувся принц Раегар — очолити нові рушення, зібрані з коронного краю. По частковій перемозі під Ясенбродом, звідки Роберт мусив забратися до річкового краю, штормовий край лежав відкритий для наступу князя Тирела. Зібравши докупи силу Обширу, Тирелове панство придушило опір краю і облягло Штормолам. Невдовзі до війська приєднався могутній флот Пакстера Рожвина з Вертограду, який замкнув облогу морем так само, як суходолом. Тривати їй судилося аж до кінця війни.

З Дорну на захист князівни Елії відправили Кістяним Шляхом десять тисяч списів, які мали прибути до Король-Берега на поміч війську, що збирав Раегар. Присутні у той час при дворі відзначали особливо безладну та хвору поведінку Аериса. Він не довіряв нікому, окрім Королегвардії — та й їй не уповні, бо повсякчас тримав пана Хайме Ланістера при собі як заручника проти його батька.

Коли принц Раегар нарешті рушив королівським гостинцем до Тризуба, з ним пішли усі лицарі Королегвардії, що доти лишалися в Король-Березі, окрім одного: пан Барістан Зухвалий, пан Джонотор Даррі, князь Левин Дорнійський. Князь Левин узяв провід над дорнійським військом, присланим його небожем — великим князем Дораном, — але казали, що зробив він це тільки після погроз Навіженого Короля, бо той боявся, що дорнійці хочуть його зрадити. У Король-Березі лишився тільки юний Хайме Ланістер.

Про уславлену битву на Тризубі сказано і написано чимало. Усі знають, що два війська зчепилися у битві на броді, який навічно названо Рубіновим за розкидані там рубіни з панцира принца Раегара. Вороги були варті один одного. Раегарова потуга складала близько сорока тисяч, з них десята частина — помазані лицарі; бунтівники мали дещо менше людей, зате гартованіших у битвах, тоді як чимало з Раегарового війська були недосвідчені новаки.

Битва на броді кипіла люто, чимало життів загубилося там навіки. Пана Джонотора Даррі стяли посеред запеклого бою, і так само князя Левина Дорнійського. Але найважливіша смерть була ще попереду.

Зрештою доля битви мала вирішитися князем Робертом і принцом Раегаром, і ось волею богів або примхою випадку — а чи свідомими зусиллями — вони зустрілися на мілині броду. Усі свідоцтва твердять, що двоє лицарів билися верхи, не поступаючись мужністю один одному. Попри усі скоєні злочини, Раегар не був боягузом. Драконовий принц поранив князя Роберта у двобої, але зрештою взяла гору люта звіряча сила Баратеона та його спрага до помсти за спаплюжену честь викраденої нареченої. Робертів келеп знайшов собі ціль; князь устромив залізний дзьоб у Раегарові груди, розсипавши коштовні рубіни, що сяяли на принцовому панцері.

Чимало вояків обох вояцтв негайно припинили бійку і пострибали до річки шукати собі скарбів. А невдовзі почалася втеча та переслідування прибічників короля.

Поранення князя Роберта завадило йому очолити гонитву; її він віддав у руки князя Едарда Старка. Сам Роберт виявив лицарську шляхетність, коли не дозволив добити тяжко пораненого пана Барістана, а натомість прислав власного маестра ходити за видатним лицарем. Таким чином майбутній король здобув гарячу прихильність друзів та союзників — бо мало було на світі таких щедрих та милостивих володарів, як Роберт Баратеон.

Кінець

Летіли птахи, дорогами неслися гінці, розносячи звістку про перемогу при Рубіновому броді. Коли новина досягла Червоного Дитинця, кажуть, Аерис прокляв дорнійців, бо був певний, що Левин зрадив Раегара. Король вислав на Дракон-Камінь свою вагітну королеву Раелу, молодшого сина і нового спадкоємця Візериса, але принцесу Елію змусив лишитися у Король-Березі з Раегаровими дітьми як заручників проти ворожості Дорну. Спаливши живцем попереднього Правицю, князя Челстеда, за погані поради під час війни, Аерис поставив замість нього іншого — алхіміка Россарта, підло уроджену особу, яка не мала чого і порадити, окрім свого шал-вогню та непевного штукарства.

Тим часом на чолі оборони Червоного Дитинця залишився пан Хайме Ланістер. Мури були добре обставлені лицарями та стражниками, що чекали на ворога. Коли перше військо, що прибуло до міста, показало левову корогву Кастерлі-на-Скелі, король Аерис у схвилюванні наказав відчинити браму, бо думав, що старий друг та колишній Правиця нарешті прибув на допомогу, як раніше під час “Сутіндольського Свавілля”. Але князь Тайвин прийшов зовсім не рятувати Навіженого Короля.

Цього разу Тайвин Ланістер стояв за державу проти короля; він рішучо налаштувався звільнити пригнічені королівства від принизливого тягаря божевілля. Опинившись усередині мурів міста, його вояки напали на захисників Король-Берега, і червона кров потекла вулицями. Добірний загін поспішив до Червоного Дитинця на приступ стін і пошук короля Аериса, щоб нарешті вчинити належний правосуд.

Невдовзі Червоний Дитинець піддався, і у кривавому безладі Елію Дорнійську з її дітьми, Раеніс та Аегоном, спіткало страшне лихо. Нестерпно думати, що пролита на війні кров може належати не лише лиходіям, а й невинним душам, і що ті, хто жорстоко спаплюжив і замордував принцесу Елію, уникли правого суду. Невідомо напевне, хто вбив принцесу Раеніс у її ліжечку, хто розтрощив немовляті принцу Аегону голову об стіну. Гуляє поголос, що це наказав сам Аерис, коли дізнався, що князь Ланістер став у війні на бік Роберта. Інші кажуть, що Елія вбила дітей власноруч, боячись того, що зробили б їм убивці її покійного чоловіка.

Правицю Аериса, Россарта, було вбито при дверях потерни під час боягузливої спроби втечі з замку. Останнім з усіх загинув сам король Аерис — від руки єдиного лицаря Королегвардії, що при ньому лишився, пана Хайме Ланістера. Як і його батько, пан Хайме вчинив так, як вважав найкращим для держави — поклав край Навіженому Королю.

Так скінчилося і панування дому Таргарієн, і Повстання Роберта — війна, що припинила майже трьохсотлітню історію Таргарієнів на Залізному Престолі та привела нас у нову золоту добу під ласкаву руку дому Баратеон.

Славне панування

Відколи впала влада дому Таргарієн, держава Вестеросу зазнала розквіту та перемін на краще. Роберт, Перший тако наречений, прийняв під руку розділений чварами Вестерос і швидко зцілив його від численних ран, завданих Навіженим Королем та його сином. Найперше неодружений король узяв шлюб з найвродливішою дівчиною усіх королівств — Серсеєю з дому Ланістер — і тим дарував домові Ланістер ту шану, в якій йому відмовив Аерис. Хоча всі гадали, що тепер князь Тайвин знову стане Правицею, король у далекоглядності своїй віддав цей уряд старому другові та покровителеві — князеві Джону Арину. А мудрий та справедливий князь Арин сумлінною службою допоміг королю привести піддану паству до миру і добробуту.

Втім, не можна сказати, що правління Роберта було таке вже безхмарне. За шість років по його коронуванні проти короля свавільно повстав Балон Грейджой — не за якісь образи, завдані йому чи його підданим, але з пихатого і примхливого марнославства. Князь Станіс Баратеон, середульший брат Роберта, повів проти князя Грейджоя королівські кораблі, тоді як король Роберт очолив могутнє військо. Великі звитяги скоєні були королем Робертом, і силу Пайку зрештою було зламано та скорено. Король примусив Балона Грейджоя — самопроголошеного короля Залізних островів — схилитися перед Залізним Престолом. Запорукою вірності став єдиний живий син князя Балона, якого забрали у заручники.

Нині держава знаходиться у мирі та спокої; всі сподівання, пов’язані зі сходженням Роберта на престол, справдилися. Царювання нашого ясновельможного короля благословилося чи не найдовшим літом за численні роки, що подарувало людові королівств розквіт і багаті врожаї. Ба більше — король та його кохана королева осяяли державу трьома золотокосими спадкоємцями, які мають убезпечити довге панування дому Баратеон. Щоправда, нещодавно проголосив себе Королем-за-Стіною такий собі Манс Розбишака, кривоприсяжець з Нічної Варти; але Варта завжди дарувала швидкий суд тим, хто зраджував її та кидав зухвалий виклик. І цьому королю долею не судиться нічого доброго, як і всім дичацьким королям перед ним.

Хто може знати, чи довго триватиме ця благословенна доба? Історія каже нам, що світ бачив різні часи. Багато тисячоліть минуло від Віку Світанку до дня нинішнього. Поставали і руйнувалися замки, і так само — королівства. Народжувалися посполиті, виростали і ставали до трудів, помирали від старості, хвороби чи раптових негараздів, залишали по собі дітей на ту ж саму долю. Народжувалися принци, виростали і вдягали корони, стрічали смерть у ліжках, на війні чи у двобої, залишали по собі діяння величні, ниці або варті забуття. Світ пізнав лід у Довгу Ніч, світ пізнав вогонь у годину Лиха Валірії. Від Скрижанілого Берега до Асшаю-коло-Тіні наш світ льоду та вогню пишається багатою та славною історією — в якій, утім, чимало ще не відкрито і не спізнано. Якби знайти більше шматочків рукописів маестра Гільдайна — або відкрити інші такі ж незрівнянні (в очах маестрів) скарби вченості — хтозна, які запони невігластва впали б тоді з наших очей. Та лише одне можна сказати напевне. З плином років у наступному тисячолітті — і тих, що настануть по ньому — ще чимало людей народиться, житиме і помре, і продовжить творити історію таку ж дивну, складну та непоборно звабливу, як та, що моє сумирне перо виписує зараз перед вами.

Жодна людина не скаже з певністю, що їй наготувало майбутнє. Все ж, може статися, знання того, що вже відбулося, допоможе нам почасти уникнути помилок наших пращурів, наслідувати їхні успіхи та досягнення, і відтак вибудувати світ, який знатиме кращу злагоду, для наших дітей, дітей їхніх дітей і усіх наступних поколінь.

Нині ж в ім’я преславного короля Роберта, Першого тако нареченого, дозвольте вашому сумирному слузі скінчити оповідь про історію королів Семицарства Вестеросу.

Семицарство

Північ

Велетенський та суворий край Королів Зими — Старків зимосіцьких — вважається найпершим і найстарішим з семи королівств Семицарства, бо саме він простояв нескореним завойовниками найдовше в історії Вестеросу. Своєрідність устрою та історії відділяють і відрізняють Північ від її південних сусідів.

Нерідко почуєш, що Північ площею переважає інші шість королівств, разом узяті, але правда є не такою разючою — Північ, що знаходиться нині під владою дому Старк, господарів Зимосічі, обіймає трохи більше як третину всієї держави. Починаються володіння Старків на південній межі Перешийку і простягаються на північ аж до Нового Дарунку (що колись був їхнім, доки король Джаяхаерис І не переконав Зимосіч віддати ті землі Нічній Варті). Є на Півночі величезні пущі, овіяні вітрами рівнини, горби та долини, скелясті морські береги, увінчані сніговими шапками гори. Північ — холодна країна; більшість її складають болотяні пустки та пласкі полонини, що на північних кордонах поступаються негостинним горам, і врожаї тут збирають далеко бідніші, ніж з плодючих ланів півдня. Сніг на Півночі може впасти навіть улітку, а взимку він стає могилою для всього живого.

Вже кілька століть існує звичай казати про “сім королівств” Семицарства Вестеросу. Він походить від семи справжніх великих королівств, які владарювали майже над усім Вестеросом нижче Стіни у роки перед Аегоновим Завоюванням. Та навіть і тоді назва ця не була безпомилковою, бо одне з “королівств” (Дорн) корилося великій княгині замість короля, а власне “королівство” Аегона Таргарієна на Дракон-Камені не рахувалося в їхньому числі.

І все ж звичай такий існує, люди так казали і кажуть, як ми кажемо про Сто Королівств прадавніх часів, хоча у жодну добу Вестерос не було поділено на сто незалежних держав. Отже, попри всі похибки, нам доведеться миритися з загальним слововжитком і говорити про “сім королівств” держави Семицарства.

Біла Гавань, єдине справжнє місто на Півночі, водночас є найменшим з великих міст у Семицарстві. З містечок Півночі найпомітнішими є зимівник попід мурами Зимосічі та Курганище у Курган-Полі. Перший навесні та влітку стоїть майже порожній, зате восени та взимку аж репає від людей, що шукають захисту і милості Зимосічі у голодні жорстокі часи. На зимівлю туди прибувають не лише посполиті з навколишніх сіл та хуторів, але й численні сини та доньки верховинних родів — коли у їхніх горах починає сніжити по-справжньому, чимало з них тікають до зимівника, шукаючи порятунку.

Курганище теж влаштоване не зовсім звичайно — його колись побудували як місце великих зборів біля підніжжя кургану, де нібито поховано Першокороля, володаря над усіма першолюдьми, якщо вірити переказам давнини. Стоячи посеред широкої та порожньої рівнини, містечко нівроку розквітло завдяки вмілому порядкуванню князів Турстанів — вірних значкових дому Старк, які правлять Курганищем в ім’я своїх зверхників від часів падіння Курганних Королів.

Іржавий вінець на гербі дому Турстан означає, що вони виводять своє походження від Першокороля та Курганних Королів, які правили згодом. Старі перекази, записані у праці Кенета “Проводи мертвих”, твердять, що на Великий Курган накладено пристріт, який не дозволяє жодній живій людині змагатися з Першокоролем за владу. Пристріт перетворює усіх шукачів його титулу на моторошні живі трупи, висмоктуючи життєву силу. Звісно, то лише казка, проте кревна спорідненість Турстанів з Курганними Королями давнини сумнівів не викликає.

Люд Півночі загалом складається з прямих нащадків першолюдей, з лише невеличким домішком крові андалів, які свого часу затопили собою королівства півдня. Первісна мова першолюдей — відома як “прадавня мова” — нині лунає тільки з вуст дичаків поза Стіною; багато інших надбань та звичаїв забулися теж (і серед них вельми похмурі, от як звичай вклонятися богам, вішаючи випатрані тіла або нутрощі злочинців і зрадників на гілках оберіг-дерев).

Все ж північани зберегли певну частину старих звичаїв у повсякденному житті; воно в них вельми нелегке і неабияк гартує людей, тож задоволення та розваги, що вважаються на півдні шляхетними, північани ставлять далеко нижче полювання та хвацьких сутичок, які їм смакують найбільше.

Лицарські звання на Півночі зустрінеш нечасто, і турніри з їхніми розкошами та шляхетними звичаями вище Перешийка знайти важче, ніж у курки зуби. Північани вміють битися верхи бойовими списами, але рідко виїжджають на кінний герць для забави, віддаючи перевагу бугуртам, які в них ледь відрізняються від битв. Існують згадки про змагання, що тривали половину дня і лишали поля витоптаними, а села сплюндрованими. У таких бугуртах нерідко стаються тяжкі поранення, та й смерть бійців нікого не дивує. Пишуть, що у великому бугурті в Остань-Огнищі року 170 по А.З. загинуло не менше як вісімнадцятеро, а два з половиною десятки вояків лишилися наприкінці тяжко скаліченими.

Північан вирізняють навіть прізвища шляхетних домів, бо першолюди користувалися іменами короткими, простими, лункими; такі прізвища, як Старк, Вуль, Умбер або Дужак походять від часів, коли андали не мали на Північ жодного впливу.

Один визначний звичай, котрий північани шанують понад усі інші, є гостьове право — неписана обіцянка гостинності, згідно з якою господар не чинить шкоди гостю під своїм дахом, а гість не чіпає господаря. Андали теж мали подібну звичку, але в їхніх південських головах вона не стояла так високо над рештою неписаних законів. У своїй праці “Правий і неправий суд на Півночі: вироки трьох князів Старків” маестер Егберт зазначає, що злочини з порушенням гостьового права на Півночі стрічаються рідко, але засуджуються так суворо, як найпідступніші зради. Лише вбивство родичів вважається гріхом, рівним за тяжкістю порушенню закону гостинності.

На Півночі є оповідка про Щура-Куховара, що подав комусь із андальських королів — на одну думку, королю Скелі Тайвелу ІІ, а на іншу, королю Гори і Долини Озвелу І — плоть сина самого короля, запечену в пиріг. За це боги покарали його, перетворивши на чудовисько — страшного щура, що їсть своїх власних виплодків. Але кара була накладена не за вбивство сина короля, не за згодування його батькові, а за порушення гостьового права.

Королі Зими

З пісень та переказів відомо, що Старки на Зимосічі правили величезними теренами вище Перешийка протягом останніх восьми тисяч років, величаючи себе Королями Зими у часи прадавні або Королями-на-Півночі у пізніші століття. Панування їхнє стрічало не саму лише покору; в численних війнах Старки розширювали володіння, зміцнювали свою владу або мусили відвойовувати землі, відхапані тими чи іншими бунтівниками. Королі Зими були суворими людьми і жили у суворі часи.

Старовинні думи, знайдені серед найдавніших записів у сховищах Цитаделі Старограду, розповідають, як один Король Зими вигнав велетнів з Півночі, а інший подолав перевертня Гавена Сірововка та його родичів у “лютій Вовчій Війні”, але чи існували ті королі, чи билися вони в тих війнах — про те ми маємо лише непевне слово співців.

Більше свідчень існує про війну між Королями Зими та Курганними Королями на півдні, які величалися Королями Першолюдей і вимагали собі влади над усіма першолюдьми у всіх землях, ба навіть над самими Старками. Рунічні записи розповідають, що їхні збройні змагання, співцями наречені Тисячолітньою Війною, насправді тривали у вигляді низки дрібних чвар хіба що років двісті, а скінчилися тоді, коли останній Курганний Король став на коліна перед Королем Зими і віддав йому руку доньки у шлюбі.

Але і тоді Зимосіч ще не запанувала над усією Північчю — лишалося ще чимало дрібних корольків, що тримали під рукою терени більші й менші. Старкам знадобилися тисячі років та безліч воєн, щоб подолати усіх до останнього, і все ж вони впоралися; заразом зникло назавжди чимало пихатих сімейств, які пишалися старими родоводами.

Серед домів, що перетворилися з королівських на значкових, рахуються Кремінці на Щербленому Горбі, Лупаки на Чорноставі, Умбери у Остань-Огнищі, Кляски у Старозамку, Гловери у Жбирі-в-Пущі, Риболови на Каменястому Березі, Ристярі у Бурчаках … а можливо, навіть і Чорноліси у Крукоберезі, чиї родинні оповіді стверджують, що вони колись правили трохи не всією вовчою пущею, доки Королі Зими не вигнали їх з власної землі (певні рунічні написи підтверджують ці оповіді, якщо довіряти тлумаченням маестра Варнави).

Літописи, знайдені у сховищах Нічної Варти при Ніч-Кромі (ще до його занедбання), оповідають про війну за Зміїв Ріг, у якій Старки подолали Короля-Варга та його союзників-нелюдей — дітей лісу. Коли впала остання твердиня Короля-Варга, його синів поклали під меч, а разом усіх звірів та зеленовидців; доньки ж дісталися на здобич переможцям.

Дім Зеленогай, дім Вежак, дім Бурштин та дім Мороз зустріли схожий кінець разом з двома десятками менших домів та дрібних корольків, чиї імена втрачені у літописах. Та все ж найзапеклішим ворогом Зимосічі були, поза сумнівом, Червоні Королі у Жахокромі — зловісні володарі дому Болтон, чиї маєтності за давніх часів простягалися між річкою Остань та Білим Ножем на південь аж до Овечих Лобів.

Ворожість між домами Старк і Болтон, кажуть, бере початок ще у Довгу Ніч. Війн між двома старими родами сталося — не злічити, і не всі вони кінчалися перемогою дому Старк. Писано, що король Ройс Болтон, Другий тако наречений, захопив і спалив саму Зимосіч; його тезко та нащадок Ройс IV (якого історія запам’ятала Ройсом Червоноруким за звичку занурювати голу руку в черева полонених ворогів і витягати назовні їхні нутрощі) зробив те саме за три століття по ньому. Про інших Червоних Королів оповідають, що вони робили киреї зі шкіри принців дому Старк, яких полонили та оббілували.

І все ж зрештою навіть Жахокром схилився перед могутністю Зимосічі, і останній Червоний Король, відомий літописцям під іменем Рогар Мисливець, присягнув на вірність Королям Зими і надіслав синів заручниками до Зимосічі, коли перші андали саме перетинали вузьке море у своїх лодіях.

Після поразки Болтонів, останніх суперників дому Старк, найбільші загрози володінням Старків надходили з моря. Північний кордон Старкових маєтностей захищала Стіна і воїни Нічної Варти, тимчасом як на півдні єдиний шлях крізь багви Перешийку біг повз потрощені башти і загрузлі в болоті мури великої твердині Калин-Коп. Навіть коли Калин-Коп належав Болотяним Королям, їхні болотні піддані міцно стояли супроти будь-якого нападника з півдня. Коли на котрогось із південських правителів нападала примха пробитися на Північ, болотники при потребі єднали сили з Курганними Королями, Червоними Королями і Королями Зими та разом давали одкоша. А коли король Рікард Старк додав Перешийок до своїх маєтностей, Калин-Коп набув ще більшої ваги — відтоді він став рубежем оборони всієї Півночі від нападників півдня. Небагато сміливців пробували прорвати заслін, і в літописах не згадується ніхто, кому б це вдалося.

Проте довгий та вищерблений берег Півночі з моря лишався вразливим і на сході, і на заході. Саме там силу Зимосічі випробовували найбільше: на заході — залізняки, а на сході — андали.

Перетинаючи вузьке море сотнями і тисячами, андали висаджувалися з лодій на Півночі так само, як на півдні. Та хай де вони обирали місце висадки, Старки або їхні значкові налітали на них і скидали назад у море. Король Теон Старк, відомий у літописах як Голодний Вовк, відвернув найбільше з вторгнень, коли уклав союз із Болтонами і разом з ними ущент розбив андальського ватажка Аргоса Семизіркового в битві при Плакун-Воді.

Здобувши перемогу, король Теон зібрав власні кораблі й перетнув вузьке море до берегів Андалосу, везучи тіло Аргоса прив’язаним до носа свого значкового корабля. Там, кажуть, він скоїв вельми криваву помсту: спалив два десятки сіл, захопив три панські вежі та укріплений септ, а також поклав кількасот людей під меч. Голови убитих Голодний Вовк забрав собі за здобич, повіз назад до Вестеросу і поставив на палях уздовж берега похмурою засторогою наступним загарбникам. (У пізніші часи свого кривавого королювання Теон вже сам захопив Три Сестри і висадив військо на Пальцях, але ненадовго утримав завойоване. Король Теон боровся і з залізняками на заході — вигнав їх з півострова Кракен і Ведмежого острова. Також він придушив бунт у Бурчаках і разом з Нічною Вартою влаштував виправу за Стіну, яка знесилила і знекровила дичаків на ціле покоління.)

Ще як андали не прийшли на Вестерос, король Джон Старк змурував Вовче Лігво для захисту гирла Білого Ножа від наскочників та людоловів з-за вузького моря (одні вчені книжники пишуть, що то були ранні андальскі нападники, а інші — що пращури ібенійських мешканців або навіть работорговці з Валірії та Волантису).

Згадана стародавня твердиня, осередок довгої низки кривавих сутичок, упродовж століть переходила з рук одного панівного дому до іншого (рахуючи Сіростарків — гілку самого дому Старк, а також Кремінців, Лупаків, Цибанів, Гаїв, Клясків та Ясенів). Під час війн між Зимосіччю та андальськими королями Гори і Долини фортецю Вовче Лігво обложив Старий Сокіл — Озгуд Арин. Його син, Озвин Кіготь, захопив її та віддав вогню. Згодом вона зазнала нападу піратських ватажків з Трьох Сестер та людоловів з Порогів. І лише коли за кілька тисяч років перед Завоюванням вигнанці Мандерлі прибули на Північ і склали присяги Старкам у Вовчому Лігві, питання оборони Білого Ножа — річки, що вела нападників у саме серце Півночі — було нарешті розв’язане побудовою Білої Гавані.

Перед тим, як на березі Чорноводи постав Король-Берег, найновішим великим містом у Семицарстві була Біла Гавань. Побудовано місто було товстим гаманом родини Мандерлі, привезеним з Обширу, звідки їх випхав у вигнання князь Лорімар Пик за наказом короля Персеона ІІІ Теплича, який боявся зростання впливу родини в Обширі. Біла Гавань має більше спільного з вишуканими замками та вежами Обширу, ніж з твердинями Півночі; кажуть, що Новий Замок змурували схожим на Твердосоння, яке Мандерлі втратили у вигнанні.

Західний берег Півночі теж часто обсідали наскочники-грабіжники. Чимало війн Голодний Вовк починав не з власної волі; король мусив ставати до оборони, коли на його західні береги під прапорами Харрага Гинея, короля Залізних островів, налітали лодії з Великого Вика, Старого Вика, Пайка та Косача. Деякий час на Каменястому Березі мусили вклонятися Харрагові та його залізнякам, вовча пуща стояла випалена цілими просіками, а Ведмежий острів служив опорою для наскоків, бо знаходився у руках чорносердого Харрагового сина, Равоса Ґвалтівника. Хоча Теон Старк власноруч убив Равоса і вигнав залізняків зі своїх берегів, згодом вони повернулися під проводом Харрагового онука — Еріха Орла, а тоді знову під проводом Старого Кракена Лорона Грейджоя, котрий повернув собі Ведмежий острів та півострів Кракен (король Родрік Старк забрав собі перший після смерті Старого Кракена, тоді як за другий довелося ще битися його синам і онукам). Війни між Північчю та залізняками чинилися і згодом, але вже не такі запеклі.

Верховинні роди

Роди північних верховин уславлені повагою до законів гостинності. Дрібні князьки, що очолюють ті роди, змагаються один з одним, хто щедріше та пишніше вшанує дорогого гостя. Верховинні роди — розселені на гірських узвишшях та полонинах за вовчою пущею, а також по берегах Крижаної затоки і деяких річок Півночі — присягають на вірність Старкам, але їхні недоречні незгоди в часи минулі нерідко змушували князів зимосіцьких, а перед ними і Королів Зими, надсилати збройні загони у гори для придушення кривавого розбрату (про що збереглася пам’ять у таких піснях, як “Чорні шишки” та “Вовки серед гір”) або викликати вождів до Зимосічі для суперечок перед своїм судом.

Наймогутнішим серед північних родів вважається рід Вуль — риболовів, що мешкають уздовж берегів Крижаної затоки. Ненависть їхня до дичаків зрівняється хіба з їхньою ж ненавистю до залізняків, які часто налітали на береги затоки, палили їм маєтності, забирали врожай, а дружин та доньок обертали на робів і дружин з солі. Великі шматки Каменястого берега, Ведмежого острова, Змієвого Рогу, півострова Кракен у той чи інший час перебували під залізняцькою владою. А півострів Кракен, найближчий до Залізних островів, і поготів міняв господарів так часто, що чимало маестрів вважають його мешканців за кров’ю ближчими до залізняків, ніж до північан.

Літописи Півночі твердять, що Родрік Старк забрав Ведмежий острів у залізняків, вигравши його в борцівському двобої; це може бути і правда з огляду на те, як часто королі Залізних островів мусили доводити своє право носити вінець плавникового дерева власною силою та мужністю. Поміркованіші вчені піддають це твердження сумнівові, вважаючи, що коли якась “боротьба” і мала місце, то велася вона гострим словом замість дужих рук.

Каміняки Скагосу

Попри століття чвар і усобиць, верховинні роди зазвичай лишалися вірними Старкам у війні та мирі, чого не можна сказати про лютих та диких мешканців Скагосу — вкритого горами острова на схід від Тюленячої затоки.

Інші північани не надто високої думки про скагоських краян і всіх укупі кличуть “скагами”. Самі ж скагосці величають себе “каміняками”, посилаючись на те, що прадавньою мовою “скагос” означає “камінь”. Великі на зріст, волохаті (деякі маестри вважають, що кров скагосців містить домішок ібенійської; інші виводять їхнє походження від велетнів), смердючі, вбрані у шкури, хутра та невичинену шкіру, ще й буцімто наїзники однорогів — про скагосців гуляє багато чорних чуток та побрехеньок. Кажуть, що вони досі віддають оберіг-деревам людські жертви, приманюють кораблі на загибель облудними вогнями, а взимку бенкетують людською плоттю.

Імовірно, скагосці колись справді не цуралися людської плоті, проте чи зберігся цей звичай донині — про це багато сперечаються. “Край світу” — зібрання казок та переказів від маестра Бальдера, котрий служив воєводі Східної-Варти-біля-Моря під час шістдесятирічного правління князя-воєводи Озріка Старка — ось наше головне джерело знань про скагосців, рахуючи і “Учту на Скане”, коли скагоські бойові кораблі напали на менший острів Скане, найближчий до них, зґвалтували і викрали усіх сканських жінок, а сканських чоловіків порізали і влаштували з їхньої плоті учту, що тривала два тижні. Правда то чи ні, але Скане донині лишається порожнім, хоча розкидані камені та порослі бур’яном підмурки свідчать, що колись на тих вітристих пагорбах та кам’янистих берегах таки жили люди.

“Однорогів” Скагосу маестри Цитаделі свого часу полюбляли брати на кпини. “Ріг однорога”, що час від часу привозили безсовісні купці, щоразу виявлявся рогом особливого кита, на якого полюють китобої Ібу. Проте подеколи маестри Східної Варти все ж бачили і роги іншого роду — начебто привезені зі Скагосу. Кажуть також, що мореплавці, які насмілювалися торгувати на Скагосі, побіжно бачили каміняцьке панство верхи на великих, волохатих, рогатих чудовиськах, на своїх міцних ногах здатних видиратися навіть гірськими схилами. Живий зразок такої істоти — чи принаймні кістяк — здавна шукають для вивчення, але жодного донині ще не привозили до Цитаделі Старограду.

Хоч і рідко бачені поза своїм островом, все ж каміняки колись мали звичай перетинати Тюленячу затоку і торгувати, а ще частіше грабувати на Вестеросі — доки король Брандон Старк, Дев’ятий тако наречений, не зламав їхню силу раз і назавжди, знищив кораблі й заборонив ходити у море. А відтак протягом майже усієї літописної історії каміняки лишалися віддаленим, відрізаним від світу дикунським плем’ям; мандрівники, що ступали на їхні береги у пошуках торгівлі, швидше знаходили свою смерть. Коли ж скагосці погоджувалися торгувати, то на обмін за жаданий ними крам пропонували шкури тварин, обсидіанові ножі, площики стріл і, певно ж, “роги однорогів”.

Служили скагосці також і в Нічній Варті. Більше як тисячу років тому один з Куців (роду, що на Скагосі вважається за панство) певний час був князем-воєводою, а в “Літописі Чорного Кентавра” згадується один зі Станів (ще однієї скагоської родини), котрий піднявся до першого розвідника Варти, але невдовзі помер.

Старки нерідко мали клопіт зі Скагосом — спершу королями, коли намагалися його завоювати, а потім князями, коли силувалися втримати вірність каміняків присязі. Ось і вельми нещодавно, за королювання Даерона ІІ Таргарієна (Даерона Ласкавого), острів повстав проти влади господарів зимосіцьких. Бунт тривав кілька років і забрав кілька тисяч життів, у тому числі життя Бартогана Старка, князя на Зимосічі (на прізвисько Барт Чорномеч), перш ніж його нарешті придушили.

Болотники Перешийку

Останнім (і найменш шанованим у очах багатьох) з племен Півночі є плем’я мешканців боліт Перешийку. Болотники відомі своїми пливкими острівцями, на яких влаштовують хатини і навіть панські палати. Плем’я те хитромудре, на зріст невеличке (хтось вважає, що з-за шлюбів з дітьми лісу, але вірогідніше з-за злиденного харчу, бо у мокрих низинах та солоних багвах Перешийку не росте ніяке збіжжя, тому болотники харчуються головне рибою, жабами та ящірками), показуватися нікому не любить і всі свої таємниці береже для себе.

Річковики, що живуть у землях одразу на південь від Перешийка, оповідають, що болотники дихають у воді, мають перетинчасті руки та жаб’ячі ноги, змащують отрутою свої сандолі та стріли. Останнє твердження, мусимо сказати, є правдивим; чимало купців привозили звідти до Цитаделі рідкісні трави та рослини з чудернацькими властивостями, бо маестри завжди прагнуть краще вивчити такі речі та їхню цінність для людей. Що до решти, то правди там нема ані крихти — болотники є такими самими людьми, лише на зріст меншими за інших, хай навіть і живуть у такий спосіб, як ніхто інший в Семицарстві.

Дуже давно, кажуть нам літописи, над болотниками правили Болотяні Королі. Співці розповідають, як вони їздили верхи на левоящерах з величезними жаб’ячими сандолями замість списів, але то є щирі вигадки. Чи були Болотяні Королі справжніми королями того штибу, який ми знаємо? Архімаестер Ейрон пише, що болотники сприймали своїх королів радше як перших серед рівних і часто-густо вважали обдарованими доторком старих богів — наприклад, очима незвичайних відтінків або вмінням розмовляти з тваринами, яким славилися діти лісу.

Хай там що було в давнину, але останню людину, яку величали Болотяним Королем, убив король Рікард Старк (за веселу вдачу кликаний на Півночі Вовком-Реготуном). Доньку вбитого король узяв собі за дружину, відтак болотники стали на коліна і визнали владу Зимосічі. У минулі відтоді століття болотники стали непохитними союзниками Старків під проводом Тросків з Сіроводця.

Князі на Зимосічі

Після Завоювання та з’єднання семи королівств у одне Семицарство Старки стали величатися Оборонцями Півночі, присягнули на вірність і покору Залізному Престолові, але у власних маєтностях лишилися повновладними господарями, хіба що не королями за титулом. Хоча Торген Старк склав перед Завойовником стародавню корону Королів Зими, його сини не схвалили ярмо Таргарієнів, і дехто з них навіть подейкував про бунт під прапором Старків, зі згоди князя Торгена чи без неї.

Чи посилилася нелюбов до Таргарієнів намаганнями королеви Раеніс зшити докупи нове королівство шлюбами між великими домами — про те ми залишаємо судити читачеві. Як доньку Торгена Старка віддали заміж за юного та безталанного князя Долини — то добре відома історія; їхнє одруження було якраз одним з низки “миротворчих” шлюбів, укладених Раеніс. Але у Цитаделі збереглися листи, де згадується, що Старки погодилися на нього лише після запеклого опору, і що брати нареченої рішуче відмовилися відвідати весілля.

Трохи згодом Старкам завдали нової образи Старий Король та королева Алісанна, змусивши відкраяти Новий Дарунок на користь Нічної Варти; це є можлива причина, чому князь Елард Старк став на бік Корліса Веларіона та принцеси Раеніс на Великій Раді року 101-го по А.З.

Хоча нині пишуть, що Старки радо та охоче віддали Дарунок на поміч Нічній Варті, і що переконувати їх майже не довелося, насправді все сталося зовсім інакше. Листи від брата князя Старка до Цитаделі, де він прохає маестрів навести приклади проти примусового дарування власності, свідчать поза всяким сумнівом, що Старки вельми неохоче відгукнулися на прохання короля Джаяхаериса. Можливо, Старки боялися, що під владою замку Чорного Новому Дарунку загрожує неминучий занепад, бо Нічна Варта завжди опікувалася головне справами на півночі, не вельми переймаючись долею своїх південних чиншовиків. Саме так і сталося невдовзі; нині Новий Дарунок майже знелюднів завдяки занепаду самої Варти та дедалі більшій данині, яку збирають з тих земель наскочники з-за Стіни.

Ми вже обговорювали участь дому Старк у подіях “Танку драконів”. Треба згадати, що князь Креган Старк здобув чимало нагород за непохитну підтримку короля Аегона ІІІ… хай навіть і не отримав у свою родину шлюб з принцесою крові, про який домовлено було “Угодою льоду та вогню”, укладеною злощасним принцом Джакаерисом Веларіоном, що прилетів до Зимосічі верхи на драконі.

Після “Танку драконів” вірність Старків Таргарієнам помітно зросла. Так, син і спадкоємець князя Крегана Старка бився під корогвами Таргарієнів, коли Юний Дракон намагався завоювати Дорн. Рікон Старк був відважним воїном, його звитяги описані королем Даероном у “Завоюванні Дорну”, а Ріконову загибель під Сонцесписом у одній з останніх битв оплакували на Півночі ще багато років з-за негараздів, які обсіли князівство за правління його зведених братів.

У наступні десятиріччя Північ спіткало придушення Старками бунту на Скагосі, відновлення хижих наскоків залізняків під проводом Дагона Грейджоя, вторгнення дичаків на чолі з Раймуном Рудобородом, Королем-за-Стіною, року 226-го по А.З. Всі згадані події забирали життя когось зі Старків. І все ж родина загалом трималася на вершині влади та могутності — вірогідно, з-за рішучої налаштованості князів зимосіцьких не дозволити втягнути себе у оборудки та чвари двору південських королів. Коли родовід Старків трохи не урвався зусиллями Навіженого Короля Аериса після викрадення Раегаром Ліанни, деякі нерозважливі людці поклали вину за те на покійного князя Рікарда, чиї кревні та дружні союзи з півднем мали на меті спільні дії великих домів у відповідь на злочини Навіженого Короля.

Зимосіч

Найвеличнішим замком на Півночі є Зимосіч — панський стіл Старків аж від Віку Світанку. Переказують, що Брандон Будівник вимурував Зимосіч після зими завдовжки у людське покоління, відомої під назвою Довга Ніч, як непохитну твердиню для своїх нащадків — Королів Зими. Але Брандонові Будівнику приписують надто неймовірне число величних споруд (Штормолам і Стіна — ось лише два найвідоміших приклади), збудованих протягом кількох людських життів. Тому найвірогідніше, що то усна пам’ять перетворила якогось стародавнього короля або кількох королів дому Старк (бо за довгий час правління сімейства Брандони у ньому не переводилися) зі справжніх осіб на казкових звитяжців.

Замок вирізняється серед інших тим, що Старки не стали вирівнювати ґрунт, коли закладали його підмурки та мури. Вірогідно, так сталося тому, що будували його частинами у різні роки та століття, а не замислили одразу як одне ціле. Деякі вчені мужі підозрюють, що колись Зимосіч могла складатися з багатьох кільцевих городищ, з’єднаних між собою, але за численні століття майже всі свідоцтва про це геть зникли з очей.

Внутрішній мур, колись єдиний для захисту замку, має вік приблизно дві тисячі років, а деякі його ділянки, можливо, і старіші. Згодом навколо викопали рів, а за ним збудували другий мур, створивши навколо замку грізне захисне кільце. Внутрішній мур вивищується на сотню стоп, зовнішній — на вісімдесят; будь-який нападник, що зуміє захопити зовнішній мур, опиниться під градом списів, каміння та стріл з внутрішнього, зайнятого оборонцями замку.

Зовнішній мур Зимосічі поставили у останні два десятилітя правління короля Едріка Снігоборода. Хоча Едрік уславився правлінням тривалістю мало не століття, на старість розум його затьмарився, а воля похитнулася. Різноманітні зловмисники, бачачи таку справу, спробували відхапати собі ласий шмат у непевні для королівства часи. Найбільша загроза походила від Едрікових численних — і незгідливих між собою — нащадків, але й інші спробували скористатися нагодою; серед них були залізняки, людолови з-за вузького моря, дичаки і північні шукачі влади на кшталт Болтонів.

Усередині мурів замок розкинувся на кілька морг землі, складаючись з численних споруд, як з’єднаних, так і поставлених окремо. Найстаріша з них — давно покинута вежа, кругла і приземкувата, вкрита химерними подобами — відома під назвою Першовежа. Дехто вважає назву за знак, що її поставили першолюди, хоча маестер Кенет беззаперечно довів, що перед з’явою андалів вона існувати не могла, бо першолюди та ранні андали ставили кутасті башти і фортеці, тоді як круглі з’явилися згодом.

Вченому окові споруди Зимосічі видаються строкатою сумішшю різних часів та прийомів будівництва. Величезні простори замку містять не лише будівлі, але й відкриті ділянки. Насамперед, аж три морги обіймає прадавній божегай, де за переказами молився богам ще Брандон Будівник. Правда то чи ні, але вельми поважного віку гаю ніхто не заперечить. Звісно, на користь божегаєві те, що росте він серед гарячих джерел, які захищають дерева від найлютіших зимових морозів.

Ми можемо сміливо відкинути твердження Грибочка у його “Свідоцтвах”, що дракон Вермакс відклав яйця десь у глибинах крипт Зимосічі, де вода гарячих джерел тече найближче до мурів, поки його вершник перемовлявся з Креганом Старком наприпочатку “Танку драконів”. Як зазначає архімаестер Гільдайн в уривках своїх розвідок, немає жодної згадки, що Вермакс колись відклав хоча б одне яйце, відтак треба гадати, що він не був самицею. Віра, що дракони вміють міняти стать, є помилковою, як пише у своїй “Правді” маестер Ансон; походить вона від неправильного розуміння обачливо-уникливих виразів, яким септон Барт надавав перевагу, змальовуючи для втаємничених істини вищих таїнств.

Саме наявність гарячих джерел — що розкидані усюди навколо Зимосічі — може бути головною причиною, чому першолюди від початку обрали оселитися саме тут. Легко уявити собі, наскільки коштовним є джерело води — ще й гарячої — посеред морозних жахіть північної зими. У останні століття Старки подбали звести споруди, які дозволили скористатися теплом джерел для обігріву замкових помешкань.

Доведено, що гарячі джерела на кшталт тих, що течуть під Зимосіччю, живляться теплом розжареного горнила світу — тим самим теплом, яке утворило Чотирнадцять Вогнів і димливу гору Дракон-Каменя. Все ж поспільство Зимосічі та зимівника при ній замку від часу твердить, що джерела зігріваються подихом дракона, який спить у глибині під замком. Ця побрехенька ще сміховинніша за твердження Грибочка і не заслуговує жодної уваги.

Стіна і за Стіною

Нічна Варта

Неповторною окрасою Семицарства є Нічна Варта — присяжне братство, яке захищає Стіну впродовж століть і тисячоліть, а народилося внаслідок Довгої Ночі — зими завдовжки у покоління, коли на царину людей насунулися зловісні Інші й трохи не поклали їй край.

Історія Нічної Варти тягнеться з далекого минулого. Казки та бувальщини все ще згадують “чорних лицарів” Стіни та їхній шляхетний поклик. Але Вік Звитяжців давно минув, та й Інші не показувалися вже вісім тисяч років, якщо навіть колись існували.

Відтак рік за роком Варта меншала і занепадала. Навіть з власних її літописів видно, що занепад почався і тривав ще задовго до доби Аегона Завойовника та його сестер.

Хоча чорні братчики Варти все ще стережуть царину людей так відважно та шляхетно, як тільки можуть, нинішні небезпеки походять не від Інших, упирів, велетнів, зеленовидців, варгів, перевертнів та інших чудовиськ з дитячих казок, а від варварських племен дичаків, озброєних кам’яними сокирами та довбнями; звісно, то люті й завзяті дикуни, але не моторошні чудовиська, а звичайні люди, яким не під силу змагатися з навченими вояками бойового братства.

Проте так було не завжди. Правду кажуть у старих оповідях чи ні, але першолюди і діти лісу (ба навіть велетні, якщо слухати співців) боялися чогось гіршого — аж так, що почали будувати Стіну. Велична ця споруда, хай яка проста у будові, справедливо рахується серед найбільших див цього світу. Можливо, її перші підмурки були складені з каменю — про це маестри не дійшли згоди — але нині на п’ятсот верст, скільки бачить око, тягнеться сама лише крига. Брали її свого часу з найближчих озер — першолюди різали лід на великі брили, тягли до Стіни на санях і там одну за одною встановлювали на місце. Нині, за тисячі років по тому, Стіна височить на сім сотень стоп у найвищому місці (хоча впродовж п’яти сотень верст гуляє вниз та вгору, повторюючи обриси місцевості).

Переказують, що Стіну допомагали мурувати велетні, чималою своєю силою підіймаючи та припасовуючи крижані брили. Може, якась крихта правди тут і є, хоча у казках велетням приписують вищий зріст та більшу силу, ніж вони мали насправді. У тих самих переказах також згадується, що діти лісу — які самі ніколи не будували мурів ані кам’яних, ані крижаних — доклали до будівництва своїх таємних чар. Але такі свідчення мають сумнівну цінність у очах вченого.

У тіні велетенської крижаної перешкоди Нічна Варта змурувала для себе дев’ятнадцять твердинь, вельми несхожих на звичні замки Семицарства, бо їм бракує захисних мурів та інших подібних споруд для власного захисту. (Стіни більше ніж досить для оборони від будь-якої загрози з півночі, а на півдні, як твердить Варта, вона не має ворогів.)

ЗАМКИ НІЧНОЇ ВАРТИ

Населені:

• Тіньова Вежа
• Замок Чорний (нині стіл князя-воєводи Варти)
• Східна-Варта-біля-Моря

Покинуті:

• Західна-Варта-біля-Мосту
• Чатовисько
• Сірий Сторож
• Кам’яні Двері
• Паморозь-Горб
• Крижаний Слід
• Ніч-Кром
• Глиб-Озеро
• Королевина Брама (колись звався Сніг-Брамою, але був перейменований на честь Ласкавої Королеви Алісанни)
• Дубощит
• Лісова-Варта-біля-Ставу
• Соболиний
• Шержінь-Брама
• Довгий Курган
• Смолоскипи
• Зелений Сторож

Найбільшим та найстарішим з цих замків є Ніч-Кром, який залишили вже два століття тому, бо Варта значно зменшилася у числі, і величина замку зробила його обтяжливим для утримання. Маестри, які служили у Ніч-Кромі за часів його використання, залишили записи про численні розширення та добудови замку впродовж століть; від перших його споруд лишилися хіба що найглибші льохи, вирізьблені просто у скелі під ногами.

За багато тисяч років, що Ніч-Кром простояв головним стольцем Нічної Варти, навколо нього склалося чимало казок та оповідей; деякі згадано у праці архімаестра Хармуна “Вартові на Стіні”. Найстаріші з них оповідають про Короля Ночі — тринадцятого князя-воєводу Нічної Варти, який буцімто узяв собі до ліжка бліду, як смерть, чародійку і оголосив себе королем. Тринадцять років Король Ночі та його “труповида королева” правили разом, доки їхній владі не поклав край Король Зими — Брандон Боритель (кажуть, у союзі з Королем-за-Стіною Джорамуном); згодом саме ім’я Короля Ночі було за його наказом витерте з людської пам’яті.

Архімаестри у Цитаделі загалом відкидають ці побрехеньки — хоча дехто припускає існування князя-воєводи, який у вранішню добу Варти спробував викраяти собі королівство. Хтось вважає, що “труповида королева” — то була жінка з Курган-Поля, донька Курганного Короля, самовладного пана у землях, вкритих старими могилами, які людська уява мимоволі пов’язала з ним і його родиною. Короля Ночі у різних переказах вважали то Болтоном, то Дрівоступом, то Умбером, то Кремінцем чи Нореєм, ба навіть Старком. На те, втім, немає жодних підстав; певно, як у всіх казках, оповідачі з власної волі робили його тим, ким хотіли бачити.

Нічна Варта, яку можна з певністю назвати першим військовим братством у землях Семицарства (бо найперший обов’язок її братчиків — захищати Стіну, задля чого всі вони навчаються збройних мистецтв), розділена на три великі спільноти:

1. Шафарів, які постачають Варті харчі, одяг та все, що потрібно для військової служби.

2. Будівничих, які дбають про Стіну та будівлі замків.

3. Розвідників, які рушають у дикі пустки за Стіною задля сутичок з дичаками.

Очолює ці відділи Варти поважна старшина, серед котрої найвищим посадовцем є князь-воєвода. Його ставлять на чолі братства шляхом виборів: усі братчики Варти до останнього — від неписьменних лісокрадів до пагонів великих домів — віддають свій голос за людину, яку вважають гідною їх очолювати. Коли хтось отримує більшу за половину частку голосів, йому віддають провід над Вартою аж до його смерті. Цей звичай загалом добре прислужився Варті; намагання його скасувати (от як спроба князя-воєводи Рунцеля Вишестража віддати Варту своєму байстрюкові приблизно п’ятсот років тому) ніколи довго не тривали.

На жаль, головна правда про Нічну Варту нинішньої доби — це її занепад. Колись, певно, Варта служила великій меті. Але якщо Інші навіть існували, їх самих або загрози людям від них ніхто не бачив вже кілька тисяч років. Нині головним ворогом Нічної Варти є дичаки з-за Стіни. Але й вони становили справжню небезпеку державі людей лише за часів Королів-за-Стіною.

Варті дедалі важче нести величезні витрати на утримання Стіни та людей при ній. Лише три замки Нічної Варти нині мають залоги; чисельність братства скоротилася удесятеро порівняно з часами висадки Аегона та його сестер, і навіть ці жалюгідні рештки Варти є тягарем для земних володарів.

Дехто вважає Варту корисним засобом для держави позбавлятися вбивць, ґвалтівників, лісокрадів та іншої ницої породи; інші, втім, піддають сумніву розумність рішення вкласти у такі руки зброю і навчити нею битися. Напади дичаків доречно вважати радше дрібним клопотом, ніж справжньою загрозою; мудрі люди пропонують дати їм ради, дозволивши володарям Півночі поширити свою владу за Стіну — хай там ганяють дичаків власними силами і на свій розсуд.

Загалом Нічна Варта досі животіє та служить лише завдяки тому, що її надзвичайно шанують північани. Приміром, головна частка харчів, що не дає чорним братчикам у замку Чорному, Тіньовій Вежі та Східній-Варті-біля-Моря померти з голоду, надходить не з Дарунку, а зі щорічних пожертв північних князів Стіні на знак поваги та підтримки.

Дичаки

Землі за Стіною населені різноманітними племенами — хоча всі вони походять від першолюдей, — котрих ми, мешканці цивілізованішого півдня, кличемо дичаками.

Себе вони, втім, так не величають. Найбільша та найчисленніша людська спільнота за Стіною кличе себе “вільним народом” і вважає, що їхні дикунські звичаї дозволяють їм жити вільніше, ніж “колінкарям” півдня. І воістину, живуть вони, не знаючи князів та королів, не вклоняючись ані жерцю, ані світському володарю, хай ким і від кого уродилися.

Та водночас їхнє життя є жалюгідним, убогим і зовсім не вільним від голоду, лютої холоднечі, варварського кровопролиття, нападів сусідів та земляків. Беззаконня за Стіною панує таке, що ніхто йому не позаздрить; про те є свідоцтва людей, що бачили і знали дичаків. (Чимало таких свідоцтв збереглося у звітах розвідників Нічної Варти.) Та вони, здається, пишаються власною вбогістю: кам’яними сокирами, плетеними з верболозу щитами, звірячими шкурами зі зграями бліх; це вельми відрізняє їх від народів, що мешкають у Семицарстві.

Незліченні племена та роди вільного народу незмінно шанують старих богів першолюдей та дітей лісу — богів оберіг-дерев. У деяких звітах згадується про існування прибічників інших богів: темних підземних володарів у Мерзляках, богів снігу та льоду на Скрижанілому Березі, богів-крабів на Сторольдовому Розі. Але жодна така згадка не має надійного підтвердження.

Дичаки-наскочники турбують державу головним чином заради заліза та криці — бо їм бракує хисту видобувати і кувати їх самотужки. Чимало з нападників мають при собі зброю з дерева та каменю, ба навіть рогів тварин. Дехто має спижеві сокири та ножі, які вважаються вельми коштовними. Уславлені бойові ватажки дичаків часом хизуються здобутою в походах крицею, яку зазвичай беруть з тіл убитих розвідників Варти.

Розвідники Нічної Варти оповідають про ще дивніші племена, що мешкають у віддалених кутках земель за Стіною: про закутих у спиж воїнів прихованої долини на далекій півночі, про рогоногів, які ходять босоніж по кризі та снігах. Нам відомо про дикунів зі Скрижанілого Берега, які мешкають у хатинах з льоду та їздять санями з собачими запряжками. Є ще з півдесятка племен, які оселяються в печерах; гуляють чутки і про людожерів у верхів’ях крижаних річок. Але мало хто з розвідників подолав хоча б дві з половиною сотні верст углиб страхолюдної пущі; поза сумнівом, має існувати ще ціле розмаїття дичаків, яке їм важко навіть уявити.

Колись єдиним схожим на місто поселенням у землях за Стіною була Недоля на Сторольдовому Розі, розташована понад глибокою затокою, зручною для мореплавства. Проте шістсот років тому Недоля згоріла, а люд її було знищено, і навіть Варта не знає достеменно, що там сталося. Хтось винуватить напад людожерів зі Скагосу, хтось — людоловів з-за вузького моря. Найчудернацькіші речі розповіли братчики з корабля, надісланого Вартою з’ясувати справу; вони згадували про жахливий вереск зі стрімчаків над Недолею, де не знайшлося жодного живого чоловіка або жінки. Неймовірно захопливий звіт можна знайти у праці маестра Виліса “Недоля: три роки за Стіною серед дикунів, наскочників та чаклунів”. Виліс прибув до Недолі на пентоському купці й там оселився як цілитель та мудрий порадник, щоб дізнатися і записати якомога більше про дичацькі звичаї. Його взяв під захист Горм Вовк — племінний ватажок, який ділив владу над Недолею з трьома іншими ватажками. Проте коли Горма закатрупили у п’яній бійці, Виліс відчув небезпеку для свого життя і втік назад на південь, до Старограду. Там він і записав свої свідчення у книжці, а за рік по завершенні кольорових малюнків для неї зник. У Цитаделі подейкували, що востаннє його бачили на пришибах у пошуку корабля до Східної-Варти-біля-Моря.

Загрозою, яку ці дикі племена становлять для держави, можна загалом знехтувати, за винятком хіба що рідкісних випадків, коли вони єднаються під проводом одного з Королів-за-Стіною. Чимало розбійних ватажків або очільників великих бойових загонів прагнули цього титулу, та діставався він небагатьом. Проте жоден з дичаків, що вивищився до величання Королем-за-Стіною, не зробив анічогісінько для розбудови справжнього королівства, не подбав про добробут своїх підданих. Попри титул, вони були не королями, а лише отаманами войовничих варварів; хоча і вельми різні між собою, всі королі незмінно вели дичаків у напад на Стіну в надії проламати її та звоювати собі шмат Семицарства на півдні.

Першим Королем-за-Стіною, згідно з переказами, був Джорамун; він твердив, що має ріг, яким зруйнує Стіну, розбудивши велетнів у землі. Але Стіна досі стоїть і тим красномовно вказує на те, чого варті Джорамунові твердження про силу рогу, ба навіть про саме його існування.

Брати Гендель та Горн разом були королями три тисячі років тому. Вони повели своє військо під землю, у плутанину кривих та глибоких печер, пройшли під Стіною непоміченими та напали на Північ. Горн убив короля Старка в битві, але сам загинув од руки королівського спадкоємця, і тоді Гендель з рештою дичаків утекли назад до печер, де й зникли навіки.

Серед дичаків переповідають, що Гендель та його плем’я загубилися у печерах і досі там блукають, не знаходячи виходу. Але у звітах розвідників писано, що Генделя теж убили у бою, і лише крихітна купка його вояків зуміла сховатися під землю.

Наступним, за тисячу років по двох братах (а можливо, що й за дві), був Рогатий Князь. Ім’я його втрачено для літописів, але кажуть, що для подолання Стіни він застосував якесь могутнє чародійство. Ще за кілька століть по ньому з’явився Баель Бард, чиї пісні досі співають за Стіною… хоча й не мають певності, чи жив він справді на світі, а чи ні. Дичаки кажуть, що жив, і приписують йому чимало пісень, проте старі літописання Зимосічі не згадують про нього ані словом. А чому — чи з-за поразок та принижень, що він начебто приніс володарям Півночі (коли вірити одній неймовірній побрехеньці, зломив калину одній з панн Старк та нарядив їй дитину), чи з-за того, що він ніколи не існував — про те ми нині не скажемо.

Останнім Королем-за-Стіною, що перетнув Стіну, був Раймун Рудоборід, який зібрав дичаків під свій провід року 212 чи 213 по А.З. Але тільки року 226-го вони нарешті спромоглися подолати Стіну, перелізши через неї сотнями й тисячами — вгору слизьким льодом і вниз на південний бік.

За всіма відомими свідченнями, Раймунове військо налічувало кілька тисяч, і пробилися вони на південь аж до Довгозера. Там князь Вілам Старк і П’яний Велетень — князь Хармонд з дому Умбер — запопали їх зі своїми потугами. Підпертий з двох боків, притиснутий до озера, Рудоборід бився і загинув, але встиг у смертельному двобої здолати князя Вілама.

Коли нарешті на бойовищі з’явилася Нічна Варта на чолі з князем-воєводою Джаком Мусгодом (якого перед вторгненням звали Жвавим Джаком, а довіку після нього — Джаком Соньком), битву було вже скінчено. Розгніваний Артос Старк (брат покійного князя Вілама, знаний за найлютішого та найгрізнішого воїна своєї доби) поклав на чорних братчиків обов’язок поховати мертвих… і вони, присоромлені, виконали його якнайретельніше.

Річковий край

Чимало важливих подій минувшини — повних і гучної слави, і гіркого лиха — сталося у землях, які омиває річка Тризуб та три її великі притоки.

Простягаючись від Перешийку до берегів Чорноводи, а на схід до кордонів Долини, річковий край є повнокровним серцем Вестеросу. Жоден інший край у Семицарстві не бачив стільки битв, корольків та можновладних родів, що підносилися і занепадали. А причини для того є простими і зрозумілими. Багаті та плодючі землі краю межують з усіма іншими королівствами Семицарства, крім хіба що Дорну, але не мають природних перепон для вторгнення. Води Тризубу роблять край привабливим для поселенців, які бажали б орати землю та ростити врожай… але і для завойовників теж; три гілки Тризубу сприяють торгівлі та мандрам у мирні часи, а в добу війни слугують водночас і шляхами, і перешкодами.

Важливість Тризубу для цього краю ніколи не була доведена краще, ніж у часи змагань за прирічні землі між королем Гарвином Гинеєм, дідом Гарена Чорного, та штормовим королем Ареком. Залізянські нападники домоглися панування на річках і скористалися ними для швидкого переміщення вояцтва між далеко розкиданими фортецями та бойовищами. Штормовий король зазнав найтяжчої поразки на переїзді через Синьозуб коло Ярмаркового, де лодії залізняків вирішили справу, бо допомогли захопити переїзд попри чисельну перевагу Арекового війська.

Три гілки Тризуба і дали річковому краю його назву. Це Червонозуб, забарвлений намулом та наплавом з західних гір; Зеленозуб, чиї мохові води витікають з боліт Перешийку; і Синьозуб, названий за чистоту свого плину, що живиться від земних джерел. Широкі ці води є дорогами, якими з краю та у край пливе різноманітний крам; не диво зустріти тут валки купецьких плотів та човнів у версту чи дві завдовжки. Річковий край — на подив багатьох — ніколи не мав жодного великого міста (хоча базарних містечок, і чималих, тут є вдосталь). Можливо, причина полягає у довгій історії подрібнення краю, від чого королі минулого остерігалися давати Солепанві, Княж-Перевозові або Ярмарковому грамоти на самоврядування, які б дозволили їм занадто розкинутися ушир.

Протягом довгих століть панування першолюдей на Вестеросі у річковому краї виникали і гинули незліченні дрібні королівства. Їхню історію, переплетену з піснями та прикрашену казками, геть усю вже забуто, за винятком хіба що жменьки напівказкових королів та звитяжців, чиї вчинки записані на викришених каменях рунами, про достеменний зміст яких ще й досі сперечаються у Цитаделі. Ось так і виходить, що тимчасом як співці та казкарі розважають нас барвистими оповідками про діяння Артоса Могутнього, Флоріана Дурня, Дев’ятипалого Джака, Шарри Відьми-Королеви або Зеленого Короля на Божому Оці, ретельний дослідник має піддавати сумнівові навіть саме існування цих осіб.

Правдива історія річкового краю починається з появою андалів. Перетнувши вузьке море і подолавши Долину, завойовники зі сходу заповзялися далі привласнювати річковий край, просуваючись угору Тризубом та його трьома витоками на своїх довгих лодіях. У ті далекі дні, скільки нам відомо, андали билися загонами під проводом ватажків, яких пізніші септони назвуть королями. Одного за одним вони потроху долали численних дрібних корольків, чиї володіння омивалися згаданими річками.

З пісень ми чуємо про такі події минувшини, як Падіння Дівоставу і загибель його малолітнього короля Флоріана Відважного, П’ятого тако нареченого; про Вдовиний Брід, де троє синів князя Даррі цілісіньку добу стримували андальського ватажка Воріана Виплига і порізали кількасот його лицарів, перш ніж загинули самі; про ніч у Білоліссі, де буцімто з-під порожнього пагорба виникли діти лісу і напустили на андальський табір кількасот вовків, які розірвали сотні людей у світлі півмісяця; про велику битву на річці Гірчанці, де Бракени з Камінного Заплоту і Чорноліси з Крукоберега об’єдналися проти загарбників, але впали під ударом 777 андальських лицарів та септонів, що несли на щитах семикутну зірку Святої Віри.

Семикутна зірка з’являлася усюди, куди приходили андали; вони малювали її на щитах і корогвах, гаптували на вапенроках, а подеколи і врізали просто у плоть. Ревні вірою в Седмицю, загарбники вважали старих богів першолюдей та дітей лісу нечистими гемонами і нападали на священні для місцевих мешканців божегаї з вогнем та залізом, знищуючи величні білі дерева усюди, де знаходили, і вирубуючи з них різьблені обличчя.

Великий пагорб під назвою Вишесерце був особливо священним для першолюдей, як і для дітей лісу перед ними. Увінчаний гайком велетенських оберіг-дерев, чи не найстаріших у всіх королівствах Вестеросу, пагорб Вишесерце лишався прихистком дітей та їхніх зеленовидців. Коли андальський король Еррег Бий-Родичів оточив пагорб, діти лісу заходилися його захищати, скликали хмари круків та зграї вовків… принаймні так оповідають у старих переказах. Проте ані зуби, ані пазурі не врятували їх від сталевих сокир андалів, які гамузом порубали зеленовидців, звірів та першолюдей і склали біля Вишесерця у півтора рази вищий пагорб трупів… звісно, якщо вірити словам співців.

У “Правдивій історії” говориться інакше: буцімто діти залишили річковий край ще до того, як андали перетнули вузьке море. Та хай як воно сталося, гай було знищено. Нині там, де стояли оберіг-дерева, лишилися тільки пеньки.

Хоча ім’я Еррега вважається за одне з найчорніших у стародавній історії, сумнів викликає, чи існував він насправді. Архімаестер Перестан припустив, що слово “Еррег” може бути викривленим андальським титулом, а зовсім не ім’ям. У своїй праці “Роздуми про історію” Перестан заходить далі та припускає, що насправді дерева зрубали неназвані андальські ватажки за наказом ворога тодішнього річкового короля, котрий винайняв андалів собі за сердюків.

Передостаннім і найвеличнішим з річкових королів, що найдужче опирався андалам, був Трістіфер IV з дому Мулл, Бияк-за-Правду, який правив з великого замку Старокамені, розташованому на пагорбі поблизу берегів Синьозуба. Співці кажуть, він бився у ста битвах проти загарбників і переміг у дев’яноста дев’яти з них, але загинув у сотій, на яку виступив проти союзу семи андальських королів. Утім, “сім королів” — надто вже зручне для пісень число; імовірно, то ще одна побрехенька, складена септонами задля повчання у вірі.

Перед Муллами були на річках інші королі, які мало поступалися їм могутністю. В деяких літописах найпершим та найстарішим домом річкових володарів називають Рибарів (тоді як у інших вони вважаються другим, а уривки з “Літописів річок”, знайдені у стародавньому септі в Горохвині, ставлять їх третіми у списку). У різні часи Віку Звитяжців річковим краєм начебто правили, якщо вірити їм самим, також Чорноліси і Бракени.

Муллам вдалося об’єднати під своєю рукою більшу частку річкового краю, ніж усім попередникам, але влада їхня тривала недовго. Бияка-за-Правду змінив на престолі його син, Трістіфер V — або Трістіфер Останній, — який виявився нездатним спинити навалу андалів, ба навіть утримати докупи своїх власних підданих.

Андальські королі, які сплюндрували Старокамені та вбили Трістіфера Останнього, породичалися шлюбами з уцілілим панством першолюдей і вибили до ноги тих, хто не бажав схилитися. Походячи з племені войовничого та чваруватого, андали швидко поділили землі річкового краю між собою, і ледве встигла висохнути кров останніх королів першолюдей, як андальські загарбники вже заходилися різатися один з одним за зверхню владу. Чимало володарів згодом мали зухвальство величатися Королями-на-Річках-і-Пагорбах або Королями-на-Тризубі, та минули ще довгі століття, перш ніж ці дрібні корольки опанували достатньо земель річкового краю, щоб стати гідними названих титулів.

Першим андальським королем, що зібрав увесь річковий край під свою руку, був байстрюк, народжений від перемир’я між двома стародавніми ворогами — Чорнолісами та Бракенами. Хлопчиком він звався Бенедиктом Водограєм і відчував на собі загальну зневагу, та виріс у найвеличнішого воїна свого часу — пана Бенедикта Бойовитого. Хоробрість і збройна майстерність здобули йому підтримку від домів як батька, так і матері; невдовзі річкове панство почало виявляти йому покору. Більше як тридцять років знадобилося Бенедиктові, щоб скинути усіх дрібних корольків на Тризубі; тільки коли скорився останній, він сам завважив за можливе вдягти корону.

Вже королем він за прихильність правдивому суду став відомий як Бенедикт Правдолюбний, і прізвисько се так його втішило, що король відкинув своє байстрюцьке величання і взяв “Правдолюб” за нове прізвище свого дому. Рівно мудрий та суворий, правив він тридцять і три роки, розширив свої маєтності аж до Дівоставу та Перешийку. Син його, теж Бенедикт, правив шістдесят років і додав до річкової держави Сутіндол, Росбі та гирло Чорноводи.

Літописи кажуть нам, що дім Правдолюб панував у річковому краї мало не три століття. А скінчився їхній родовід тим, що Кворед Гиней, король на Залізних островах, замордував синів короля Бернара ІІ, утримуваних у полоні на Пайку. Батько ненадовго пережив синів, змушений до безнадійної війни задля помсти залізнякам.

Наступила нова доба безвладдя та кровопролиття. Зшите докупи Бенедиктом Бойовитим королівство розлізлося на клапті; у наступні століття за верховну владу безупинно змагалися між собою дрібні корольки домів Чорноліс, Бракен, Ванс, Малістер та Карлтон.

Несподіваним переможцем з цих змагань вийшов князь Торенцій Тиг, розбишака непевного походження, що у зухвалому нападі на західний край спромігся захопити величезний статок у золоті, а тоді купив на те золото і привіз з-за вузького моря чимало найманців. Мечі гартованих у битвах вояків вирішили справу — по шести довгих роках війни Тига коронували Королем-на-Тризубі у Дівоставі.

Кажуть, проте, що ані король Торенцій, ані його спадкоємці ніколи не сиділи на престолах твердо та впевнено. Дім Тиг бачив так мало любові й поваги від підданих, що мусив тримати синів і доньок усіх значних домів Тризубу при дворі заручниками на випадок зради чи бунту. Та попри найсуворіші перестороги, четвертий володар з дому Тиг, король Тео Сідлом-Намуляний, ціле своє правління мусив просидіти верхи, на чолі свого лицарства придушуючи один бунт за іншим і при тому вішаючи заручників на кожному дереві.

Як і можновладні доми першолюдей, роди андальських королів на річках часом недовго заживалися на престолі, бо вороги оточували їхні маєтності з усіх боків. Залізняки з островів нападали на їхні береги з заходу, пірати з Порогів та Трьох Сестер чинили те саме на сході. З гір спускалися західняки, перетинали Червонозуб, гарбали і плюндрували; з Місячних гір набігали дикі верховинні племена, палили оселі, брали здобич і жінок. Від південного заходу володарі Обширу приводили через Чорноводу залізні лицарські батови щоразу, коли мали нагоду чи примху; на південному сході лежали маєтності штормових королів, завжди спраглих до золота і слави.

У всій довгій історії Тризубу, протягом правлінь сотень королів та князів, навряд чи знайдеш час, коли річковики не воювали принаймні з одним сусідом, а інколи мусили боронити себе з двох чи трьох боків одразу.

Ба гірше — важко пригадати короля на річках, який мав би повну підтримку та вірність свого власного значкового панства. Спогади про давні образи та минулі зради нечасто відкладалися князями Тризуба осторонь заради спільної справи, бо ворожнеча між ними бувала глибша і темніша, ніж води річок, що омивали їхні землі. Знову і знову хтось із річкового панства єднав зусилля з якимось загарбником проти власного короля; у багатьох випадках, власне, саме річкове панство і приводило тих загарбників у річковий край, обіцяючи їм землі, золото та доньок за поміч проти власного сусіда.

Чимало річкових королів зазнали поразки від таких союзів, і кожна нова битва створювала передумови для такої ж наступної. Озираючись назад, легко бачити, що то була лише справа часу — коли хтось із нападників вирішить залишитися у річковому краї та оголосить його своїм власним.

І першим це зробив штормовий король Арлан ІІІ Дуррандон.

За тієї доби Королем-на-Річках-і-Пагорбах був Гамфрей з дому Тиг. Був він правителем вельми побожним, заснував чимало септів та божих обителей уздовж річок, намагався придушити шану старим богам у своїй державі.

Саме за це Крукоберіг повстав проти нього, бо Чорноліси ніколи не приймали віри в Седмицю. Ванси у Атранті й Таллі у Водоплині приєдналися до бунту. Король Гамфрей з вірним панством за підтримки Войовників Віри — Зірок та Мечів — майже здолали повстанців, аж тут князь Родерік Чорноліс послав до Штормоламу по допомогу. Вельможний пан був споріднений шлюбом з домом Дуррандон — король Арлан узяв одну з його доньок за себе у відправі за стародавнім звичаєм перед великим мертвим оберіг-деревом божегаю в Крукоберезі.

Арлан ІІІ не забарився відгукнутися на заклик. Зібравши корогви, штормовий король повів велике військо через Чорноводу і розтрощив короля Гамфрея та вірне йому панство у низці кривавих битв, звільнивши Крукоберіг від облоги. У сутичках загинули Родерік Чорноліс і Ельстон Таллі, а заразом князі Бракен, Даррі, Рідколіс, обидва Ванси. Також і король Гамфрей, його брат і поборник пан Дамон, сини Гамфрей, Голіс і Тайлер були вбиті у вирішальній битві війни — жорстокій різанині поміж двома пагорбами, кликаними Материними Цицьками, на землі, яку вважали своєю і Чорноліси, і Бракени.

Того дня першим загинув король Гамфрей — так кажуть літописи. Його спадкоємець, принц Гамфрей, підхопив батькову корону та меча, але й сам невдовзі загинув; другий син, Голіс, зробив те саме і так само у свою чергу наклав головою. Отак скривавлений вінець останнього річкового короля перейшов від сина до сина, а тоді до брата короля Гамфрея, протягом одного-єдиного полудня. Коли ж сонце закотилося, дому Тиг більше не існувало — так само, як і королівства Річок та Пагорбів. Битва, у якій вони загинули, згодом стала відома як Битва Шести Королів на честь штормового короля Арлана ІІІ і п’яти річкових королів, яких убили штормові вояки кого за кілька годин, а кого і за кілька хвилин королювання.

Деякі листи, знайдені маестрами наступних століть у службі Штормоламу та Крукоберегу, натякають, що Арлан ІІІ не мав наміру перебирати річковий край під свою руку, коли тільки вирушив на північ; натомість він хотів відновити панування дому Чорноліс у особі свого тестя, князя Родеріка. Проте загибель його князівської вельможності порушила усі задуми, бо спадкоємцем Крукоберегу був хлопчик восьми років, а живих братів покійного князя Чорноліса штормовий король не дарував ані любов’ю, ані довірою. Скидається, що король Арлан побіжно розглядав можливість коронувати свою невістку Шієру, найстаршу дитину Родеріка Чорноліса, поруч з якою мав би правити його власний син. Але річкове панство висловилося проти влади жінки, і його милість вирішив додати річковий край до своїх підвладних земель.

Такими вони і лишалися ще більше як три століття, хоча щонайменше раз у покоління річкове панство повставало проти влади Штормоламу. З десяток самозванців від різних домів починали величати себе Річковими Королями або Королями-на-Тризубі, присягалися скинути ярмо штормових загарбників, і деякі навіть примудрялися виконати обіцянку… на двотиждень, місяцеворот, або й на рік. Але престоли їхні були змуровані на мулі та піску, і зрештою зі Штормоламу завжди надходило нове військо, яке перекидало той престол у багно і вішало нахабу, який мав зухвалість на нього всістися. Так скінчилися короткі та безславні королювання Люципера Правдолюба (Люципера Брехливого), Марка Мулла (Божевільного Барда), князя Роберта Ванса, князя Петира Малістера, пані Джейни Оріх, короля-байстрюка пана Аддама Водограя, короля-селюка Баша Ярмаркового, пана Лимонда Рибаря, Лицаря Старокаменів, і ще тузня подібних.

Кайдани, вдягнені Штормоламом на річковий край, зрештою розбили не самі річкові пани, а інший загарбник, що теж походив не з Тризубу — Гарвин Гиней на прізвисько Твердорукий, король на Залізних островах. Перетнувши Залізняцьку затоку сотнею лодій, Гарвинова потуга висадилася за двісті верст на південь від Морестражу і пішла вглиб суходолу аж до Синьозуба, піднявши лодії на плечі й тим вчинивши гідну подиву звитягу, яку досі оспівують піснярі на островах.

Залізняки заходилися швендяти річками вгору й униз, беручи та плюндруючи все, що їм бажалося, а річкове панство тікало перед ними або ховалося у замках, не бажаючи битися в ім’я короля, якого чимало з них зневажало. Тих, хто все-таки здійняв зброю, було жорстоко покарано. Юний і зухвалий лицар на ім’я Семвел Водограй, тілесний син Томена Таллі, князя на Водоплині, зібрав невелике військо і перестрів короля Гарвина при Перекаті. Але лави його зламалися під навалою Твердорукого. Кількасот вояків потонуло у намаганні врятуватися втечею. Самого Водограя розрубали навпіл і послали половини тіла кожному з його батьків.

Князь Таллі залишив Водоплин без опору і втік зі своєю силою до потуги, зібраної у Крукоберезі під проводом пані Агнеси Чорноліс та її синів. Але коли пані Агнеса рушила на залізняків, її войовничий сусід — князь Лотар Бракен — вдарив ззаду і розсіяв її військо своїм. Пані Агнесу та двох її синів захопили в полон і доправили до короля Гарвина, а той змусив матір дивитися, як він душить її хлопців голіруч. І все ж пані Агнеса навіть не заплакала, коли вірити переказам. “Я маю інших синів, — мовила вона до короля на Залізних островах. — Крукоберіг ще довго стоятиме по тому, як від тебе і твоєї породи лишиться сама руїна. А родовід твій скінчиться вогнем та кров’ю.”

Маємо вагому підозру, що останнє — надто вже пророче — речення згодом додав до оповіді якийсь співець або казкар. Насправді ж ми знаємо, що на Гарвина Твердорукого таки справила враження мужність і стійкість пані. Він забажав подарувати їй життя і зробити своєю дружиною з солі. Але пані Агнеса відповіла: “Ліпше відчути в собі твій меч, ніж твій прутень”. По тому Гарвин Твердорукий виконав її бажання.

Поразка війська пані Чорноліс позначила кінець опору річкового панства залізнякам, але не кінець війни, бо звістка про вторгнення нарешті досягла короля Арека Дуррандона у далекому Штормоламі. Зібравши могутнє військо, штормовий король заспішив на північ зустріти ворога.

Але молодий володар надто пристрасно жадав якнайшвидше стати до бою з залізняками і у недоречному поспіху перегнав свій власний обоз. Невдовзі Арек зрозумів, яка то була прикра помилка — коли перетнув Чорноводу і побачив, що всі замки зачинилися проти нього, села погоріли, ниви почорніли, і хуражу або харчів не знаходилося ані крихти.

Дотоді вже чимало річкових панів стали на бік залізняків. Під проводом князів Добручая, Пужела та Виплига вони подолали Чорноводу і напосілися на той самий неквапний обоз — не дали йому навіть досягти річки, а натомість розсіяли сторожовий загін короля Арека і захопили його запаси.

Коли штормові нарешті стали проти Гарвина Твердорукого під Ярмарковим, вони з голоду вже ледь пересували ноги, а до ворога приєдналися ще Лотар Бракен, Тео Карлтон і два десятки інших річкових князьків. Король Арек мав у півтора рази більше вояків, проте стомлених довгою дорогою, спантеличених та підупалих духом, а сам показав себе водночас і нерозсудливим, і нерішучим. Коли нарешті сталася битва, скінчилася вона страшною поразкою штормових. Сам Арек уникнув різанини, проте двоє його братів загинули, і на тім влада Штормоламу над землями Тризуба добігла раптового кривавого кінця.

По всьому річковому краю, кажуть, простолюддя раділо, почувши новини, а їхні пани, підбадьорившись, напосілися на нечисленні залоги штормових, які ще стояли розкидані тут і там по окремих паланках, і повирізали їх до ноги. Дзвони у Камінному Септі калатали день і ніч, пишуть літописці, а співці та жебрущі брати ходили від містечка до містечка і проголошували, що люд Тризубу віднині знову сам собі господар.

Проте свято тривало недовго. Подейкують — зокрема, навколо Камінного Заплоту, — що князь Лотар Бракен змовлявся з залізняками про союз у надії, що Твердорукий зробить його королем на річках, коли вижене геть штормове панство. Але писаних свідчень про це немає, та й повірити у таке важко — не з тих був Гарвин Гиней, щоб роздавати комусь іншому королівські корони. Так само, як Арлан ІІІ Дуррандон за три століття перед ним, Гарвин оголосив річковий край своєю власністю. Ті річкові пани, що билися біч-обіч з ним, просто зміняли одного зверхника на іншого… і новий був суворішим, жорстокішим та безжальнішим за попереднього.

Серед перших у цьому впевнився сам Лотар Бракен, коли за рік спробував повстати проти Твердорукого. Але під його корогви зібралася лише купка дрібного панства; король Гарвин легко і нещадно розчавив бунтівників, захопив і сплюндрував Камінний Заплот, а князя Бракена вивісив у воронячій клітці мало не на рік, де повільно заморив голодом.

Згодом король Арек ще двічі намагався перетнути Чорноводу і забрати втрачені маєтності, але без жодного успіху. Його старший син і наступник, король Арлан V, спробував те саме і загинув.

Гарвин Твердорукий правив у річковому краї до самої смерті — а помер у ліжку в віці шістдесяти і чотирьох років, втішаючись однією зі своїх численних дружин з солі. Його син і онук по черзі успадкували його престол, продовживши тяжке панування залізняків над людом Тризуба. Онук Гарвина — король Гарен Чорний — прожив чи не все життя у річковому краї, муруючи названу його іменем велетенську фортецю, а Залізні острови відвідував лише побіжно.

Таким був стан справ, коли Аегон Завойовник висадився на берег Вестеросу і поклав край Гаренові та домові Гиней. Панування залізняків над річками скінчилося у вогненному вирі, який охопив Гаренгол. По тому Аегон поставив Едмина Таллі з Водоплину — першого з річкових князів, що став за Таргарієнів — коронним намісником на Тризубі, а решту річкового панства зробив його підданими. Королівський титул Аегон лишив собі; відтоді на Вестеросі не мало бути інших королів.

Дім Таллі

Таллі на Водоплині ніколи не носили королівського вінця, хоча книги родоводів показують чимало родинних зв’язків між ними та королівськими домами минулого. Може статися, саме ці старі родинні пута проклали домові Таллі шлях до титулу коронних намісників на Тризубі за Аегона І.

Прізвище Таллі часто стрічається у літописах Тризуба — ще від днів першолюдей, коли перший Едмур Таллі та його сини билися біч-обіч з Бияком-за-Правду, Трістіфером IV Муллом, у багатьох з його дев’яноста дев’яти переможних битв. По загибелі Трістіфера, щоправда, пан Едмур перебіг до наймогутнішого з андальських загарбників — Армістеда Ванса. Саме від нього Едмурів син Аксель отримав пожалування земель на злитті Червонозуба і його стрімкої притоки — Перекату. Там князь Аксель поставив свій столець — червоний замок, який назвав Водоплином.

Завдяки вдалому розташуванню Водоплин невдовзі почав вабити союзників; дрібні корольки доби розбрату почали шукати підтримки дому Таллі. Аксель та його наступники забагатіли та зросли у силі, а з часом ще й зробилися щитом річкових королів для оборони західного порубіжжя земель Тризуба від королівства Скелі.

Cписок домів, що в різні часи правили річковим краєм згідно з підтвердженими літописами:

• Дім Рибар, на Імлистому острові.
• Дім Чорноліс, у Крукоберезі.
• Дім Бракен, у Камінному Заплоті.
• Дім Мулл, у Старокаменях (останній королівський рід на річках, що вклонявся старим богам).
• Дім Правдолюб.
• Дім Тиг (останній дім Королів-на-Річках-і-Пагорбах, що походив з річкового краю).
• Дім Дуррандон, у Штормоламі.
• Дім Гиней, на Залізних островах.

До часу, коли штормовий король переміг у останній війні проти останнього Короля-на-Річках-та-Пагорбах, Таллі рахувалися серед перших у річковому панстві. У тих війнах деякі вельможні доми були геть знищені, але більшість скорилися штормовим королям після скинення Тигів; серед тих були і Таллі. Невдовзі Таллі почали з’являтися серед важливих та шанованих посадовців.

Водоплин пережив панування штормових королів та наступне вторгнення залізняків, не зазнавши значних втрат. Іншим могутнім домам річкового краю щастило менше. За десятиріччя перед Аегоновим Завоюванням Чорноліси та Бракени розпочали новий збройний розбрат у довгій низці своїх стародавніх чвар. Раніше їхні залізянські зверхники мало звертали уваги на такі усобиці між своїми слугами — ба більше, якщо вірити “Залізному літописанню”, Гарвин Твердорукий полюбляв напускати своїх значкових один на одного, щоб тримати їх слабкими та незгідливими.

Але того разу чвари завадили будівництву Гаренголу, і то була достатня для Гарена Чорного причина втрутитися суворо та безжально. Ось як вийшло, що коли Аегон Завойовник рушив на Гаренгол, Таллі з Водоплину лишилися наймогутнішими з річкових князів.

Всім відома сумнозвісна ворожнеча Бракенів і Чорнолісів, і то недарма, бо простягається вона в минуле на тисячі років ще до пришестя андалів. Витоки її суперечливі та оповиті казками. Чорноліси твердять, що були королями, а Бракени — лише дрібними князьками, які зрадили і скинули своїх володарів з престолу. Але і Бракени кажуть те саме про Чорнолісів. Що обидва доми колись були королівськими на Тризубі, сумнівів не викликає, і ніхто не заперечує, що чвара їхня має якусь причину, але надто глибоко поховану в минулих віках. Маючи вдосталь власного могуття, два роди трималися своєї ворожнечі попри зусилля багатьох королів, які намагалися їх замирити. Навіть Старий Король — Джаяхаерис Миротворець — зазнав поразки у спробі спинити нескінченну війну; укладений ним мир ледве пережив кінець його власного правління.

Сорок років королювання Гарена Чорного не здобули йому любові у річковому краю, де панували злидні, а люди помирали тисячами. Відтак прибуття Аегона щиро вітало панство дрібне та велике, стікаючись під його корогви у сподіваннях скинути жорстокого чужоземного володаря. Першим серед таких був Едмин Таллі. Коли Гаренгол згорів, і родовід Гарена Чорного припинився, Аегон віддав владу над річковим краєм князеві Едмину. Дехто навіть пропонував віддати йому зверхність і над Залізними островами, але того зрештою не сталося.

Князь Едмин доклав значних зусиль, щоб виправити шкоду, залишену по собі Гареном. Були укладені нові союзи, от як шлюб між новопризначеним господарем у зруйнованому Гаренголі та його величеньких маєтностях — князем Квентоном Когерисом, колишнім майстром-мечником на Дракон-Камені, — та донькою самого князя Таллі. (На жаль, у наступні роки цей союз виявився бентежним; пом’якшив негаразди лише швидкий і сумний кінець дому Когерис.) Року 7 по А.З. князь Едмин розпочав свою дворічну службу Правицею Короля, але зрештою зрікся посади і повернувся до Водоплину та своєї родини.

У наступні роки уродженці дому Таллі брали помітну участь у важливих подіях правління перших королів Таргарієнів. Коли король Аеніс І гостював у Водоплині, Гарен Рудий вбив Гаргона Гостя, і тоді саме до Таллі та їхніх значкових звернувся його милість по допомогу — забрати Гаренгол з рук розбійного короля. У наступні роки Таллі — разом з Гарувеями, тодішніми господарями на Гаренголі — виставили у поле частину війська, що оточило та розбило принца Аегона з драконицею Живосрібною у його війні проти власного дядька Маегора Лютого.

Та невдовзі й Водоплин відчув на своїй шиї тяжку руку короля Маегора. Коли панство повстало проти короля, тоді й Таллі зібралися під корогви принца Джаяхаериса, брата вбитого принца Аегона, що кинув виклик своєму жорстокому дядькові у останній рік його панування.

У наступні десятиліття Таллі продовжували залишати свій відбиток у історії. Князь Гровер Таллі висловився на користь принца Візериса Таргарієна проти Лаенора Веларіона як спадкоємця Джаяхаериса І на Великій Раді року 101 по А.З. Коли року 129-го спалахнув “Танок драконів”, старий князь лишився вірним своєму слову і королю Аегону ІІ… проте був надто кволим і прикутим до ліжка, а онук його, пан Елмо, кинув дідові виклик, зачинив браму і утримав при собі корогви.

Саме на Гаренгол повів сили королеви Раеніри принц Даемон Таргарієн наприпочатку “Танку”, де і здобув безкровну перемогу, захопив замок та зробив його місцем збору прихильників королеви. У річковому краю таких прихильників було чимало; вони повстали за королеву тисячами і з її ім’ям на вустах приєдналися до принцової потуги. Серед них помітною особою був відважний лицар — князь Парост Фрей, колишній пошукач руки Раеніри. Фреї не були старим домом; до влади та впливу вони злетіли близько шести століть тому, коли засновник роду — дрібний місцевий господар — збудував хиткий дерев’яний міст через найвужче місце на Зеленозубі. З часом багатство і вплив роду зросли, а з ними зріс і Переїзд. Невдовзі замок перетворився з однієї-єдиної вежі понад мостом на дві грізні твердині, які замкнули річку між ними. Цей спарований замок нині зветься Близнюками і є одним з наймогутніших у королівстві.

Князь Парост хоробро бився за королеву, яку кохав, аж до “Годівлі раків”, де і поліг у цій найкривавішій битві війни серед численних князів та лицарів. Його вдовиця, пані Сабіта з дому Виплиг, здобула добру славу за стійку мужність і сумну — за безжальну жорстокість. Якщо вірити Грибочкові, вона була “гостропика і гостроязика шкиринда з Виплигів, якій ганялося верхи краще, ніж танцювалося, кольчуга пасувала краще за шовки, і понад усе на світі смакувало вбивати чоловіків та цілувати жінок.”

Згодом під час “Танку” пан Елмо Таллі повів річкове панство у другу битву при Гуркотні, але на боці королеви Раеніри замість короля Аегона ІІ, якого тримався його вельможний дід. Битва скінчилася перемогою — принаймні, частковою, — і невдовзі по смерті діда пан Елмо став-таки нарешті князем на Водоплині. Щоправда, своїм становищем він пишався недовго, бо за сорок дев’ять днів і сам помер у поході, лишивши по собі молодого сина і спадкоємця — пана Керміта.

Князь Керміт привів Таллі до вершини могутності. Сміливий та завзятий, він невтомно боровся за справу королеви Раеніри та її сина принца Аегона — згодом короля Аегона ІІІ. Князь Керміт стояв на чолі війська, що насунулося на Король-Берег у останні дні війни, і саме він особисто вбив князя Борроса Баратеона у останній битві “Танку драконів”.

Його наступники і далі правили у річковому краю, але ніколи вже Водоплин не здіймався так високо та поважно, як у згадані роки. Дім Таллі проніс свою вірність домові Таргарієн крізь усі повстання Чорножарів, але зрікся драконових королів з загостренням божевілля Аериса ІІ Таргарієна. Князь Гостер Таллі приєднався до бунтівників на чолі з Робертом Баратеоном і допоміг скріпити союз, який привів Роберта на Залізний Престол — тим, що віддав руки своїх доньок князеві Джону Арину в Соколиному Гнізді та князеві Едарду Старку, володарю Зимосічі.

КНЯЗІ У ГАРЕНГОЛІ

Князь Гаргон, другий і останній Когерис серед господарів Гаренголу, був онуком князя Квентона. Про його спрагу до жінок ходила сумна слава; прізвисько Гість він заслужив тим, що відвідував усі весілля у своїх маєтностях задля здійснення панського права першої ночі. Тож не диво, що батько однієї зі зганьблених князем Гаргоном дівчат відчинив потерну в замку Гаренові Рудому та його зграї розбійників — як не диво і те, що Гаргона вихолостили, перш ніж убити. У наступні роки Гаренгол здобув славу зуроченого, бо родоводи всіх його господарів зрештою добігали нещасливого кінця.

• Дім Гарувей. Пожалуваний Гаренголом за правління Аеніса І після смерті Гаргона Когериса, князь Лукас Гарувей ще й видав свою доньку Алису за наступного короля Маегора. Вона стала однією з Маегорових королев, а сам він — Правицею Короля, але згодом Маегор Лютий наказав стратити їх разом з усіма родичами.
• Дім Вежак. По знищенні дому Гарувей король Маегор оголосив, що замок, хай і не з усіма землями, дістанеться найсильнішому з його лицарів. Двадцять три лицарі королівської дружини билися на заплямованих кров’ю вулицях Гарувеєвого містечка Княж-Перевіз за коштовну нагороду. Переможцем став пан Вальтон Вежак, та не встиг зайняти свій новий столець, бо невдовзі помер від ран. Його родовід урвався за два покоління, коли останній князь Вежак помер бездітним.
• Дім Моц. За королювання Джаяхаериса І княжа влада над Гаренголом була віддана Лионелеві Моцу — вкритому славою воїнові, а також людині непересічних обдарувань, що скувала в Цитаделі шість ланок ланцюга. При Візерисі І він служив коронним правником, тоді Правицею, а його сини охоче поринули у вир двірського життя. Князя Лионеля разом зі старшим сином, паном Гарвіном, згубила пожежа, що раптово сталася в Гаренголі, лишивши спадкоємцем замку і титулу молодшого сина Лариса Моца. Ларис пережив події “Танку драконів”, але зустрів свій кінець за “Вироком Вовка”.
• Дім Лотстон. Пан Лукас Лотстон — майстер-мечник у Червоному Дитинці — отримав Гаренгол у подарунок від короля Аегона III року 151 по А.З. Щойно одружений з панною Фаленою Стокварт після її непорядних взаємин з принцом Аегоном — майбутнім Аегоном Негідним, — Лотстон невдовзі відбув з двору до нового стольця. За Аегонової влади він повернувся до Король-Берега і урядував за Правицю менше як рік, перш ніж Аегон знову вигнав його з двору разом з дружиною та донькою. Родовід їхній припинився посеред безладу та божевілля, коли пані Данела Лотстон вдалася до чорних мистецтв у часи правління короля Маекара І.
• Дім Вент. Колишні лицарі у службі Лотстонів, вони отримали Гаренгол на винагороду за допомогу в скиненні тих-таки Лотстонів. Гаренгол перебуває у їхньому володінні донині, хоча морок лишив на них свою печатку.

Водоплин

Столець дому Таллі є невеличким порівняно з величними та нездоланними замками інших великих домів. Навіть у річковому краї він не найбільший; похмура руїна Гарена Чорного — Гаренгол — може умістити у собі десять Водоплинів.

Все ж Водоплин є міцним, добре побудованим і облаштованим замком. Його розташування на злитті двох річок, у оточенні глибоких вод з двох боків, робить замок винятково важким у приступі. Обложений чимало разів за численні століття, Водоплин рідко скорявся ворогові, і ніколи після приступу. Ключовою перевагою оборони замку є перекоп попід західним муром, де знаходиться головна брама. Певно ж, багато замків Семицарства мають навколо себе копані рови, але у жодному немає складно влаштованих воріт-опустів для затоплення в разі потреби. Завдяки ним рів Водоплину має довжину та ширину, недосяжну для інших замків. Коли рів затоплено, Водоплин стає островом, майже невразливим для нападу.

Долина

Долина Арин — довга, широка, плодюча, оточена великими сіро-зеленими вершинами могутніх Місячних Гір — багатством змагається з природною красою. Можливо, саме тому перші андальські загарбники вирішили висадитися тут, коли перетинали вузьке море під корогвами своїх богів. За докази правлять численні камені, розкидані Пальцями, на яких різьблено малюнки зірок, мечів та сокир (або бияків, на думку декого). У святому письмі Віри — книзі “Семикутної зірки” — говориться про “золоту країну серед височезних гір”, яку Хугор зі Схилів бачив у видінні, коли пророкував андалам майбутню долю та розквіт.

Відділена від решти Вестеросу нездоланними горами, Долина якнайкраще стала в пригоді андалам, які бажали викраяти собі нові королівства на новій землі. Першолюди, що прийшли раніше андалів, уперто боролися проти загарбників з моря, але в ті часи вони населяли Долину вельми нещільно, і невдовзі у кожній сутичці почали відчувати брак людей. Щойно одну андальську лодію нищили вогнем або виганяли назад у море, як зі світанку з’являлося ще десять — так нам кажуть співці. Ревності й люті прибульців першолюдям теж бракувало, а спижеві сокири та лускаті сорочки виявилися хитким захистом проти сталевих мечів та залізних кольчуг андалів.

Ба більше — у часи, коли перші андали почали вибрідати на береги Вестеросу зі змальованою (а коли й вирізьбленою) на грудях семикутною зіркою, Долина та навколишні гори були поділені на два десятки дрібних королівств. У розпалі стародавніх чвар королі першолюдей не з’єдналися проти загарбників при їхній першій з’яві, але навпаки — уклали з ними угоди і союзи, шукаючи в прибульців допомоги у війнах проти власних сусідів. (Ця добре знана в історії дурість повторюватиметься знову і знову, коли андали розповсюджуватимуться Вестеросом.)

Дивен Мушель і Джон Самоцвіт, які обидва проголосили себе Королями-на-Пальцях, дійшли аж до того, що заплатили андальським ватажкам з-за моря; при тому кожен сподівався напустити андальські мечі на іншого. Але винайняті ватажки натомість напосілися на них самих. Не минуло й року, як Самоцвіта схопили, піддали тортурам і скарали на горло, а Мушля підсмажили у його ж дерев’яних палатах. Андальський лицар на ім’я Корвин Корбрей узяв доньку першого собі за наречену, жінку другого — за коханку-підбічницю, а Пальці нарік своєю власністю. (Втім, Корбрей, на відміну від багатьох андалів-союзників, ніколи не величав себе королем, віддавши перевагу нижчому титулові князя на П’яти Пальцях.)

Далі на південь у заможному портовому місті Мартинів понад Крабовою затокою правив Озгуд Шат, Третій тако наречений, посивілий у битвах воїн, що самовільно величався Королем Правдивих Людей — стародавнім, гучної слави титулом, походження котрого виводили за десять тисячоліть аж од Віку Світанку. Хоча сам Мартинів стояв у порівняній безпеці за грубими кам’яними мурами, король Озгуд та його пращури чинили довгу і переривчасту війну проти Спижевих Королів Рунокаменя — ще могутніших сусідів з роду не менш давнього та овіяного казками. Йорвик Ройс, Шостий тако наречений, три роки тому вдягнув Рунічну Корону, коли його батько загинув на бойовиську, і вже показав себе грізним ворогом, розбивши Шатів у трьох битвах і загнавши назад за мури їхнього міста.

Король Озгуд нерозважливо звернувся до Андалосу по допомогу, жадаючи повернути все, що втратив. Сподіваючись уникнути долі Мушля та Самоцвіта, він вирішив укласти союз через кров замість золота і віддав власну доньку заміж за андальського короля Герольда Графтона, собі за наречену взяв старшу доньку пана Герольда, а молодшу його доньку побрав зі своїм сином та спадкоємцем. Усі шлюби уклали септони за звичаями заморської Седмиці. Шат навіть сам навернувся до Святої Віри і присягнувся збудувати у Мартинові великий септ, якщо Седмиця подарує йому перемогу. Вчинивши так, він виступив разом з андальськими союзниками проти Спижевого Короля.

І сталося так, що король Озгуд здобув жадану перемогу, але сам не пережив вирішальної битви, і згодом серед мартиновців та інших першолюдей гуляв поголос, що то сам пан Герольд і завдав зрадницького удару. Повернувшись до міста, андальський войовник оголосив корону тестя своєю, позбавив молодшого Шата спадку і зачинив його у опочивальні зі своєю донькою, заборонивши виходити, доки та не завагітніє (коли ж це нарешті сталося, батько дитини навіки зник зі сторінок літописів).

Коли Мартинів повстав, король Герольд брутально придушив заворушення — аж збіжні канави міста зачервонілися кров’ю чоловіків-першолюдей… і їхніх жінок з дітьми теж. Мертві тіла викидали у затоку годувати крабів. У наступні роки дім Графтон панував безперешкодно, бо пан Герольд виявився (на диво) метким та розважливим правителем, і за нього та його наступників старе містечко вельми розквітло, вирісши у перше та єдине велике місто Долини.

Звісно, не всі князі та королі першолюдей мали дурість запросити загарбників у власні палати та домівки. Чимало обрали боротьбу. Серед таких найпершим був згаданий Спижевий Король, Йорвик VI на Рунокамені, котрий привів Ройсів до кількох помітних перемог над андалами. У одній з таких він розтрощив сім лодій, що насмілилися прибитися до його берегів, і прикрасив мури Рунокаменя головами їхніх керманичів та усіх, кого взяли на кораблях. Його спадкоємці не припиняли боротьби, адже війни між першолюдьми і андалами тривали протягом поколінь.

Останнім зі Спижевих Королів був онук Йорвика — Робар ІІ, — який успадкував Рунокамінь від батька за два тижні до власного шістнадцятиріччя, проте невдовзі показав неабиякий хист до битви, до правління і до приваблення людей на свій бік — такий, що аж мало не спинив навалу андалів.

Дотоді андали захопили три чверті Долини і вже заходилися різатися між собою, як перед ними ватажки першолюдей. Робар Ройс побачив у їхній незгоді переваги для себе. В Долині ще лишалася купка першолюдей, що не припиняла опору андалам; серед них найзначнішими були Черленці з Черленця, Ловичі з Довголуччя, Видзвони з Переспіву та Студеники з Джерелівки. Робар уклав союзи з кожним по черзі, а тоді й з меншими домами та родами, привівши їх на свій бік шлюбами, пожалуваннями землі, золота, а ще — у одному пам’ятному випадку — перемогою над князем Ловичем у змаганні з лучної стрільби (перекази твердять, що король Робар у якийсь спосіб надурив суперника). Солодким, аж медовим язиком Робар навіть залучив до своєї справи Урсулу Накруч — славнозвісну чародійку, що кликала себе нареченою царя водяників та русалок.

Чимало панів, що зібралися під корогви Робара, раніше були корольками у власних дрібних королівствах, але зреклися корон, схилилися перед Робаром Ройсом і проголосили його верховним королем над Долиною, Пальцями і Місячними Горами.

Нарешті об’єднані у єдине плем’я під єдиним володарем, першолюди завдали своїм розділеним і чваруватим завойовникам низку нищівних поразок. Король Робар мудро вирішив не кидатися на усіх андалів одразу, хай як йому кортіло вигнати їх зі своїх берегів. Натомість він воював ворогів по черзі, часто-густо укладаючи союзи з одними андальськими ватажками проти інших.

Першим лихо спіткало Короля-на-Пальцях. Переказують, що король Робар убив Квайла Корбрея власноруч, вибивши з його правиці уславлений клинок Пані Безнадію. Мартинів повернули від ворога, узявши приступом; Робар надіслав власну сестру до міста, щоб переконати Шатів повстати проти Графтонів та відчинити браму. Бияк-зі-Схилів — андальський король, що тримав східний край Долини — наступним побачив гнів відроджених першолюдей і ліг під навалою війська короля Робара попід мурами Залізних Дубів. На одну коротку, але незабутньо блискучу мить першолюдям здалося, що вони зможуть повернути свою землю собі під проводом юного та відважного короля.

Але тому статися не судилося. Робар здобув свою останню перемогу; андальські княжата і корольки нарешті втямили, яка небезпека на них насунулася. Тепер вже андали почали відкидати чвари та незгоди, утворювати союзи заради спільної справи під єдиною корогвою. За очільника ж вони обрали собі не короля і не князя, а лицаря на ім’я пан Артис Арин. Ще зовсім молодий чоловік, одного віку з королем Робаром, він мав повагу серед рівних собі як неперевершений воїн своєї доби, грізний боєць мечем, списом і телепнем, хитромудрий та винахідливий правитель, яким щиро захоплювалися всі, хто бився з ним обіч. Хоча і уроджений від чистої андальської крові, пан Артис з’явився на світ у Долині, у тіні Велетневого Списа, де серед визубрених гірських вершин ширяють у висоті соколи. На щиті він ніс зображення місяця і сокола, сріблястий шолом його прикрашали соколині крила. Не диво, що в усі часи люди звали і звуть його Соколиним Лицарем.

Розповідь про те, що сталося далі, мимоволі повертає нас до царини пісень та казок. Співці розповідають, що два війська стрілися при обніжжі Велетневого Списа, заледве за п’ять верст від хати, де народився пан Артис. Дві потуги мали приблизно однакове число, але Робар Ройс стояв вище, мав за спиною гору і загалом наготувався до міцної оборони.

Прибувши до місця за день перед андалами, першолюди викопали рови поперед лав війська і обставили їх загостреними палями (змащеними трупним гниллям та лайном, коли вірити оповіді септона Мальвина про ту битву). Мало не всі першолюди билися пішими; андали мали вдесятеро більше панцирних вершників, і вдягнені та озброєні були краще. Якщо вірити пісням, на бойовище андали спізнилися; король Робар почав виглядати їх за три дні перед тим і відтоді не припиняв пильнувати.

Андальське військо нарешті прибуло в сутінках і поставило шатра за дві чи три версти від ворога. Та навіть у тьмяному вечірньому світлі Робар Ройс не зміг не помітити ворожого очільника. Сріблястий обладунок та крилатий шолом безпомилково позначали Соколиного Лицаря здалеку, скільки бачили очі.

Певно, та ніч була неспокійною в обох таборах, бо кожен вояк знав, що зі світанком розпочнеться битва, яка вирішить долю всієї Долини. Зі сходу налітали хмари, ховали місяць і зірки, тож ніч стояла темна, аж непроглядна. Єдине світло надходило з сотень вогнищ у таборах, а між ними панувала річка пітьми. Час від часу, кажуть співці, хтось із лучників з одного боку чи іншого пускав стрілу в повітря, сподіваючись знайти нею ворога, та чи пролили ті стріли бодай краплю крові — про те пісні й казки мовчать.

Коли на сході почало на світ благословлятися, вояки піднялися з кам’яних постелей, вбралися у броню і наготувалися до битви. Раптом від андальського боку залунав привітний клич. То на заході засяяв знак — сім блискучих зірок у сірому досвітньому небі. “Боги з нами! — ревнула тисяча горлянок. — Перемога буде наша!”. Заспівали сурми, і передовий полк андалів ринув угору схилом, розвіваючи над собою прапори. Але першолюди не показали ані краплі відчаю, коли в небі засяяв знак — навпаки, мужньо встояли під навалою, і почалася битва така люта і кривава, яких небагато бачила довга історія Долини.

Сім разів андали йшли у напад, кажуть нам співці, і шість разів першолюди відкидали їх назад. Лише сьомий удар, очолений страхолюдним велетнем на ім’я Торгольд Толет, зламав їхні лави. Торгольдом Похмурим кликали його люди, і то був доволі похмурий жарт, бо писано, що здоровань ішов у битву з реготом, голий вище пояса, з різьбленою на грудях кривавою семикутною зіркою і сокирою в кожній руці.

Пісні твердять, що Торгольд не знав ані страху, ані болю. Вже спливаючи кров’ю з двох десятків ран, він прорубав червону просіку крізь найстійкіших воїнів князя Черленця і одним змахом відтяв його вельможності руку біля плеча. Не збентежила його і поява чародійки Урсули Накруч на криваво-гнідому коні; вона намагалася проклясти і зурочити велетня, який дотоді лишився голіруч, бо обидві сокири кинув устромленими в ворожі груди. В пісні співається, що Толет стрибнув на відьминого коня, схопив її обличчя у дві скривавлені долоні й відірвав голову від тулуба під вереск про змилування.

Розпочався безлад. Андали вдиралися до лав першолюдей крізь пробитий у них прохід. Перемога вже здавалася їм здобутою, але Робар Ройс так легко не здавався. Хтось інший відступив би і ущільнив лави для оборони, а ще хтось — утік з бойовиська… проте верховний король наказав ударити у відповідь. Нападників він очолив сам і заходився прорубатися крізь замішання з найкращими поборниками при боці. В руці його свистіла Пані Безнадія — страшний клинок, висмикнутий королем з мертвих рук Короля-на-Пальцях. Рубаючи ворога праворуч і ліворуч, король пробився до Торгольда Похмурого. Коли Робар замахнувся на його голову, Толет ухопив клинок, регочучи… але Пані Безнадія прорізала йому пальці й зупинилася лише у Торгольдовому черепі.

Співці кажуть: велетень захлинувся останнім сміхом. Відтак верховний король уздрів через поле Соколиного Лицаря і дав остроги коневі, поспішаючи туди, бо сподівався: якщо андальський ватажок загине, андали втратять мужність і кинуться навтьоки.

Вони зійшлися посеред виру битви — король у спижевій броні, звитяжець у висрібненій криці. Хоча Соколиний Лицар сліпучо виблискував обладунком у вранішньому сонці, меч його не міг рівнятися з Пані Безнадією. Двобій скінчився, ледве почавшись — валірійський булат розсік крилатий шолом і вклав андала на місці. На мить, споглядаючи падіння ворога сторчма з сідла на землю, Робар Ройс, певно, думав, що битву виграно.

А тоді у вранішньому повітрі за його спиною почулися сурми. Обернувшись у сідлі, верховний король у відчаї уздрів п’ять сотень свіжих андальських лицарів, що неслися схилом Велетневого Списа просто у спину його війську. На чолі навали летів воїн у сріблястій криці з місяцем та соколом на щиті й крилами на шоломі. Пан Артис Арин вбрав одного з лицарів свого війська у запасний обладунок і залишив у таборі, а сам повів загін найкращих вершників угору козячою стежкою, яку пам’ятав з дитинства, щоб з’явитися позаду першолюдей і запопасти їх згори.

Битва перетворилася на нищення. Затиснуте спереду і ззаду, останнє велике військо першолюдей Долини загинуло, пошматоване на клапті. Тридцять знаних панів стало до оборони Робара Ройса того дня; жоден не лишився в живих. І хоча співці твердять, що верховний король вкладав ворогів десятками, наприкінці здолали і його. Хтось каже, що переможцем вийшов сам пан Артис, хтось називає князя Волокупа або Люцеона Храмина, Лицаря Дев’ятизір’я. Корбреї з Прихистку наполягають вже багато століть, що смертельного удару завдав пан Хайме Корбрей, а за доказ висувають Пані Безнадію, повернуту в дім Корбрей опісля битви.

Отаку розповідь про Битву Семи Зірок чуємо ми від співців та септонів. Зворушливу оповідь, поза сумнівом, та вчений книжник мусить спитати: наскільки правдиву? Цього ми вже не дізнаємося. Знаємо лише, що король Робар ІІ з дому Ройс зустрів пана Артиса Арина у великій битві при обніжжі Велетневого Списа, і там король загинув, а Соколиний Лицар завдав першолюдям удару, від якого вони вже не отямилися.

Не менш як чотирнадцять найстаріших і найшляхетніших домів Долини скінчили свій родовід того дня. Ті, чиї нащадки збереглися — серед них Черленці, Ловичі, Студеники, Видзвони та самі Ройси — мусили віддати завойовникам данину золотом і заручниками та зігнути коліна у покорі Артисові Арину, Першому тако нареченому, вінчаному Королем-Гори-і-Долини.

З часом деякі з принижених домів почасти повернули собі славу, шану, владу та статки, втрачені того дня на бойовищі, але для того мусили спливти численні століття. Що ж до переможців, Арини відтоді правили у Долині королями до приходу Аегона Завойовника з сестрами, а по тому стали князями на Соколиному Гнізді, господарями у Долині та Оборонцями Сходу. Від того дня й донині сама Долина відома людям як Долина Арин.

На переможених чекала жорстокіша доля. Звістка про перемогу розповсюдилася за вузьке море; в Долину та навколишні гори почало прибувати дедалі більше андалів, і всі вони хотіли землі, яку андальське панство радо їм жалувало. Там, де першолюди намагалися опиратися, їх пригинали до землі, перетворювали на рабів та кріпаків, або виганяли геть. Власне ж їхнє панство, переможене і принижене, було не в змозі їх захистити.

Дехто з першолюдей, певно, вцілів шляхом змішування своєї крові з кров’ю андалів, проте ще більше втекло до високих полонин та кам’янистих пересувів Місячних Гір. Там нащадки колись гордовитого племені живуть і донині — коротким, суворим, безжальним життям серед скелястих вершин, життям розбійників та вигнанців, полюючи на подорожніх, які легковажно входять до гір без міцного збройного супроводу. Майже нічим не різнячись від вільного народу за Стіною, ці верховинні роди теж відомі серед вищих сусідів як “дичаки”.

Тут наведено імена найзначніших верховинних родів у Місячних Горах за відомостями архімаестра Арнеля з його праці “Гора і Долина”:

• Кам’яні Ґави
• Молочні Змії
• Сини Туману
• Брати Місяця
• Чорні Вуха
• Сини Дерева
• Смалені
• Вийники
• Рудобої
• Мальовані Собаки

Існують і менші роди, часто-густо утворені чварами та розколом у якомусь значнішому роді, але зазвичай їх швидко розчиняють у собі сильніші суперники або винищують лицарі Долини.

Імена більшості родів мають певне походження, хай яким темним воно видається нам нині. Ми знаємо, що Чорні Вуха відрізають воякам, переможеним у битвах, вуха і беруть їх за здобич. Серед Смалених є звичай, щоб юнак віддав вогню якусь частину тіла і тим довів свою мужність, аби вважатися чоловіком. Звичай сей може походити з років після “Танку драконів” — так вважають деякі маестри. Тоді один з родів, що відколовся від Мальованих Собак, за переказами вклонявся вогняній відьмі у горах, котрій надсилав хлопчиків з подарунками, а вони для доведення своєї мужності мали постати перед полум’ям дракона, що корився тій відьмі.

Хоча Долина оточена горами, та не конче убезпечена ними від зовнішніх ворогів. Високий гостинець з річкового краю крізь Місячні Гори бачив чимало пролитої крові, бо хай який він крутий і кам’янистий, а все ж найвірогідніше саме ним може наблизитися вороже військо для нападу на Долину. Східний його кінець стереже Кривава Брама — колись грубо тесана стіна без чамуру, складена на кшталт кільцевих городищ першолюдей. Але у роки правління короля Озріка V Арина її відбудували наново як могутню фортецю. Відтак протягом століть з десяток загарбницьких потуг розбилися на друзки, намагаючись проламати нову Криваву Браму.

Узбережжя Долини — скелясте, повне зрадливими мілинами та підводними скелями — є непривітним для кораблів, що бажають стати на котву, і тим ще додає цьому краєві неприступності. Але королі Арини, добре пам’ятаючи, як на Вестерос прибули з-за моря їхні власні пращури, ніколи не нехтували обороною своїх берегів. Міцні замки та паланки стережуть найвразливіші місця узбережжя, і навіть кам’янисті, провіяні всіма вітрами Пальці густо потикані вартовими вежами зі світильнями, які мають попереджати про нападників з моря.

Андали завжди були войовничим плем’ям, бо ж і одним з Седмиці, якій вони вклоняються, є сам Воїн. Почуваючись безпечно у власних володіннях, королі Долини час від часу виходили на завоювання за їхні межі. У таких виправах їм допомагала та перевага, що коли примхливе щастя війни оберталося проти них, вони завжди мали де сховатися за природніми мурами своїх гір.

Не забували Королі Гори та Долини і про морську потугу. В Мартинові вони мали добре облаштовану і чималу природну гавань, яка за Аринів зробилася одним з найзначніших міст королівств Вестеросу. Долина славиться плодючістю, але за розмірами поступається володінням інших королів (ба навіть значних князів), а Місячні Гори й поготів є безплідними, кам’янистими та негостинними для людей. Тому торгівля є для володарів Долини надзвичайно важливою, і мудріші з королів Аринів завжди дбали про її захист, будуючи з цією метою вдосталь бойових кораблів.

У водах при їхньому східному та північному узбережжі розташувалися з півсотні островів, між якими деякі — не більше ніж скелі, засиджені крабами та морськими птахами, а інші — доволі великі й навіть населені людьми. Маючи бойові кораблі, королі Арини розповсюдили свою владу і на згадані острови. Острів Лобак підкорив король Гуг Арин (Тлустий) по недовгій боротьбі, а Перса — його онук, король Гуго Арин (Надійливий), по значно довшій. Відьмин острів, столець дому Накруч з його зловісною славою, приведений був до королівства шлюбом, коли король Алестер Арин, Другий тако наречений, взяв Арвен Накруч за дружину.

Останніми островами, повінчаними з Долиною, були Три Сестри. Кілька тисяч років вони пишалися власними лютими королями — піратами та наскочниками, чиї лодії безсоромно нишпорили Куснем, вузьким морем і навіть Тремтливим морем, плюндруючи та беручи здобич зі своєї ласки, а тоді повертаючись до Сестер з тягарем золота і рабів.

Таке свавілля зрештою розгнівало Королів Зими, які напустили на Сестер власні бойові кораблі, щоб скорити їх під свою владу — бо хто тримає Три Сестри, той порядкує у затоці Кусень.

Загарбання островів північанами найкраще відоме в історії під назвою Зґвалтування Трьох Сестер. “Літописи Довгосестри” описують чимало скоєних тоді жахіть: як дикі північани вбивали дітей для своїх казанів, як вояки намотували тельбухи ще живих людей на рожна, як на Катовій горі за один день стратили три тисячі відважних воїнів, як Бельтазар Болтон наказав зробити собі Рожеве Шатро зі шкіри, злупленої з сотні сестринців…

Скільки можна вірити таким оповідям — нині невідомо. Але варто зауважити, що про ці свавілля, змальовані уродженцями Долини у їхніх розповідях про війну, не згадано ані словом у північних літописах. Втім, не можна заперечити, що влада Півночі тяжкою рукою лягла на острови — чого б інакше сестринці надіслали своїх вцілілих панів прохачами до Соколиного Гнізда благати про поміч Короля-Гори-і-Долини.

Король Матос Арин, Другий тако наречений, радо надав допомогу, але за умови, що сестринці погодяться скласти присягу на вірність йому та його нащадкам і визнають над собою владу Соколиного Гнізда. Коли його ясновельможна дружина засумнівалася, чи варто втягувати Долину в заморську війну, його милість відповів славнозвісними словами: що йому краще мати сусідом пірата, ніж вовка. По тому король вирушив до Сестринова з сотнею бойових кораблів.

Живим він звідти не повернувся, але сини його продовжили війну. Ще тисячу років Зимосіч і Соколине Гніздо змагалися за владу над Трьома Сестрами. Безглуздою Війною кликали ті змагання чимало людей. Знову і знову здавалося, що боротьба нарешті добігла кінця, аж вона спалахувала з новою силою в наступному поколінні. Острови переходили з рук у руки навіть не десяток разів. Тричі на Пальцях висаджувалися північани. Арини надіслали кораблі вгору Білим Ножем і спалили Вовче Лігво, а Старки відповіли нападом на Мартинів і спаленням кількох сотень кораблів у гніві, коли міські мури дали їм відсіч.

Зрештою переможцями вийшли Арини, і відтоді Три Сестри завжди складали частину Долини, за винятком недовгого царювання королеви Марли Розставець невдовзі по Аегоновому Завоюванні; її скинули, побачивши наближення браавоського флоту, винайнятого північанами за наказом короля Аегона. Її брат склав присягу Таргарієнам, а сама вона скінчила життя у сестрах-мовчальницях.

“То була не так перемога Соколиного Гнізда, як втрата Зимосіччю наснаги до боротьби, — зазначає Перестан у”Роздумах про історію“. — Протягом десяти довгих століть лютововк і сокіл билися та кривавилися за три скелі у морі, аж доки одного дня вовк не прокинувся віді сну і не зрозумів, що йому всього лише муляє камінець між зубів, по тому виплюнув його і пішов геть”.

Дім Арин

Дім Арин походить від найстарішої та найчистішої крові андальського панства. Королі Арини пишаються тим, що простежують свій родовід аж до самого Андалосу, а деякі зазіхали навіть на походження від Хугора зі Схилів.

Утім, обговорюючи корені дому Арин, завжди важливо розрізняти правдиву історію та оповідки казкарів.

Існує вдосталь правдивих свідчень про існування пана Артиса Арина, Соколиного Лицаря, першого короля Арина над Горою та Долиною. Його перемога над королем Робаром ІІ у Битві Семи Зірок теж добре засвідчена, хоча подробиці тієї перемоги було трохи прикрашено у наступні століття. Певно, король Артис був справжньою людиною, хоча і надзвичайно видатною.

У Долині, проте, скоєні цим справжнім діячем учинки геть переплелися з діяннями його казкового тезка, іншого Артиса Арина, що жив на тисячі років раніше у Вік Звитяжців і запам’ятався у піснях та казках Крилатим Лицарем.

Перший пан Артис Арин буцімто літав велетенським соколом (можливо, то спотворений спогад про побачених здалеку драконовершників — так припускає архімаестер Перестан). Зграї орлів прилітали на битву за його наказом. Щоб здобути Долину, він злетів на вершину Велетневого Списа і вбив там Короля-Грифона. Серед його друзів рахувалися велетні та водяники, а за дружину він узяв жінку з дітей лісу; щоправда, вона померла, народжуючи йому сина.

Ще сотня казок гуляє про цього звитяжця, одна барвистіша за іншу. Проте малоймовірно, що така людина взагалі існувала. Подібно до Лана Хитромудрого у західному краї чи Брандона Будівника на Півночі, Крилатого Лицаря було ліплено з віршів та пісень, а не з плоті та крові. Якби такий звитяжець навіть і гуляв Горами та Долинами у темні туманні часи Віку Світанку, авжеж його ім’я не могло бути Артис Арин, бо Арини походять з чистокровного андальського племені, а цей Крилатий Лицар жив, літав і боровся за багато тисяч років перед тим, як на Вестеросі з’явилися перші андали.

Найпевніше, ці дві постаті сплели в одну співці Долини, приписавши вчинки казкового Крилатого Лицаря справжньому Соколиному Лицарю — можливо, у сподіваннях здобути прихильність нащадків Артиса Арина тим, що додати великого звитяжця першолюдей до лав його славетних пращурів.

У правдивому літописі дому Арин немає ані велетнів, ані грифонів, ані велетенських соколів. Проте від дня, коли пан Артис вдяг Соколиного Вінця, і донині Арини обіймають почесне місце у історії королівств Семицарства. Від доби Аегонового Завоювання князі Долини служили Залізному Престолові Оборонцями Сходу, захищаючи береги Вестеросу від нападників з-за моря. Перед тим літописи оповідають нам про незліченні битви з дикими верховинними родами; тисячолітню чвару з Північчю за Три Сестри; криваві морські бойовища, де кораблі Аринів давали відсіч людоловам Волантису, неситим залізнякам, піратам з Порогів та Василіскових островів. Старки, певно, мають давніший родовід, але їхні перекази з’явилися ще в часи, коли першолюди не мали письма, тимчасом як Арини плекали вченість у септріях та септах; їхні добрі справи та великі звитяги ретельно записані та змальовані у працях ревних служителів Віри.

Об’єднання Семицарства та затвердження малолітнього Ронела Арина (Короля-Літуна) першим князем на Соколиному Гнізді подарувало домові Арин нові можливості та сподівання. Не стало великим дивом заручення юного Ронела з донькою Торгена Старка, влаштоване королевою Раеніс Таргарієн — то був один з численних шлюбів, які королева уклала з метою замирення королівства. На жаль, князь Ронел згодом загинув насильницькою смертю від рук свого брата Джоноса Братовбивці, але родовід Аринів продовжився через родичів і залишився глибоко зануреним у найважливіші справи Семицарства.

Дім Арин може похвалитися рідкісною шаною — двічі його обирали гідним пов’язатися кревними путами з драконовим родом. Родрік Арин, князь на Соколиному Гнізді, отримав од короля Джаяхаериса І Таргарієна та його дружини, Ласкавої Королеви Алісанни, велику честь — руку їхньої доньки принцеси Даели. Дитина цього союзу — панна Аемма Арин — у свою чергу стала першою дружиною короля Візериса І Таргарієна і матір’ю його першої дитини, принцеси Раеніри, яка згодом змагалася зі своїм зведеним братом Аегоном ІІ за Залізний Престол. У тих змаганнях Джейна Арин — Діва Долини, княгиня на Соколиному Гнізді — непохитно стояла за Раеніру Таргарієн та її синів, а згодом служила у намісницькій раді при королі Аегоні ІІІ. Від тих днів кожен Таргарієн на Залізному Престолі мав у собі краплю Аринової крові.

На Великій Раді року 101 по А.З. голос Аринів не лунав, бо панна Джейна тоді ще не досягла повноліття. Замість неї на Раду поїхав намісник і господар у Долині, Йорберт Ройс з Рунокаменя. Ройси — один з наймогутніших домів Долини — пишаються походженням від першолюдей та їхнього останнього верховного короля Робара ІІ. І донині князі Рунокаменя їдуть у битву в спижевому обладунку своїх пращурів, помережаному рунами, які начебто відвертають небезпеку від того, хто його носить. На жаль, число Ройсів, які зустріли смерть вбраними у свою рунічну броню, прикро навіть згадувати. Ба більше — маестер Денестан у своїх “Сумнівах” розмірковує, чи не є сей обладунок значно новішим, ніж вважається.

Арини відзначилися у всіх війнах королів Таргарієнів; у повстаннях Чорножарів вони завжди твердо ставали на бік Залізного Престолу проти самозванців. Під час Першого Повстання Чорножара князь Донел Арин відважно очолював передовий полк королівського війська, хоча його лави були розтрощені ударом Даемона Чорножара, а сам вельможний князь опинився у смертельній небезпеці, яку відвернув прибулий з підкріпленням пан Гвейн Корбрей з Королегвардії.

Князь Арин уцілів у битві, а згодом через довгі роки зачинив Долину від мандрівників високим гостинцем та морем, коли Семицарство охопила Велика Весняна Пошесть. У такий спосіб лише Долина та Дорн уникли тяжких наслідків поширення хвороби.

У нещодавні роки не можна забувати величезні заслуги князя Джона Арина під час Повстання Роберта. Власне, саме повстання почалося з того, що князь Джон відмовився віддати престолові голови своїх вихованців Едарда Старка та Роберта Баратеона. Якби він виконав наказ, то хтозна — може, Навіжений Король досі сидів би на Залізному Престолі. Попри немолоді роки, князь Арин відважно бився поруч із Робертом на Тризубі. Після війни новий король показав неабияку мудрість, зробивши князя Джона Арина своїм першим Правицею. Гострий розум і високі чесноти його вельможності допомогли королю Роберту правити Семицарством справедливо та помірковано. То велика втіха і щастя для королівства, коли велика людина служить Правицею великому королю — адже саме тоді піддані насолоджуються миром і добробутом.

Соколине Гніздо

Соколине Гніздо Аринів часто-густо вважають найпрегарнішим замком у всіх королівствах Семицарства, і цю істину справді важко заперечити (хоча Тирели налаштовані рішучо). Сім струнких білих башт увінчують Гніздо, що сидить на плечі Велетневого Списа, і жоден інший замок на Вестеросі не пишається такою кількістю мармуру на стінах чи підлогах.

Але Арини та вояки Долини скажуть вам, що Соколине Гніздо є ще й неприступним, бо його розташування на схилі гори неподалік вершини робить напад ворога майже неможливим.

Найменше з королівських замків Вестеросу, Гніздо не було стольцем дому Арин від самого початку його королювання. Ця честь належить Місячній Брамі — значно більшому замкові, що стоїть при підніжжі Велетневого Списа на тому самому місці, де пан Артис Арин зі своїми андалами таборували у ніч перед Битвою Семи Зірок. Непевно сидячи на престолі в перші роки свого панування, король Артис хотів мати столець, що легко б витримав і облогу, і приступ, якби першолюди повстали проти його влади. Місячна Брама добре служила вказаній меті, але в ній було більше від фортеці, ніж від палацу, і хто бачив її уперше, казав, що подібний замок пасує якомусь дрібному князеві, але ж не королю розлогого королівства.

Щоправда, король Артис тим не надто переймався, бо нечасто бував удома. Перші королі Арини все своє королювання не злазили з коней у нескінченних мандрах державою — від одного її кінця до іншого. “Мій престол зроблено з сідельної шкіри, — казав король, — а замок мій — дорожній намет”.

Наступниками короля Артиса стали його двоє старших синів, що по черзі правили як другий та третій Королі Гори та Долини. На відміну від свого батечка, вони чималу частку свого правління просиділи у Місячній Брамі й видавалися задоволеними нею, хоча кожен зробив у замку певні прибудови. І лише четвертий король Арин, онук Артиса І, почав клопотатися про побудову майбутнього Соколиного Гнізда. Роланд Арин хлопчиком виховувався у одного з андальських королів річкового краю, після отримання лицарських острог багато подорожував, відвідав навіть Староград і Ланіспорт, а тоді повернувся до Долини по смерті батька, щоб покласти на чоло спадковий Соколиний Вінець. Побачивши дива Вишестражу та Кастерлі-на-Скелі, відвідавши великі замки першолюдей, що і доти цяткували землі Тризубу, він завважив Місячну Браму за надто похмуру та потворну в порівнянні з ними. Першим пориванням короля Роланда було знести Браму і відбудувати новий столець на тому ж місці. Але тієї зими тисячі дичаків спустилися з гір у пошуках їжі та притулку, бо високі полонини замело височезними снігами. Лихо навчило короля, якою вразливою є його твердиня на її теперішньому місці.

Переказують, буцімто майбутня дружина — Теора, донька князя Ловича — нагадала королю, як його дід здолав Робара Ройса навалою з високого схилу. Вражений словами дівчини, та й самою дівчиною теж, король Роланд вирішив обійняти найвищий схил з усіх і наказав будувати замок, який з часом стане Соколиним Гніздом.

До завершення замку король не дожив. Доручення, дане його милістю будівничим, було неймовірно тяжке, бо обніжжя Велетневого Списа було круте і поросле лісом, а вище починалися голі скелі, крижані та урвисті. Більше як десятиліття витрачене було лише на вичищення звивистого шляху вгору схилом гори. Вище лісової порості ціле військо каменярів приставлене було рубати східці, щоб полегшити підйом у занадто крутих місцях. Тим часом Роланд надіслав будівничих у всі сусідні королівства на пошуки каменю, бо його милості не подобався вигляд мармуру, видобутого в Долині.

Згодом настала ще одна зима, і зчинилася ще одна навала диких родів з Місячних Гір на Долину. Застуканий зненацька загоном Мальованих Собак, король Роланд І Арин був стягнений з коня та жорстоко вбитий — череп йому розтрощили кам’яною довбнею, поки король намагався вивільнити меча з піхв. Правив він двадцять і шість років — стільки, щоб побачити закладення перших каменів замку, який наказав змурувати.

Будівництво продовжилося за його сина і сина його сина, хоча просувалося повільно, аж болісно, бо мармур доводилося везти кораблями з Тарфу, а тоді піднімати схилом Велетневого Списа на мулах. Десятки мулів загинули на тих схилах, а з ними четверо підмайстрів та один майстер-муляр. Потроху мури замку почали здійматися у повітря, аршин за аршином… доки Соколиний Вінець не перейшов праонукові короля, котрому вперше наснився сон про замок у небі. Король Роланд ІІ мав за головні пристрасті війну і жінок, зовсім не будівництво. Витрати на Соколине Гніздо вже перевищили всі сподівання, а новому королю потрібне було золото для задуманих ним походів у річковий край. Ледве його батька поклали спочивати, як король Роланд ІІ наказав зупинити всі роботи в замку.

Ось як сталося, що Соколине Гніздо залишили в небі напризволяще мало не на чотири роки. Соколи плели собі гнізда серед його недомурованих веж, а король Роланд ІІ тимчасом воював у річковому краї за золото і славу.

Втім, і завоювання просувалося тяжче, ніж королю чекалося. Після кількох невеличких і безглуздих перемог над дрібними корольками Роланда перестрів Трістіфер IV, Бияк-за-Правду. Останній воістину величний король першолюдей завдав Роландові Арину нищівної поразки, а наступного року — ще гіршої. Злякавшись за своє життя, його милість сховався у замку одного з тодішніх своїх союзників, андальського князя… який зрадив короля і видав його Трістіферові у кайданах. І от через чотири роки після пишного виступу з Долини короля Роланда ІІ власною рукою скарав на голову в Старокаменях сам Бияк-за-Правду.

У Долині по ньому не надто жалобилися, бо войовничість і марнославство короля не здобули йому друзів. Коли на престол зійшов його брат Робін Арин, роботи у Гнізді відновилися. Проте знадобилося ще сорок три роки і чотири королі, щоб замок нарешті добудували і облаштували для мешкання. Маестер Гуня, перший служитель свого братства у замку, оголосив Соколине Гніздо “найприголомшливішою справою рук людських у всій історії, палацом, гідним самих богів. Навряд чи навіть Вишній Батько пишається таким величним стольцем”.

Відтоді й донині Соколине Гніздо слугує помешканням дому Арин навесні, влітку та восени. Взимку ж сніги, лід і крижані вітри роблять підйом до замку неможливим, а сам замок — покинутим. Але влітку він купається у свіжому, прохолодному гірському вітерці та служить жаданим сховом від задушливої спеки у долинах унизу. Іншого подібного замку немає в усьому світі; принаймні, нам невідома жодна письмова згадка, що такий колись існував.

Варто сказати кілька слів про кам’яну постать з божегаю Соколиного Гнізда — прегарну подобу Алисси Арин у сльозах. Переказують, що шість тисяч років тому Алисса бачила, як убили її чоловіка, братів та синів, але не зронила ані сльозини. Відтак боги присудили не дарувати їй спокою, доки її сльози не впадуть на Долину. Великий водоспад, що зривається з Велетневого Списа, відомий під назвою Алиссині Сльози, бо води його падають з такої висоти, що обертаються на дрібний туман, не досягаючи землі.

Чи правдива ця оповідь? Алисса Арин справді жила на світі, про це ми маємо певність, проте аж ніяк не шість тисяч років тому. “Правдива історія” припускає чотири тисячі, а Денестан у “Запитаннях і сумнівах” зменшує це число ще вдвічі.

Соколине Гніздо ніколи не захоплювали силоміць. Нападник, який схотів би загарбати замок, мусив би спершу взяти Місячну Браму при підніжжі гори, яка сама по собі — міцний та грізний замок. Та навіть якщо це станеться, лишиться ще довгий шлях нагору, де на нападника чатуватимуть три сторожові замки, що боронять звивисту дорогу схилом гори: Кам’янець, Снігокрай і Небосхил.

З такими оборонцями навіть наблизитися до Соколиного Гнізда — справа нелегка, та навіть якщо нападник подолає їх усі, то опиниться унизу стрімкої скелі, на якій власне і стоїть Гніздо за шість сотень стоп над головою, а потрапити туди можна лише витягом або драбиною.

Не диво, що відомо зовсім мало спроб обложити Соколине Гніздо. Від завершення його будівництва королі Арини завжди знали, що мають непохитну і неприступну твердиню, де можуть сховатися в разі небезпеки. Маестри, що служили домові Арин, знавці військової науки, одностайно твердять, що замок захопити приступом неможливо…

…хіба якщо маєш драконів, що колись довела Візенья Таргарієн, приземлившись у дворищі Гнізда на дракониці Вхагар і переконавши матір останнього короля Арина скоритися домові Таргарієн та віддати Соколиний Вінець стародавніх королів.

Від того дня, втім, спливло майже триста років, і останній дракон давно помер у Король-Березі, тож майбутнім володарям Соколиного Гнізда має, напевне, знову спатися безтурботно з думкою про те, що їхній величний столець навіки лишиться нездоланним і недосяжним.

Залізні острови

Чи були першолюди насправді першими людьми?

Майже всі вчені книжники гадають, що так. Вважається, що перед їхньою з’явою Вестерос належав велетням, дітям лісу та диким звірям. Але на Залізних островах жерці Потоплого Бога розповідають інше.

Згідно з їхньою вірою, залізяни є плем’ям, конче відмінним від решти людства. “Ми не прийшли на ці священні острови з безбожних земель за морем, — казав колись жрець Саурон Солоний Язик. — Ми прийшли з дна моря, з підводних палат Потоплого Бога, що створив нас за своєю подобою і дав нам до рук владу над усіма водами земними”.

Та навіть серед залізян є такі, хто сумнівається і приймає звичнішу точку зору на походження їхнього роду від першолюдей — хай першолюди, на відміну від пізніших андалів, ніколи не були знаними мореплавцями. Звісно, і ми не можемо брати на легку віру твердження залізянських жерців, буцімто їхнє плем’я — ближча рідня рибам і водяникам, ніж іншим народам людства.

Архімаестер Хаерег колись висунув цікаве припущення, спираючись на перекази про Морекамінний Престол: чи не прийшли пращури залізян з якоїсь невідомої землі за західним морем. Стіл Грейджоїв, різьблений у подобі кракена з чорного, масткого на дотик каменю, буцімто був знайдений першолюдьми, які першими з’явилися на Старому Вику. Хаерег твердив, що престол виготовили прадавні мешканці островів, і що лише у пізніших розвідках маестрів та септонів починають з’являтися твердження про їхнє походження від першолюдей. Та зрештою, то було лише порожнє мудрування; Хаерег сам з часом відмовився від своїх припущень, і нам не варто за них чіплятися.

Все ж хай як саме на світ з’явилися залізняки, не можна заперечити, що звичаями, вірою та способами урядування вони вельми відрізняються від усіх племен, що населяють королівства Семицарства.

Корені згаданої різниці, як твердить архімаестер Хаерег у своїй “Історії залізного роду”, лежать у віруваннях. Холодні, вогкі, провіяні вітрами острови ніколи не мали щільної деревної порості; вбогий ґрунт не давав оберіг-деревам змоги вкорінитися і вирости. Тут ніколи не оселялися велетні, діти лісу не блукали тими недолугими лісами, які все-таки стрічалися на островах. Вочевидь, не з’являлися тут і старі боги, яким вклонялися згадані стародавні племена. Коли ж на острови згодом прибули андали, їхня Свята Віра теж не змогла пустити серед залізняків коріння, бо ще до Седмиці вони мали свого володаря — Потоплого Бога, творця морів і прабатька залізного роду.

Потоплий Бог не має храмів, не має святого письма, не має різьблених у його подобі бовванів… зате має вдосталь жерців. Задовго перед виникненням літописання ці мандрівні святі обсідали Залізні острови, проповідуючи слово Потоплого Бога і гнівно засуджуючи усіх інших богів та їхніх прибічників. Вбрані у жалюгідне лахміття, нерідко босоніж, жерці Потоплого Бога не мають постійної домівки, але блукають островами, де їм заманеться, забрідаючи і вельми неблизько від моря. Більшість їх неписьменна; молодші жерці навчаються молитв і відправ од старших наставників. У всіх краях, куди ступають їхні ноги, панство і поспільство мають обов’язок надавати їм харч та притулок в ім’я Потоплого Бога. Деякі жерці їдять лише рибу. Майже ніхто з них ніколи не миється, окрім як у морі. Люд інших земель часто-густо вважає жерців божевільними, і то на вигляд небезпідставно; але не можна заперечити, що вони мають велику владу над своїми вірянами.

Хоча більшість залізян не плекають до Седмиці півдня та старих богів Півночі геть нічого, крім зневаги, вони все-таки визнають існування другої богоподібної істоти. У їхньому богослов’ї Потоплому Богові протистоїть Буребог — зла сила, що живе у небесах, ненавидить людей і всі їхні труди. Саме він надсилає люті вітри, страшні зливи, грім та блискавки, що показують людям його вічний невтамовний гнів.

Дехто каже, що Залізні острови назвали так з-за руди, якої тут знаходять і видобувають вдосталь. Але самі залізяни наполягають, що назва походить від їхнього норову — вони-бо тяжкі на руку, гартовані та непохитні, як їхній бог. Змальовники мап знають, що Залізні острови складаються з головної низки — тридцяти одного острова — в Залізняцькій затоці на схід від Орлиного Рогу і ще тринадцяти, нагромаджених навколо Самотнього Світила далеко у безмежному Західному морі. Найбільшими і найголовнішими у цьому намисті є сім островів: Старий Вик, Великий Вик, Пайк, Харло, Солонець, Чорноплив і Косач.

Серед них Харло є найлюднішим, Великий Вик — найбільшим та найбагатшим на рудні родовища, а Старий Вик — найсвятішим, де королі над сіллю та скелями збиралися у стародавніх палатах короля Герея на вибори, кому з них правити над усіма. Скелястий, порізаний долинами Косач був домівкою Залізних Королів дому Герейрон у давно минулі століття. Пайк пишається Княж-Пристанню — найбільшим містечком на островах, — і є столом дому Грейджой, що панує над островами від часу Аегонового Завоювання. Чорноплив та Солонець нічим помітним не уславилися. На деяких з менших острівців стоять непоказні вежі дрібних князьків, пануючи над крихітними рибальськими селищами. На інших випасають овець, а на багатьох зовсім ніхто не живе.

Другорядна низка островів лежить далеко у Західному морі — за вісім днів плавання під вітрилом на південний захід. Там морські котики та леви влаштовують гніздовища на провіяних вітрами скелях, надто малих для прогодування хоча б одного родинного маєтку. На найбільшій з таких скель стоїть вежа дому Генвітер, названа Самотнім Світилом за вогонь, що палає над її дахом удень і вночі. Різноманітну чудасію оповідають про Генвітрів та люд, яким вони правлять. Хтось каже, вони злягаються з тюленями і народжують напівлюдських дітей, а інші шепочуть, що вони й самі є перевертнями, вміють набувати подоби морських левів, моржів, ба навіть плямистих китів — неситих вовків західних морів.

Втім, такі неймовірні побрехеньки завжди гуляють про далекі краї світу, а Самотнє Світило стоїть західніше від усіх відомих нам земель. Чимало хоробрих мореплавців рушали за його світло протягом століть у пошуках казкового раю, що мав начебто лежати за виднокраєм, але ті з них, хто повернувся (а пощастило не всім) розповідали лише про безмежні сірі води, що тяглися й тяглися, скільки бачило око.

Багатства Залізних островів — хай які є — залягають під пагорбами Великого Вика, Харло та Косача, відки видобувають удосталь олива, цини та заліза. Саме ці руди продають острови у зовнішній світ. Не диво, що серед залізян є чимало майстерних ковалів; з кузень Княж-Пристані виходять мечі, сокири, кольчуги та панцирні обладунки, що не поступляться жодним іншим.

Плодючий шар на землі Залізних островів — тонкий і кам’янистий, придатний радше для випасу овець, ніж для рільництва. Тому залізян щозими напевно косив би голод, якби не безмежна щедрість моря та вправність риболовів, що жнуть його багаті врожаї.

Води Залізняцької затоки населяють великі зграї тріски, вугільної риби, жабуна-рибалки, плахура, корюки, оселедця та баламута. Краби та морські раки ловляться на узбережжях усіх островів, а на захід од Великого Вика у Західному морі никають меч-риби, тюлені та кити. Архімаестер Хек, народжений і вихований на Харло, вважає, що сім з кожних десяти родин на Залізних островах живуть риболовлею. І хай які вбогі та принижені вони на суходолі, у морі кожен з них сам собі господар. “Хто має власний човен, той ніколи не піде в роби, — пише Хек, — бо кожен капітан є королем на чардаку власного корабля”. Саме їхній вилов головним чином живить острови, рятуючи від голоду.

І все ж вище від риболовів залізняки шанують своїх морських наскочників. “Вовками моря” кликав їх люд у західному та річковому краях за старих часів, і то недарма. Наче вовки, вони полювали зграями, перетинали буремні моря на швидких лодіях, напускалися на мирні селища і містечка по всіх берегах Західного моря, грабували, нищили і ґвалтували. Безстрашні мореплавці та страхолюдні бійці, вони виникали з ранкової імли, робили свою криваву справу і зникали у морі, коли сонце ще й на полудень не викотилося, обтяжені здобиччю та оглушені лементом наляканої юрби жінок і дітей, зігнаних на лодії.

Архімаестер Хаерег твердив, що на сю криваву стежину залізян уперше погнала потреба у дереві. На світанку часів Великий Вик, Харло та Косач були щільно вкриті лісами, але корабельники островів працювали так завзято, що звели їх один за одним. Отже, залізяни не мали іншого вибору, крім зазіхнути на неозорі пущі “зелених земель” — великої землі Вестеросу.

У зелених землях знайшлося все, чого наскочникам бракувало на островах. Та небагато з того здобували вони торгівлею, бо більше полюбляли видирати з кров’ю — вістрям меча і лезом сокири. Коли наскочники поверталися на острови з такою здобиччю, то казали, що за неї “заплатили залізом”; хто лишився вдома, але теж хотів собі щось від здобутого, мусив перекупати за золото або сидіти нужденним. Отак, пише Хаерег, наскочники та їхні звитяги почали славитися понад усіх інших у слові співців, простолюдців і навіть жерців.

Чимало переказів дійшло до нас крізь тисячоліття королів над сіллю та здобичників, які зробили Західне море своїм власним — диких, лютих і безстрашних вояків, рівних яким небагато жило на світі. З них ми знаємо про Торгона Страхітливого, Йорла Кита, Дагона Трима, що наказував мерцям чорною химороддю, Хротгара з Пайку та його ріг, що викликав кракенів, Рвучкого Ральфа зі Старого Вика.

Найславетнішим з усіх був Балон Боронь-Шкура, що бився з сокирою в одній руці та келепом в іншій. Казали, що зроблена людиною зброя не здатна його вразити; мечі ковзали і не лишали позначок, а сокири розліталися на друзки, зачепивши його шкіру.

Та чи справді всі згадані звитяжці колись ходили землею? Важко знати напевне, бо ж більшість із них жили та померли за тисячі років до появи в залізняків письма; та й нині, по правді, воно на островах не надто поширене, а хто вміє читати і писати, з того часто глузують, як зі слабака, або занадто бояться, як злого чаклуна. Майже все, що ми знаємо про згаданих напівбогів зі світанку світу, дійшло до нас від племен, які вони грабували і плюндрували, і написане прадавньою мовою рунами першолюдей.

У ті дні землі, на які налітали морські розбишаки, були густо порослі деревами, але рідко заселені людьми. І тоді, і зараз залізяни не надто охоче віддаляються від солоної води, що живить їхні сили; але колись вони панували на Західному морі від Ведмежого острова і Скрижанілого Берега аж до Вертограду. Благенькі рибальські човни та купецькі кораблики першолюдей, що лише зрідка наважувалися втратити землю з очей, не могли опиратися швидким лодіям залізян з їхніми великими вітрилами та лавами для веслярів. Коли ж доходило до битви на суходолі, могутні королі та уславлені воїни падали під ударами залізян, наче трава під косою, ще й у такому числі, що зеленими землями покотився поголос, буцімто залізняки — то якісь гемони з мокрого пекла, захищені злими чарами і озброєні лихою чорною зброєю, що випиває до дінця душі убитих нею.

Щоразу, як осінь іде на спад, і відчувається грізний подих зими, лодії виходять у морські походи за харчами. Часто-густо бувало так, що Залізні острови їли досхочу навіть серед лютої зими, тимчасом як люд, що посіяв, виплекав і зібрав урожай у зелених землях, гибів з голоду. “Ми не сіємо”, — таке хвалькувате гасло взяли собі Грейджої, пануючи під титулом Великих Женців Пайку.

Наскочники поверталися на Залізні острови не з самим лише золотом та збіжжям; привозили вони і бранців, що ставали до служби своїм полонителям як роби. Серед залізняків-бо лише морські походи за здобиччю та рибальство вважалися гідними вільного чоловіка заняттями. Нескінченно гарувати в полі та коло худоби личило тільки робам. Те саме стосувалося і копання руди. Втім, ті роби, яких приставляли до рільництва, вважали, що їм пощастило — так пише Хаерег, — бо чимало з них доживали до старості, ба навіть мали дозвіл одружитися і народити дітей. Не така доля чекала на тих, кого прирікали до праці у копальнях — темних і небезпечних печерах попід горами, де лютували наглядачі, смерділо вогке повітря, і життя уривалося скоро та раптово.

Більшість бранців-чоловіків, привезених на Залізні острови, скінчили свої дні за тяжкою працею в полі чи копальнях. Нечисленних синів князів, лицарів та заможних купців викупили за золото. Хто вмів читати, писати і складати числа — ті служили господарям комірниками, писарями чи вчителями дітей. Мулярі, линварі, мідники, свічарі, теслі та інші навчені ремісники цінувалися навіть вище за письменних.

Забирання у роби було поширене серед усіх першолюдей протягом їхнього панування на Вестеросі — зайвий доказ походження залізян саме від першолюдей.

Робів не можна порівняти з рабами, яких тримають у Вільних Містах і далі на схід. На відміну від рабів, які є майном господаря, роби мають певні важливі права. Так, роби належать полонителеві, винні йому службу та покору, але все ж вони є людьми, не мертвою власністю. Робів не можна продати і купити. Вони можуть володіти майном, одружитися за бажанням, народити дітей. Діти рабів народжуються рабами, але діти робів є вільними людьми; будь-яка дитина, приведена у світ на островах, належить до залізного роду, хай навіть її батьки — роби. Таких дітей не можна забирати від батьків до семи років, коли більшість починає навчання у підмайстрах або на кораблі.

Проте найбільше з усієї здобичі залізянські наскочники поціновували молодих жінок. Старших жінок капітани теж часто-густо забирали служити у господарстві, варити їжу, шити і плести одяг, сповивати дітей тощо, але вродливі дівчата і юнки, які щойно розквітли, жадібно хапалися у походах як найбільша коштовність. Більшість скінчили свої дні на островах служницями, повіями, покоївками у маєтках, дружинами інших робів; проте найвродливіші, найміцніші та найздоровіші тілом бралися їхніми полонителями за дружин з солі.

Не лише богами, а й шлюбними звичаями залізяни різняться від народів великої землі Вестеросу. Де у Семицарстві панує Седмиця, там чоловік з’єднується з однією дружиною на все життя, а дівчина — з одним чоловіком. На Залізних островах чоловік може мати лише одну “дружину зі скелі” (а якщо вона помре, то взяти іншу), зате скільки схоче “дружин з солі”. Дружина зі скелі має бути вільною жінкою Залізних островів. Її місце — коло чоловіка у ліжку і на чардаку, а її діти мають перевагу над усіма іншими. Дружини з солі — то майже завжди дівчата чи жінки, взяті у полон. Кількість дружин з солі, яких чоловік може утримувати, проказує всім про його могутність, статки та чоловічу силу.

Не слід думати, ніби залізняцькі дружини з солі — то лише підбічниці, хвойди або постільні невільниці. Шлюби з сіллю, як і шлюби зі скелею, за звичаєм укладаються жерцями Потоплого Бога (нехай і у відправах значно скромніших, ніж коли чоловік єднається з дружиною зі скелі), а діти від таких союзів вважаються законними. “Сини від солі” можуть навіть отримати спадок, якщо їхні батьки не мали законних синів з дружинами зі скелі.

Звичай шлюбів з сіллю вельми занепав на Залізних островах від часів Завоювання, бо Аегон Дракон оголосив викрадення жінок злочином у всіх королівствах Семицарства (кажуть, що на вимогу королеви Раеніс). Завойовник також заборонив наскочникам полювати у його королівстві. Утім, його наступники лише час від часу нагадували про ці заборони силою зброї, тож чимало залізян і досі прагнуть повернутися до того, що вони звуть “старим звичаєм”.

Вінець плавникового дерева

За Віку Звитяжців — розказують нам оповіді давнини — залізянами правив могутній володар, відомий як король Герей. Король Герей панував над морем і взяв собі за дружину русалку, щоб сини його та доньки могли жити над хвилями морськими або під ними, коли забажають. Волосся, борода та очі його були сірі, наче зимове море; кажуть, ніби ту саму сіризну означає і його ім’я забутою нині мовою. Вінець, який він носив, зроблений був з плавникового дерева, щоб усі, хто схиляв перед ним коліна, знали, відки походить королівське право владарювати — від моря та Потоплого Бога, який мешкає у його глибинах.

Чимало зухвалих звитяг та видатних учинків приписують королю Герею жерці та співці Залізних островів. Саме король Герей приніс на землю вогонь — дражнив і лаяв Буребога на всі заставки, доки той не вперіщив з неба блискавкою і не запалив дерево. Також король Герей навчив людей плести тенета і ткати вітрила, а ще вирізьбив першу лодію з твердого блідого дерева Ігг — гемонської рослини, що харчувалася людською плоттю.

Проте найвидатнішим вчинком короля Герея, без сумніву, було здолання Нагги, найбільшої з морських драконів — істоти такої велетенської, що живилася вона сірими китами та могутніми кракенами, а у люті своїй топила цілі острови. На кістках її король Герей збудував міцний довгий палац, де за крокви та сволоки правили ребра переможеної. Відти він правив Залізними островами тисячу років, доки сама шкіра його не стала сірою, як волосся та борода. Лише тоді король відклав плавникового вінця і пішов у море — зійшов до підводних палат посісти своє законне місце одесну Потоплого Бога.

Король Герей правив усіма островами беззаперечно і неподільно, але сотня його синів по смерті батька почала чубитися, кому правити наступним. Брат різав брата у вбивчому шаленстві, доки не лишилося тільки шістнадцять. Останні вцілілі поділили острови між собою. Всі визначні доми залізянського панства проголошують походження від короля Герея та його синів; цікавий виняток становлять лише Дівери зі Старого Вика та Великого Вика — вони нібито походять від старшого брата Герея (дівера його дружинам, які згадували його добрим словом), котрому він лишався непохитно вірним.

На пагорбі Нагги, що на острові Великий Вик, справді стоять скам’янілі кістки якогось велетенського морського створіння, та чи є вони кістками морського дракона — про те досі тривають суперечки. Ребра ті — справді величенькі, але не такі, щоб пасувати драконові, здатному строщити кита чи великого кракена. Та й по правді, саме існування морських драконів дехто піддає сумніву. Якщо такі чудовиська справді існують, мешкати вони мають у найтемніших та найглибших куточках Західного моря, бо у відомому людям світі їх ніхто не бачив багато тисяч років.

Так розповідають казкарі та жерці Потоплого Бога. Літописні джерела тримаються іншої думки. У найстаріших записах Цитаделі говориться, що кожен залізний острів колись був окремим королівством, де правили не один, а два королі — король над скелею та король над сіллю. Перший порядкував на самому острові, чинив правосуд, укладав закони, розв’язував суперечки. Другий завжди очолював морську потугу, коли лодії вирушали з острова.

Збережені у століттях джерела повідомляють, що королі над скелями майже завжди були старші за королів над сіллю; подеколи одночасно правили батько і син, тому дехто припускає, що король над сіллю — то був усього лише спадкоємець, королевич при своєму батькові. Проте нам відомі й інші приклади, коли король над скелею та король над сіллю походили з різних домів, ба навіть родин-суперників у протистоянні одна іншій.

На Вестеросі різноманітні дрібні корольки зазвичай зазіхали на золотий королівський вінець за правом крові та роду, але плавникові корони залізян здобувалися не так легко. Лише на цій з усіх земель Вестеросу люди самі обирали королів над скелями та королів над сіллю на великих радах під назвою “король-віче”, і ті правили над ними аж до смерті, а коли котрийсь помирав, то жерці Потоплого Бога скликали король-віче для обрання наступника. Кожен, хто володів човном та капітанив на ньому, мав право голосу на тих буйливих збіговиськах, що нерідко тривали цілі дні, а у кількох випадках — ще й довше. Залізяни також розповідають про нагоди, коли жерці скликали “капітанів-королів”, щоб прибрати негідного володаря з престолу.

Владу, яку мають ці пророки Потоплого Бога серед залізян, не можна недооцінити. Лише вони можуть скликати король-віче, і лихо буде тому — хай навіть князю чи королю, — хто кине їм виклик. Найвеличнішим серед жерців усіх часів вважають велетня-пророка Галона Білокостура, прозваного так за великий різьблений костур: ним він підпирався, блукаючи по всіх усюдах, і ним же тяжко карав безбожників. (У одних казках той костур було роблено з оберіг-дерева, у інших — з однієї з кісток Нагги.)

Саме Галон наказав залізянам, щоб ті ніколи не точили війни проти свого племені, заборонив їм викрадати жінок один в одного, нападати на береги своїх островів, і зрештою сплавив Залізні острови у одне королівство — прикликав капітанів-королів на Старий Вик для виборів верховного короля, котрий мав стати зверхнім володарем над королями солі й королями скель. Обрано було Урраса Герейрона, званого Залізностопом — короля над сіллю на острові Косач, найгрізнішого наскочника своєї доби. Галон сам поклав плавниковий вінець на голову верховного короля, і Уррас Залізностоп став першим володарем над усіма залізянами після короля Герея.

За багато років по тому, коли Уррас Залізностоп сконав од ран, отриманих у наскоку, його старший син заволодів вінцем і проголосив себе королем Еріхом І. Вже напівсліпий та кволий од старості Галон розлютився, почувши новину, і оголосив, що лише король-віче може обрати короля. “Капітани-королі” знову зібралися на Старому Вику; Еріха Огидного скинули і засудили на смерть, але він уникнув найгіршої долі тим, що зламав батьків вінець і викинув у море на знак покори Потоплому Богові. Замість нього король-віче прославило Регнара Трима на прізвисько Годуй-Круків — короля над скелею на острові Старий Вик.

Наступні століття стали золотою добою для Залізних островів і темним жахіттям для першолюдей, що жили по берегах морів. Перед тим наскочники виходили у походи в пошуках їжі для лютої зими, дерева для будівництва лодій, дружин з солі для народження синів і всякого добра, якого бракувало на островах; але взявши здобич, вони завжди поверталися додому. За королів у плавникових вінцях цей звичай поступився іншому, важчому та небезпечнішому: завоюванню, заселенню та правлінню новими землями.

За звичаєм сам вінець плавникового дерева ламають і повертають до моря після смерті його володаря. Наступник вдягає новий вінець, зроблений з дерева, щойно вимитого на берег його рідного острова. Тому кожен такий вінець різниться від усіх, що були перед ним; якісь бували невеличкими та простими, а якісь — високими, кострубатими, але сповненими величі.

В “Історії залізного роду” архімаестра Хаерега наведено список зі 111 верховних королів Залізних островів, що носили вінці плавникового дерева. У тому спискові, на загальну думку, бракує багатьох імен, зате не бракує протиріч, і все ж ніхто не сумнівається, що плавникові королі досягли вершини своєї могутності за Квореда І Гинея (котрий у одних записах вважається Герейроном, а в інших — Чорнопливом); у літописи Вестеросу він вкарбував своє ім’я кров’ю як Кворед Лютий. Король Кворед правив залізянами три чверті століття і дожив до поважного віку дев’яноста років. Перед його королюванням першолюди зелених земель майже всі залишили береги Західного моря у страху перед наскоками. А ті, хто лишився — головним чином панство у міцних замках — платили залізянам данину.

Саме Кворедові належить відоме вихваляння, що його накази “чують усюди, де плеще солона вода і хвилі котяться на берег”. Замолоду він захопив і пограбував Староград, а додому на Залізні острови привіз у кайданах кілька тисяч жінок і дівчат. У тридцять років він переміг панство Тризуба в битві й примусив річкового короля Бернара ІІ скоритися та віддати трьох юних синів у заручники. За три роки він скарав хлопчиків на смерть власноруч — вирізав їм серця, — коли батько спізнився прислати щорічну данину. Коли ж невтішний батько пішов на нього війною задля помсти, король Кворед зі своїми залізняками знищив Бернарове військо, а самого короля втопив на пожертву Потоплому Богові, чим поклав кінець домові Правдолюб і занурив річковий край у кривавий безлад.

Але після Квореда почався повільний занепад. Частково вина лежить на наступниках Квореда, проте і люди зелених земель виплекали та відчули свою силу. Першолюди заходилися будувати власні лодії, а городища захищати кам’яними мурами замість частоколів та ровів зі шпичаками.

Першими припинили платити данину Тепличі та Вишестражі. Коли проти них рушив король Теон ІІІ Грейджой, то зазнав поразки і загинув од руки князя Лимонда Вишестража, Морського Лева, який відродив службу робів у Старограді рівно настільки, щоб змусити взятих у полон залізняків тяжкою працею зміцнити мури міста.

Ще гіршу загрозу для влади плавникових королів створила дедалі більша могутність західного краю. Першим від них відпав Файний острів, де простолюд повстав під проводом Гілберта Файяна і вигнав залізянських володарів. Через покоління по тому Ланістери захопили містечко Кайс — перед його брамою Герок Хвойдин Син засурмив у свій величезний, сповитий золотими смугами ріг, і міські повії відчинили потерну його воякам. Три залізянські королі поспіль намагалися відібрати коштовну здобич назад, але зазнали поразки; двоє загинули від меча Герока.

Та найбільше приниження подарував залізнякам Герольд Ланістер, король Скелі. Герольд Великий, яким його пам’ятають на заході, власною особою у зухвалій виправі повів свої кораблі на Залізні острови, де взяв сотню залізянських заручників і надалі тримав їх у Кастерлі-на-Скелі, страчуючи одного на шибениці щоразу, як на його береги насувалося залізне лихо. В наступному столітті низка слабкодухих королів втратила Вертоград, Ведмежий острів, Кремінь-Палець і більшість залізянських поселень по берегах Західного моря, лишивши жалюгідну купку.

Проте не варто гадати, ніби в ті роки залізяни зовсім не здобували перемог. Балон V Грейджой на прізвисько Зимовітер знищив слабку морську потугу короля на Півночі. Еріх V Харло замолоду захопив Файний острів, але на схилі літ знову його втратив. Син його Харон убив Гарета Похмурого, володаря Вирію, попід мурами Старограду. За півстоліття по тому Джорон І Чорноплив захопив Гиліса ІІ Теплича у корабельній сутичці коло Імлистих островів. Закатувавши короля на смерть, Джорон наказав дрібно порізати його тіло, щоб наживити свої риболовні гачки “шматочками королятини”. У наступні свої королівські роки Джорон напустився на Вертоград з вогнем та залізом, і кажуть, що забрав з острова усіх жінок, молодших тридцяти років, тим вислуживши собі прізвисько Дівозгуба; саме за ним його запам’ятали у віках.

Проте усі згадані здобутки трималися недовго — так само, як і чимало з тих королів, які ними хвалилися. Минали століття, королівства зелених земель зростали і міцнішали, Залізні острови слабшали. А згодом у Вік Звитяжців сталося лихо, яке далі послабило і розділило залізний рід.

По смерті короля Уррагона ІІІ Герейрона (Уррагона Лисого) молодші його сини похапцем скликали король-віче, поки старший брат Торгон грабував уздовж Мандера; вони сподівалися, що котрогось із них оберуть для плавникового вінця. Та на їхній розпач капітани-королі обрали Урратона Дівера з Великого Вика. Перше, що наказав новий король — скарати на смерть синів старого короля. За це і за дикунську жорстокість, яку він не барився показувати протягом двох років свого королювання, Урратона ІV Дівера запам’ятали в історії Злодівером.

Коли нарешті на Залізні острови повернувся Торгон Герейрон, він оголосив король-віче недійсним, бо його там не було, щоб висунути себе в королі. Жерці підтримали його, бо зарозумілість і безбожжя Злодівера вже сиділо їм у печінках. І простолюд, і панство повстало на їхній заклик, поспішило під Торгонові корогви, і зрештою власні капітани Урратона порубали його на шматки. Натомість королем став Торгон Спізнілий, і правив він сорок років навіть без виборів та проголошення королем на король-вічі. Король то був сильний, справедливий, мудрий і поміркований… проте він мало що зумів зробити проти подальшого занепаду Залізних островів; саме у Торгонове правління більша частина Орлиного Рогу відпала Малістерам у Морестражі.

Замолоду Торгон завдав удару проти звичаю король-віча, скинувши обраного короля. У похилі літа він завдав наступного, прикликавши собі на поміч у правлінні свого сина Уррагона. При дворі та в раді, на війні та в мирі син перебував при боці батька майже п’ять років, і коли Торгона нарешті забрала смерть, обраний ним спадкоємець без заперечень став наступним королем під іменем Уррагона ІV Герейрона. Король-віче взагалі не скликали, і цього разу не знайшлося Галона Білокостура, який би повстав у гніві.

Останнього удару по владі зборів капітанів-королів було завдано, коли після довгого, але нічим не видатного королювання помер Уррагон ІV. Лежачи при смерті, король забажав, щоб верховне королювання дісталося його двоюрідному онукові Урронові Герейрону, королю над сіллю з Косача, відомому як Уррон Червонорукий. Жерці Потоплого Бога не бажали втретє віддавати свою владу та право ставити королів, і серед капітанів розбіглася звістка про скликання нового король-віча на Старому Вику.

Кількасот їх прибуло туди, і серед них королі над сіллю та королі над скелями семи головних островів, ба навіть Самотнього Світила. Та щойно вони зібралися, Уррон Червонорукий випустив на них своїх служивих топірників, і ребра Нагги спливли кров’ю. Тринадцять королів загинули того дня, а з ними півсотні жерців та пророків. На тім король-віча скінчилися, і Червонорукий правив верховним королем двадцять два роки, а по ньому — його спадкоємці. Мандрівні ж святі й пророки більше ніколи не ставили і не скидали королів, як за часів давніших.

Залізні королі

Герейрони рахуються серед найстаріших та найславетніших зацних домів Залізних островів. Протягом довгої доби виборів на король-вічі капітани-королі, згідно з рахунком Хаерега, увінчали плавниковим деревом аж тридцять вісім Герейронів, тобто вдвічі більше верховних королів, ніж з будь-якого іншого дому.

Але та доба скінчилася з Урроном Червоноруким та різаниною на Старому Вику. Відтоді королівський вінець Залізних островів кувався з чорного заліза і переходив од батька до сина за правом першоріддя. Інших королів Герейрони більше на островах не терпіли — ані над сіллю, ані над скелями. Уррон Червонорукий і його нащадки величалися просто королями Залізних островів. Володарі Великого Вика, Старого Вика, Пайку, Харло та менших острівців принизилися до титулу князів, а кілька старовинних родів зовсім припинили існування, бо відмовилися скоритися переможцям.

Але залізний вінець дому Герейрон не завжди міцно тримався на їхніх головах. Адже разом з король-вічем у різанині на Старому Вику загинув інший звичай залізняків — заборона Галона Білокостура одним залізянам воювати проти інших. У наступні століття Уррон Червонорукий та його наступники мусили давати ради півдесяткові великих повстань і принаймні двом бунтам робів. Ще й князі та королі великої землі не забарилися скористатися незгодою між залізняками. Одну за іншою втрачали завойовники свої твердині на зелених землях. Найвідчутнішого удару завдав король Гарт VII Золоторукий, володар Обширу, коли вигнав залізняків з Імлистих островів, перейменував їх на Щитові та заселив найлютішими своїми вояками і найвправнішими мореплавцями для захисту гирла Мандера.

Прибуття андалів до земель Семицарства лише прискорило занепад Залізних островів, бо на відміну від першолюдей, що з’явилися раніше, андали були безстрашними морськими мандрівниками, а їхні лодії — такими ж міцними та швидкими, як побудовані залізянами. Коли андали розлилися річковим краєм, західним краєм та Обширом, невдовзі на узбережжях, понад кожною затокою та гирлом річки виникли нові поселення, муровані містечка, міцні замки з колод і каменю, а визначні князі та дрібні корольки заходилися будувати бойові кораблі для захисту своїх берегів і морської торгівлі.

Невдовзі андали прокотилися грізним припливом і по Залізних островах, як перед тим по всьому Вестеросові південніше Перешийка. Острови пережили кілька хвиль нападів андальських ватажків, які за звичкою часто-густо укладали союзи з одними залізянами проти інших. Зрештою андали пов’язалися шлюбами з багатьма старовинними родами на островах, а іншим поклали кривавий кінець мечем та сокирою.

Серед знищених опинився і дім Герейрон. Останній залізний король Рогнар ІІ зазнав поразки, коли проти нього об’єдналися Косачі, Трими, Гинеї та Грейджої за підтримки війська андальських піратів, найманців та войовничих князів.

По тому переможці не зуміли домовитися, хто стане королем після Рогнара, і було ухвалено вирішити справу танком пальців — поширеною серед залізняків грою, де гравці кидають один у одного метальні топірці та намагаються схопити їх у повітрі. Переможцем з гри вийшов Харрас Гиней за ціну двох пальців і надалі тридцять років правив Залізними островами під прізвиськом Харрас Цурупалок.

Поширеною є думка, що оповідь про здобуття Харрасом корони через кидання топірців — то сміховинна вигадка співців. Архімаестер Хаерег, приміром, вважає, що Харраса обрали завдяки шлюбові з андальською дівчиною, в якому він здобув підтримку тестя та інших могутніх андальських панів.

Чорна кров

Архімаестер Хек розповідає, що королі дому Гиней мали “чорне волосся, чорні очі та чорні душі”. Вороги казали, що і кров у них чорна, заплямована “андальським брудом”, бо чимало з перших королів Гинеїв брали собі за дружин дівчат андальського роду. В жилах справжніх залізян тече солона морська вода — так твердили жерці Потоплого Бога. А чорнокровні Гинеї, твердили вони — то негідні королі, безбожні самозванці, ярмо котрих має бути скинуте.

Зробити це намагалися різні люди за чимало століть, але жодному не вдалося; Хаерег у своїх розповідях не шкодує подробиць. Коли Гинеям бракувало мужності, вони надолужували хитрістю та жорстокістю. Небагато з їхніх підданих плекали до Гинеїв любов, зате майже всі мали підстави боятися їхнього гніву. Навіть прізвиська, збережені у віках, красномовно проказують про норов тих королів. Вульфгар Вдовитель. Хорган Бий-Жерців. Фергон Скажений. Отгар Безсердечний. Отгар Гемонолюбець. Крагорн Червоносміх. Усіх до одного засудили і зневажили жерці Потоплого Бога.

Та чи справді королі дому Гиней були аж такі безбожні, як кажуть нам святі пророки? Хек вважає саме так, але архімаестер Хаерег тримається геть іншої думки. Він припускає, що злочин “чорнокровних” королів полягав не у безбожжі й не у поклонінні гемонам, а у віротерпимості. Бо саме за Гинеїв на Залізні острови вперше прийшла андальська Свята Віра.

На прохання та наполягання своїх андальських королев Гинеї дарували септам і септонам свій захист і дозволили ходити островами, проповідуючи Седмицю. Перший септ на Залізних островах було поставлено на Великому Вику за короля Вульфгара Вдовителя. Коли ж його праонук Хорган дозволив збудувати ще один на Старому Вику, де віддавна збиралося король-віче, увесь острів, підбурений жерцями, повстав у кривавім бунті. Септ спалили, септона роздерли на шматки, вірян відтягли до моря і втопили, щоб повернути їм істинну віру. Саме у відповідь на цей бунт, як натякає Хаерег, король Хорган Гиней почав різати жерців.

Королі Гинеї також чинили перепони наскокам на чужі землі. Грабунку ставало дедалі менше, натомість зростала торгівля. Під пагорбами Великого Вика, Косача, Харло та Пайка ще й доти залягало вдосталь залізної руди, а з нею — цини та олива. Потреба залізняків у дереві для корабельництва залишалася великою та невтамованою, але сили брати його примусом вони вже не мали. Доводилося вимінювати дерево на залізо. Коли ж насувалася зима, і гуляли холодні вітри, залізна руда ставала монетою, за яку королі дому Гиней купували ячмінь, пшеницю та ріпу, щоб не дати простолюдові вимерти від голоду (а для власних столів — яловичину та свинину). Вирази “платити залізом”, “купувати за залізо” набув геть іншого змісту… який чимало залізняків вважали принизливим, а жерці засуджували як ганьбу.

Найнижче сила та гонор залізного роду впали за правління трьох Хармундів. На островах їх запам’ятали як Хармунда Гостинного, Хармунда Гендляра і Хармунда Гарнюню. Хармунд Гостинний був першим відомим королем Залізних островів, який знав читання і письмо. Він вітав у себе в замку на Великому Вику торговців та мандрівників з усіх кутків світу, захоплено збирав книжки, дарував милістю септонів та септ.

Син його — Хармунд Гендляр — поділяв батькову любов до читання, ще й уславився як мандрівник. Він першим з королів Залізних островів відвідав зелені землі не з мечем у руці. Замолоду вихований при домі Ланістер, другий Хармунд згодом повернувся до Кастерлі-на-Скелі вже королем і засватав собі за королеву панну Лелію Ланістер, доньку короля Скелі, “найгарнішу квітку заходу”. В подальших мандрах він відвідав також Вирій і Староград, де перемовлявся з князями і королями та заохочував торгівлю.

Хоча Хармунд ІІ прийняв Седмицю як істинних богів, шанувати Потоплого Бога він теж не припинив. По його поверненні на Великому Вику відверто заговорили про “Вісім богів”; король наказав поставити при дверях до кожного септу подобу Потоплого Бога. Це не втішило ані септонів, ані жерців; і одні, й інші рішуче засудили витребеньки короля. У намаганнях піддобритися до всіх святих служителів король відкликав свої накази і ухвалив, що бог має лише сім ликів… але одним з них, ликом Морока, насправді є Потоплий Бог.

Сини короля Хармунда виховувалися у Святій Вірі… чи радше у його особистому різновиді Віри. По смерті короля його старший син сів на престол. Хармунд Гарнюня оголосив (можливо, під впливом своєї матері, королеви-вдовиці Лелії, у дівоцтві Ланістер), що надалі наскочників вішатимуть як піратів замість славити за звитяги, оголосив шлюби з сіллю поза законом, а дітей від них — байстрюками без жодних спадкових прав. Король вже міркував, як йому припинити на островах звичай брати робів, коли жрець на прізвисько Терняк почав проповідувати проти нього.

Слова Терняка підхопили інші жерці, і панство островів дослухалося. При королі Хармунді лишилися тільки септони та їхні віряни, і зрештою його скинули за якийсь двотиждень майже без кровопролиття. Далі, щоправда, крові пролилося вдосталь. Сам Терняк вирвав скинутому королю язика, щоб той більше не міг проказувати “брехню і блюзнірство”. Також Хармунда осліпили і відрізали носа, щоб “увесь люд бачив, ким він є насправді — огидною почварою”.

Замість скинутого короля князі та жерці поставили його молодшого брата Хагона. Новий король засудив Віру, відкликав накази Хармунда і вигнав септонів з септами зі свого королівства. За два тижні всі септи на Залізних островах палали вогнем.

Король Хагон, що невдовзі став відомий як Хагон Хижосердий, дав дозвіл навіть на спотворення і скалічення власної матері, королеви Лелії, “ланістерівської хвойди”, яку Терняк звинуватив у відверненні чоловіка та сина від істинного бога. Їй відрізали вуста, вуха та повіки, язика видерли розжареними обценьками, а по тому посадовили на лодію та повернули до Ланіспорту. Король Скелі, її небіж, розлютився так, що скликав корогви.

І почалася війна, що знищила з десять тисяч люду; три чверті з них були залізняками. На сьомий рік війни західняки висадилися на Великому Вику, знищили у битві Хагонове військо і захопили його замок. Хагона Хижосердого скалічили так само, як його матір, а по тому повісили. Пан Обрій Кракегол, який очолював ланістерівське військо, наказав зрівняти замок Гиней з землею; одначе тут його вояки, нишпорячи за здобиччю, знайшли у підземеллі Хармунда Гарнюню. Кракегол, за словами Хаерега, зібрався був відновити Хармунда на престолі, але колишній король був сліпий, зламаний, знесилений і напівбожевільний від довгого сидіння у в’язниці. Тож натомість пан Обрій подарував йому “дарунок смерті” — чару вина, щедро присмачену маковим молоком. А потім у нападі божевільної примхи лицар вирішив забрати собі королівську владу над Залізними островами.

Його вибрикові не зраділи ані залізняки, ані Ланістери. Коли звістка досягла Кастерлі-на-Скелі, король відкликав додому свої бойові кораблі, лишивши Кракегола самотужки давати собі ради. Не маючи за собою могутності та багатства дому Ланістер, “король Обрій” швидко зронив свою владу в порох. Правління його не тривало і півроку, а тоді його схопив і віддав на пожертву морю Терняк власною особою.

Війна між залізянами та західняками тривала уривками ще років зо п’ять і скінчилася вимушеним миром, який лишив Залізні острови зубожілими, випаленими та спаплюженими. Невдовзі настала довга та сувора зима, яку пам’ятають на островах як Зиму Голоднечі. Хек пише, що тієї зими загинуло від голоду втричі більше залізняків, ніж у всіх битвах, що їй передували.

Минули століття, перш ніж Залізні острови оклигали від тяжкої недолі; поволі вибиралися вони з безодні лиха до колишньої могутності та розквіту. Про королів, що правили у ту похмуру добу, нема чого довго розводитися. Чимало з них були ляльками на ниточках у панства чи жерців. Кілька скидалися норовом та вчинками на лютих наскочників Віку Звитяжців — от як Харраг Гиней та його син Равос Ґвалтівник, які плюндрували Північ у криваві роки королювання Голодного Вовка; але такі стрічалися лише зрідка за довгі роки.

У відновленні гордості та слави остров’янам рівною мірою допомагало як наскочництво, так і торгівля. В інших землях вже вміли будувати більші та грізніші бойові кораблі, ніж залізянські, але ніде у світі не стрічалося відчайдушніших мореплавців. Купці та торговці, що виходили з Княж-Пристані на Пайку та стоянок на Великому Вику, Харло і Косачі, розповзлися морями, зазирали до Ланіспорту, Старограду і Вільних Міст, а додому поверталися з такими скарбами, про які їхні пращури не могли навіть мріяти.

Продовжували залізняки і налітати на чужі береги… ба тепер “вовки моря” не полювали близько до рідного дому — адже королі зелених земель набралися сили, і дратувати їх стало небезпечно. Натомість залізяни знаходили собі здобич у віддаленіших морях: на Василіскових островах, Порогах, по берегах Спірних Земель. Хтось робився морським найманцем, водив кораблі та бився за те чи інше Вільне Місто в їхній невпинній торговельній війні.

Один з таких був Гарвин Гиней, третій син короля Кворвина Хитромудрого. Спритний на розум і водночас обережний, король Кворвин упродовж цілого правління накопичував статки та уникав війни. “Війна шкодить торгівлі”, — повторював він свої уславлені слова, тим часом подвоюючи, а тоді потроюючи кількість бойових кораблів, ще й наказуючи ковалям виробляти щонайбільше панцирів, сокир та мечів. “Слабкість вабить нападників, — казав Кворвин. — Щоб мати мир, треба мати силу”.

Його синові Гарвину мир був не до смаку, зате смакували зброя і обладунки, вдосталь наскладані батьком. Гарвин Гиней за всіма свідоцтвами був войовничий юнак, а у черзі спадкоємства аж третій, тож у море вирушив вельми юним. Він плавав з кількома різними ватажками-наскочниками на Пороги, відвідав Волантис, Тирош і Браавос, зробився чоловіком у садах насолоди в Лисі, просидів два роки у полоні піратського капітана на Василіскових островах, продавав свій меч вільному кумпанству в Спірних Землях, бився у кількох битвах за “Других Синів”.

Коли Гарвин нарешті повернувся на Залізні острови, то знайшов батька Кворвина при смерті, а старшого брата — два роки як померлим від сірої лускачки. Між Гарвином та короною лишався тільки середульший брат, і його раптова смерть у останні батькові дні викликає суперечки навіть у наші дні. Присутні при смерті принца Харлана одностайно визнали її випадковою — бо ж яким іще могло бути падіння з коня, — та звісно, припустити щось інше їм завадило небажання померти так само раптово. За межами ж Залізних островів одразу поширилася думка, що загибель власного брата облаштував принц Гарвин. Дехто припускав, що той зробив усе сам, а дехто — що принца Харлана вбив Безликий з Браавосу.

Король Кворвин скінчив своє земне життя за шість днів по смерті кронпринца, лишивши спадкоємцем третього сина. І той невдовзі вписав своє ім’я кров’ю в літописи Семицарства як Гарвин Твердорукий.

Коли новий король відвідав корабельні майстерні свого батька, то оголосив, що “лодії мають омиватися морем”. Відвідавши королівські зброярні, він на схожий кшталт висловився, що “мечі мають вмиватися кров’ю”. Король Кворвин часто-густо казав, що слабкість вабить нападників. Коли його син кинув оком через Залізняцьку затоку, то побачив у річковому краю лише слабкість і бентегу; там панство Тризуба без упину стогнало під чоботом штормового короля Арека Дуррандона з далекого Штормоламу.

Гарвин зібрав військо і повів його через затоку на сотні батькових лодій. Безперешкодно висадившись на північ од Морестражу, залізняки понесли лодії суходолом до Синьозуба, а звідти пустилися вниз течією з вогнем та мечем. Лише кілька річкових панів підняли проти них зброю; більшість не поворухнулися, бо не відчували й краплі вірності, а тим паче любові до свого штормового зверхника. У ті часи залізяни вважалися лютими бійцями на морі, але легкою здобиччю на суходолі. Проте Гарвин Гиней вельми різнився від решти залізян. Загартований війнами у Спірних Землях, він бився на землі не гірше, ніж на чардаку лодії, спритно долаючи будь-якого ворога. Коли він завдав Чорнолісам нищівної поразки, чимало панів Тризуба стали на його бік.

При Ярмарковому Гарвин нарешті зустрівся з Ареком Дуррандоном, молодим штормовим королем на чолі війська, у півтора рази більшого за його власне… але штормових вояків стомив занадто далекий, невміло влаштований похід, і залізняки разом з річковими розтрощили їх у битві. Король Арек втратив двох братів, половину вояків, і радів, що врятував життя хоча б собі. Поки він тікав на південь, простолюдці у річковому краю повстали і повиганяли або повирізали його залоги у замках та острогах. Розлогі, плодючі землі річкового краю з усіма багатствами перейшли від Штормоламу до рук залізняків.

Одним зухвалим ударом Гарвин Твердорукий збільшив свої володіння у десять разів і знову зробив Залізні острови силою, вартою остороги. Хто з панства Тризуба став за нього у сподіваннях звільнитися від ярма Дуррандонів, невдовзі втямив, що новий господар значно лютіший і вимогливіший за попереднього. Гарвин правив у здобутих землях тяжкою рукою аж до смерті; на річках він проводив більше часу, ніж на островах — мандрував від одного кінця Тризуба до іншого на чолі війська неситих хижаків, винюхував найменші ознаки бунту, нещадно забирав данину, податки та дружин з солі. “За палац йому правив намет, за престол — сідло”, — казали про нього люди.

Сина його Халека, що став королем по смерті Твердорукого в віці шістдесяти і чотирьох років, було роблено на той самий копил. Халек відвідав Залізні острови лише тричі протягом усього правління, загалом не проживши там і два роки. Хай він називав себе залізняком, віддавав пожертви Потоплому Богові, завжди тримав при собі трьох жерців… але в жилах Халека Гинея текло більше води Тризуба, ніж солоного моря; на острови він дивився лише як на джерело зброї, кораблів та вояків. Його правління було ще кривавішим за батькове, хоча і менш славетним: програні війни проти західняків та штормових, ще й принаймні три спроби захопити Долину, які всі скінчилися ганебними поразками при Кривавій Брамі.

Як і його батько, король Халек чимало часу свого правління прожив у походах, у вояцькому наметі. Коли він не перебував на війні, то правив своїми чималими маєтностями з невеличкої вежі у Ярмарковому, в самому серці річкового краю, неподалік від місця найвеличнішої батькової перемоги.

Його власний син забажав мати пишніший стіл і змарнував на нього майже всі роки свого правління. Втім, оповідь про Гарена Чорного і будівництво Гаренголу вже зустрічалася у цій книзі.

Драконове полум’я, що сплюндрувало Гаренгол, поклало вогняний кінець мріям короля Гарена, владі залізняків над річковим краєм і “чорному родові” королів дому Гиней.

Грейджої на Пайку

Загибель Гарена Чорного та його синів лишила Залізні острови без короля, у безладі та замішанні. Чимало зацних панів та уславлених воїнів служили королю Гарену в річковому краю. Хтось загинув разом з королем у палаючому Гаренголі, інших побили повстанці, коли річковий край збунтувався проти залізняків. Небагатьом пощастило досягти узбережжя живими, а серед тих ще менше знайшли свої лодії неспаленими і зуміли дістатися додому.

Аегон Таргарієн та його сестри не приділили великої уваги Залізним островам негайно після падіння Гаренголу. Вони мали нагальніші справи; могутні вороги тиснули на них з усіх боків. Покинуті давати собі ради самотужки, залізяни негайно заходилися різатися один з одним.

Кворин Вольмарк, дрібний князьок на острові Харло, першим насмілився зазіхнути на корону. Його бабуся була молодшою сестрою Гарвина Твердорукого; на цій підставі Вольмарк оголосив себе правдивим спадкоємцем “чорного роду”.

Тим часом на Старому Вику попід ребрами Нагги зібралося з півсотні жерців, які поклали вінець плавникового дерева на одного зі своїх — босого божого служителя на ім’я Лодос, який проголосив себе живим сином Потоплого Бога.

Невдовзі на Великому Вику, Пайку та Косачі з’явилися нові самозванці; більше року вони та їхні прибічники билися один з одним на морі та суходолі. Аегон Завойовник поклав край війні року 2 по А.З., коли висадився на Великий Вик з Балеріона у супроводі величезного бойового флоту. Перед ним войовничість залізняків розсипалася на порох. Кворин Вольмарк загинув від власної руки Завойовника і валірійського клинка Чорножара у ній. На Старому Вику король-жрець Лодос звернувся до свого бога — закликав кракенів прийти з безодні й забрати Аегонові кораблі. Коли кракени не забажали з’явитися, Лодос набив рясу каменюками і ввійшов у море “порадитися з батьком”. Тисячі рушили услід. Ще кілька років на береги вимивало їхні набряклі трупи, серед яких, утім, так і не знайшли самого жерця. Вцілілі королі на Великому Вику та Пайку (короля на Косачі вбили ще попереднього року) не забарилися стати на коліна і присягнути на вірність домові Таргарієн.

Але хто ж відтоді мав ними правити? На великій землі дехто закликав Аегона зробити залізян підданими князя Таллі у Водоплині, котрого сам Завойовник призначив коронним намісником на Тризубі. Інші пропонували віддати острови під владу Кастерлі-на-Скелі. Ще дехто заходив далі й умовляв короля випалити острови драконовим полум’ям до голого каменя і тим навіки покласти край залізняцькій чумі.

Проте Аегон обрав інший шлях. Зібравши разом рештки панства Залізних островів, король оголосив, що дозволяє їм самим обрати собі зверхника. Не диво, що вони обрали одного зі своїх — Вікона Грейджоя, Великого Женця Пайку, славетного керманича і нащадка короля Герея. Хоча Пайк був менший та вбогіший за Великий Вик, Харло або Косач, Грейджої пишалися довгим та видатним родоводом. У добу король-віча лише з Герейронів та Діверів обирали більше королів, а Герейронів на світі вже не лишилося.

Знесилені та зубожілі після років війни, залізяни прийняли свого нового зверхника без слова заперечень.

Та знадобилося ще ціле покоління, перш ніж Залізні острови одужали від ран, завданих падінням Гарена і братовбивчою війною після нього. Вікон Грейджой, що правив з Морекамінного Престолу на Пайку, виявився суворим, але поміркованим і обережним володарем. Наскоки він не став оголошувати поза законом, але наказав, щоб чинилися вони лише у віддалених водах, поза берегами Вестеросу, аби не збурювати гнів Залізного Престолу. І оскільки Аегон прийняв Седмицю за своїх богів та був помазаний на царство верховним септоном у Старограді, князь Вікон дозволив септонам знову повернутися на острови і проповідувати Святу Віру.

Це розлютило багатьох побожних залізян та розбурхало гнів жерців Потоплого Бога, як бувало завжди. “Хай собі плещуть язиками, — мовив князь Вікон, дізнавшись про заворушення. — Нам потрібен вітер надимати вітрила”. Він-бо присягнув Аегонові та був йому вірним, нагадав князь своєму синові Горену; адже жоден чоловік, за винятком хіба останнього дурня, не насмілився б повстати проти Аегона Таргарієна з його драконами.

Слова батька міцно закарбувалися у пам’яті Горена Грейджоя. Коли князь Вікон помер року 33 по А.З., Горен успадкував після нього владу на Залізних островах і негайно придушив незграбну змову, що мала на меті відновлення “чорного роду” на престолі шляхом коронування сина Кворина Вольмарка. За чотири роки по тому на князя чекали суворіші випробування, коли Аегон Завойовник раптово помер на Дракон-Камені, а королем став його син Аеніс. Добросердий та приязний, Аеніс Таргарієн мав серед панства славу слабака, негідного сидіти на Залізному Престолі. Новий король саме мандрував державою, коли від краю до краю почали спалахувати бунти.

Один з таких бунтів знуртував і Залізні острови; його очолив чоловік, який твердив, буцімто він є королем-жерцем Лодосом, що нарешті повернувся з гостини в свого батька. Проте Горен Грейджой діяв рішучо і надіслав засолену голову жерця-короля Аенісові Таргарієну. Його милість схвалив дарунок і пообіцяв князеві Горену будь-яку нагороду, що була в його владі. Обдарований не лише лютим норовом, але й хитрим розумом, Грейджой попрохав короля дозволити йому вигнати септонів та септ з Залізних островів. Король Аеніс мусив погодитися, і ще століття минуло, перш ніж на островах знову відкрили септ.

Довгі роки по тому залізяни лишалися сумирними під владою низки князів Грейджоїв. Плекаючи думки про нові завоювання та здобич, вони тим часом жили риболовлею, торгівлею та видобутком з надр. Між Король-Берегом та Пайком лежала уся ширина Вестеросу; майже ніщо не пов’язувало залізян зі справами королівського двору. Жилося на островах важко, а надто взимку, але так було завжди. Дехто мріяв про повернення до старого звичаю, коли залізняків усі боялися, проте Пороги та Літнє море лежали ген за світами, а грабувати ближчі землі залізянам не дозволяла воля Грейджоїв на Морекамінному Престолі.

Червоний Кракен

Майже століття минуло, перш ніж кракен знову прокинувся, проте мрії ніколи не помирали, бо жерці й доти стояли по коліна у солоній воді, проповідуючи старий звичай, а у сотнях прибережних бурдеїв та шинків старі вояки переповідали казки про давнину, коли залізяни були заможні й гоноровиті, коли кожен весляр мав тузінь дружин з солі — гріти постіль уночі. Чимало хлопчиків та юнаків, спраглих до слави та вигод наскочницького життя, жадібно ковтали такі оповідки.

Один з таких був Далтон Грейджой, юний запальний син спадкоємця Пайку і Залізних островів. Хек про нього пише: “Три речі він любив на світі: море, свій меч і жінок”. Змалку вже паливода, відчайдух і свавільник, він у п’ять років веслував, а у десять ходив у наскок на Василіскові острови зі своїм дядьком, де брав багату здобич у піратських поселеннях.

Коли Далтонові Грейджою виповнилося чотирнадцять, він вже плавав до Старого Гісу, бився у десятку сутичок і взяв собі чотирьох дружин з солі. Вояки любили завзятого юнака (чого не скажеш про жінок, бо вони його швидко стомлювали), його ж вірним коханням був меч валірійського булату, взятий з мертвого корсара і наречений Добривечором. На п’ятнадцятому році життя, воюючи морським найманцем на Порогах, він на власні очі побачив загибель дядька і негайно помстився за його смерть, але отримав з десяток ран і вийшов з битви, вкритий кров’ю від голови до п’ят. Від того дня люди прозвали його Червоним Кракеном.

Того ж року на Порогах його досягла звістка про смерть батька. Червоний Кракен негайно обійняв Морекамінний Престол як князь на Залізних островах і одразу ж наказав будувати лодії, кувати мечі та навчати вояків. Коли його питали, навіщо, молодий князь відповідав: “Насувається буря”.

Буря, яку він провістив, здійнялася наступного року по смерті короля Візериса І Таргарієна уві сні в Червоному Дитинці Король-Берега. Донька короля Раеніра та її зведений брат Аегон оголосили Залізний Престол своїм, і почався вихор сутичок, свавілля, грабунку та кровопролиття, що згодом став відомий як “Танок драконів”. Коли звістка про те досягла Пайку, Червоний Кракен, як оповідають, зареготав на весь голос.

Упродовж усієї війни принцеса Раеніра та її “чорне” панство мали за себе рішучу перевагу на морі, бо серед її прибічників рахувався сам Корліс Веларіон, Володар Припливів, уславлений Морський Змій, що очолював могутній флот дому Веларіон на Плавні. У надії бодай щось йому протиставити король Аегон ІІ надіслав листа до Пайку і запропонував князеві Далтону місце у малій раді як верховного адмірала королівства, якщо він погодиться привести лодії навколо Вестеросу для війни проти Морського Змія. Пропозиція була щедра та зваблива, і більшість зелених юнаків, почувши її, аж застрибали б, але князь Далтон мав хитромудрість і витримку, рідкісну в такому юному віці, тому обрав почекати, що йому запропонує принцеса Раеніра.

Коли прибуло її послання, князеві воно сподобалося значно більше. “Чорні” не просили його надсилати кораблі ген за Вестерос і битися у вузькому морі, де справа могла обернутися по-різному. Принцеса просила князя лише напасти на її ворогів, серед яких були Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, чиї землі лежали близько до його дому. Князь Язон Ланістер лишив свої володіння вразливими, забравши більшість лицарів, стрільців та гартованих вояків на схід, де хотів напасти на союзників Раеніри у річковому краю. Західний край стояв майже безборонний, і князь Далтон побачив у тому доречну нагоду.

Відтак, поки князь Язон гинув у землях Тризуба, а його військо носило з битви у битву під бозна-чим проводом, Червоний Кракен та його залізняки налетіли на західний край, наче вовки на отару овець. Кастерлі-на-Скелі виявився для них занадто міцним горіхом, бо вдовиця князя Язона пані Джоана міцно замкнула браму, але натомість залізяни спалили кораблі Ланістерів і погромили Ланіспорт, забравши звідти велетенську кількість золота, збіжжя, різноманітного краму, ще й кількасот дівчат та жінок за дружин з солі — серед них улюблену коханку самого князя Язона і їхніх тілесних доньок.

Але й на тім наскоки та грабунок не скінчилися. Лодії нишпорили угору та вниз усім західним узбережжям, чинячи свавілля, як у добу давнини. Червоний Кракен особисто очолив успішний напад на Кайс. Втрачена була Файна Вежа, а з нею Файний острів та всі його багатства. Князь Далтон забрав чотирьох доньок князя Файяна собі за дружин з солі, а п’яту — “поганеньку” — віддав братові Верону.

Майже два роки Червоний Кракен хазяйнував у Західному морі, як його пращури за давніх часів, поки на Вестеросі кидалися один на одний полки князів та принців, а дракони маяли у небі та стиналися у кривавих битвах.

Але всі війни мають кінець, і “Танок драконів” зрештою добіг свого. Загинула принцеса Раеніра, а невдовзі й король Аегон ІІ. Дотоді більшість таргарієнівських драконів лежали мертві, а з ними десятки великих і менших князів, сотні зацних лицарів, десятки тисяч міщан і простолюдців. Рештки “чорних” і “зелених” уклали мирні угоди, і юний син Раеніри був увінчаний короною як король Аегон ІІІ та одружений з донькою Аегона ІІ Джаяхаерою.

Проте мир у Король-Березі ще не означав миру на заході. Червоний Кракен не втратив завзяття до битви, і коли рада намісників, що правила від імені нового юного короля, наказала йому припинити грабунок, він і оком не змигнув.

Зрештою загибель прийшла до Червоного Кракена від рук жінки. Дівчина, відома нам лише під іменем Тесса, розчахнула князеві Далтону горлянку вві сні його власним кинджалом у опочивальні князя Файяна в Файній Вежі, а тоді кинулася у море.

Червоний Кракен ніколи не брав собі дружини зі скелі. Найближчими його спадкоємцями виявилися сини від солі — юні хлопчики, нагуляні з кількома дружинами з солі. За кілька годин по його смерті розпочався кривавий розбрат за спадкоємство. Але ще перед початком різанини на Старому Вику та Пайку повсталий люд Файного острова винищив залізняків, які ще лишалися серед них.

Року 134 по А.З. пані Джоана Ланістер здійснила помсту за все заподіяне Червоним Кракеном їй та її підданим. Не маючи власних кораблів, бо їх спалили залізняки, вона переконала пана Лео Костяна, похилого літами великого корабельника Обширу, напустити його мечників на Залізні острови. Захоплені власною війною за престол, залізяни проґавили напад. Тисячі чоловіків, жінок і дітей месники поклали під меч, кількадесят поселень та кількасот лодій пустили з вогнем і вітром. Зрештою, щоправда, Костян загинув, а військо його розсіяли та винищили. До Ланіспорту повернулася лише частина його флоту (накладена воєнною здобиччю, серед якої були тисячі пудів збіжжя та солоної риби)… але серед привезених до Кастерлі-на-Скелі шляхетних бранців був один з синів Червоного Кракена від солі. Пані Джоана наказала його вихолостити і зробити блазнем при своєму синові. “Нічогенький з нього вийшов дурник, — зауважує архімаестер Хаерег, — та й наполовину не такий дурний, як батько”.

В інших землях володар, що стяг на свій дім і люд таку долю, мав би заслужену зневагу наступних поколінь… але такий вже норов мають залізяни з островів, що й до наших днів згадують Червоного Кракена шанобливим словом та мають за одного з найславетніших звитяжців.

Старий звичай і новий

Від того дня і донині Великі Женці дому Грейджой правили Залізними островами з Морекамінного Престолу на Пайку. Ніхто з них після Червоного Кракена не становив справжньої загрози Семицарству чи Залізному Престолу, але й вірних та покірних слуг корони серед них траплялося небагато. Адже у дні минулі Грейджої бували королями, і навіть тисячі років не позбавили їх пам’яті про вінець плавникового дерева.

Докладні записи про їхні князювання можна знайти у “Історії залізного роду” архімаестра Хаерега. Там ми читаємо про Дагона Грейджоя, Останнього Наскочника, чиї лодії плюндрували західне узбережжя за часів Аериса І Таргарієна на Залізному Престолі. Про Алтона Грейджоя, Божого Блазня, що шукав нових земель для завоювання аж за Самотнім Світилом. Про Торвина Грейджоя, що склав Лихому Булатові присягу на крові, а тоді зрадою віддав його ворогам. Про Лорона Грейджоя, Пісняра, та його величну і сумну дружбу з молодим Дезмондом Малістером, лицарем зелених земель.

Наприкінці всеосяжної праці Хаерега ви натрапите на князя Квелона Грейджоя — наймудрішого з володарів Морекамінного Престолу від самого Аегонового Завоювання. Величезний на зріст, аж шести з половиною стоп, він уславився бичачою силою та водночас котячою спритністю. Замолоду він заслужив гучну вояцьку славу, нищачи корсарів та людоловів у Літньому морі. Залізному Престолові князь дарував вірну службу — під час Війни Дев’ятишагових Королів повів сотню лодій навколо Вестеросу до Порогів короні на поміч, яка виявилася вирішальною.

Проте у справах власного князівства Квелон охочіше ходив шляхами миру. Він заборонив усі наскоки без свого дозволу. На Залізні острови князь привіз кількадесят маестрів служити цілителями недужим і вчителями молоді; з ними прибули круки, чиї чорні крила пов’язали острови з зеленими землями тісніше, ніж будь-коли раніше.

Саме князь Квелон звільнив решту робів на островах і заборонив надалі забирати у роби людей (у чому, втім, не мав беззаперечного успіху). Сам він дружин з солі не брав, але іншим дозволяв, проте обкладав за цю примху тяжкими податками. Від трьох дружин Квелон Грейджой прижив дев’ять синів. Перша та друга були дружинами зі скелі, з’єднаними з ним у шлюбі старими відправами жерців Потоплого Бога, але остання — жінкою з зелених земель, з дому Дудар у замку Рождіва; з нею князь побрався в палатах її батька перед септоном.

У шлюбі та інших речах — а було їх чимало — князь Квелон відвернувся від старих та осібних звичаїв залізного роду в надії сплести міцніші зв’язки між власними володіннями та рештою Семицарства. Силу Квелона Грейджоя визнавав кожен, і ніхто не смів розтуляти рота у відвертій непокорі, бо володарем він був вольовим, упертим і страшним у гніві.

Квелон Грейджой сидів на Морекамінному Престолі ще й тоді, коли Роберт Баратеон, Едард Старк і Джон Арин підняли корогви на бунт. Вік поглибив його любов до обачності, тож поки над зеленими землями буяла війна, його вельможність лишався осторонь боротьби. Проте його сини не знали спокою в гонитві за здобиччю та славою, а його власні здоров’я та сила вже занепадали. Певний час вельможний князь страждав од болю в шлунку, який поступово посилився, аж він мусив щовечора ковтати макове молоко, щоб принаймні заснути. Попри все, князь опирався будь-яким войовничим замірам, доки на Пайк не прилетів крук зі звісткою про загибель принца Раегара на Тризубі. Новина згуртувала трьох найстарших синів Квелона: Таргарієнам кінець, казали вони, і дім Грейджой мусить негайно стати на сторону бунту або втратити всяку надію розділити плоди перемоги.

І князь Квелон скорився долі. Вирішено було, що залізяни покажуть свою відданість нападом на найближчого вірного Таргарієнам володаря. Попри вік та погіршення хвороби, його вельможність наполягав, що очолить кораблі сам. П’ятдесят лодій зібралися на Пайку і занурили весла, прямуючи до Обширу. Більша частина залізянських кораблів лишилася вдома для захисту від можливого нападу Ланістерів, бо ще не було відомо, чи стане Кастерлі-на-Скелі на бік бунту або вірних королю.

Про останнє плавання Квелона Грейджоя не варто довго розводитися. У перебігу Повстання Баратеона воно виглядає дрібною пригодою — хай навіть сумною та кривавою, — що не вплинула на остаточні підсумки війни. Залізяни потопили кілька рибальських байдаків, захопили кілька добряче натоптаних купців, попалили села і погромили невеличкі містечка. Проте у гирлі Мандера вони зустріли неочікуваний опір від Щитових островів, які вийшли в море на власних лодіях і дали бій. У тому бою було потоплено чи захоплено з тузінь кораблів, і хоча залізняки відплатили тяжчою монетою, ніж отримали, серед їхніх загиблих опинився і князь Квелон Грейджой.

Дотоді війна вже добігала кінця. Спадкоємцеві загиблого, Балону Грейджою, стало розуму повернутися до рідних вод і обійняти Морекамінний Престол.

Новий князь на Залізних островах був найстаршим живим сином князя Квелона, дитиною від його другого шлюбу (сини від першого шлюбу всі померли змалку). Багатьма рисами він нагадував власного батька: вже у тринадцять років пробігав веслами лодії й танцював танок пальців, у п’ятнадцять цілісіньке літо грабував Пороги, а у сімнадцять очолив власний корабель. Батькового зросту і звірячої сили Балонові Грейджою бракувало, проте новий князь успадкував усю його спритність і вправність зі зброєю. А щодо його хоробрості… ніхто не мав нагоди в ній сумніватися.

Проте ще змалку князь Балон палав жагою звільнити залізний рід від ярма Залізного Престолу і відновити його старовинну велич та могуття. Опинившись на Морекамінному Престолі, князь рішуче відкинув чимало наказів та законів свого вельможного батька, скасував податок на дружин з солі й дозволив утримувати робами бранців, узятих в бою. Септонів він не вигнав, але удесятеро збільшив чинш, який вони мусили платити. Маестрів він чіпати не став, бо вони довели свою надзвичайну користь, і хоча власного маестра Пайку князь Балон скарав на смерть з причин, погано відомих до сього дня, але негайно надіслав до Цитаделі прохання прислати нового.

Князь Квелон майже все своє довге правління просидів, уникаючи війни; князь Балон негайно почав до неї готуватися, бо понад золото чи славу Балон Грейджой жадав королівської корони. Протягом довгих століть історії дому Грейджой мрія про королівський вінець була їхньою родовою хворобою; часто-густо вона кінчалася поразкою, відчаєм та смертю, як це і трапилося з Балоном Грейджоєм. П’ять років готувався він, збирав людей та лодії, будував великий флот важких кораблів з підсиленими коробами та залізними таранами, зі скорпіонами та вогнеплюйками на чардаках. Кораблі цього Залізного Флоту були радше галерами, ніж лодіями; більших за них залізняки доти не будували ніколи.

Року 289 по А.З. князь Балон завдав удару, оголосивши себе королем на Залізних островах та негайно надіславши братів Еурона і Віктаріона до Ланіспорту спалити ланістерівський флот. “Море стане ровом моєї твердині, — оголосив він, коли кораблі князя Тайвина запалали вогнем, — і лихо кожному, хто насмілиться його перетнути”.

Але король Роберт насмілився. Роберт Баратеон, Перший тако наречений, звоював на Тризубі невмирущу славу. Не зволікаючи з відповіддю, молодий король скликав корогви та надіслав свого брата Станіса, князя на Дракон-Камені, навколо Дорну з королівською морською потугою. Далі до неї приєдналися бойові кораблі зі Старограду, Вертограду та Обширу. Назустріч їм Балон Грейджой вислав свого брата Віктаріона, проте у протоці біля Файного острова князь Станіс заманив залізян у пастку і завдав Залізному Флотові тяжкої поразки.

Таким чином “рів” Балона раптом залишився беззахисним, і король Роберт безперешкодно переправив своє військо з Морестража та Ланіспорта через Залізняцьку затоку. Маючи при собі Оборонців Заходу та Півночі, Роберт висадив збройні загони на Пайку, Великому Вику, Харло та Косачі; вони вимели острови залізом та вогнем. Балонові довелося відступити у свою твердиню на Пайку, але коли Роберт пробив його зовнішній мур і кинув своє лицарство на приступ крізь проломину, останній опір залізняків зламався.

Відроджене королівство Залізних островів протрималося ледве рік. І все ж коли Балона Грейджоя привели поперед короля Роберта у кайданах, залізняк не облишив непокори. “Зітни мені голову, — сказав він королю, — але зрадником кликати не смій. Бо жоден Грейджой ніколи не присягав жодному з Баратеонів”. Кажуть, що Роберт Баратеон, схильний пробачати, засміявся у відповідь, бо любив сильний дух у людях, навіть у ворогах. “То присягни зараз, — відповів він, — бо втратиш свою вперту голову”. Так Балон Грейджой схилив коліна і отримав дозвіл жити, віддавши останнього живого сина заручником своєї вірності.

Нині Залізні острови живуть тим самим, що й завжди. Від князювання Червоного Кракена і до наших днів доля залізняків — це доля племені, що намагається примирити мрії про загублену велич зі скорботними злигоднями повсякденності. Відділені від великої землі Вестеросу сіро-зеленими водами моря, острови лишаються окремим, чужим для решти людей світом. Море завжди рухливе, завжди мінливе — так полюбляють казати залізняки, і все ж воно лишається там, де є, вічне, безмежне, повсякчас незмінне і щоразу інше. Те саме кажуть і про самих залізян — справжніх дітей моря.

“Вдягни залізняка у шовки та оксамити, навчи писати і читати, подаруй книжки, розкажи про лицарський звичай, шляхетну чемність і таїнства Віри, — пише архімаестер Хаерег, — а потім поглянь йому в вічі — і однак побачиш там море, холодне, сіре та безжальне”.

Пайк

Пайк — не найбільший і не найрозкішніший замок на Залізних островів, але подиву не буде, якщо саме він виявиться найдавнішим. З нього князі дому Грейджой правлять залізним плем’ям. Вони здавна переконані, що острів Пайк названо на честь замку; люд островів наполягає на протилежному.

Пайк виник так давно, що ніхто вже не скаже, коли і хто саме з володарів земних його змурував. Походження замку сповиває таємниця — так само, як походження Морекамінного Престолу.

Колись, багато століть тому, Пайк мало відрізнявся від інших замків — стояв-бо на суцільному камені, на скелі понад морем, з мурами, баштами та палатами. Але скелі виявилися не такими суцільними та непохитними і під безупинним биттям хвиль почали розсипатися. Мури попадали, ґрунт зсунувся, зовнішні будівлі було втрачено.

Нині Пайк являє з себе купу веж та окремих палат, розкиданих на півдесятку острівців і кам’яних стовпів над буркотливими хвилями. Ділянка муру з великою брамною вежею та кількома захисними, що простягається твердим суходолом і стереже єдиний шлях до замку — оце і все, що лишилося від старої твердині. Кам’яний міст з великої землі веде до першого та найбільшого острівця і великого кам’янця Пайку на ньому.

Далі вежі та палати з’єднані одна з однією мотузяними містками. Грейджої полюбляють приказувати, що хто ходить тими містками у вирі бурі, той і по веслах пробіжить, не запинаючись. Попід стінами замку хвилі все так само вдень та вночі лупцюють по рештках кам’яних стовпів, і одного дня всі вони, понад усякі сумніви, теж попадають у море.

Західний край

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

Західний край повниться зубчастими горами та хвилястими рівнинами, імлистими урочищами та скелястими узбережжями, блакитними озерами, пінистими потоками, плодючими ланами, чорними лісами з розмаїттям дичини; там у схилах лісистих кичер відчиняються приховані двері, що ведуть до плетива підземних проходів, а в них за моторошною пітьмою в глибинах земних надр ховаються казкові багатства та неосяжні розумом дива.

Землі того краю багаті плодючою ріллею, достатньо зігріті та помірно зволожені, захищені високими пагорбами на сході та півдні, а на заході — нескінченними блакитними водами Західного моря. Кажуть, люди з’явилися тут ще у Вік Світанку, але перед ними у пущах селилися діти лісу, серед пагорбів ладнали собі житла велетні; подекуди ще й досі там знаходять їхні кістки.

Але жодне зі старших племен не встояло перед першолюдьми з вогнем і спижевими сокирами; вони зрубали ліси, зорали лани, проклали свої стежки та дороги крізь горбкуваті місцини, де раніше мешкали тільки велетні. З усних переказів ми знаємо, що боротьба тоді точилася найзапекліша, і чимало хоробрих звитяжців зустріли страшну смерть від рук стародавніх ворогів.

Проте першолюди все надходили і надходили, аж доки їхні хутори та села не розкинулися заходом “від солі до каменю”, захищені спершу міцними острогами з валами та частоколами, а потім і кам’яними замками. Велетнів не стало, а діти лісу відступили у глибоку пущу, в порожні пагорби та на далеку північ.

Не один і не два зацні доми знаходять свої корені у золотій добі першолюдей. Серед них Глодини, Підбори, Дроки та Бросквини. На Файному острові лодії Файянів здавна допомагають боронити західний берег від залізняцьких наскочників. Зеленополі поставили величезну твердиню з самих лише колод оберіг-дерева і назвали його Білобудою (нині вона знана як Зеленопіль). Рини з Кастамиру облаштували собі за підземний столець хитромудре павутиння копалень, печер та проходів, тоді як Вестерліни поставили свій Прискалок просто над хвилями моря. Інші доми народилися від лона казкових звитяжців, про яких співають і досі: Кракеголи — від Крака Вепровбивці, Відшиби — від Одинака у Каптурі, Тиси — від Сліпого Лучника Алана-при-Дубі, Земледаї — від Баша Борони.

Кожна з цих родин згодом стала могутня та впливова, деякі почали величатися князями, ба навіть королями. І все ж наймогутнішими володарями у західному краю були Кастерлі, господарі на Скелі, які влаштували собі столець у неймовірному кам’яному громадді при березі Західного моря. Кажуть, що першим князем Кастерлі був мисливець Корлос, син Кастера, що жив у селищі неподалік нинішнього Ланіспорта. Коли сільських овець нагодився красти лев, Корлос вистежив його до лігва — печери при обніжжі Скелі. Озброєний самим лише списом, мисливець убив лева та його подругу, але зглянувся на щойно народжених левенят — і його милосердя так вразило старих богів (бо сталося те у часи, коли Седмиці ще не знали на Вестеросі), що вони надіслали до печери раптовий стовп сонячного світла, і там у кам’яних стінах Корлос побачив мерехтіння жовтого золота у жилі, товщій за людський тулуб.

Чи то правда, а чи ні — загублено у туманах давнини. Але нема сумнівів, що Корлос або хтось із засновників майбутнього дому Кастерлі справді знайшов у Скелі золото і почав його копати. Щоб захистити свій здобуток від крадіїв, він оселився у печері та зміцнив підступи до неї. Минали роки і століття, нащадки прабатька роду закопувалися дедалі глибше у землю, женучись за золотом, і заразом різали собі палати, галереї, сходи, переходи у самій Скелі, перетворюючи велетенський камінь на могутню твердиню, що затьмарила решту замків Вестеросу.

Кастерлі ніколи не звали себе королями, але з часом стали найбагатшими панами на всьому Вестеросі та наймогутнішою родиною західного краю; так минуло багато століть.

Потім Вік Світанку змінився Віком Звитяжців. Саме тоді звідкілясь зі сходу з’явився золотоволосий пройдисвіт на прізвисько Лан Хитромудрий. Хтось каже, то був андальський шукач долі з-за вузького моря… хоча до появи андалів на Вестеросі лишалися тисячі років. Та хай хто він був, перекази погоджуються у одному: Лан Хитромудрий якимсь робом видурив у Кастерлі замок-Скелю та забрав його собі.

Як саме він примудрився таке скоїти — про те досі гуляють здогадки та суперечки. У найрозповсюдженішій оповідці Лан знайшов таємний прохід у Скелі — таку вузесеньку щілину, що мусив роздягтися голяка і намаститися маслом, аби пропхатися наскрізь. Опинившись усередині, він заходився чинити підступи та неподобства: шепотіти погрози у вуха поснулих Кастерлі, верещати у темряві гемонськими голосами, викрадати у одних братів коштовні речі та підкладати у покої іншим, вигадувати різноманітні пастки та засідки. Тим він налаштував одних Кастерлі проти інших і переконав, що у Скелі оселилася зла потойбічна істота, яка назавжди позбавить їх спокою.

Інші оповідачі віддають перевагу іншим переказам. У одному Лан через згадану щілину напустив до Скелі мишей, щурів та іншу гидоту, зробивши життя Кастерлі нестерпним і змусивши їх залишити свої маєтності. У іншому він загнав досередини аж цілу зграю левів, яка зжерла князя Кастерлі та його синів, а по тому Лан забрав собі дружину і доньок вельможного пана. Найбільш сороміцька з оповідок стверджує, що Лан ніч у ніч прокрадався до юних дів сімейства Кастерлі й втішався ними уві сні на свій розсуд. Коли ж за дев’ять місяців усі дівчата народили золотоволосих малюків, то й тоді уперто твердили, що не знали тілесних розваг з чоловіком.

Остання оповідка, хай яка зухвала, містить несподівані натяки на події, які могли статися насправді. Архімаестер Перестан вважає, що Лан перебував на службі князеві Кастерлі (можливо, лицарем у замковій варті), і коли внаслідок позашлюбного злягання запліднив доньку його вельможності дитиною (можливо, і не одну, але те вже менш вірогідно), то переконав її батька віддати йому руку дівчини у шлюбі. Якщо таке справді сталося, то за припущення (необхідного в цьому випадку), що князь Кастерлі не мав законно уроджених синів, Скеля мусила з часом по смерті батька відійти у спадок доньці, а з нею і Ланові теж.

Звісно, доказів цьому ми не маємо так само, як і будь-якій іншій оповідці. Слід визнати, що Перестан у своїх “Роздумах про історію” захищає свою точку зору вельми переконливо, але співців та пліткарів ніколи до неї не схилить — бо ж роззявам у корчмах цікавіше слухати про левів, мишей або гемонів, ніж про якісь нудні шлюби.

Все, що нам достеменно відомо — це те, що в певні роки Віку Звитяжців Кастерлі зникають з літописів, а на їхньому місці з’являються дотоді невідомі Ланістери, що правлять значними просторами західного краю зі свого стольця у Кастерлі-на-Скелі.

Вважається, що Лан Хитромудрий дожив до віку трьохсот і дванадцяти років, породив сотню хоробрих синів та сотню показних доньок, вродливих обличчям, струнких і справних статурою, поблагословлених волоссям “золотим, наче сонце”. Імена матерів цього виводку не збереглися у записах, але якщо вони всі народилися від однієї доньки князя Кастерлі, бідолашна мала померти дуже виснаженою жінкою.

Та відкидаючи відверті казки, слід зауважити, що ранні Ланістери справді були не лише вродливі, але й плодючі, бо в літописах стрічається чимало їхніх імен, і вже за кілька поколінь нащадки їхні стають такі численні, що не вміщуються у Кастерлі-на-Скелі. Замість видовбувати собі нові палати у камені, деякі сини та доньки молодших гілок роду почали лаштувати домівки у селищі за якісь дві чи три версти від замку. Земля там була плодюча, у морі аж кишіла риба, поруч розташувалася зручна природна затока. Невдовзі селище виросло у містечко, а тоді й у велике місто — Ланіспорт.

Коли з’явилися андали, Ланіспорт був уже другим найбільшим містом на Вестеросі. Більшим та багатшим за нього вважався тільки Староград; торговельні кораблі з кожного кутка світу пробиралися західним узбережжям, щоб відвідати “золоте місто на Західному морі”. Золото зробило дім Ланістер заможним, торгівля — ще заможнішим. Ланістери з Ланіспорту багатіли, квітли, збудували великі мури навколо міста для захисту від усіх, хто прагнув їхніх багатств (передусім від залізняків). А їхні родичі — Ланістери з Кастерлі-на-Скелі — стали королями.

Лан Хитромудрий ніколи не кликав себе королем, скільки нам відомо, хоча у деяких оповідях цей титул застосовують до нього посмертно. Першим відомим нам королем Ланістером був Лореон Ланістер, також відомий як Лореон Лев (протягом століть чимало Ланістерів носили прізвиська “Лев” або “Золотий” з очевидних причин). Він зробив своїми підданими Ринів з Кастамиру, одружившись із донькою згаданого дому, а також переміг Короля-у-Каптурі — Моргона Відшиба — і його слуг у війні, що тривала двадцять років.

Король Моргон, кажуть, був могутнім чародієм, що знався на потойбічних мистецтвах. Писано, що коли він лежав при смерті, то сказав Ланістерам, які його вбили (серед них трьом синам Лореона), що повернеться з могили скоїти помсту над ними усіма. Задля застороги Лореон наказав порубати тіло Моргона на сотню шматків і згодувати своїм левам. Проте згодом сталося криваве лихо — ті самі леви за два роки вирвалися на волю в надрах Кастерлі-на-Скелі й пороздирали королівських синів, як і обіцяв Король-у-Каптурі.

Лореон був першим з Ланістерів, який оголосив себе Королем Скелі, але не останнім; його сини, онуки та подальші наступники носили цей титул тисячі років, доки король Лорен І не зустрівся з Аегоном Таргарієном та його сестрами на Полум’яному Полі.

Проте перед тією жахливою поразкою королі Скелі здобули чимало славних перемог. Керіон Ланістер поширив свою владу на схід аж до Золотого Зуба та навколишніх гір, подолавши трьох дрібних королів, що утворили проти нього союз. Томен Ланістер, Перший тако наречений, побудував великий флот і привів до своєї держави Файний острів, взявши доньку останнього короля Файяна за дружину. Лореон ІІ влаштував перший у західному краю лицарський турнір і самотуж переміг усіх лицарів, що виїхали проти нього. Перший Лансель Ланістер (відомий, певна річ, як Лансель Лев) виступив на війну проти королів Тепличів у Вирії та звоював Обшир аж до Стародубу, перш ніж загинути у битві. (Син його, Лореон ІІІ, втратив усі здобутки батька і вислужив собі знущальне прізвисько Лореон Лемішка.) Король Герольд Ланістер, відомий як Герольд Великий, рушив морем на Залізні острови і повернувся з сотнею залізянських заручників, обіцяючи вішати їх по одному за кожен грабунок залізняками його берегів. (Вірний своєму слову, Герольд повісив більше як двадцятьох.) Про Ланселя ІV оповідають, що він стяв голову залізянському королю Гаральду Недотопленому та його спадкоємцеві одним ударом меча-обіручника валірійського булату Ревливий Жар у битві на Лановому Розі; згодом цей король загинув у битві при Рудозері при спробі вдертися до Обширу.

Меч Ревливий Жар був набутий королями Ланістерами у власність протягом століття перед Лихом; кажуть, що сплаченої за нього ваги золота вистачило б винайняти ціле військо. Але трохи більше як за століття його було втрачено: Томен ІІ повіз його з собою, коли рушив з великим флотом до руїн Валірії, де мав намір пограбувати коштовні скарби та чародійські дива, які, на його думку, мусили там зберегтися. Жоден корабль звідти не повернувся, і Ревливий Жар зник зі сторінок літописів.

Остання звістка про лиху Томенову пригоду походить з волантинського літопису під назвою “Слава Волантису”. Там сказано, що “золотий флот” на чолі з “Королем-Левом” зупинявся у місті по запаси для походу, і що тріархи закидали гостей подарунками. Літопис твердить, що король присягнувся віддати половину всієї майбутньої здобичі волантинцям за їхню щедрість — а натомість прохав тріархів про обіцянку надіслати йому волантинські кораблі в поміч, коли виникне потреба. За рік, говорить літопис, тріарх Маркело Тагарос надіслав у напрямку Валірії кілька кораблів на пошуки слідів золотого флоту, але повернулися вони ні з чим.

Деякі з королів Ланістерів уславилися мудрістю, інші — хоробрістю, всі — щедрістю… за винятком хіба що короля Норвина Ланістера, краще відомого як Норвин Недава. Все ж не треба дурити себе: у Кастерлі-на-Скелі оселялися і слабкі, і жорстокі, і зовсім недолугі королі. Лореона ІV знали як Лореона Лихоголового, а онука його Лореона V прозвали “королевою Лореєю”, бо той полюбляв убиратися в сукні своєї дружини та блукати пришибами Ланіспорту в вигляді гулящої хвойди. (Певна річ, після їхніх правлінь ім’я Лореон втратило поширеність серед ланістерівських королевичів.) Ще один володар, Тиріон ІV, уславився під прізвиськом Тортурник. Могутній воїн, знаний за майстерне володіння бойовою сокирою, справжню розраду він знаходив у катуванні людей; шепотілися, що він не міг зажадати жінки, доки не пустить їй кров.

Андали на заході

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

До західного краю андали дісталися пізно — за багато років по тому, як захопили Долину і скинули у порох королівства першолюдей у річковому краю. Перший андальський ватажок, що повів військо схилами західних гір, зустрів кривавий кінець від рук короля Тибольта Ланістера, який отримав від ворогів співзвучне з ім’ям прізвисько Лютобіль (на диво, не “Золотий” і не “Лев”), бо і вдруге, і втретє вчинив з ними так само. Але коли на заході почали з’являтися все нові й нові андали дедалі численнішими загонами, король Тиріон ІІІ та його син Герольд ІІ побачили перед собою примару майбутнього лиха.

Замість намагатися спинити загарбників, ці мудрі королі влаштували шлюби наймогутніших андальських отаманів з доньками великих домів заходу. Маючи вдосталь остороги і добре знаючи, що сталося у Долині, вони подбали отримати за свою щедрість належну ціну — забрали собі у вихованці синів та доньок андальського панства для служби у Кастерлі-на-Скелі зброєносцями, чашниками… і заручниками теж, аби попередити можливу зраду батьків.

Ось у який спосіб королі Ланістери перетворили ворогів на вірних друзів. Майже усі, за рідкісними винятками, андальські ватажки дотрималися присяг, і коли їхні сини виросли та змужніли, то стали непохитним короговним панством королів Скелі, бо виросли серед Ланістерів, і в жилах їхніх “вже текла золота кров”, як роздратовано прохопився один зневірений андальський батько. Від таких союзів народилося чимало вельможних домів, серед них Ясти, Листоброди, Парени, Дорохи, Марбранди, Бракси, Серети, Гострополі та Кіндали.

У старі дні Ста Королівств дрібні корольки часто-густо правили у маєтностях, які простягалися рівно настільки, скільки око бачило з замкового муру, і невпинно точили криваві війни один проти іншого. Тим часом західний край жив порівняно мирно та заможно під рукою королів Скелі. Головна загроза заходові надходила ззовні.

Ланістерівське узбережжя завжди лежало до Залізних островів ближче, ніж будь-яке інше королівство, і багатство Ланіспорту та його торгівлі не припиняло спокушати наскочників з тих зловісних островів. Війни між західняками та залізняками спалахували мало не кожне покоління, і навіть у мирні часи залізяни приходили з наскоками по здобич та дружин з солі. На півдні захищати узбережжя віддавна допомагав Файний острів; його володарі Файяни уславилися запеклою ненавистю до залізного роду.

Зрештою володіння Ланістерів простяглися від західних берегів до витоків Червонозуба та Переката, позначені пересувом попід Золотим Зубом, і від південного узбережжя Залізняцької затоки до узграниччя Обширу. Нинішні кордони західного краю збереглися тими самими, які мало королівство Скелі перед Полум’яним Полем, коли Лорен Ланістер (Лорен Останній) став на коліна королем, а підвівся князем. Але у дні минулі вони гуляли вільніше, особливо на півдні, де Ланістери часто змагалися за землі з Тепличами у Вирії, та на сході, де точилися війни з численними королями на Тризубі.

Найбільше захід уславився своїми золотими та срібними копальнями. Рудні жили тягнуться глибоко та широко; існують копальні, в яких риють вже кілька тисяч років, а спорожнити досі не можуть. Ломас Довгоступ оповідає, що навіть у далекому Асшаї-коло-Тіні є купці, які питали його, чи справді “Лев’ячий Князь” живе у палаці зі щирого золота, а смерди збирають золото, просто зорюючи лани. Золото заходу широко розповсюдилося світом; наскільки відомо маестрам, у цілому світі немає копалень, багатших за Кастерлі-на-Скелі.

У стародавні часи Валірійське Вільноземство палало такою жагою до коштовних металів, що втамувати її могли хіба що багатства західного краю. Проте немає жодних свідчень про зв’язки драконовладців минувшини з володарями Скелі — ані Кастерлі, ані Ланістерами. Септон Барт намагався будувати припущення, посилаючись на один зниклий валірійський уривок, буцімто чародії Вільноземства провістили, що золото Кастерлі-на-Скелі спричинить їхню загибель. Щоправда, септон Барт занадто часто вдавався до пророцтв і напівказок, намагаючись розгадати таємниці минулого; зараз ми знаємо, що пророцтво в найкращому випадку є непевним та неточним, а в найгіршому — оманою та брехнею. Архімаестер Перестан висунув інше — і то вірогідніше — припущення, що валірійці у давні часи досягали Старограду, але якесь велике лихо чи примха долі, що там сталися, змусили їх надалі цуратися Вестеросу.

Дім Ланістер за драконів

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

Щойно Лорен Ланістер віддав Завойовникові королівського вінця, Ланістери перетворилися з самовладних королів на підданих князів. Їхнє величезне багатство загалом лишилося недоторканим. Але вони не мали тісних зв’язків з домом Таргарієн (на відміну від Баратеонів), зате — на відміну від Таллі — мали надмір гонору, щоб не мчати поспіхом шукати собі почесного місця попід Залізним Престолом.

Лише через покоління — коли принц Аегон та принцеса Раена попрохали в них прихистку від короля Маегора Лютого — Ланістери знову почали залишати помітний слід у подіях держави. Князь Лиман Ланістер прийняв принца та принцесу під своїм дахом, захистив їх гостьовим правом і відмовив королю в усіх вимогах віддати гостей на свавільний суд. Проте вельможний князь не склав присяги на мечі вигнаним принцу та принцесі, ще й пальцем не ворухнув, коли Аегон загинув від руки дядька у битві попід Божим Оком. Все ж коли молодший брат Аегона Джаяхаерис оголосив про своє право на Залізний Престол, Ланістери заспішили йому на допомогу.

Смерть короля Маегора та коронування Джаяхаериса посунуло дім Ланістер ближче до Залізного Престолу, хоча Веларіони, Арини, Вишестражі, Таллі та Баратеони все ж затьмарювали їх у впливі на державні справи. Князь Таймонд Ланістер був присутній на Великій Раді 101-го року по А.З., яка вирішувала наступництво престолу; збереглася пам’ять про його уславлену появу з велетенським почтом у три сотні короговних панів, стражників та челяді… яку, щоправда, перевершив князь Матос Тирел на Вирії, привівши з собою п’ять сотень. Ланістери обрали стати у суперечці на бік принца Візериса; цей вибір запам’ятали та винагородили за кілька років, коли Візерис сів на Залізний Престол і поставив брата-близнюка князя Язона Ланістера — пана Тайлана — коронним корабельником. Згодом пан Тайлан став коронним підскарбієм при королі Аегоні ІІ; його близькість до Залізного Престолу та висока посада при дворі привели князя Язона, його брата, у “Танок драконів” на бік Аегона.

Близькість Ланістерів до престолу виявилася згубною, коли Червоний Кракен та його розбишаки налетіли на безборонний західний край, поки князь Язон просувався на схід на заклик короля Аегона ІІ. Прибічники королеви Раеніри перестріли княже військо на переїзді Червонозуба, і там князь Язон загинув у битві від смертельної рани, завданої сивим зброєносцем Башем з Довголистя (після битви цього воїна низького роду, але високої мужності висвятили на лицаря і до кінця його днів кликали Леворізом). Ланістерівське військо, щоправда, продовжило похід і здобуло кілька перемог під проводом пана Адріана Тарбека, потім на чолі з князем Листобродом; коли ж останній загинув у “Годівлі раків”, то й західняків затиснули між трьох потуг та люто вирізали мало не до останнього.

Тим часом пан Тайлан Ланістер потрапив у полон королеви Раеніри після оволодіння нею стольним містом. Його жорстоко катували, змушуючи відкрити, де сховане золото корони, але пан Тайлан непохитно відмовлявся відповідати. Коли Аегон ІІ та вірні йому люди повернули собі місто, пана Тайлана знайшли засліпленим, вихолощеним і скаліченим. Проте розум його лишився ясним, і король Аегон зберіг його на посаді коронного підскарбія. У останні дні свого правління Аегон ІІ навіть вислав пана Тайлана до Вільних Міст на пошуки сердюків для підтримки своєї справи проти сина Раеніри — майбутнього короля Аегона ІІІ — і його прибічників.

Після замирення сторін наступила доба намісників — новий король, Аегон ІІІ, мав усього одинадцять років, коли сідав на Залізний Престол. У сподіваннях зцілити глибокі рани, завдані “Танком”, пана Тайлана Ланістера поставили Правицею Короля. Можливо, колишні вороги вважали його надто сліпим та зламаним, щоб становити для них загрозу, проте пан Тайлан вірно та здібно служив майже два роки, перш ніж помер від “Зимової лихоманки” року 133 по А.З.

На заході вдовиця князя Язона, Джоана, перебуваючи намісницею при малолітньому синові, вдягла вояцьку збрую і випхала Червоного Кракена зі своїх берегів, а згодом чимало зробила для повернення слави дому Ланістер та здобуття пошани від корони — зокрема, позичала престолові золото на відбудову Король-Берега.

У наступні десятиліття Ланістери вірно стояли за Таргарієнів проти Даемона Чорножара, хоча бунтівники Чорного Дракона здобули помітні перемоги у західному краї — особливо при Ланіспорті та Золотому Зубі, де пан Квентин Пал, лицар запального норову на прізвисько Вогнепал, убив князя Листоброда і змусив до відступу князя Дамона Ланістера (згодом уславленого як Сивий Лев).

Герольд Золотий

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

По смерті Сивого Лева року 210 по А.З. князем у Кастерлі-на-Скелі став його син Тибольт, який вже за два роки загинув за підозрілих обставин. Князь Тибольт — зовсім молодий, у розквіті сил — не лишив по собі тілесних нащадків, окрім доньки Серели трьох років од народження, чиє князювання у Кастерлі-на-Скелі виявилося прикро коротким. Вона також померла менше ніж через рік, і Скеля разом з західним краєм, усіма статками та могуттям дому Ланістер перейшла у спадок її дядькові Герольду, молодшому братові князя Тибольта.

Приязний юнак, відомий надзвичайно гострим розумом, Герольд вірно служив намісником при юній небозі, але раптовість її смерті у такому ніжному віці розв’язала злі язики. Заходом пішов поголос, що і панна Серела, і Тибольт померли не самі, а від рук Герольда. Найпоширеніша побрехенька твердила, що князь зробив чорну справу сам, придушивши дитину подушкою вві сні.

Герольд Ланістер невдовзі виявився гідним, здібним та правдолюбним володарем, який додав чималу частку до статків дому Ланістер, зміцнив владу Кастерлі-на-Скелі та пожвавив торгівлю через Ланіспорт. Західним краєм він правив тридцять один рік, заслуживши прізвисько Герольд Золотий. Все ж попри його видатні вчинки частина панства і більшість простолюду не плекали до нього належної любові, вважаючи винним у смерті небоги (а хтось казав — і брата Тибольта теж).

Жодна жива нині людина вже не скаже з певністю, чи була у тих чутках бодай крихта правди. Проте лихо, яке оповило дім Ланістер у наступні роки, послужило для ворогів князя Герольда достатнім доказом його зловмисності… бо ж убивця родичів є проклятим у очах богів та людей, і гріхи батьків часто стягуються на дітей.

Саме таке лихо сталося з Герольдом Золотим, який втратив свою кохану другу дружину та двох чудових синів-близнюків протягом одного десятиріччя. Пані Роганна зникла за таємничих обставин у 230-му році по А.З., менше ніж за рік після народження четвертого, наймолодшого сина його вельможності — Язона. Тивальд, старший з княжих синів-близнюків, загинув у битві року 233 по А.З. на службі зброєносцем князеві Роберту Рину з Кастамиру під час Повстання Пика. Прохромлений списом у приступі зруйнованої брами Зорешпилю, Тивальд помер на руках брата-близнюка Тіона, який тоді служив зброєносцем принцові Аегону Таргарієну, наймолодшому синові короля Маекара. Кажуть, що принц виконав останнє прохання Тивальда і висвятив його на лицаря за мить перед смертю.

Сам король Маекар, який очолював приступ головної брами Зорешпилю, загинув менше як за годину по тому — кинутий з мурів камінь розтрощив йому шолом з короною. Серед інших загиблих того похмурого дня рахується князь Роберт Рин. Пан Рогер Рин (Черлений Лев), його старший син і спадкоємець, учинив після битви криваву відплату, стративши сімох полонених Пиків, перш ніж принц Аегон втрутився і припинив свавілля.

Безлад, утворений загибеллю короля Маекара І у Зламі Зорешпилю, докладно описано у незліченних літописах та розвідках, а нам тут зупинятися на ньому недоречно. Достатньо згадати, що питання спадкоємництва було таким заплутаним, аж Правиця Короля, князь Брінден (Кровокрук) Водограй мусив зібрати Велику Раду для вирішення справи. Зібране панство, не в останню чергу схилене красномовством (а хтось каже — і золотом) князя Герольда Золотого, зрештою віддало Залізний Престол принцові Аегону, який правив Семицарством наступні двадцять шість років як король Аегон V Несподіваний.

Менш відомими, але від того не менш гіркими були наслідки тієї колотнечі у історії заходу. Тивальд Ланістер був довго заручений з норовистою молодшою сестрою Черленого Лева, панною Елиною. Уперта і гаряча дівчина, яка вже кілька років уявляла себе княгинею в Кастерлі-на-Скелі, не бажала так легко полишати свою мрію. По загибелі свого нареченого вона переконала його брата-близнюка Тіона розірвати заручини з донькою князя Рябина на Золотогаї та пов’язатися шлюбом із нею.

Князь Герольд, як казали, протистояв цьому союзові, але горе, вік і хвороба лишили від нього бліду тінь колишньої величі. Зрештою він скорився долі, коли син його Тіон відкрив, буцімто покійний брат у своїх останніх словах благав його “подбати про панну Елину”. Року 235 по А.З. у Кастерлі-на-Скелі зіграли подвійне весілля: пан Тіон Ланістер узяв за дружину Елину Рин, тоді як його молодший брат Титос одружився з Джейною Марбранд, донькою князя Алина Марбранда у Попельні.

Розквіт Ринів

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

Двічі овдовілий, слабий та недужий, князь Герольд більше не одружувався, тож після весілля Елина з дому Рин стала повновладною пані у Кастерлі-на-Скелі, хіба що не за титулом.

Поки свекор її дрімав у опочивальні або сидів на самоті за книжками, пані Елина приймала пишний двір, лаштувала один за одним турніри, свята і розваги, принаджувала до Скелі дедалі більше малярів, музик, мартоплясів… та Ринів. Її брати Рогер і Рейнард невідступно перебували при ній у шані та славі, вона ж сипала на них посади та земельні пожалування, а заразом і на своїх дядьків, нерідних братів, небожів та небог.

Немолодий блазень князя Герольда, уїдливий горбань на прізвисько Жабопан, якось сказав там, де його чули: “Напевно, пані Елина — якась чародійка, бо хто ще змусить таку зливу ринути всередині Скелі?”. Це природнє право блазня — кепкувати з могутніх, навіть з князів та принців. Але Елина Рин була така погордлива і швидка на гнів, що коли дізналася про жарт, то наказала відшмагати Жабопана. І йому справді дали батогів, бо князь Герольд був надто хворий, щоб втрутитися, а пан Тіон пристрасно кохав дружину і ні в чому їй не відмовляв.

Року 236 по А.З. самозванець Даемон Чорножар, Третій тако наречений, перетнув вузьке море і висадився на Масеєвому Гаку з Лихим Булатом та “Золотою Дружиною”, маючи намір захопити Залізний Престол. Король Аегон V скликав з усього Семицарства вірне панство для опору загарбникові; так почалося Четверте Повстання Чорножара.

Скінчилося воно далеко швидше, ніж гадалося самозванцеві, бо на поміч йому поспішили дуже нечисленні пани; більшості новий самозванець здався таким самим нужденним та потяганим, як корогва його війська. Бунт скінчився раптово і криваво — битвою при Вендвицькому Мості. Удар королівських лицарів зламав лави “Золотої Дружини” і змусив Лихого Булата тікати; Даемона ІІІ Чорножара вбив власноруч пан Дункан Високий з Королегвардії.

Трупи вояків Чорного Дракона задушили річку Вендвицю і витіснили її з берегів. Королівська сторона втратила убитими менше як сотню людей… але серед тих нечисленних вірних — пана Тіона Ланістера, спадкоємця Кастерлі-на-Скелі.

Втрата другого зі “славних близнюків” могла б зовсім зламати їхнього зажуреного батька, князя Герольда. Та на диво, сталося зовсім протилежне. Коли тіло пана Тіона поклали спочивати усередині Скелі, Герольд Золотий повстав од недуги і знову взяв владу над заходом у тверді руки, рішуче налаштований прокласти легкий шлях до спадку для свого третього сина — слабкого духом та не вельми обдарованого хлопчика на ім’я Титос.

“Розквіт Ринів” добіг свого кінця, про що радо оголосив горбань Жабопан. Пані Елина зробила останню спробу втриматися на місці, заявивши, що тяжка дитиною від пана Тіона… та коли місяць обернувся, а живіт її не виріс, усі побачили брехню. Кажуть, Жабопан став геть безжальний у своїх кпинах, чим розлютив Черленого Лева, котрий невдовзі відбув з Кастерлі-на-Скелі до Кастамиру в супроводі брата і решти численних Ринів.

Пані Елина лишилася, але вплив її зійшов майже на ніщо. Її не підпускали до ланістерівського золота, не кликали на ради, не згадували у наказах, угодах та привілеях, і хоча князь Герольд дозволив їй присутність на двірських прийомах, але заборонив розтуляти рота. Лицарі більше не прохали запорук її прихильності на турнірах, кравці та золотих справ майстри не робили щедрих подарунків, сподіваючись на багаті замовлення, прохачі не благали поклопотатися про них перед княжим престолом. І співці, що колись наввипередки пнулися розхвалити її вроду та поставу, нині співали вже про юну дружину князя Титоса — Джейну, яка з похмурої, непоказної та сором’язливої дитини розквітла у справжню красуню.

Невдовзі ворожнеча між вдовицею пана Тіона та дружиною Титоса набула зовсім потворних рис, якщо вірити чуткам, переказаним маестром Бельдоном. Хоча князь Герольд заборонив згадувати про ту пригоду під страхом втрати язика, Бельдон все ж розповів, що року 239 по А.З. Елину Рин звинуватили у постільному зляганні з Титосом Ланістером з метою вмовити княжича відлучити від себе дружину і взяти шлюб з пані Елиною. Проте молодий Титос (лише дев’ятнадцяти років) завважив удову свого брата за таку лячну та відразливу, що в ліжку виявився безсилим. Принижений, він побіг назад до дружини, про все розповів і заблагав пробачення.

Пані Джейна швидко пробачила невдалу зраду свого молодого чоловіка, проте ятрівку свою не мала охоти пробачати і не забарилася повідомити князя Герольда про те, що сталося. Розлютившись, його вельможність вирішив назавжди звільнити Кастерлі-на-Скелі від Елини Рин і приткнути її за нового чоловіка. Полетіли круки, у гарячковому поспіху зладнався новий шлюб. Вже за два тижні Елина Рин побралася з Вальдераном Тарбеком, князем у Тарбекові, огрядним вдівцем п’ятдесяти п’яти років зі старовинного, шанованого, але зубожілого роду. “Черевань чвалає, салом теліпає, — знущався Жабопан. — От якби люди думали кендюхом замість голови, то був би найперший мудрагель у Семицарстві”.

Елина Рин, віднині пані Тарбек, відбула з Кастерлі-на-Скелі при боці чоловіка і вже не повернулася, проте боротьба між нею та пані Джейною на тім не скінчилася, а навпаки, стала запеклішою через розпочате змагання, яке Жабопан назвав “Війною породіль”. Хоча пані Елина не зуміла народити спадкоємця панові Тіону, з Вальдераном Тарбеком (який, слід зазначити, вже мав кількох синів від двох шлюбів) її плодючість вельми зросла. Року 240-го по А.З. вона подарувала чоловікові доньку, яку назвала Роганною. Року 241-го — другу доньку, Серелу. Обидва імені було добрано дуже ретельно, зазначає маестер Бельдер. “Кинджалами, націленими князеві Герольду в серце” називає він їх. Року 242-го пані Тарбек народила сина — завзятого рудоволосого хлопчака, названого Тіоном.

Того ж року, щоправда, пані Джейна відповіла власним сином. Ім’я йому дали Тайвин; переказують, що коли дідусь малого, князь Герольд, скуйовдив золоте волосся дитинчати, малеча вкусила його за палець.

Далі у належний час народилися інші діти (ще три сини і донька), проте найстарший, Тайвин, був єдиним онуком, якого побачив його вельможність князь. Року 244 по А.З. Герольд Золотий помер од хвороби сечового міхура, нездатний випустити воду. В віці двадцяти і чотирьох років старший з його живих синів, Титос Ланістер, став князем у Кастерлі-на-Скелі, Щитом Ланіспорта і Оборонцем Заходу. Але до всіх перелічених титулів і посад він виявився відверто непридатним.

Сміхотливий Лев

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

Князь Титос Ланістер мав чимало чеснот. То був щиро приязний чоловік, добросердий і лагідний, веселий почарківець на бенкетах, вірний пані дружині, щедрий до дітей. Не схильний гніватися, зате швидкий на пробачення, він бачив добро у кожній людині, простій чи вельможній, а довіри до інших мав аж занадто. На відміну від братів, щоправда, воїном він не був — замолоду служив зброєносцем, але лицарства не вислужив, і хоча кохався у турнірах, та лише як глядач, не як поборник. З пухкого хлопчака він виріс у повнотілого чолов’ягу, бо мав надмірну пристрасть до пирогів, сиру та пива. Горбань Жабопан прозвав його Сміхотливим Левом за веселу вдачу, і певний час весь захід веселився разом з ним… та невдовзі стало зрозуміло, що чимало зацного панства і лицарства сміється вже не з ним, а з нього.

Стосовно державних справ князь Титос показав себе слабким та нерішучим, теліпаючись між двома протилежними способами дій, наче очерет під вітром. Війна йому не смакувала; він лише реготав з таких образ, за які його пращури вже висмикували б мечі з піхв. “Слова — то вітер”, — лише повторював він, навіть коли його ображали просто в очі (а по правді, опудалом для образ та кпинів князь зробився ще змалку). На зради він просто знизував плечима, наче то були непорозуміння, а будь-які зловживання пробачав негайно, щойно його просили.

“З пана батька вийшов би чудовий корчмар, — за багато років зауважив Геріон Ланістер, наймолодший з чотирьох синів князя Титоса, — але навіть Жабопан був би кращим князем”.

І не помилився. Дім Ланістер упав найнижче в шані та могутності саме тоді, коли двір у Кастерлі-на-Скелі очолював Сміхотливий Лев.

Панство заходу знало Титоса Ланістера від самого народження. Кількоро з них робили все можливе, щоб якось його підтримати — давали мудрі поради, ба й мечі виймали, коли виникала потреба. Серед таких найпершим був Денис Марбранд, батько пані Джейни, який став стовпом сили для своєї доньки та її вельможного чоловіка.

Інші ж побачили у слабкості Титоса нагоду вхопити собі влади, статків та землі. Дехто позичив у Кастерлі-на-Скелі чималі гроші, а потім втратив бажання віддавати позики. Коли було помічено, що князь Титос охоче пробачає затримки з виплатою боргів і навіть самі борги, пересічні купці з Ланіспорту і Кайсу теж набігли просити грошей. На накази та грамоти князя Титоса панство не зважало, якщо знаходило у них щось для себе невигідне… а надто коли відчувало зазіхання на свої права та владу. Серед посадовців західного краю поширилося крадійство та крутійство; посади купували і продавали за золото, а податки, мита і чинші, належні Кастерлі-на-Скелі, дедалі частіше затримувалися і десь губилися. У прибережних водах з’явилися пірати з Порогів, які заходилися полювати на купецькі кораблі поблизу Ланіспорту. Ще й наскочники з Залізних островів знову дошкуляли узбережжю, викрадаючи жінок та все коштовне, що траплялося на очі. Князь Титос відповів… круком на Пайк, вимагаючи від Квелона Грейджоя припинити неподобство.

На святах і розвагах гості дозволяли собі вільно жартувати з господарем і глузувати з нього просто в обличчя. Це називалося “крутити левові хвоста”. Юні лицарі, ба навіть зброєносці скоро призвичаїлися змагатися один з одним, хто хвацькіше закрутить левові хвоста. Ніхто не сміявся з їхніх жартів гучніше, ніж сам князь Титос. “Це ж просто жарт, — відповів він пані дружині, коли та визвірилася на якусь образу. — Хлопчина пожартував, а серцем він добрий і не хотів нічого поганого”.

У одному зі своїх листів до Цитаделі маестер Бельдон пише: “Його вельможність прагне лише любові. Тому він сміється, не чує образ, пробачає, роздає шани, посади та щедрі подарунки тим, хто з нього кпинить і знущається, сподіваючись так здобути їхню вірність. Але що більше він сміється і дарує, то більше його зневажають”.

Маестер не був єдиною людиною в Кастерлі-на-Скелі, яка помічала, що коїться. Дружина його вельможності, пані Джейна, теж усе бачила, та й її батько не відвертав очі. Знову і знову вони закликали князя Титоса стояти твердіше, і він їм обіцяв… але невдовзі знову брався пробачати, відступати і не зважати. Коли його просили пробачити, він пробачав, хай яка була вина. Коли погрожували — він піддавався або укладав невигідну для себе угоду.

Дедалі більша неповага до дому Ланістер стала невичерпним приводом для сварок між князем Титосом та його братом Язоном, дев’ятьма роками молодшим. Завзяте дитя, яким був молодший брат, виросло у запального та погордливого юнака з вогняним норовом. Не цураючись відверто зневажати старшого брата, він тим не менш швидко спалахував образою, коли на честь князя Титоса зазіхав хтось інший. У чотирнадцять років він зробив служницю в Кастерлі-на-Скелі тяжкою дитям і породив свого першого байстрюка. У п’ятнадцять він зломив калину доньці князя Стиксписа, тим запліднивши і її теж. Князь Титос у рідкісному нападі твердої рішучості примусив брата одружитися з дівчиною (майже всі вважали, що на вимогу своєї дружини пані Джейни). Але бідолашна померла з пологів. Прагнучи уникнути подальших негараздів та подальших байстрюків, його вельможність і пані Джейна дали Язонові лише два тижні на жалобу, а тоді змусили одружитися знову — цього разу з донькою князя Престера Марлою. Вдвічі старша за свого пана чоловіка, нова пані у наступні роки подарує йому трьох законних доньок і двох чесно уроджених синів. І навіть маестер Бельден зізнався, що полегшено зітхнув, коли Язон Ланістер відбув зі Скелі жити з пані дружиною до замку Святогонь.

Поки могутність дому Ланістер занепадала, інші доми ставали дедалі сильніші, зухваліші, свавільніші. Князь Файян з Файного острова почав будувати бойові кораблі, щоб захистити свої береги від залізян — проти волі князя Титоса, який не бажав дратувати Грейджоїв з Пайку. Троє земельних лицарів та один дрібний князьок, чиї маєтності лежали поблизу кордону між західним краєм та Обширом, присягнули на вірність домові Тирел і оголосили, що Вирій захистить їх краще, ніж Кастерлі-на-Скелі. Князь Яст і Фальвил, розпочавши міжусобну чвару, вирішили владнати справу бугуртом замість чекати вироку з Левової Пащі. Дев’ятеро людей було вбито, двадцять і семеро скалічено та поранено… а сварка тим не замирена. Князь Стикспис подвоїв податки на своїх селян, хоча князь Титос йому заборонив, а тоді винайняв загін волантинських сердюків, щоб визискати нещасних.

До року 252 по А.З. навіть панство за межами західного краю знало, що лев з Кастерлі-на-Скелі — вже не той звір, якого варто боятися. Пізніше того ж року князь Титос погодився одружити свою семирічну доньку Генну з молодшим сином Вальдера Фрея, князя на Переїзді. “Начебто незлий парубійко, — мляво відповів ясновельможний князь, коли дружина у сльозах спитала, навіщо він віддає єдину доньку домові, настільки нижчому від Ланістерів у шані та владі, — та й попрохав чемно”. Навіть коли його старший син засудив заручини у різких та рішучих виразах, князь Титос намір свій не облишив, бо наполягав, що дав слово — проте присутні зауважили, що при тому зашарівся від сорому. Тайвинові Ланістеру було всього лише дванадцять років, але люди вже помітили, що сей підліток має сталеву волю, не відає страху, суворий понад свої роки та нічим не скидається на татка.

Невдовзі у Кастерлі-на-Скелі побігли чутки, що хлопець та його батько волали один на одного у світлиці князя Титоса; хтось твердив навіть, що син здійняв руку на батька, хоча жодних доказів не надав. Але за два тижні князь Титос зненацька надіслав свого спадкоємця до Король-Берега служити чашником при дворі короля Аегона. Другого сина його вельможності, Кевана, теж відіслали служити джурою, а тоді зброєносцем при князі у Кастамирі.

Стародавній, заможний та могутній дім Рин за недолугого правління князя Титоса вельми розквітнув та забагатів. Рогер Рин, Черлений Лев, напускав на ворогів жах своїм хистом до зброї та загалом вважався найсмертоноснішим мечником у західному краї. Брат його, пан Рейнард, вирізнявся такою ж хитромудрістю та чарівністю, як пан Рогер — спритністю та силою.

Посилення Ринів супроводжувалося і посиленням їхніх найближчих союзників — Тарбеків з Тарбекова. Після століть повільного згасання цей зубожілий, але стародавній рід знову почав квітнути, почасти завдяки новій пані Тарбек — колишній Елині Рин, яка недовго панувала у Кастерлі-на-Скелі, хай і не за титулом.

Пані Елину, як і раніше, не приймали у Скелі, але вона все ж примудрилася витягти з дому Ланістер чимало золота через своїх братів, бо князь Титос не міг знайти в собі сили відмовити Черленому Левові. Видобуте золото вона пустила на відбудову обваленої руїни, що нею давно став Тарбеків — відновила мур для оборони, зміцнила башти, оздобила палати з розкішшю, що не поступалася будь-якому іншому замку на заході. Заохочений нею, князь Тарбек прирізав собі добра, скупивши землі меншого панства та лицарства навколо себе… або забравши силоміць у тих, хто продавати не бажав.

Дехто зі знедолених прийшов до Кастерлі-на-Скелі по правосуд, але князь Титос відмахнувся від їхніх скарг або й зовсім відмовився приймати прохачів. Тим часом пан та пані Тарбек будували дороги, септи, паланки, залучали до себе на службу ще більше лицарів, лучників та щитників. Перед шлюбом з Елиною Рин Вальдеран Тарбек тримав у дружині двадцятьох надвірних лицарів; до року 255-го по А.З. їхнє число виросло до п’яти сотень. Близько пов’язані кревно та у шлюбі, Рини з Кастамиру та Тарбеки з Тарбекова невдовзі склали найбільшу загрозу пануванню Скелі на заході, відколи Лан Хитромудрий видурив її в родини Кастерлі.

Року 255 по А.З. князь Титос святкував у Кастерлі-на-Скелі народження четвертого сина, проте втіха одразу перетворилася на лихо. Кохана дружина князя, пані Джейна, не видужала від перейм і померла за місяцеворот по народженні Геріона Ланістера. Втрата її завдала його вельможності тяжкого удару, і від того дня вже ніхто не кликав його Сміхотливим Левом.

Але нові згуби чекали на нього попереду, бо троє земельних лицарів, що втратили свої землі свавіллям князя і княгині Тарбек, дісталися Король-Берега і виклали свої образи перед королем Аегоном V. Пишуть, його милість надзвичайно розгнівався і надіслав до Кастерлі-на-Скелі наказ князеві Титосу негайно владнати справу, “бо інакше ми дамо їй ради власноруч”.

Підстібнутий королівським наказом, його вельможність надіслав свого зажуреного тестя — князя Дениса Марбранда — зі збройним загоном до Тарбекова, наказавши доправити князя і княгиню Тарбек до Кастерлі-на-Скелі на суд за скоєні злочини. “Солодкі слова, — кажуть, відповів старий воїн. — Довго ж я чекав їх від вашої вельможності”.

Але наслідки виявилися геть не такими солодкими. Тарбеки мали друзів і в Скелі, тож дізналися про наближення князя Марбранда ще перед тим, як той виступив. Князь Титос наказав тестеві не загризатися з Ринами, “бо від Кастамиру ми не маємо образи”. Але пані Тарбек це не спинило, і вона наслала своїх братів. Денис Марбранд і його лицарі стояли ще за два дні від Тарбекова, коли Черлений Лев напосівся на їхній табір уночі, вирізав кількасот вояків і серед них — самого старого Марбранда. Коли у Кастерлі-на-Скелі взнали новину, то залунали гучні заклики до війни; маестер Бельден пише, що князь Титос “посинів, як та слива, і не міг слова вимовити від гніву”.

Та не встигли скликати корогви, як при дворі з’явився пан Рейнард Рин з приязною посмішкою та лукавим язиком — скласти покору перед Левовою Пащею. Загибель князя Марбранда виявилася, за словами пана Рейнарда, “прикрим непорозумінням” — його брат буцімто гадав, що дає ради зграї розбійників та лицарів-свавільників. Гість запропонував домові Марбранд найщиріші вибачення та викуп за кров… після чого Титос Ланістер пробачив Черленого Лева та всіх, хто з ним був, а на додачу відпустив гріхи панові та пані Тарбек, “бо князь Вальдеран у листі до нас зрікся свого минулого лукавства і оголосив, що надалі буде найвірнішим нашим слугою та короговним паном”.

Архімаестер Перестан припустив, що князь Титос пробачив князя Рина та його людей лише тому, що серед них був його власний син Кеван. Так могло статися, але напевно ми знаємо лише те, що в той час Кеван Ланістер справді знаходився на службі у Кастамирі.

Лев черлений, лев у златі

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

Наступні роки виявилися мало не найлихішими у довгій історії заходу. Навіть ті доми, які ще зберігали вірність Скелі, тепер чинили на свій розсуд, бо князь Титос виявився нездатним або неохочим до правого суду та покарання злочинців — навіть тих, які вбивали його служивих людей. На заході розпочалося зо два десятки міжусобних чвар — панство чубилося один з одним за землю, золото і владу. Розбійники, втікачі з війська, лицарі-грабіжники обсіли край, наче лиха пошесть. Генну Ланістер повезли до Близнюків заміж за Фрея. У Ланіспорті збунтувалися підмайстри та ремісничі учні. Квелон Грейджой з залізняками розтрощив кораблі князя Файяна і пограбував Файний острів. Септони та жебрущі брати почали відверто проповідувати проти дому Ланістер та “князя Неправосуда”. А тим часом могуття і багатство Ринів і Тарбеків дедалі зростали.

Негаразди у краї змусили Залізний Престол втрутитися. Тричі король Аегон V надсилав своє лицарство відновити лад на заході, проте щоразу чвари спалахували знову, щойно королівське військо ступало за поріг. Коли його милість король загинув у лихій пригоді в Перелітку року 259 по А.З., справи ще погіршилися, бо новому королю Джаяхаерису ІІ Таргарієну бракувало сили духу та волі батька, до того ж його невдовзі захопив вир Війни Дев’ятишагових Королів.

Тисяча лицарів та десять тисяч щитників виступили на ту війну з західного краю на заклик короля, проте князя Титоса серед них не було. Провід над військом віддали братові його вельможності, але року 260 по А.З. пан Язон Ланістер загинув на Кров-Камені. (Згодом піде поголос, що його вбив сам Маеліс Мерзенний, але сучасні подіям звіти цього не потверджують; до могили пана Язона вклав розлад кишок, а не ворожа сокира.) По його смерті решту західного війська забрав під свою оруду пан Рогер Рин і здобув кілька помітних перемог. Наприкінці війни Черлений Лев вважався одним з найвеличніших звитяжців у війську.

Три старші сини князя Титоса також не пасли задніх на Порогах і показали себе гідними воїнами. Висвячений на лицаря напередодні війни, пан Тайвин Ланістер бився у дружині юного спадкоємця королівського престолу — Аериса, принца Дракон-Каменя — і вислужив честь піднести його до лицаря наприкінці колотнечі. Кеван Ланістер теж здобув остроги на службі зброєносцем при Черленому Леві; Рогер Рин висвятив його власноруч. Їхній брат Тигет, десятирічний зброєносець, був ще замолодий для лицарства, проте його мужність та майстерність помітили геть усі, бо вже в першій битві він убив дорослого вояка і ще трьох у наступних сутичках; одним з тих трьох був лицар “Золотої Дружини”. “Ті, хто бачили цих завзятих юних левів на бойовищі, передбачувано дивувалися, як їх могло породити лоно тремтливого недоумка, що тим часом дурів під Скелею”, — презирливо писав великий маестер Пицель у своїх “Спостереженнях про нещодавнє кровопролиття на Порогах”.

Його образливі слова не були зовсім необґрунтовані, бо поки левенята борюкалися на Порогах, Титос Ланістер лишався у Кастерлі-на-Скелі в товаристві такої собі молодої жінки невисокого роду, що привернула його увагу, коли годувала груддю наймолодшого княжого сина. Більшість зацного панства вирушила на війну майже на два роки, і справжнім володарем краю — хіба що не за титулом — став князь, який з ними не пішов, а саме Вальдеран Тарбек, яким у свою чергу правила дружина, пані Елина.

Повернення синів князя Титоса поклало цьому край. Загартований у битвах і розгніваний зневагою, що виявляло панство королівств до його батька, пан Тайвин Ланістер негайно заходився відновлювати гонор та силу Кастерлі-на-Скелі. Кажуть, що його батько заперечив був, але слабенько, і негайно повернувся до обіймів своєї мамки-годувальниці, залишивши спадкоємця порядкувати справами.

Пан Тайвин почав з того, що завимагав повернути все золото, яке князь Титос роздав у борг. Хто не міг заплатити негайно, мусив надіслати до Кастерлі-на-Скелі заручників. Усі пани, які в попереднє десятиліття чинили міжусобиці, були викликані до двору, щоб їхні суперечки владнав законний зверхній володар. П’ять сотень лицарів — загартованих кровопролиттям на Порогах зарізяк — утворили окремий загін під проводом брата пана Тайвина, пана Кевана, і отримали доручення звільнити захід від розбійних лицарів та різноманітного злочинного наброду, а також “допомогти зібрати борги, досі невиплачені моєму вельможному батькові князю”. Ба більше, панству заходу наказали годувати і надавати нічліг збирачам боргів пана Кевана у їхніх мандрах від замку до замку.

Чимало панів поспішили підкоритися. “Лев прокинувся”, — мовив пан Гарис Звихт, Лицар Вихти, коли до його брами прибули збирачі боргів. Нездатний виплатити борг, він віддав панові Кевану власну доньку за заручницю. Проте деінде збирачів зустрічали похмурим невдоволенням і навіть відвертим опором. Кажуть, князь Рин зареготав, коли маестер прочитав йому наказ пана Тайвина, і порадив своїм слугам та прибічникам нічого не робити. “Скоро левеня втомиться ганятися за власним хвостом”, — зневажливо мовив він… але заходився зміцнювати оборону Кастамиру.

Князь Вальдеран Тарбек нерозважливо обрав інший спосіб: виїхав до Кастерлі-на-Скелі оскаржити наказ, впевнений у своїй здатності схилити князя Титоса до заперечення волі його сина. “Я примушу жирного лева обгидитися, а хлопчака посаджу на налигач і заб’ю йому цурку в пащу, перш ніж відкланятися”, — хвалився він, вирушаючи з Тарбекова.

Але у Кастерлі-на-Скелі князеві Тарбеку відмовили у зустрічі з князем Титосом. Натомість його зустрів пан Тайвин, дозволив трохи повимагати, побуяти і покидатися погрозами, а тоді кинув до підземелля “доти, доки ви не віддасте всі вкрадені землі та не виплатите усе золото, позичене вам паном батьком, до найменшого шеляга”.

Маючи князя Вальдерана у кайданах, Тайвин Ланістер, поза сумнівом, чекав від Тарбеків негайної покори. Але пані Тарбек швидко позбавила його марних сподівань; натомість ця непересічна жінка вислала власних лицарів схопити трьох Ланістерів (а заразом двох синів князя Престера і півдесятка дівчат простого роду, застуканих у лісі коло Святогню за легковажними розвагами). Двоє бранців були Ланістерами з Ланіспорту, далекими родичами Ланістерам Скелі, але третій, юний зброєносець Стафорд Ланістер — старшим сином покійного пана Язона від першої дружини. “Вишліть мені пана господаря мого і коханого чоловіка неушкодженим тілесно, бо інакше ці троє понесуть кару за кожну краплину його крові”, — написала пані Елина до Кастерлі-на-Скелі. Розумніша за свого пана, вона знала, що не має потикатися туди сама.

Виникло протистояння, яке відволікло князя Титоса від його годувальниці та змусило до непокори волі свого рішучого спадкоємця. Пан Тайвин закликав пана батька відповісти на вимогу пані Тарбек, повернувши князя Вальдерана трьома шматками — але князя Титоса його думка нажахала. “Пані Елина тримає в руках життя мого небожа!” — казав він синові. По тому його вельможність не лише наказав звільнити князя Тарбека неушкодженим тілесно, але й вибачився перед ним та пробачив усі борги.

Для убезпечення обміну заручниками князь Титос звернувся до молодшого брата пані Тарбек — пана Рейнарда Рина, який був щасливий прислужитися. За місце зустрічі обрали могутню твердиню Черленого Лева у Кастамирі. Пан Тайвин відмовився туди їхати, тож повертав князя Вальдерана пан Кеван, тоді як пані Тарбек власною особою привезла Стафорда та його родичів. Князь Рин запросив обидві сторони на учту, де було влаштовано зворушливу виставу дружби та примирення: Ланістери і Тарбеки піднімали здравиці один за одного, обмінювалися дарунками та цілунками, присягалися залишитися вірними друзями один одному “на віки вічні”.

Віки вічні тривали трохи менше року, як зауважив згодом великий маестер Пицель. Тайвин Ланістер, якого не було на бенкеті Черленого Лева, ні на крихту не послабив рішучості пригнути до коліна підданих, що надто високо вознесли ріг погорди. Наприкінці року 261 по А.З., скінчивши приготування, він надіслав до Кастамиру і Тарбекова круків з вимогами, щоб Рогер та Рейнард Рин, а також князь і княгиня Тарбек з’явилися до Кастерлі-на-Скелі “відповісти за свої злочини”. Але Рини і Тарбеки обрали зухвалу непокору — саме її пан Тайвин, без сумніву, і чекав. Обидва доми повстали у відвертому бунті, відкинувши вірність і покору Кастерлі-на-Скелі. Тайвин Ланістер у відповідь скликав корогви.

Твердо знамірившись стерти з пам’яті роки приниження, він не питав дозволу свого пана батька, ба навіть не повідомив його про свій намір, а просто виступив у похід з п’ятьма сотнями лицарів та трьома тисячами щитників і стрільців. З ним пішли і брати Кеван та Тигет — один лицарем, другий зброєносцем. У дорозі до них приєдналися князь Марбранд з Попельні, князь Престер зі Святогню та ще тузінь нижчих панів, вельми збільшивши загін.

Дім Тарбек першим відчув на собі гнів пана Тайвина. Почуваючись безпечно у власній могутності, при численних друзях та союзниках, князь Вальдеран часто вихвалявся, що не боїться “дрібних левенят”. Проте ланістерівське військо насунулося так швидко, що слуги та прибічники князя Вальдерана не мали часу зібратися на його захист. Його ж вельможність нерозважливо виступив назустріч війську пана Тайвина з самою лише надвірною дружиною. В короткій лютій битві тарбеківське військо зламали і знищили.

Князя Вальдерана поранили і взяли живим у полон разом з двома синами від другого шлюбу (єдиний син від першого загинув у битві).

— Гаразд, хлопчиську, ти нас зловив, — сказав князь Тарбек панові Тайвину, коли його привели перед очі полонителя. — Ми варті добрячого викупу, та ти й сам знаєш. Кажи, скільки хочеш, пані дружина заплатить.

— Нашим власним золотом, — кажуть, відповів пан Тайвин. — Дякую, пане, такої щедрості мені не треба.

По тому він вимовив наказ і дивився холодними очима, як карають на горло князя Вальдерана та його синів, а заразом небожів та нерідних братів, чоловіків його доньок, та й кожного чоловіка, що показав на щиті або вапенроку семикутну блакитно-срібну зірку, вихваляючись Тарбековою кров’ю в жилах. Коли ланістерівське військо продовжило похід на Тарбеків, голови князя Вальдерана та його синів повезли перед ним наштрикнутими на списи.

При їхньому наближенні пані Елина Тарбек зачинила браму і вислала круків до Кастамиру, скликаючи своїх братів. Коли під прапором миру до неї прибув пан Кеван Ланістер, вимагаючи покори, вона засміялася і мовила:

— Ви не єдині леви на заході, пане. Мої брати насуваються. Кіт черлений теж гострі кігті має.

Але її зухвалість була нерозважлива. Тарбеків був старим замком, більшість його захисників виїхали у битву з князем Вальдераном, де загинули або розбіглися. Хто лишився — був уражений чисельністю війська Ланістерів і пригнічений головами свого володаря та його синів на держалнах під прапорами. (Можливо, дехто всередині не відцурався і ланістерівського золота, бо Тайвин Ланістер не кидав перемогу в битві на примху долі, як покажуть наступні десятиліття.)

Покладаючись на мури, пані Тарбек, напевно, чекала довгої облоги. Але пан Тайвин негайно кинув уперед щитників з драбинами, гаками та стіноламами. Писано у літописах, що приступ не тривав і години. Коли таран виламав головну браму замку, дві інші брами відчинилися зсередини, і ланістерівське військо вдерлося до твердині. Хто втік — на тих зглянулися, хто бився — тих скарали. Пані Елину з дітьми запопали живою і вивісили з вікна найвищої вежі замку смикатися у зашморзі. Її син Тіон Черлений загинув раніше матері — у бою попід брамою; йому було дев’ятнадцять років, як і Тайвину Ланістеру. Доньки пані, Роганна та Серела, чиїх чоловіків позбавили голів разом з князем Вальдераном, решту життя прожили сестрами-мовчальницями (літописи не дають певної відповіді, чи наказав пан Тайвин вирізати їм язики).

Старша донька пані Елини, Роганна, була матір’ю трирічного сина, якого згадують у піснях як “останнього князя Тарбека”. Хлопчик зник у день битви і ніколи більше не з’явився на світ. Чутливі душі полюбляють вірити, що його крадькома вивезли з палаючого замку, виростили і виховали за вузьким морем, і там він зробився співцем, уславленим сумними піснями та думами. Надійніші звіти кажуть, що його кинув до колодязя пан Аморі Лорх, проте лишається достеменно невідомим, чи з наказу пана Тайвина, а чи ні.

Коли останній спротив було придушено, Тайвин Ланістер наказав віддати замок Тарбеків вогню. Горів він день і ніч, залишивши по собі лише зчорнілу шкаралупу.

Пишуть, що Черлений Лев прибув саме вчасно побачити пожежу. З ним примчало дві тисячі вояків — більше він за відпущений йому короткий час зібрати не зумів. Лише один з десяти був лицарем. Якби князь Рогер мав час, то скликав би більше військо, бо дім Рин мав багато друзів на заході, та й його вояцька слава притягла б удосталь компанійців, заплотних лицарів і сердюків. Але у поспіху, сподіваючись врятувати сестру, його вельможність рушив у похід лише з чвертю повної сили, та й ту прогнав довгими верстами, зрештою привівши до Тарбекова голодними, виснаженими… і спізнілими.

Тайвин Ланістер, за більшістю свідчень, мав утричі більше людей, а за деякими звітами Ланістери переважали Ринів аж уп’ятеро. Обережніший воєвода відступив би перед такою чисельною перевагою, але Черлений Лев з Кастамиру ніколи не славився обережністю. Сподіваючись перемогти раптовою навалою, Рогер Рин наказав сурмити і відчайдушно ринув просто на табір пана Тайвина.

Битва, що почалася, виявилася на диво рівною, бо ланістерівці, застукані зненацька, не вишикувалися для оборони. Якби князь Рин мав більше панцирної кінноти, його лицарі пробилися б до самого чільного шатра під корогвою пана Тайвина. Але дотуди було далеко, і надто багато ворогів стояло на шляху, до того ж після першого удару ланістерівці швидко отямилися, і невдовзі чисельна перевага почала даватися взнаки. Зустрічну навалу очолив сам пан Тайвин.

Після невдачі першого удару князеві Рину лишалося тільки розвернутися і кинутися навтіч, лишивши на полі половину свого війська. Від табору його вершників відігнала злива арбалетних стріл; одна поцілила князя Рина між лопаток, пробивши задню плиту панцира. Рана була не смертельна, але глибока, і виточила багато крові. Черлений Лев, хилитаючись у сідлі, промчав верхи ще зо дві версти, перш ніж упасти з коня. Далі до Кастамиру його мусили везти лежачи.

Ланістерівське військо, збільшене удвічі прибуттям рушень князів Вестерліна, Відшиба, Бросквина та Стиксписа, за три дні прибуло до Кастамиру. Князь Рин вислав круків до своїх друзів, союзників та присяжних слуг, але з’явилося їх небагато — надто свіжою була наука, вивчена у Тарбекові.

Щоправда, Кастамир виявився твердішим горішком. Подібно до Кастерлі-на-Скелі, столець дому Рин починався з копалень. Багаті жили золота і срібла зробили Ринів у Вік Звитяжців мало не рівними заможністю Ланістерам. Щоб уберегти свої статки, вони поставили мури навколо входу в свої копальні, зачинили їх брамою з дубу та заліза і змурували обабіч двійко міцних веж. Далі почалося облаштування осель, але тим часом і копальні все поглиблювалися; коли ж нарешті золота не стало, їх розширили у казкові покої, галереї, затишні опочивальні, плетиво проходів та неймовірну лунку палату для танців і розваг. Для стороннього ока Кастамир нагорі виглядав невеличким маєтком, гідним хіба що зем’яного лицаря чи дрібного князька, проте знавці Ринових таємниць відали, що дев’ять десятих замку ховається під землею.

Саме у ті глибокі палати і відступили Рини від Ланістерів. Слабкий та запалений від втрати крові, Черлений Лев не мав змоги очолити опір. Замість нього воєводою став пан Рейнард, його брат. Не такий упертий, але хитріший за брата, Рейнард розумів, що не має потуги для оборони замкового муру, тому вирішив лишити усі наземні споруди ворогові та сховатися під землею. Адже збудовані для надійного захисту копальні Кастамиру ще ніхто не здобував силоміць. Униз до них вели три шляхи — вузькі, низькі, покручені, обладнані пастками, ямами та бійницями. Двоє панцирних лицарів, стоячи біч-обіч, утримали б найбільший прохід проти тисячі, бо нападники не мали способу обійти їх, а при прямому нападі захисники лили б їм на голови гарячу олію та смолу зі стельних бійниць.

Коли всі мешканці замку безпечно сховалися у підземних палатах, пан Рейнард надіслав панові Тайвину умови миру. “Ви не проб’єтеся до нас униз, — писав він, — а запасів харчів та води ми маємо на три роки. Але подаруйте нам повне пробачення за всі минулі образи, пришліть ваших братів за заручників, щоб уникнути обману, і ми знову станемо вам вірними слугами”.

Цього разу, проте, його красномовність слухали глухі вуха. Тайвин Ланістер не вшанував умови пана Рейнарда жодною відповіддю. Не відповів він і на виклик пана Рогера на лицарський двобій (хоча пан Тайвин міг би його і прийняти, якби знав, що Черлений Лев ледве стоїть на ногах).

Наміру надсилати вояків помирати у пітьмі в намаганнях пробитися вниз Тайвин теж не мав. Натомість він наказав запечатати копальні ззовні. Кайлом, сокирою та вогнем його власні рудокопи звалили на велику браму неймовірний тягар каменю та землі, не лишивши ані входу, ані виходу. Коли це було зроблено, князь обернув увагу на невеличкий швидкий потічок, що живив кришталево-блакитний ставок біля замку; саме він подарував замкові своє стародавнє ім’я. Ланістерівці мали тисячі рук і не бачили жодного ворога поблизу, відтак загатити потік їм стало і дня; ще два знадобилося, щоб відвести воду до найближчого входу в копальні.

Земля та камінь, якими запечатали копальні, не лишили проходу навіть білці, не те що людині… але вода свій шлях донизу знайшла.

Кажуть, що пан Рейнард узяв з собою до копалень більше як три сотні чоловіків, жінок і дітей. З-під землі не з’явився жоден. Кілька стражників, приставлених до найменших та найдальших входів у копальні, доповідали, що протягом ночі чули з-під землі слабкі крики та вереск, але вже до світанку камені стояли мовчазні, як завжди від початку часів.

Копальні Кастамиру ніхто більше ніколи не відчиняв. Палати і вежі над ними, віддані вогню за наказом Тайвина Ланістера, стоять порожні до сього дня — німим заповітом для всіх, кому стане дурощів збурити опір левам Скелі.

Правиця Короля

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

Року 262 по А.З. король Джаяхаерис ІІ помер у Король-Березі, просидівши на Залізному Престолі лише три роки. Його син Аерис, принц Дракон-Каменя, успадкував престол як король Аерис ІІ. Першим його королівським наказом — і наймудрішим, кажуть люди — був наказ приятелеві дитинства Тайвинові Ланістеру прибути з Кастерлі-на-Скелі та обійняти посаду Правиці Короля.

Пан Тайвин, маючи усього двадцять років віку, був наймолодшим Правицею в історії, але його рішуча розправа з бунтівними Ринами і Тарбеками вже звоювала йому повагу та острах усіх королівств Семицарства, тож ніхто не насмілився підняти голос проти сього призначення.

Його сестра у перших, панна Джоана, донька покійного брата князя Титоса — пана Язона, — вже перебувала у Король-Березі на службі в жіночому почті королеви Раели з 259-го року. Вони з паном Тайвином побралися за рік по тому, як Тайвин прийняв посаду, в розкішній відправі у Великому Септі Баелора, з самим королем Аерисом на чолі весільного бенкету та постілювання.

Так розпочалася довга доба затишку та добробуту. Хоча Аерис ІІ потроху ставав непередбачуваний у вчинках та рішеннях, багато років поспіль він задовольнявся, кидаючи повсякденні справи держави на Правицю — і Тайвин Ланістер блискуче давав їм ради.

Року 266-го пані Джоана подарувала життя близнюкам — хлопчику та дівчинці. Тим часом одружився і брат пана Тайвина, пан Кеван — він узяв за дружину доньку пана Гариса Звихта з Вихти, колись віддану йому заручницею за батькові борги.

Року 267 по А.З. серце князя Титоса Ланістера луснуло, коли він видирався крутими сходами до опочивальні своєї коханки (його вельможність на той час вже відлучився від грудей своєї годувальниці, але невдовзі скорився чарам доньки свічаря).

Так у віці двадцяти і п’яти років Тайвин Ланістер став князем у Кастерлі-на-Скелі, Щитом Ланіспорту і Оборонцем Заходу. Поклавши нарешті Сміхотливого Лева спочивати, Ланістери ще ніколи не почувалися могутнішими та певнішими своєї щасливої долі. Подальші роки виявилися щиро золотими, і не лише у західному краї, а і в усьому Семицарстві.

Але здорове яблуко вже підточував хробак, і невдовзі зросле божевілля короля Аериса ІІ почало піддавати небезпеці усе, чого прагнув Тайвин Ланістер для добра держави. Спіткало його вельможність і особисте горе — його кохана дружина, пані Джоана, померла року 273 по А.З., народивши огидно спотвореного сина. З її смертю, зазначає великий маестер Пицель, радість життя пішла від Тайвина Ланістера, лишивши йому тільки непохитне почуття обов’язку.

День у день і рік у рік Аерис ІІ дедалі більше обертався проти власного Правиці, приятеля дитинства, піддаючи його низці докорів, образ та принижень. Братові князя Тайвина, панові Тигету, було відмовлено у місці при дворі; сотник надвірної варти Правиці втратив язика, видертого гарячими обценьками за наказом короля; коли його вельможність запропонував кохану доньку Серсею за наречену принцові Раегару, спадкоємцеві Аериса, то отримав від його милості відповідь, що вона негідна його сина; ще й “крутіння левові хвоста” перетворилося на таку ж загальну розвагу в Червоному Дитинці, якою воно було у Кастерлі-на-Скелі. Князь Тайвин спершу все терпів — навіть образу доньці, — але коли король зробив його сина та спадкоємця, пана Хайме, лицарем Королегвардії, терпець йому урвався, і Правиця склав з себе службу року 281 по А.З.

Позбавлений порад людини, на яку він так довго покладався, оточений підлабузниками та крутіями, король Аерис ІІ невдовзі занурився у своє божевілля цілком, а держава тим часом розвалювалася навколо нього на шматки.

Події Повстання Роберта Баратеона вже описані деінде, і тут їх переповідати ні до чого. Варто лише зауважити, що князь Тайвин утримав захід від війни майже до її завершення, а наприкінці привів велике військо на захоплення Король-Берега і Червоного Дитинця від імені Роберта Баратеона. Майже трьом століттям правління Таргарієнів поклали край мечі князя Тайвина та його західняків.

Наступного року король Роберт І Баратеон узяв за дружину доньку Тайвина Ланістера панну Серсею, тим з’єднавши у шлюбі два з найвеличніших та наймогутніших домів усього Вестеросу. Народження їхнього сина та спадкоємця, принца Джофрі, року 286-го по А.З. стало приводом для бучного святкування по всьому Семицарстві. Завдяки убезпеченому наступництву престолу попереду знову замаяли часи миру та розквіту, і не в останню чергу завдяки Тайвинові Ланістеру та воїнам західного краю.

Кастерлі-на-Скелі

Книжкові розділи про західний край та Ланістерів доповнено розширеним авторським текстом з його особистого сайту: World of ice and fire sample

Кастерлі-на-Скелі, стародавній столець дому Ланістер, аж ніяк не схожий на звичайні замки. Хоча і увінчана вежами, стрілецькими гніздами, сторожовими баштами, з кам’яними мурами, дубовими воротами та залізними ґратами, що охороняють кожен вхід та вихід, насправді стародавня твердиня є неймовірно велетенською скелею на березі Західного моря — скелею, що при заході сонця у мінливих тінях нагадує подобу лева, який ліг відпочити.

За оселю для людей Скеля слугує вже кілька тисяч років. Імовірно, ще до прибуття першолюдей діти лісу та велетні влаштовували собі домівки у великих вимитих морем печерах при її підніжжі. Ведмеді, леви, вовки та кажани теж прибивалися туди ладнати собі лігва, а з ними і безліч менших створінь.

Кількасот копалень пронизують нижні частини Скелі, де чимало жил червоного та жовтого золота блищать у камені недоторканими навіть після тисячоліть видобування. Кастерлі були першими, хто почав різьбити у копальнях покої та палати; вони ж поставили на вершині Скелі кільцеву фортецю, звідки оглядали свої володіння.

За вимірами Скеля є втричі вищою за Стіну або Вишестраж Старограду, а з заходу на схід тягнеться майже на десять верст. Усю її від краю до краю мережать переходи, підземелля, комори, курені, палати, стайні, сходові кліті, дворища, балкони та садочки. Є там і своєрідний божегай, хоча тамтешнє оберіг-дерево розрослося чудернацьким, покрученим; його поплутані корені майже заповнили печеру, де воно стоїть, і придушили все інше, що там колись росло.

Скеля має всередині власний порт: корабельні майстерні, доки, пришиби, бо ж море за незліченні роки пробило великі печери у західній стіні, утворивши природну браму таку завширшки і заввишки, що лодії та навіть кочі могуть легко зайти і вивантажити привезене добро.

Левова Паща — величезна природна печера, головний вхід до Скелі — вигинається на дві сотні стоп від підлоги до стелі. Упродовж століть її розширювали та облаштовували, і тепер її широкими сходами, кажуть, проїдуть двадцять вершників, вишикувані у одну шерегу.

Кастерлі-на-Скелі ніколи не здобували приступом або облогою. Нема в Семицарстві замку більшого, багатшого або краще захищеного. Переповідають, що коли Візенья Таргарієн побачила його, то подякувала богам, що король Лорен виїхав зустріти її брата Аегона на Полум’яному Полі, бо якби він лишився сидіти у Скелі, то й драконове полум’я його б не злякало.

Володарі Кастерлі-на-Скелі за століття накопичили чималі скарби. Про перлини Скелі — особливо про Золоту Галерею з її золотими прикрасами та визолоченими стінами, про Палату Звитяжців, де стоять вічною вартою коштовні обладунки кількох сотень лицарів, князів та королів дому Ланістер — гуляє гучна слава усіма королівствами, ба навіть землями за вузьким морем.

Обшир

Найбільше та найгустіше заселене з шести південних королівств Семицарства (Північ, хай і величезна, проте малолюдна — то справа окрема) всі називають Обширом, хоча тут криється похибка. Володіння дому Тирел, князів на Вирії, нині майже співпадають за обрисами з королівством Обшир, яке існувало тисячі років перед Аегоновим Завоюванням, проте ця заможна і плодюча земля колись складалася з чотирьох королівств:

• Старограду та його околиць, що простяглися до Червоних Гір на сході та до витоків Медовухи на півночі.
• Вертограду — золотого острова за Рожвиновою протокою, уславленого винами та жарким ясним сонцем.
• Західного порубіжжя від Рогошпилю до Щеботу.
• Власне Обширу — розлогого краю ланів та хуторів, озер та річок, пагорбів та лісів, запашних лук та степів, млинів та копалень, помережаного невеличкими селами, квітучими базарними містечками, стародавніми замками; край цей тягнеться від Щитових островів на Західному морі, угору від гирла Мандера повз Вирій до Рудозера, Золотогаю та Лихомостя, і далі аж до Гуркотня і витоків Мандера.

Саме останній край і є державою, якою за минулих часів правили королі Тепличі, а віднедавна тримають під рукою нащадки їхніх управителів — Тирели, господарі на Вирії. Саме на цих зелених просторах народилося лицарство — так оповідає нам історія. Звитяжні лицарі та неперевершено вродливі діви Обширу звеличуються у піснях по всіх краях Семицарства, і навіть сам звичай складати такі пісні народився у Обширі.

Чим тільки не є для своїх мешканців Обшир, ця земля невмирущої величі: найнаселенішим, найплодючішим, наймогутнішим володінням Семицарства, що поступається багатством хіба що золотоносному Заходові; осередком знання та вченості; оселею музики та різноманітних мистецтв — і світлих, і темних; житницею всієї держави; жвавим торжищем; батьківщиною великих мореплавців, мудрих і добрих королів, моторошних чародіїв, найвродливіших жінок Вестеросу.

На пагорбі понад Мандером височить Вирій, за правом оспіваний як найгарніший замок у державі. Сам Мандер, що тече попід його мурами, є найдовшою та найширшою річкою в Семицарстві.

Величне місто Староград не поступається Король-Берегу розмахом, а всім іншим переважає, бо ж є набагато стародавнішим і прекраснішим, має бруковані вулиці, розкішно оздоблені палаци цехових зібрань, муровані кам’яниці, а до них три найбільші пам’ятки міста: Зоряний Септ Святої Віри, Цитадель Маестрів та могутній Вишестраж з вогнем-дороговказом на вершині, найвищу башту відомого світу.

Воістину, оповідаючи про Обшир, ніяк не уникнути слів, які починаються з “най”.

Гарт Зеленорукий

Історія Обширу починається з Гарта Зеленорукого — напівказкового пращура не лише Тирелів на Вирії, а й королів Тепличів перед ними… і заразом усіх значних домів та шляхетних родин Зеленого Королівства.

Тисячі оповідок гуляють про Гарта у Обширі та поза ним. Більшість — геть неймовірні, а решта містить чимало протиріч. Хтось називає його сучасником Брана Будівника, Лана Хитромудрого, Дуррана Божого Лиха та інших яскравих діячів Віку Звитяжців. А в деяких переказах Гарта вважають прабатьком їх усіх.

Пишуть, буцімто Гарт був верховним королем першолюдей, і саме він вивів їх зі сходу суходольним мостом до Вестеросу. Але в інших переказах твердиться, ніби Гарт жив на тисячі років раніше від приходу першолюдей, тобто був не лише першою людиною Вестеросу, а й єдиною людиною на ньому — блукав собі землею вздовж і впоперек, перемовлявся з велетнями та дітьми лісу. Хтось навіть вважає його богом.

Щодо його імені остаточної згоди теж не існує. Ми звемо Гарта Зеленоруким, але у найстаріших казках його величають Гартом Зеленокосим, а чи й просто Зеленим. Окремі перекази повідомляють, що Гарт мав зелені долоні, зелене волосся чи загалом усю шкіру, забарвлену зеленим. (Є і такі, де він носить роги, наче олень.) Але інші джерела кажуть, що Гарт просто вдягався у зелене з ніг до голови; саме таким його зображує більшість картин, гобеленів та ліплених подоб. Найпевніше, його прізвисько походить від хисту до садівництва та рільництва — на цій Гартовій рисі погоджуються усі оповіді. “Під Гартовими руками наливалося колосся, дозрівали плоди і розквітали квіти”, — розказують співці.

Втім, у кількох найдавніших оповідках про Гарта Зеленорукого перед нами постає похмуріше божество, яке за щедрий врожай вимагало від своїх вірян кривавої жертви. У деяких переказах зелений бог помирав щоосені, коли з дерев облітало листя, та з настанням весни відроджувався. Такого Гарта люди в наші часи майже не згадують.

Чимало первісних племен землі вклонялися і вклоняються богові чи богині плодючості; Гарт Зеленорукий має чимало спільного з такими божествами. Кажуть, саме Гарт уперше навчив людей порати землю. Перед ним усі люди були мисливцями та збирачами, блукали тут і там без коріння в пошуках їжі, аж доки Гарт не подарував їм насіння і не навчив орати та сіяти, ростити і жати збіжжя. (У деяких оповідях він намагається навчити цього і старші народи, але велетні ревуть на нього і кидають каміння, а діти лісу кепкують і кажуть, що лісові боги подарували їм усього вдосталь на їхні потреби.) Де ступала Гартова нога, там одразу ж виникали хутори, села, сади та пасовиська. За плечима носив він полотняний лантух, повний насіння, з якого розкидав дорогою праворуч і ліворуч. Як і належить богові, лантух той був невичерпний, і насіння в ньому вистачило на всі дерева, плоди, хліби та квіти світу.

Хай де з’являвся Гарт Зеленорукий, з собою він приносив дар плодючості. І не лише землю він робив щедрою на нове життя; кажуть, самим лише дотиком він повертав плодючість безплідним жінкам — навіть зів’ялим старим, чия місячна кров давно не текла у належний строк. Юні діви у його присутності дозрівали до шлюбу, матері з його благословення приносили двійко, а чи й трійко близнюків, а малі дівчатка квітнули від самої його усмішки. Панство і поспільство по всіх усюдах підкладало йому цнотливих доньок, щоб їхні ниви благословилися щедрим врожаєм, а дерева — тягарем плодів. Не було жодної діви — так кажуть оповідачі — яка за дев’ять місяців по тому, як її калину зломив Гарт, не народила б могутнього сина чи вродливу доньку.

Втім, усі ці казки, такі милі серцю простолюддя, спростовують однаково і маестри Цитаделі, і септони Святої Віри; вони поділяють думку, що Гарт Зеленорукий був не богом, а людиною. Найпевніше, був Гарт вправним мисливцем, войовничим ватажком, а чи й дрібним корольком; цілком можливо, саме він першим з володарів першолюдей привів своїх прибічників Рукою Дорну (тоді ще не зламаною) в дикі пустки Вестеросу, де перед ними блукали лише старі народи.

Чи бог, а чи людина, Гарт Зеленорукий справді нагуляв у новій землі чимало дітей; тут погоджуються усі перекази. Чимало його насіння виросло у звитяжців, королів, видатних володарів, а ті заснували могутні сімейства, які пережили тисячі років до наших днів.

З усіх згаданих найвеличнішим був Гартів первісток — Гарт Тепличник, який влаштував собі оселю на пагорбі понад Мандером, що з часом стала відома як Вирій, і носив замість корони вінець з квітів та виноградної лози. Решта дітей Гарта Зеленорукого визнала Тепличника за правдивого короля всіх людей по всіх усюдах. Від його лона пішов дім Теплич, королі з якого правили у Обширі під прапором зеленої руки довгі тисячі років, аж до приходу на Вестерос Аегона Дракона і його сестер.

Довгим буде перелік, бо й переказів складено чимало, і ледве знайдеться у всьому Обширі шляхетна родина, що не хвалиться походженням від котрогось із незліченних Гартових дітей. Навіть звитяжці інших земель та королівств часто-густо рахуються серед пагонів Зеленорукого. Нас змушують повірити, що Брандон Будівник походить від Гарта через Брандона Кривавого Клинка, а Лан Хитромудрий буцімто народився Гартовим байстрюком від Лиси Флориси (у одних казках) або від Робини Золотого Деревця у інших. Проте Лана Хитромудрого вважають нащадком Гарта Зеленорукого лише у казках Обширу. В західному краї поширенішою є оповідь, як Лан обдурив самого Гарта, прикинувшись одним з його синів (бо ж Гарт мав їх стільки, що не диво було схибити), і тим шахрайством здобув собі частину спадку, який за правом належав справжнім дітям Зеленорукого.

Що Гарт Зеленорукий мав безліч дітей — того ніхто не заперечить, бо ж недарма стільки люду в Обширі вважають себе його нащадками. Але походження від нього решти вельможних домів Вестеросу здається маловірогідним.

НАЙУСЛАВЛЕНІШІ ДІТИ ГАРТА ЗЕЛЕНОРУКОГО

• Джон Дуб, Перший Лицар, який приніс лицарський звичай на Вестерос. Був він чималим здорованем, тут усі погоджуються; у одних казках він має вісім стоп зросту, в інших — десять чи дванадцять, бо Гарт Зеленорукий породив його від жінки-велетня. Власні його нащадки стали Дубосердами зі Стародубу.
• Гільберт Лозовий, який навчив люд Вертограду робити солодкі вина з ягід винограду, що росли на острові тлустими й рясними. Від нього походить дім Рожвин.
• Лиса Флориса, найкмітливіша з Гартових дітей. Мала трьох чоловіків, поміж яких жоден не здогадувався про існування інших. (Від її синів походять доми Флорент, Пал і Пик.)
• Маріс Миловида, або Діва-Дивовижа, яка уславилася вродою аж так, що п’ятдесят вельможних панів змагалися за її руку на першому лицарському турнірі, влаштованому на Вестеросі. (Переможцем вийшов Сірий Велет, Аргот Каменешкірий; але Маріс натомість хутко побралася з королем Утором у Вишньому Стражі, щоб не дістатися звитяжцеві. Аргот решту днів свого життя навіжено лютував попід стінами Старограду, ревищем прикликаючи свою “наречену”.)
• Фос Стрілець, уславлений тим, що збивав яблуко стрілою з голови кожної дівчини, якій припадала до смаку його витівка. Від нього ведуть рід Фосовеї червоного та зеленого яблука.
• Брандон Кривавого Клинка, що вигнав з Обширу велетнів і пішов війною на дітей лісу, а при Блакить-Озері пролив стільки їхньої крові, що відтоді воно відоме як Рудозеро.
• Овейн Дубощит, котрий скорив Щитові острови та відігнав назад у море водяників і тюленів-перевертнів.
• Гарлон Гончак і Герндон Роговий, брати-близнюки, що збудували замок на пагорбі Рогошпиль, узяли собі за дружину прегарну лісову відьму, яка мешкала у тих краях, і поділяли її ласку наступну сотню років (бо братам не судилося зістаритися, поки вони пригортали свою дружину в обійми щоразу, як місяць стояв уповні.)
• Борс Боритель, який здобув собі силу двадцяти дужих чоловіків тим, що пив лише бичачу кров; він заснував дім Булвер у Чорнокроні. (Подейкують, зрештою Борс випив стільки тієї крові, що відростив двійко лискучих чорних рогів.)
• Ружена з Рудозера, перевертниця, здатна за бажанням перекидатися на журавля — кажуть, цей хист і досі час від часу з’являється у жінках дому Журав, її прямих нащадках.
• Елина Солодка Слина, дівчина, яка так любила мед, що відшукала і перестріла Короля Бджіл у його велетенському гірському вулику та уклала з ним угоду — дбати про його дітей та дітей його дітей навіки у всі часи. Вона стала першою бджільницею і праматір’ю дому Чмелик.
• Робина Золоте Деревце, яка у розпачі після одруження її коханого з заможною суперницею обернула яблуко своїм золотим волоссям, посадила його на пагорбі та виростила дерево з корою, листям і плодами, що мерехтіли жовтим золотом. Від неї та її доньок виводять своє коріння Рябини у Золотогаї.

Королі Тепличі

Історія Обширу в добу першолюдей не надто різниться від історії решти теренів Вестеросу. Щедрі дари цих зелених та плодючих земель не зробили люд на них ані менш войовничим, ані менш зажерливим. Так само, як і деінде, першолюди боролися проти дітей лісу, викурювали їх зі святих гаїв та порожніх пагорбів, вирубували оберіг-дерева великими спижевими сокирами. Так само, як і деінде, поставали, падали у порох і зникали з пам’яті людської великі й малі королівства. Пихаті князьки та корольки змагалися один з одним за землю, золото і славу; століття за століттям горіли села та городці, лементували жінки, меч брязкав на мечі.

Але все ж таки чвари Обширу помітно різнилися від усобиць інших земель — звісно, і там лилася кров, та принаймні не річками, адже мало не всі шляхетні доми цього краю поділяють спільного пращура, бо походять, за їхніми ж сімейними переказами, від Гарта Зеленорукого і його численних дітей. Саме ця спорідненість, за твердженнями деяких вчених мужів, піднесла дім Теплич у першості в наступні століття, бо жоден дрібний корольок не мав надії кинути виклик силі Вирію, де нащадки Гарта Теплича сиділи на живому престолі (Дубостолі), вирослому з посадженого самим Гартом Зеленоруким дубочка, і вдягали у дні миру вінці з квітів та виноградної лози, а на війну — корони зі спижевими (згодом залізними) шпичаками. Інші вельможі часто-густо мали нахабство величатися королями, але Тепличі понад усякий сумнів були верховними королями, і нижчі володарі якщо і не корилися їм беззаперечно, то принаймні віддавали належну шану.

У ті давні століття борви та безладу Обшир породив чимало безстрашних воїнів. Відтоді й донині співці прославляють звитяги таких лицарів, як Сервин Дзеркального Щита, Давос Драконоборець, Роланд Роговий, Лицар-без-Броні, а з ними і казкових королів, яким вони служили, серед них Гарт V (Бияк Дорнійців), Гвейн I (Гартований), Гиліс I (Горезвісний), Гарет II (Похмурий), Гарт VI (Денниця) та Гордан I (Грізні Очі).

Чимало з цих володарів поділяли спільного ворога, бо в ті криваві й тяжкі століття майже на всьому західному березі від Ведмежого острова до Вертограду лежала похмура тінь морських наскочників з Залізних островів. На швидких лодіях залізяни завдавали раптових ударів і зникали, перш ніж надходила відповідь. Вони висаджувалися на берег у несподіваних місцях, застигаючи мешканців зненацька. Залізняки нечасто зважувалися ступити вглиб землі від берега, зате панували над усім західним морем і збирали тяжку данину з рибальського люду на узбережжі. Коли ж залізняки утвердили свою владу на Щитових островах тим, що вбили усіх знайдених там чоловіків і забрали собі жінок, то продовжили безкарно грабувати навіть уздовж Мандера.

Король Кворед, найгрізніший з войовничих залізянських зверхників, пишався і вихвалявся тим, що його волю “чують усюди, де плеще солона вода і хвилі котяться на берег”. У Обширі його знали як Квореда Лютого, а серед його наступників пам’ятають таких, як Хагон Хижосердий та Джорон Дівозгуба.

Саме проти цих загарбників та їхніх прибічників королі дому Теплич боролися упродовж століть — коли в союзі з королями Скелі та князями на Старограді, а коли й самотужки. Не менш як шість королів Тепличів загинули у битвах, серед них Гарет Похмурий та Гарт Денниця; Гиліса ІІ захопили в полон, закатували і розрізали на дрібні шматочки, щоб наживити риболовні гачки залізянського полонителя. Проте зрештою саме Тепличі вийшли переможцями з тих довгих змагань; кожен з них розширював маєтності дому Теплич та приводив під владну руку Вирію дедалі більше панів та їхніх земель.

Попри все сказане, чимало вчених мужів тримаються думки, що найвеличнішими королями серед Тепличів були не воїни, а миротворці. Так, про них не складають грізних пісень, але у літописи історії імена Гарта ІІІ (Великого), Гвейна ІІІ (Гладуна) та Джона ІІ (Високого) вписані золотими літерами. Гарт Великий розсунув межі королівства на північ, здобувши Стародуб, Рудозеро та Золотогай угодами про дружбу і спільну оборону. Гарланд досяг того самого на півдні — привів Староград до свого королівства, віддавши доньку за Лимонда (Морського Лева) з дому Вишестраж і зрікшись власних дружин задля шлюбу з донькою князя Лимонда. Гвейн Гладун переконав князів Пика та Мандерлі визнати свій вирок у їхніх чварах і скласти присягу на вірність, не давши жодної битви. Джон Високий рушив великим насадом вгору Мандером мало не до його витоків; усюди, де король зупинявся, він устромляв у землю прапор зеленої руки та приймав присяги князів і дрібних корольків, чиї маєтності облямовували береги могутньої річки.

Найвидатнішим з усіх Тепличів був король Гарт VII Золоторукий, що височів велетнем над рештою людей і в дні війни, і в дні миру. Ще юним хлопчиком він відвернув навалу дорнійців — короля Феріса Рарога з десятьма тисячами вояків, що прийшли Широким Шляхом (так тоді величали нинішній Великокняжий Прохід) з загарбницькими намірами. Невдовзі король Гарт обернув увагу до моря і випхав останніх залізняків з твердинь на Щитових островах. Відтак він оселив на островах своїх найлютіших бійців і жалуваною грамотою призначив їм особливе утримання з метою зробити першим валом оборони супроти залізняків, якщо тим спаде на думку повернутися. Задум виявився успішним, і до сього дня люд Щитових островів пишається тим, що захищає гирло Мандеру та серце Обширу від будь-яких прибулих з моря ворогів.

У своїй останній та найбільшій війні Гарт VII протистав союзу між штормовим королем та королем Скелі, які знамірилися порізати Обшир між собою. Король Гарт подолав їх обох, а тоді хитромудрими словами посіяв таку незгоду між колишніми союзниками, що вони звернули зброю один на одного у великій різанині, відомій як Битва Трьох Вояцтв. Згодом Гарт одружив своїх доньок з їхніми спадкоємцями, уклав з кожним угоду і встановив кордони між трьома королівствами.

Ба навіть ці досягнення блякнуть на тлі його головного здобутку — трьох чвертей століття непорушного миру. Гарт Золоторукий став королем Обширу, коли йому виповнилося дванадцять років, а помер на Дубостолі, маючи дев’яносто три, ще й при повному розумі (хай у немічному тілі). Протягом вісімдесяти років його правління Обшир загалом не воював і десятиріччя. Цілі покоління хлопчиків виростали у чоловіків, народжували власних дітей і помирали, не знаючи, що воно таке — хапати списа зі щитом і рушати на війну.

Разом із довгим миром настав і небачений раніше розквіт. Золоте Королювання — так правління цього короля прозвали згодом, бо саме за нього в Обширі настала золота пора.

І все ж кожна золота пора колись кінчається; так сталося і з Обширом. Гарт Золоторукий пішов з цього світу в інший, за ним на Дубостіл сів його праонук, а тоді поступився місцем на престолі своїм синам.

А потім прийшли андали.

Андали у Обширі

Андали з’явилися у Обширі досить пізно, якщо порівняти з іншими землями.

Спершу, перетнувши море на своїх лодіях, вони висадилися на береги Долини, а згодом і на все східне узбережжя. Проте морська потуга Старограду і Вертограду загородила їм шлях до Рожвинової протоки та Західного моря. Оповіді про щедрі землі Обширу, багатство і могуття Вирію та його королів, поза сумнівом, досягали вух багатьох андальських ватажків, але між ними лежали інші землі та сиділи інші королі.

Отже, ще задовго перез з’явою андалів на Мандері королі у Вирії знали про їхнє наближення. Вони оддалік спостерігали за чварами у Долині, у штормовому та річковому краях, і все, що відбувалося, брали на розум. Мудріші, ймовірно, за володарів інших земель, королі Обширу не зробили головної помилки — не уклали союзів з андалами проти своїх місцевих суперників. Гвейн IV (Богобоязливий) надіслав своїх воїнів послами до дітей лісу, сподіваючись допомоги від зеленовидців та їхніх чар проти загарбників. Мерн ІІ (Мурувальник) поставив навколо Вирію новий кам’яний мур та наказав своєму короговному панству подбати про власні оборонні споруди. Мерн ІІІ (Маломудрий) засипав золотом та шаною лісову відьму, яка твердила, що зможе виставити проти андалів військо мертвих. Князь Рожвин заходився будувати ще кораблів, а князь Вишестраж — зміцнювати мури Старограду.

Але тяжкі битви, на які з острахом чекали ці володарі, зрештою так і не сталися. Поки загарбники скінчили захоплення східних берегів, минули цілі покоління, і серед андалів постало з півсотні власних дрібних корольків, які вже самі заходилися чубитися один з одним. А тимчасом у Вирії один за одним Дубостіл посіли Три Велемудрі Королі.

Гарт IX Теплич, його син Мерль І (М’якосердий) і онук Гвейн V були вельми відмінні норовом один від іншого, проте щодо андалів трималися спільного способу дій, який полягав у злитті та злагоді замість ворожнечі. Гарт IX запросив до свого двору септона і посадив його в свою раду, а в Вирії наказав збудувати перший септ, хоча сам продовжував уклонятися богам у замковому божегаї. Син його Мерль І остаточно визнав Святу Віру і сприяв будівництву септів, септріїв та обителей святих сестер по всьому Обширі. Гвейн V був першим з Тепличів, навернених у Віру, і першим, кого висвятили на лицаря з урочистою відправою та всенощним бдінням. (Чимало його величних пращурів носять звання лицарів у посмертних оповідках співців та казкарів; але слід пам’ятати, що справжнє лицарство прийшло на Вестерос лише з андалами.)

І Мерль І, і Гвейн V узяли собі за дружин андальських дів з метою прив’язати батьків наречених до своєї держави. Усі три королі запрошували андалів до себе на службу — надвірними лицарями та двірськими урядниками. Серед тих достойників був один лицар на ім’я пан Алестер Тирел, чия вправність зі зброєю здобула йому місце королівського поборника та присяжного захисника при Гвейні V. З часом нащадки пана Алестера перетворилися на спадкових управителів Вирію при королях Тепличах.

Також Три Велемудрі Королі знайшли землі й панські титули для наймогутніших андальських корольків, що насунулися на Обшир, навзамін їхніх присяг на вірність. Тепличі заохочували андальских ремісників приходити і селитися, ще й своєму значковому панству радили чинити так само. Особливо щедрі винагороди чекали на ковалів та мулярів. Ковалі навчили першолюдей узброювати руки та груди залізом замість спижу; мулярі допомогли зміцнити оборону замків та городищ.

Хтось із нових князів та панів, звісно, зневажив свої присяги у наступні роки… але набагато більше їх зберегли вірність, ще й приєдналися до своїх зверхників у придушенні бунтів та обороні Обширу супроти андальських королів та загарбницьких загонів, що прибули пізніше за інших. “Як наскочить вовк на твою отару, то хай ти його уб’єш, але довгого спочинку тим не здобудеш, бо згодом надійдуть інші вовки, — такі були уславлені слова короля Гарта IX. — Якщо ж нагодуєш вовка, приручиш його, зробиш його вовченят своїми вартовими псами, то вони захистять твою отару від цілої зграї”. Король Гвейн V сказав те саме коротше та ясніше: “Вони дали нам сім богів, ми віддячили доньками та маєтками. Зате сини й онуки наші та їхні будуть братами один одному”.

Чимало шляхетних домів Обширу простежують свох родоводи до андальських шукачів пригод, які отримали землі та дружин від Гарта IX, Мерля І та Гвейна V, серед них Орми, Милоброди, Киї, Розстани, Уферини, Лейгоди та Варнери. Спливали століття, сини та доньки цих домів одружувалися з нащадками сімей першолюдей, і потім годі вже було розрізнити, хто від якого племені пішов. Нечасто в історії завойовники здобували собі нові землі, майже не проливши кров її захисників.

На жаль, століття після андальського завоювання виявилися буремнішими. Серед Тепличів, що опинялися в ту добу на Дубостолі, стрічалися сильні й слабкі, розумні й недолугі, була серед них і жінка, проте не трапилося нікого, хто б зрівнявся мудрістю та меткістю з Трьома Велемудрими Королями, тож і золотому мирові Гарта Золоторукого повторитися не судилося. У довгі віки між прийняттям андалів у підданство та появою драконів королі Обширу без упину змагалися зброєю з сусідами за землю, владу та славу. Королі Скелі, штормові королі, численні войовничі корольки Дорну, Королі-на-Річках-та-Пагорбах — усі вони рахувалися серед ворогів володарів Вирію (а час від часу — і серед союзників).

Вирій досяг вершини могутності за короля Гиліса ІІІ Теплича; він повів блискуче панцирне вояцтво у штормовий край, розтрощив військо підстаркуватого штормового короля і завоював усі землі на північ від Мокрохащів за винятком самого лише Штормоламу, безнадійна облога котрого забрала аж два роки. Гиліс міг би підкорити весь край, якби за його відсутності на Обшир не насунувся король Скелі, змусивши володаря припинити сидіння під Штормоламом та поспішити додому дати ради західнякам. Розпочалася ширша війна, в якій взяли участь три дорнійські королі та ще два з річкового краю, а скінчилася вона смертю Гиліса ІІІ від кривавої різачки та відновленням майже тих самих кордонів між королівствами, що й перед початком кровопролиття.

Найприкріший занепад спіткав Тепличів під час довгого правління короля Гарта X на прізвисько Сивоборід, який успадкував корону в сім років, а помер у дев’яносто шість — тобто пробув на престолі навіть довше, ніж його уславлений пращур Гарт Золоторукий. Замолоду жвавий та міцний, Гарт X, на жаль, був також марнославним та розпусним, і особу свою оточив дурноголовими блазнями та підлабузниками. В юності не показавши ані видатного розуму, ані глибокої мудрості, на старість він геть позбавився глузду. Протягом довгих років старечого недоумства король перебував знаряддям у руках спершу одних, потім інших прибічників, що прагнули влади та багатства. Синів його милість не породив, але одну доньку короля взяв за себе князь Пик, іншу — князь Мандерлі; кожен з двох рішуче налаштувався здобути престол для своєї дружини. Змагання між ними рясніли зрадами, змовами і таємними вбивствами, що зрештою переросли у відверту війну. За кожну зі сторін стало чимало зацного панства.

Побачивши, що панство Обширу наїжачилося мечами один проти одного, а королю бракує кебети навіть утямити, що коїться навколо, не те що зупинити розбрат, штормовий король та король Скелі ухопилися за нагоду… а заразом і за чималі шматки чужих земель. Тимчасом дорнійські наскоки ставали дедалі частішими та зухвалішими. Один з дорнійських корольків обложив Староград, інший перетнув Мандер і сплюндрував Вирій. Дубостіл — живий престол, яким пишалися королі дому Теплич упродовж незліченних століть — було порубано на тріски та спалено, а слабкого на старечий розум короля Гарта X знайшли прив’язаним до ліжка, де він жалюгідно скиглив, борсаючись у власній гидоті. Дорнійці перетнули йому горлянку (“з милосердя”, — сказав один з них згодом), а тоді віддали Вирій вогню, спершу забравши з нього усе коштовне.

Майже десятиріччя тривало безвладдя, та зрештою з півсотні значних домів Обширу на чолі з паном Озмундом Тирелом, великим підстолієм, з’єдналися у союзі, приборкали Пиків та Мандерлі, повернули руїни Вирію і посадили на новий престол короля Мерна VI Теплича, брата у других вбитого і неоплаканого Гарта Сивоборода.

Сам не надто обдарований, Мерн VI знайшов здібних порадників у своїх двірських підстоліях. Пана Озмунда Тирела змінив на посаді його син пан Роберт, а тоді онук Лорент. Покладаючись на їхній гострий розум, Мерн VI королював розважливо, відбудував Вирій і чимало зробив для відновлення дому Теплич та Обширу в колишній славі. Решту недоробленого скінчив його син Гарт XI, вчинивши над дорнійцями таку жахливу помсту, що згодом князь Вишестраж говорив: Червоні гори були зеленими, доки Гарт не перефарбував їх дорнійською кров’ю. Відтоді й решту його довгого правління короля знали під прізвиськом Гарт Фарб’яр.

Ось так у війні та мирі збігав час, одні королі змінювали інших, а зелена рука все так само гордовито майоріла над Обширом… аж доки король Мерн IX не виступив назустріч Аегонові Таргарієну та його сестрам на Полум’яному Полі.

Староград

Літописання Обширу не видасться повним без Старограду, найвеличнішого і найдавнішого з міст, донині найбагатшого, найбільшого і найгарнішого на всьому Вестеросі, хай і перевершеного Король-Берегом у числі мешканців.

Наскільки старим насправді є Староград? Чимало маестрів розмірковували над цією загадкою, але точного знання нам бракує. Початок міста загублено в імлі часів і оповито казками. Окремі септони у своєму невігластві проголошують, що кордони міста позначила сама Седмиця, а інші — буцімто на Лупацькому острові дракони колись висиджували яйця, поки перший Вишестраж не поклав їм край. Простолюдці у чималому числі вірять, що сама башта Вишестраж одного дня просто взяла та й з’явилася на світ. Отже, повної та правдивої історії заснування Старограду ніхто вже, мабуть, не дізнається.

Утім, з певністю ми можемо сказати, що люди селилися у гирлі Медовухи аж від Віку Світанку. На підтвердження ми маємо найстаріші рунічні записи, а до них уривки писань, що дійшли від маестрів, які бували й жили серед дітей лісу. Один з таких, маестер Єлікон, припускає, що поселення при верхів’ї Шемріт-Саги розпочалося як торговельний осередок, де мандрівні кораблі з Валірії, Старого Гісу та Літніх островів могли полагодитися, відновити запаси і обмінятися крамом з прадавніми племенами; його припущення здається не гіршим за інші.

І все ж лишається багато таємниць. Кам’янистий острів, на якому стоїть Вишестраж, навіть у найстаріших літописах зветься Лупацьким, але чому? Адже його не складено з лупаку. То хто й коли лупав сю скелю? Які князі чи королі невідомих племен лупали тут один одному голови? Навіть співці не мають що сказати у відповідь.

Ще загадковішим для книжників та літописців є велика кутаста фортеця чорного каменю, що панує над островом. Майже всю писану історію ця велична споруда служила підмурком і найнижчим поверхом Вишестража; проте ми знаємо напевне, що постала вона раніше вищих поверхів башти на багато тисяч років.

То хто ж її збудував? Коли? Навіщо? Більшість маестрів поділяє загальну думку про валірійське походження твердині, бо її товстелезні стіни та вщент переплутані внутрішні помешкання виглядають суцільним каменем без швів та чамуру, без жодних слідів різака чи довбила — саме таку роботу можна побачити у деяких інших спорудах, от як на драконових дорогах Валірійського Вільноземства та Чорних Мурах, що оточують серце Старого Волантису. Загальновідомо, що драконовладці Валірії мали хист перетворювати камінь на рідину драконовим вогнем, надавати йому будь-яких обрисів, а тоді гартувати твердішим за крицю, чавун чи граніт.

Якщо ця перша твердиня справді поставлена валірійцями, то виходить, драконовладці з’явилися на Вестеросі за тисячі років перед тим, як оселилися на Дракон-Камені, перед з’явою андалів, ба навіть першолюдей. А коли так, то навіщо вони приходили? За невільниками — можливо, велетнями? Чи вивчати чари дітей лісу, зеленовидців та оберіг-дерев? А може, з якоюсь похмурішою метою?

Таких запитань лишилося вдосталь аж до сьогодення. Перед Лихом Валірії маестри та архімаестри часто-густо відвідували Вільноземство в пошуках відповідей, але жодних не знайшли. Думку септона Барта про те, що валірійці з’явилися на Вестеросі, бо їхні жерці провістили, ніби Лихо Людей прийде з землі за вузьким морем, можна відкинути як безглузду, разом з іншими ще чудернацькішими припущеннями та переконаннями того ж таки Барта.

Гіднішою уваги, але водночас і бентежною є поширена думка, що перша фортеця не є валірійською. Плавлений чорний камінь, з якого її будовано, нагадує про Валірію, але прості, нічим не прикрашені стіни — аж ніяк, бо ніщо так не любили будівники-драконовладці, як заплітати камінь у дивовижні, чудернацькі візерунки. Розташовані всередині вузькі, криві, позбавлені вікон проходи нагадують радше проточини для таємної втечі, ніж галереї та палати; у їхньому плетиві неважко загубитися. Можливо, це такий спосіб захисту, покликаний заплутати можливих нападників, але і він є показово невалірійським. Плутана внутрішня будова спонукала архімаестра Квійона до припущення, що фортецю могли збудувати творці лабіринтів — таємниче зникле плем’я, що лишило рештки своїх споруд на острові Лорат у Тремтливому морі. Припущення є вельми цікавим, але питань породжує більше, ніж відповідей.

Ще химернішу можливість припустив століття тому маестер Терон. Народжений байстрюком на Залізних островах, Терон помітив певну схожість між чорним каменем стародавньої фортеці й тим, з якого зроблено Морекамінний Престол — панське сідало дому Грейджой на Пайку, чиє походження так само губиться у таємничій давнині. Рукопис Терона “Чужинський камінь” (не досить ретельно складений, мусимо сказати) містить твердження, що і твердиня, і престол могли вийти з рук химерного, потворного племені напівлюдей, народжених істотами солоного моря від людських жінок. Ці Глибинні, як величає їх маестер, є тим насінням, з якого виросли наші перекази про водяників і русалок, а їхні моторошні прабатьки дали початок вірі залізняків у Потоплого Бога. Завдяки яскравим, прискіпливо виконаним і почасти лячним малюнкам, які ми знаходимо у “Чужинському камені”, ця рідкісна книга є захопливою для перегляду, проте погано розбірливою для читання — маестер Терон мав великий хист до малярства, але жодного до красного письменства. В будь-якому разі його твердження не має жодного підґрунтя. Але відкинувши його, ми мусимо повернутися туди, звідки почали, і визнати, що походження Старограду, Лупацького острова і твердині на ньому лишається цілковитою таємницею.

Причини занепаду фортеці та доля її будівників, хай хто вони були, також втрачені для нас. Але ми знаємо, що в якусь мить Лупацький острів і велика фортеця на ньому потрапили у власність дому Вишестраж. Чи походили його прабатьки з першолюдей, як вважає нині більшість вчених книжників? А чи вийшли з мореплавців і купців, що селилися при верхів’ї Шемріт-Саги в попередні віки, давніші за першолюдей? Оцього ми вже не взнаємо.

При першій появі на сторінках літописів Вишестражі були вже королями і правили Староградом з того-таки Лупацького острова. Перший “вишній страж”, кажуть нам літописці, складено було з дерева, а вивищувався він над своєю основою — старою твердинею — на п’ятдесят стоп. Ані та будівля, ані вищі дерев’яні вежі, що постали замість неї у наступні століття, не надавалися для мешкання — то були сторожові вежі, збудовані світити в дорозі купецьким кораблям, що долали туманні води Шемріт-Саги. Перші Вишестражі оселилися у похмурих палатах, склепах та переходах чудернацької нижньої кам’яниці. І лише після зведення п’ятої вежі — першої, мурованої з суцільного каменю — Вишестраж нарешті став оселею, гідною великого панівного дому. Та вежа, розповідають, височіла над затокою на дві сотні стоп. Хтось твердить, що поставив її Брандон Будівник, а інші називають його сина, ще одного Брандона. Король, що замовив вежу і виклав за неї гроші, лишився у письмовій згадці як Утор у Вишестражі.

Тисячі років по тому нащадки його панували над Староградом та землями уздовж Медовухи як повновладні королі; з усього світу до їхнього міста, що дедалі ширшало, прибували кораблі торгувати. Багатство і могутність Старограду зростали; сусідні князі та дрібні корольки почали звертати жадібні очі на його статки, та й заморські пірати з наскочниками вже вдосталь наслухалися оповідок про велич і красу міста. Тричі за одне століття його захоплювали і піддавали грабунку: спершу дорнійський король Семвел Дейн (Зорепломінь), потім Кворед Лютий з залізняками, а тоді Гиліс І Теплич (Лиходій), що за переказами продав у рабство три чверті мешканців міста, проте не зміг здолати оборону Вишестража на Лупацькому острові.

Дерев’яний палісад і копаний рів, що доти боронили місто, виявилися нікчемним захистом. Відтак наступний король у Вишестражі, Ото ІІ, мало не все своє правління присвятив оточенню Старограду могутніми кам’яними мурами, товщими та вищими за всі, що дотоді бачив Вестерос. Пишуть, що його зусилля коштували місту злиднів у трьох поколіннях, зате міць поставлених мурів була така, що відтоді наскочники і завойовники обирали шукати здобичі деінде, а котрі навіть і зважувалися напасти на Староград, нічого не могли йому вдіяти.

Проте до королівства Обширу Староград приєднався не завоюванням, а довгими перемовинами і шлюбом. Коли Лимонд Вишестраж узяв за дружину доньку короля Гарланда ІІ Теплича, а руку своєї доньки віддав батькові нареченої, Вишестражі зробилися значковими панами Вирію і тим перетворилися з дрібних, хоча і заможних королів на найясніших князів у Обширі. (Староград був останнім зі стародавніх королівств, що схилилися перед Вирієм — невдовзі по тому, як останній король Вертограду загубився у морі, а його родич, король Мерин ІІІ Теплич, приєднав острів до своїх володінь.)

За умовами шлюбної угоди Тепличі зобов’язалися захищати місто від будь-яких нападів з суходолу, що вивільнило руки князя Лимонда для його “великої мети” — будівництва кораблів та підкорення морів. І зрештою наприкінці його правління жоден князь чи король на всьому Вестеросі не міг зрівнятися морською потугою з домом Вишестраж. Величезна подоба Лимонда Вишестража до сього дня височить над староградською гаванню, кидаючи погляд удалину на води Шемріт-Саги. А пам’ятають останнього староградського короля Вишестража відтоді й донині як Морського Лева.

Нащадки князя Лимонда поділяли його погляд на світ. За рідкісними винятками, вони дбали про власне місто і господарство, уникаючи втручатися в незліченні війни дрібних королів, а згодом і у справи семи великих королівств. “Вирій боронить наші спини, — якось сказав князь Єремія Вишестраж, — і тим дарує нам волю дивитися у великий світ, у море і землі за ним”. Споглядаючи великий світ і будуючи дедалі більше кораблів для захисту своєї торгівлі, князь Єремія подвоїв багатство міста. Син його Язон збільшив батькові статки ще вдвічі, а до того надбудував Вишестраж на сотню стоп угору.

Коли прийшли андали, Вишестражі були серед найперших володарів Вестеросу, хто ґречно привітав їх у себе. “Війни псують торгівлю”, — мовив князь Доріан Вишестраж, а тоді спекався двадцятирічної дружини, матері його дітей, і узяв за нову дружину андальську принцесу. Його онук, князь Дамон (Добровірний), був першим, хто прийняв Святу Віру. На честь нових богів він збудував перший септ у Старограді та ще шість деінде у своїх маєтностях. Коли князь помер від запалення у животі, септон Робесон став намісником при його новонародженому синові, порядкував справами князівства наступні двадцять років, а згодом зробився першим верховним септоном. Хлопчик, якого він виростив і вивчив — князь Трістон Вишестраж — вимурував Зоряний Септ на честь покійного по його переставленні у кращий світ.

У наступні століття Староград беззаперечно став головним осередком Святої Віри для всього Вестеросу. У палатах Зоряного Септу, мурованих з темного мармуру, довга низка верховних септонів вдягала кришталевий вінець (перший з яких подарував Вірі син князя Трістона — князь Баріс), говорила голосом Седмиці на землі й очолювала мечі Войовників Віри та серця всіх боговірних від Дорну до Перешийка. Староград перетворився на святе місце Віри; чимало палких прочан обох статей приходили до міста помолитися у септах, каплицях та інших святинях. Без сумніву, ці тісні зв’язки з Седмицею були однією з причин, чому Вишестражі часто-густо лишалися осторонь численних війн дому Теплич.

Але Свята Віра була не єдиним братством, яке розквітло за товстими мурами Старограду під захистом Вишестражів. За тисячі років перед тим, як перший септ розчахнув двері, місто дало притулок Цитаделі, куди хлопчики та юнаки з усього Вестеросу приходили навчатися наук, гострити розум і кувати ланцюги маестрів. Ніде в світі немає величнішого осередку знання та вченості.

Походження Цитаделі оповите мало не такими ж таємницями, як і походження самих Вишестражів. Загалом книжники приписують заслугу її заснування другому синові Утора у Вишестражі — принцові Перемору Покручу. Хворобливий хлопчик, народжений з сухою рукою та зігнутою спиною, Перемор майже все своє недовге життя не залишав ліжка, проте відчував нездоланну спрагу до знань про світ за вікном своєї опочивальні. По втамування своєї спраги він звернувся до мудрагелів, учителів, жерців, цілителів, співців, а на додачу до них запросив і кількох чаклунів, алхіміків та ворожбитів. Кажуть, принц не мав більшої насолоди в житті, ніж слухати, як ці вчені мужі сперечаються один з одним. Коли ж Перемор помер, його брат король Урігон жалував “Переморовим приймакам” велику ділянку землі при березі Медовухи, щоб вони мали де оселитися і продовжували навчати, навчатися та дошукуватися правди. Так зрештою і сталося.

До початку Аегонового завоювання Староград був поза всякі сумніви найвеличнішим містом на всьому Вестеросі — найбільшим, найбагатшим, найлюднішим, де гніздилися одразу і віра, і вченість. Ба і його могла спіткати та сама доля, що Гаренгол, якби не близька дружба між Вишестражем і Зоряним Септом — бо саме верховний септон переконав князя Манфреда Вишестража не опиратися Аегонові Таргарієну та його драконам, а натомість відчинити браму при наближенні Завойовника і скласти йому присягу вірності та покори.

Відвернена таким чином ворожнеча все ж спалахнула за покоління, під час кривавої боротьби між Вірою та другим сином Завойовника — королем, влучно кликаним Маегором Лютим. Верховний септон перших років Маегорового королювання був родичем Вишестражів у шлюбі останніх. Його нагла смерть року 44-го по А.З. — невдовзі після погроз короля Маегора у гніві спалити Зоряний Септ драконовим вогнем через те, що його пресвятість наклав прокляття на наступні після першого шлюби короля — сталася саме своєчасно, бо дозволила князеві Мартину Вишестражу відчинити браму, перш ніж Балеріон та Вхагар випустять на місто вогонь.

Все ж таки занадто раптова смерть верховного септона року 44 по А.З. збурила чимало підозр, і поголос про вбивство не вщухає до сього дня. Хтось вважає, що його пресвятість прибрав пан Морган Вишестраж, очільник Синів Воїна у Старограді (не можна заперечити, що пана Моргана єдиним з усіх Синів Воїна пробачив король Маегор). Інші підозрюють незаміжню тітоньку князя Мартина, панну Патрицію Вишестраж, хоча єдиним підґрунтям їм служить віра, що отрута — то жіноча зброя. Існує припущення, що верховного септона прибрали не без участі Цитаделі, але воно здається аж занадто притягнутим за вуха.

Дім Тирел

Тирели ніколи не були королями, хоча королівська кров тече в їхніх жилах (як і в жилах півсотні зацних сімейств Обширу). Пан Алестер Тирел, засновник родоводу, був андальський шукач пригод, що став поборником і панцирним слугою при королі Гвейні V Тепличі — одному з Трьох Велемудрих Королів. Старший син лицаря теж виріс в уславленого воїна, проте загинув на турнірі. Другий син Гарет віддавав перевагу книжкам, а лицарством зовсім знехтував, натомість обравши службу королівським управителем-підстолієм. Саме від нього походять Тирели сьогодення.

Гарет Тирел і його син Лео справляли службу так ревно та вдатно, що Тепличі зробили уряд великого підстолія для них спадковим. І протягом багатьох століть численні покоління Тирелів вірно служили на цій посаді. Чимало з них стали радниками та близькими повірниками своїх королів; дехто в часи війни служив і замковим каштеляном. Принаймні один правив Обширом як намісник у юні роки короля Гарланда VI. Король Гиліс ІІІ Теплич оголосив Тирелів своїми “найвірнішими слугами з усіх”, а король Мерн VI показав задоволення їхньою службою тим, що віддав панові Роберту Тирелу руку своєї найменшої доньки (відтак зробивши можливим для їхніх синів, онуків та всіх наступних поколінь виводити свій рід від Гарта Зеленорукого). То був перший шлюб між домом Теплич і домом Тирел, але у наступні століття було укладено ще дев’ять таких союзів.

Але не за королівську кров Аегон Таргарієн вирішив поставити Тирелів князями на Вирії, Оборонцями Півдня та коронними намісниками у Обширі після загибелі останнього з королів Тепличів, Мерна IX, разом із синами на Полум’яному Полі. Шану та владу Харлан Тирел вислужив для свого дому мудрим рішенням відчинити ворота Вирію при наближенні Аегона і присягнути разом з родиною в вірній службі домові Таргарієн.

Згодом чимало інших зацних сімейств Обширу злостиво скаржилися на те, що мусили піти у підданство “випанкам з простих управителів”, і наполягали, що їхня власна кров далеко краща за кров Тирелів. Не можна заперечити, що Дубосерди зі Стародубу, Флоренти у Ясних Водах, Рябини у Золотогаї, Пики у Зорешпилі, Рожвини на Вертограді мають родоводи давніші та видатніші за Тирелів, ще й з Тепличами родичалися тісніше. Проте їхні скарги пропали даремно… можливо, з тієї причини, що всі сказані доми здійняли зброю проти Аегона з сестрами на Полум’яному Полі, а Тирели там не з’явилися.

Присуд Аегона Таргарієна у цій справі виявився розумним. Князь Харлан справно та розумно порядкував у Обширі, хай лише до року 5 по А.З., коли разом зі своїм військом зник у дорнійській пустелі під час Першої Дорнійської Війни короля Аегона.

Син його, Тео Тирел, зі зрозумілої причини уникав участі у подальших спробах завоювання Дорну, але зрештою мусив стати до зброї, коли чвари вихлюпнули за межі Червоних гір. Коли ж Таргарієни нарешті уклали з Дорном мир, князь Тео обернув увагу на зміцнення влади Тирелів — утворив раду з септонів та маестрів, які вивчили і зрештою відкинули найбільш уперті зазіхання на Вирій та його престол.

Наступники “випанків-управителів”, отримавши у спадок титули князів на Вирії та Оборонців Півдня, опинилися серед наймогутнішого панства держави і за численних нагод виходили у поле битися під корогвами Таргарієнів. Їхня вірність зверхникам на війні лишалася непохитною — втім, жоден Тирел, і то вельми мудро, не взяв участі у “Танку драконів”, бо юний князь лежав тоді немовлям у пелюшках, а його мати й каштелян вирішили утримати Вирій від участі у жахливій братовбивчій різанині.

Згодом, коли король Даерон І Таргарієн (Юний Дракон) рушив на загарбання Дорну, Тирели довели свою хоробрість, завдавши головного удару в Великокняжому Проході. За вірну службу, хай не без зухвалих вихваток, князеві Лионелю Тирелу ввірили правління Дорном, поки Юний Дракон їздив до Король-Берега купатися у славі. На деякий час його вельможність зумів замирити дорнійців, проте невдовзі зазнав жорстокої загибелі у сумнозвісному ліжку зі скорпіонами. По його смерті вибухнуло повстання, що прокотилося Дорном і зрештою спричинило загибель Юного Дракона у віці вісімнадцяти років.

Серед Тирелів-наступників горопашного князя Лионеля, що відтоді панували у Вирії, найвартішою згадки постаттю є Лео Тирел — турнірний переможець, знаний і донині під прізвиськом Лео Довгий Шпичак. Він вважається чи не найкращим кінним бійцем, що коли-небудь здіймав списа на турнірах. Князь Лео також вислужив славу і під час Першого Повстання Чорножара, коли здобув визначні перемоги над прибічниками Даемона Чорножара у Обширі, хоча потуга його збиралася надто довго, щоб прибути вчасно на поле Червонотрав’я.

Нинішній князь на Вирії — Мейс Тирел — вірно бився за дім Таргарієн під час повстання Роберта Баратеона і навіть розбив його самого в битві при Ясенброді, а затим облягав Робертового брата Станіса у Штормоламі мало не рік. Проте по загибелі Навіженого Короля Аериса ІІ та принца Раегара князь Мейс склав зброю і нині продовжує вірно служити Оборонцем Півдня королю Роберту та Залізному Престолові.

Вирій

Величний замок Вирій — прадавній стіл князів Тирелів та королів Тепличів перед ними — стоїть на вершині вкритого рясною зеленню пагорба понад тихими та широкими водами Мандера. Помітний здалеку, замок “так скидається на невід’ємну частину місцевості, що подорожньому здається, ніби він виріс з землі, а не був кимось збудований”. Вирій часто вважають найгарнішим замком у всьому Семицарстві — а заперечують лише мешканці Долини, які віддають перевагу своєму власному Соколиному Гнізду.

Пагорб, на якому здіймається Вирій, не є ані крутосхилим, ані кам’янистим; натомість він широкий, збігає похило і тішить око приємністю обрисів. З веж та мурів замку видно довкілля на багато верст в усі боки — сади та луки, безкраї поля квітів, серед яких і золоті троянди Обширу, що століттями правлять за гербовий знак дому Тирел.

Вирій оточують три кола фортечних мурів з зубцями, одне всередині іншого. Вони викладені з добре витесаного білого каменю і обставлені баштами стрункими та статечними, мов шляхетні панни. Кожен мур товщий та вищий за той, що ззовні нього. Між зовнішнім муром, що оперезує підніжжя пагорба, і середнім, що стоїть вище, знаходиться уславлений живопліт Вирію — величезне, дуже складне плетиво колючих та цупких рослин, яке століттями ростили для втіхи мешканців і гостей… і для оборони теж, бо нападникам, незнайомим з живоплотом, важкувато знайти шлях до замкової брами крізь пастки та оманливі ходи.

В межах внутрішнього замкового муру теж росте вдосталь зелені, кущів та дерев. Вежі та палати оточені пишними гаями, плодовими садками, ставками, водограями, маленькими прихованими двориками, рукотворними водоспадами. Старі будівлі вкриває плющ; кам’яними подобами, стінами та баштами зміяться виноградні лози та плетисті троянди. Квітів усюди — сила-силенна. Головний кам’янець замку — насправді пишний палац, якому немає рівних, повний різьблених подоб, витончених колонад, свіжих водограїв. Найвищі вежі Вирію, круглі та стрункі, дивляться згори на своїх значно давніших сусідів, кутастих і похмурих на вигляд, подеколи поставлених ще у Вік Звитяжців. Решту замку звели порівняно нещодавно — більшу частину відбудував король Мерн VI після зруйнування перших будівель дорнійцями у правління Гарта Сивоборода.

Богам — і старим, і новим — у Вирії служать вірно та ревно. Величчю та розкішшю замковий септ, у якому стрункі ряди вікон олив’яного скла підносять хвалу Седмиці та всюдисущому Гарту Зеленорукому, поступається хіба що Великому Септові Баелора у Король-Березі та Зоряному Септові Старограду. Густий зелений божегай Вирію зажив майже такої ж слави, бо замість одного-єдиного серце-дерева він пишається трьома височезними, вишуканими, стародавніми оберіг-деревами; їхнє гілля так переплелося за століття, що вони перетворилися на подобу одного дерева з трьома стовбурами, які сягають один одного над тихим ставком. У переказах твердиться, що ці дерева, відомі в Обширі як Три Співці, посаджені були руками самого Гарта Зеленорукого.

Жоден панський стіл у Семицарстві не оспівано у піснях так, як Вирій, і то не диво, бо Тирели, а перед ними Тепличі наповнили свій двір музикою та високими мистецтвами. У дні перед Завоюванням королі Обширу та їхні королеви очолювали турніри кохання і краси, на яких найкращі лицарі Обширу змагалися за прихильність найвродливіших панн, і не лише збройною майстерністю, але також піснями, віршами, показом доброчесності, побожності та цнотливого служіння. Найвеличніші з лицарів, однаково доброчесні та непереможні на полі, вшановувалися запрошенням до Братства Зеленої Руки.

Хоча останні воїни того шляхетного братства загинули біч-обіч зі своїм королем на Полум’яному Полі (крім хіба що Білої Гавані, де лицарі дому Мандерлі досі наполягають на своїй належності до нього), звичаї його ще пам’ятають в Обширі, де Тирели намагаються зберігати та шанувати все, що є найкращого у лицарстві. Турнір Трояндового Поля за правління Джаяхаериса І, Старого Короля, уславився широко і далеко як найвеличніший турнір у цілому поколінні, та й у ближчі до нас часи Обшир приймав чимало великих і славних змагань.

Штормовий край

Усім Семицарством гуляє слава про шторми, що надходять з вузького моря, і Дев’ять Вільних Міст теж чують їхній лютий гуркіт. Будь-якої пори року налітають згубні буревії, але мореплавці знають, що найгіршими вони бувають восени, коли утворюються у теплих водах Літнього моря на південь од Порогів, а тоді рушають на північ повз ті похмурі кам’янисті острівці. Більш як половина збочує на північний захід, коли вірити писанням Цитаделі, пролітає над півостровом Пізьма і Мокрохащами, збирає сили (і вологу), перетинаючи затоку Човнозгубу, а тоді вдаряє усією силою по замкові Штормолам, що стоїть на Дуррановому Куті.

Саме від цих нещадних штормів край і отримав своє ім’я.

Серцем стародавнього королівства завжди був Штормолам — останній та найбільший з замків, зведених королем Дурраном Божим Лихом у Вік Звитяжців, що стоїть велично і непохитно нагорі нездоланних стрімчаків Дурранового Кута. На південь, за затокою Човнозгубою з її бурхливими водами та підступними скелями, лежить півострів Пізьма. Дві третини півострова на його півночі обіймає вологе зелене плетиво Мокрохащів. Далі на південь починається розлога рівнина; вона потроху збігає до Дорнійського моря, де вздовж морського узбережжя повитикалися численні рибальські селища. Також там знаходиться жвавий порт і базарне містечко Плакунець (відомий під цією назвою відтоді, як саме через нього повернули до Семицарства тіло вбитого звитяжця, короля Даерона І Таргарієна, по його загибелі у Дорні). Тут чиниться чимала частка торгівлі всього краю.

Частиною штормового краю вважається також великий острів Тарф, уславлений водоспадами, озерами, запаморочливими горами, а з ним Естермонт і безліч менших острівців навколо півострова Пізьма і містечка Плакунець.

На захід пагорби височіють кам’янистими та дикими, підпирають небо і поступово перетворюються на Червоні гори — кордон між штормовим краєм та Дорном. У тих місцях переважають глибокі сухі долини та стрімкі, складені з пісковця скелі. Люди не брешуть, коли кажуть, що інколи на заході сонця вершини мерехтять проти хмар шарлатом і кармазином… але є і такі, що твердять, ніби гори назвали не за кольором їхнього каменю, а за річками крові, що всоталися тут у ґрунт і камені.

Далі вглиб суходолу, попід узніжжям гір, лежить Порубіжжя — довга і широка смуга з сотень верст степів, пусток і вилизаних вітрами рівнин, що тягнуться на північний захід. Там, споглядаючи Червоні гори, стоять величні замки порубіжного панства, збудовані берегти кордони штормового краю від дорнійських вторгнень з півдня та закутих у залізо слуг королів Обширу з заходу. Найславетнішими порубіжними князями є Лебедини у Шолом-Камені, Дондаріони у Чорночалі, Селмі в Урож’ї та Карони в Щеботі, чиї Співочі Вежі позначають найзахідніший рубіж володінь штормових королів. Всі ці роди донині лишаються значковими панами Штормоламу, як велося від часів прадавніших за людську пам’ять.

На північ від Штормоламу, щоправда, кордони королівства століттями гуляли туди й сюди, бо серед штормових королів стрічалися слабкі та сильні, які втрачали та набували землі у війнах великих і малих. Нині воля дому Баратеон править до південного берега річки Вендвиці та південних узлісь королівської пущі, а також уздовж кам’янистих берегів вузького моря до основи Масеєвого Гака… проте перед Завоюванням, ба навіть перед андалами войовничі королі дому Дуррандон розсували межі своїх маєтностей значно далі.

Тоді їм належав і Масеїв Гак, і вся королівська пуща аж до Чорноводи. У певні часи штормові королі правили навіть за Чорноводою. Далекі міста, от як Сутіндол і Дівостав, колись платили данину і присягали в вірності Штормоламові, а за непереможного короля Арлана ІІІ Дуррандона штормові захопили весь річковий край і утримували під своєю владою більш як три століття.

Та навіть у часи найрозлогіших маєтностей Дуррандони й їхні наступники не могли похвалитися численністю свого люду в порівнянні з Обширом, річковим краєм та заходом; від того потерпала і міць володарів Штормоламу. Але ті, хто щиро полюбив край штормів та обрав у ньому оселитися — по кам’янистих берегах вузького моря, серед вогко-зелених Мокрохащів, на вивітреному Порубіжжі — то особлива порода людей. Про штормових часто кажуть, що вони нагадують погоду свого краю: несподівану, невгамовну, непоборну, невблаганну.

Прихід першолюдей

Історія штормового краю сягає в давнину аж Віку Світанку. Задовго до появи першолюдей Вестерос належав старим племенам: дітям лісу та велетням (хтось додає ще й Інших — моторошних “білоходів” Довгої Ночі).

Діти лісу ладнали собі домівки у величезному пралісі, що колись простягався від півострова Пізьми до півострова Кракен на північ від Залізних островів (нині від того пралісу залишилися королівська пуща та Мокрохащі), а велетні оселялися у підніжжі Червоних гір та вздовж колючого зубатого хребта Масеєвого Гаку. На відміну від пізніших андалів, які прибули на Вестерос морем, першолюди перебралися з Есосу велетенським суходольним мостом, який ми нині звемо Зламаною Рукою Дорну. Отже, сам Дорн і штормовий край на північ од нього були першими теренами Вестеросу, що спізнали кроки людини.

Вогка зелень Мокрохащів була улюбленою схованкою дітей лісу, кажуть нам оповіді; велетні полюбляли блукати у пагорбах, розкиданих у тіні Червоних гір, та серед скель і ущелин кам’янистого півострова, згодом названого Масеєвим Гаком. Велетні завжди цуралися людей, ніколи не мирили з ними; але написано, що наприпочатку діти лісу привітали прибульців на Вестеросі, вважаючи, що землі вистачить на всіх.

Праліс прийняв першолюдей в обійми; вони поставили перші домівки під стародавніми дубами, неймовірної височини краснодеревами, вартовинами та смереками. По берегах струмків розкинулися дрібні селища; їхні мешканці полювали і ставили пастки в лісі з дозволу своїх панів. Хутра зі штормового краю вельми цінувалися, але справжні багатства Мокрохащів полягали у рідкісних твердих породах дерева. Видобування деревини невдовзі привело першолюдей до розбрату з дітьми лісу, і далі протягом сотень та тисяч років тривала війна одних проти інших, доки першолюди не прийняли старих богів дітей за своїх власних і не поділили землі згідно з Угодою, скріпленою на Острові Ликів посеред великого озера Божого Ока.

Угода, втім, вважається трохи спізнілою в історії людей на Вестеросі — коли її було укладено, велетні (які в ній участі не брали) майже зникли зі штормового краю, та й діти лісу підупали числом і силою.

Дім Дуррандон

Чимала частка ранньої історії Вестеросу зникла у туманах часу; що далі у давнину сягає якийсь переказ, то важче в ньому розрізнити правду від вигадки. Зокрема це справджується і у штормовому краї, де першолюдей було порівняно небагато, а старі племена мали силу. На інших теренах Семицарства руни, що оповідають історію першолюдей, вціліли до наших днів, бо врізані у стіни печер, поставлені сторчма кам’яні стовпи, руїни колишніх твердинь. Але у штормовому краї першолюди часто-густо різьбили новини про свої перемоги та поразки на стовбурах дерев, а ті давно вже зогнили.

Ба більше, серед штормових королів давнини колись народився звичай давати першому синові та спадкоємцеві короля ім’я на честь Дуррана Божого Лиха, засновника роду — і тим ускладнив працю знавців історії. Неймовірна кількість королів Дурранів неминуче створює плутанину. Маестри Цитаделі розташували частину володарів у такому-сякому порядку, щоб якось розрізняти одного від іншого, але співці (не надто надійне джерело навіть у найкращому випадку) таким не переймалися — а саме від них походять майже всі наші знання про ті часи.

Зокрема, майже все, що ми чуємо про засновника дому Дуррандон — Дуррана Боже Лихо, — дійшло до нас у думах співців. У піснях говориться, що Дурран звоював серце Еленеї, доньки бога моря та богині вітру. Піддавшись коханню смертних, Еленея прирекла себе на смерть, і за це боги, які подарували їй життя, зненавиділи людину, яку дівчина взяла собі за пана і чоловіка. Лютуючи, вони надсилали верескливі вітри та убивчі зливи, що руйнували кожен замок, який намагався збудувати Дурран. Потім прийшов юний хлопчик і допоміг йому поставити таку могутню та хитро вимурувану твердиню, яка зуміла кинути виклик божій навалі. З часом хлопчик став відомий як Брандон Будівник, а Дурран став першим штормовим королем. З Еленеєю при боці він жив та правив у Штормоламі ще тисячу років — так, принаймні, запевняють казки.

(Така тривалість життя, певно, викликає сумніви — навіть для казкового звитяжця, одруженого з донькою двох богів. Архімаестер Глевій, що сам народився штормовим, колись припустив, що Тисячолітній Король насправді був низкою володарів під одним і тим самим ім’ям; це вірогідне припущення, але воно мусить навіки лишитися недоведеним.)

Та чи був то один король, а чи півсотні… ми знаємо напевне, що за сказаний строк королівство поширило свою владу далеко за межі прилеглих до Штормоламу земель, поглинаючи впродовж століть одне сусіднє королівство за іншим. Якісь були приєднані угодами, якісь — шлюбами, а ще більше — завоюваннями, котрі не припинилися і за наступників Дуррана.

Сам король Боже Лихо першим зазіхнув на Мокрохащі — ту вогку пустку, яка перед ним належала тільки дітям лісу. Син його Дурран Добропорядний повернув дітям лісу більшість забраного батьком, але ще за століття Дурран Спижева Сокира знов усе забрав, і то вже назавжди. У піснях оповідається, що Дурран Одлюдний убив Луна Останнього, короля велетнів, у битві при Кривотоці; але вчені мужі досі сперечаються, чи то був Дурран V, а чи Дурран VI.

Мальдон Масей побудував замок Камінь-Танок і встановив княжу владу над Масеєвим Гаком під зверхністю ще одного короля Дуррана на прізвисько Круків Друг, але порядкове число та час правління цього короля теж лишаються спірними. Був такий Дурран Юний, відомий також як Малюк-Різничук — саме він загатив річку Стугну дорнійськими трупами, спинивши напад Йорена Крицака та діви-войовниці Вили з Вилу в битві при Кривавім Ставі… але чи був він тим самим королем, який згодом спалахнув коханням до власної небоги і загинув від рук брата Еріха Братовбивці? Такі питання, серед багатьох інших, навряд чи коли знайдуть відповіді.

Про пізніші часи ми, на щастя, маємо дещо кращі джерела. Можна сказати майже напевне, що велике островне королівство Тарф скорилося волі дому Дуррандон, коли Дурран Вродливий узяв за дружину доньку його короля Едвина Вечерниці. Їхній онук Еріх Вітрильний (найпевніше, Еріх ІІІ) першим оголосив про свою владу над Естермонтом і меншими островами півдня. Ще один Дурран (за згодою майже всіх знавців, Дурран X) розширив королівство на північ до Чорноводи, а його син Монфрид І (Могутній) першим перетнув ту велику річку, розбив дрібних корольків дому Морочник та дому Мутон у низці війн і зрештою захопив заможні портові міста Сутіндол і Дівостав.

Монфридів син, Дурран XI (Довбня) та його власний син Баррон (Бездоганний) втратили всі його здобутки, ще й накинули від себе. Протягом довгих літ, коли у Штормоламі правив Дурвальд І (Тлустий), від королівства відокремилися Масеї, Тарф тричі бунтував, і навіть на Пізьмі спалахнуло повстання на чолі з лісовою відьмою, відомою лише під прізвиськом Зелена Королева, яка майже ціле покоління протримала Мокрохащі у непокорі Штормоламові. Дотоді серед людей вже побутувала приказка, що Дурвальдова влада простягається лише туди, куди з мурів Штормоламу сягає струмінь сечі.

Часи змінилися, коли Морден ІІ поставив свого зведеного, підло уродженого брата Ронарда замковим каштеляном. Лютий та грізний воїн, Ронард швидко підкорив штормовий край своїй владі — попервах не називаючись королем — і взяв сестру короля Мордена за дружину. Але за п’ять років настала черга йому вже й королем наріктися, причому поклала Морденову корону на Ронардову голову дружина Мордена — королева; коли вірити пісням, вона ще й ліжко поділяла з новим королем. Самого Мордена завважили безпечним і запроторили до келії в башті.

Самозванець правив майже тридцять років під прізвиськом Ронард Байстрюк, трощачи у битві за битвою бунтівних значкових та дрібних корольків. Не маючи звички обмежувати жагу однією жінкою, він забирав по доньці у кожного ворога, який ставав на коліна. Казали, що до смерті Ронард устиг нажити дев’яносто дев’ять синів; більшість народилися байстрюками (попри твердження пісень, що Ронард мав двадцять і трьох дружин) і спадку від батька не отримали, відтак мусили самі шукати собі долі у світі. З цієї причини ще й за тисячі років по тому численні простолюдці штормового краю, навіть найнижчі та найубогіші, вихваляються королівською кров’ю в жилах.

Андали у штормовому краї

Коли андальські лодії почали перетинати вузьке море, у штормовому королівстві правив король Еріх VII Дуррандон. Історія пам’ятає його як Еріха Неготового, бо на нападників він ледве звернув увагу, уславившись заявою, що не цікавиться “чварами чужинців у далеких землях”. Штормовий король тоді був заклопотаний власними війнами — намагався відбити Масеїв Гак назад з рук зловісного короля-пірата Юстина Білоокого, а тим часом ще й спиняв напади дорнійського короля Оливара Крицака. Втім, Еріх і не дожив побачити наслідки своєї байдужості, бо андали решту його життя клопоталися завоюванням Долини.

Онук його, король Карлтон ІІ Дуррандон, був першим, хто перестрів андалів у битві. По чотирьох поколіннях війни сей правитель — який величав себе Карлтоном Скорителем — нарешті завершив відвоювання Масеєвого Гаку, захопив Камінь-Танок після року облоги та вбив останнього короля дому Масей, Йосуа (на прізвисько М’якоспис).

Завойоване лишалося у владі штормового короля менш як два роки. Андальський ватажок на ім’я Тогаріон Бар-Емон (прозваний Тогаріоном Страхітливим) розкинув на північ од Чорноводи власне невеличке королівство, але зазнав навали короля Морочника з Сутіндолу. Відчувши на півдні слабкість, Тогаріон узяв за дружину доньку Йосуа М’якосписа і перетнув затоку Чорноводу з усією потугою з метою заснування нового королівства на Масеєвому Гаку. Він побудував собі замок на Гостряку, самому кінці Гаку, випхав штормових з Камінь-Танку і поставив там брата дружини правити так само, як лялька на мотузочках.

А Карлтон Скоритель невдовзі зазнав більшого клопоту, ніж втрата Масеєвого Гаку. Очі андалів обернулися на південь, до берегів тут і там прибивалися лодії, повні голодних та завзятих, з семикутною зіркою на щитах, грудях і чолах; прибульці готувалися викраяти собі власні королівства. Решта правління цього короля, а також його сина і онука (Карлтона ІІІ і Монфрида V), минула у майже невпинній війні.

Хоча штормові королі перемогли у десятку чималих битв — найбільшою з них була битва при Спиж-Брамі, де Монфрид V Дуррандон розбив Святе Братство Андалів, спілку семи дрібних королів та войовничих ватажків, за ціну власного життя, — проте лодії продовжували прибувати. Як то казали, на кожного вбитого у бою андала ще п’ятеро вибрідали на берег. Першим у штормовому краю було захоплено Тарф; невдовзі його долю поділив Естермонт.

Андали утвердилися також на півострові Пізьма і були б захопили всі Мокрохащі, якби не заходилися так само охоче чубитися один з одним, як і з королівствами першолюдей. Король Бальдрік І Дуррандон (Підступний) майстерно налаштовував їх одного проти іншого, а король Дурран XXI зробив річ нечувану — відшукав рештки дітей лісу в печерах та порожнистих пагорбах, де вони знайшли собі прихисток, і уклав з ними союз проти людей з-за моря. У битвах при Чорноболоті, в Імлистій пущі, попід Голосистим горбом (чиє розташування прикро втрачено з людської пам’яті) сей Оберіг-Союз завдав андалам низку прикрих поразок і на деякий час призупинив занепад штормових королів. Ще неймовірніший союз — між королем Клеоденом І та трьома дорнійськими королями — за покоління по тому здобув ще відчутнішу перемогу над Дроксом Вигубником на річці Стугна біля Шолом-Каменю.

І все ж помилково було б вважати, ніби штормові королі відвернули вторгнення нападників. Попри всі перемоги, вони не спинили андальську хвилю — чимало андальських королів та отаманів скінчили головами на шпичках над брамою Штормоламу, та все ж андали продовжували уперто прибувати. Щоправда, зворотнє теж істинно: андали так і не змогли здолати і знищити рід Дуррандонів. Сім разів вони облягали Штормолам або намагалися приступом узяти його могутній мур, кажуть нам літописи, і сім разів зазнавали поразок. Сьома була завважена за знак від богів, і наступні спроби припинилися.

Зрештою дві ворожі сторони просто зійшлися докупи. Король Мальдон IV узяв андальську панну за дружину, і його син Дурран XXIV (Напівкровний) теж. Войовничі андальські отамани стали князями та дрібними корольками, побралися з доньками штормового панства, віддали їм своїх доньок, присягнули на вірність за землю і поклали мечі перед штормовими королями. Очолені королем Ормундом ІІІ та його королевою, штормові зреклися старих богів і прийняли андальську Віру в Седмицю. Минали століття, і два племені ставали одним… а діти лісу, майже забуті, геть зникли з Мокрохащів та штормового краю взагалі.

Дім Дуррандон досяг найвищих вершин саме у добу, яка настала згодом. За Віку Ста Королівств король Арлан І (Месник) зніс усіх ворогів та всі перепони і розсунув межі свого королівства аж за Чорноводу та витоки Мандера. Його праонук, король Арлан ІІІ, перетнув і Чорноводу, і Тризуб, щоб оголосити своїм геть увесь річковий край; зрештою настала мить, коли корогву з вінценосним оленем устромили в берег Західного моря.

Проте зі смертю Арлана ІІІ почався неминучий занепад, бо штормові володарі надто вже розтягли свої не дуже численні сили, щоб утримати докупи таке величезне королівство. Бунти спалахували один за одним, дрібні корольки витикалися, наче бур’яни, замки та маєтки відокремлювалися від королівських володінь… а тоді прийшли залізняки на чолі з Гарвином Твердоруким, королем Залізних островів, і сталося вже розказане раніше. Поки штормові хилилися під навалою залізняків на півночі своїх володінь, Кістяним Шляхом на півдні ринули дорнійці, ще й королі Обширу вислали своє лицарство з Вирію забрати назад усе, що втратили на заході штормового краю.

Королівство штормів стискалося і всихало король за королем, битва за битвою, рік за роком. Падіння ненадовго зупинив лютий і войовничий принц Аргілак (на прізвисько Пихатий), коли нарешті вдяг оленячого вінця. Але навіть такий могутній воїн міг лише утримати хвилю, проте не розвернути її. Останній зі штормових королів, останній з Дуррандонів, Аргілак стояв до останнього проти хвиль, які розмивали його береги. Але наприкінці життя, відчувши старість, король Аргілак зробив незграбну спробу скористатися домом Таргарієн на Дракон-Камені як щитом проти зрослої міці залізян та їхнього короля Гарена Чорного. Старе прислів’я каже: не хапай дракона за хвоста. Аргілак Пихатий не послухався і вхопив… і тим лише допоміг обернути очі Аегона Таргарієна з сестрами на захід.

А коли вони зійшли на берег у гирлі Чорноводи, щоб почати завоювання семи королівств майбутнього Семицарства, з ними прибув і чорноокий, чорнокосий байстрюк на ім’я Орис Баратеон.

Дім Баратеон

Дім Баратеон народився посеред зливи та болота в битві, відомій літописам під назвою Останній Шторм, де Орис Баратеон тричі відвернув удар лицарів Штормоламу і вбив їхнього короля Аргілака Пихатого у двобої. Штормолам, який довго вважався нездоланним, здався Орисові без битви (мудро уникнувши долі Гаренголу). По тому Орис узяв за дружину доньку короля Аргілака і гасло та герб Дуррандонів за свої власні з поваги до звитяг покійного короля.

Шани, які Аегон Завойовник сипав зливою на Ориса Баратеона, змусили багатьох повірити чуткам, що Орис був Аегоновим зведенюком-байстрюком. Ця байка, хоч і не доведена, побутує в широкому загалі до сього дня. Інші припускають, що Орис піднявся так високо завдяки збройній майстерності та запеклій вірності дому Таргарієн. Ще перед Завоюванням він служив Аегонові поборником та присяжним панцирним слугою; перемога над королем Аргілаком додала яскравішого блиску його імені. Коли король Аегон жалував Штормолам домові Баратеон на віки вічні й нарік Ориса коронним намісником штормового краю та Правицею Короля, жодна людина не насмілилася назвати його негідним цієї шани.

Проте під час вторгнення Аегона у Дорн року 4-го по А.З. князя Ориса захопили у полон; його військо саме намагалося подолати Кістяний Шлях. Полонителем його був Вил, князь у Вилі, відомий як Вдоволюбець; він же й відтяв Орисові мечову долоню.

По тому, за всіма свідченнями, князь Орис перетворився на гірко пригнічену та лиходумну людину. Зрікшись посади Правиці, він обернув усю увагу на Дорн, цілком захоплений мстивими намірами. Нагода Орисові випала у правління короля Аеніса І, коли він розбив частину війська Короля-Стерв’ятника, і князь Вальтер Вил, син Вдоволюбця, потрапив йому до рук.

З ЛІТОПИСІВ АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

Орис Баратеон, відомий нині як Орис Однорукий, востаннє виступив зі Штормоламу і вщент розтрощив дорнійців попід мурами Шолом-Каменю. Коли йому до рук доправили Вальтера Вила — пораненого, але живого, — князь Орис мовив: «Твій батько забрав у мене руку. Я заберу твою на відплату його боргу». Сказавши це, він відтяв князеві Вальтеру мечову руку… а за нею іншу, а потім обидві ступні, які назвав «лихвою, що наросла на борг». Сталося так, що і сам князь Баратеон помер дорогою назад до Штормоламу від ран, завданих йому в битві. Проте за словами його сина Давоса, князь скінчив життя втішеним, посміхаючись до зогнилих рук та ступнів, що теліпалися у його наметі, наче в’язка цибулі.

Баратеони лишалися близько пов’язаними з домом Таргарієн і брали участь у важливих подіях під час правління наступників Аегона Завойовника. Онук князя Ориса Баратеона, князь Рогар, був першим зі славних князів королівства, який відверто став за принца Джаяхаериса проти його дядька Маегора Лютого. За вірність і мужність князя Рогара зробили Господарем-на-Державі та Правицею Короля по дивній смерті Маегора на Залізному Престолі. Протягом решти часу, що лишалася до повноліття короля Джаяхаериса, князь Рогар поділяв правління державою з матір’ю короля — королевою-вдовицею Алиссою. За півроку вони одружилися.

Від цього союзу народилася панна Джоселин; згодом вона побралася з найстаршим сином Старого Короля і стала матір’ю принцеси Раеніс — “Королеви-без-Корони”, як її назвав язикатий блазень Грибочок. Інший плід шлюбу — Боремунд Баратеон — став наступником свого батька у володінні Штормоламом. На Великій Раді року 101-го по А.З., зібраній королем Джаяхаерисом задля обговорення питань спадкоємства, князь Боремунд відверто підтримував права своєї небоги, принцеси Раеніс, та її сина, принца Лаенора з дому Веларіон… але опинився на програшній стороні суперечки.

Могуття Штормоламу та його близькість до Король-Берега і Залізного Престолу зробили Баратеонів першим з великих домів Вестеросу, по чию підтримку звернулися принцеса Раеніра та король Аегон ІІ після смерті їхнього батька, Візериса І Таргарієна. Дотоді, щоправда, князя Боремунда вже не стало, у Штормоламі правив його син Боррос… а Боррос був зовсім іншою людиною.

Князь Боремунд вірно і непохитно стояв за покійного чоловіка Раеніри Лаенора, проте князь Боррос унюхав певні можливості й вельми неохоче сприйняв заклики Люцериса Веларіона, другого сина Раеніри від принца Лаенора. Коли Люцерис прилетів драконом до Штормоламу, шукаючи підтримки штормового князя, то побачив, що його брат у перших принц Аемонд Таргарієн вже встиг туди раніше і поспіхом ладнає шлюб з однією з Борросових доньок.

Князь Боррос розлютився на послання, принесене Люцерисом — у якому принцеса Раеніра прохопилася недоладною самовпевненістю, що Штормолам неодмінно стане за її справу, — і на відмову принца Люцериса взяти одну з князевих доньок за дружину (бо його вже було заручено з іншою). Він гнівно витрутив юного Веларіона зі своїх палат і не завадив принцові Аемонду вчинити помсту за око, втрачене у бійці з Люцерисом за багато років перед тим, аби лише це сталося не у стінах замку Штормолам.

Принц Люцерис намагався втекти на своєму молодому драконі Арраксі, проте Аемонд наздогнав його на великій дракониці Вхагар. Якби над затокою Човнозгубою не буяв шторм, Люцерис міг би і врятуватися, але не судилося — і хлопець, і його дракон загинули, упавши в море на очах мешканців Штормоламу під переможне ревище Вхагар. То була перша королівська кров, пролита у “Танку драконів”, хоч і далеко не остання.

Наприпочатку війни князь Боррос не надто жадав ставати власною особою до битви проти драконів. Але наприкінці “Танку” він зі своїми штормовими захопив Король-Берег під час “Місяця трьох королів”, відновив у місті лад і здобув обіцянку, що його найстарша донька стане новою королевою овдовілого короля Аегона ІІ. По тому він зухвало повів останнє військо прибічників короля проти річкового рушення, яке насувалося під проводом молодого князя Керміта Таллі, ще молодшого Бенджикота Чорноліса і його тітки Алісанни. Коли князь Штормоламу дізнався, що вороже військо ведуть хлопчаки та жінка, то повірив у легку перемогу, але Кривавий Бен Чорноліс, яким його пам’ятали надалі, зламав крило його війська, поки Чорна Аля Чорноліс стрілами своїх лучників нищила штормове лицарство. Князь Боррос не вгамувався аж до кінця; писано, що він стяв тузінь лицарів, ще й князів Даррі та Малістера, перш ніж впасти від руки Керміта Таллі.

З його загибеллю та поразкою штормових вояків “Танок драконів” було скінчено. Дім Баратеон багато поставив на короля Аегона ІІ, і ця нерозважливість не принесла їм нічого доброго під час панування короля Аегона ІІІ (Драконячої Смерті) та намісників перед ним.

ПИCАНО СЕПТОНОМ ЄВСТАХІЄМ ПРО КНЯЗЯ БОРРОСА

Князь Боремунд був скелею — твердою, міцною, непохитною. Князь Боррос був вітром, який виє, дмухає і лютує нині туди, а нині сюди.

Минали роки, на Залізному Престолі один король змінював іншого, старі чвари забувалися, Баратеони знову вірно служили короні… аж доки самі Таргарієни не піддали їхню вірність випробуванню. Це сталося у правління короля Аегона V Таргарієна (відомого літописам як Аегон Несподіваний), коли князем у Штормоламі був Лионель Баратеон — завзятий та гоноровитий велетень на прізвисько Шторм-Реготун, один з найсильніших бійців своєї доби.

Князь Лионель завжди рахувався серед найвідданіших прибічників короля Аегона; дружба їхня так зміцніла, що його милість радо погодився заручити старшого сина і спадкоємця з князевою донькою. І все було б добре, але потім принц Дункан зустрів і покохав таємничу дівчину, відому як Янка зі Старокаменів (яку дехто кликав відьмою), ще й одружився з нею проти волі батька-короля.

Кохання між Янкою зі Старокаменів (“заквітчані коси”) та Дунканом, Принцом Драконобабок, неймовірно надихає співців, оповідачів та юних дів навіть у наші дні; але доньці князя Лионеля воно принесло велике горе та відчай, а домові Баратеон — ганьбу і безчестя. Шторм-Реготун спалахнув такою люттю, що дав криваву присягу помститися, зрікся вірності Залізному Престолові та коронував себе новим штормовим королем. Мир відновився лише тоді, коли лицар Королегвардії пан Дункан Високий зустрівся з князем Лионелем у божому суді двобоєм, принц Дункан зрікся корони та престолу, а король Аегон V погодився віддати наймолодшу доньку, принцесу Раелу, за спадкоємця князя Лионеля.

Такими незбагненними шляхами ходить Седмиця у своїй мудрості, що саме цей шлюб, на який погодився король Аегон V задля замирення зі Штормом-Реготуном, зрештою призвів до падіння влади Таргарієнів у Семицарстві. Року 245-го по А.З. принцеса Раела виконала батькову обіцянку і побралася з Ормундом Баратеоном, молодим князем на Штормоламі. Наступного року вона подарувала чоловікові сина Стефона, який згодом служив джурою та зброєносцем у Король-Березі, ставши близьким приятелем принцові Аерису, старшому сину короля Джаяхаериса ІІ та спадкоємцю Залізного Престолу.

На превеликий жаль, князь Стефон потонув у затоці Чорноводі, коли повертався з посольства до Волантису, куди король Аерис ІІ надсилав його шукати дружину для сина Раегара. Стефонів титул князя на Штормоламі успадкував його власний старший син — Роберт. Він виріс у одного з наймогутніших лицарів Семицарства, безстрашного та дужого воїна, котрого люди вітали як Шторма-Реготуна відродженого.

Коли безумство короля Аериса ІІ забігло вже аж надто далеко, саме до князя Роберта обернулося по надію панство королівств. Року 282-го по А.З. при броді на Тризубі Роберт Баратеон убив у двобої Раегара Таргарієна, принца Дракон-Каменя, і розтрощив його військо, тим припинивши майже три століття панування Дому Дракона. Невдовзі по тому він сам сів на Залізний Престол королем Робертом І Баратеоном, засновником нового та славного вінценосного роду.

Чимало інших Баратеонів здобули гучну славу протягом століть, ідучи слідами Ориса Однорукого та давніх штормових королів. Пан Раймонт Баратеон, молодший княжий син, служив у Королегвардії, коли Аеніса І змусили до війни проти Віри, і врятував життя короля при спробі Бідолах зарізати його просто в ліжку. Такі лицарі, як Штормитель або Шторм-Реготун, укрили свій дім осяйною славою; князь Ормунд Баратеон воював і загинув під корогвою Таргарієнів на Порогах у Війні Дев’ятишагових Королів.

Воїни штормового краю

Король Роберт довів на Тризубі те, що різні князі та королі показували ще перед ним у різні часи — що люд штормового краю впертістю, люттю та хистом до бою не поступається нікому в королівствах Семицарства. Особлива слава гуляє про порубіжних стрільців з довгого лука; чимало уславлених лучників з пісень та літописань походять з родів Дорнійського Порубіжжя. Дик Стрільник, лиховісний розбійник з Братства Королівської Пущі, народився у селі коло порубіжного замку Шолом-Камінь; дехто вважає його найвправнішим стрільцем з усіх, хто коли-небудь натягував тятиву.

Штормовий край породив і свою частку видатних мореплавців. Сам Штормолам, нависаючи над грізними стрімчаками Дурранового Кута і зрадливими підводними скелями затоки Човнозгуби, не надає безпечного пришибу чи стоянки ані бойовим, ані купецьким кораблям. Але у часи штормових королів бойові флоти часто-густо стояли на Масеєвому Гаці, Естермонті та у містечках і рибальських селищах узбережжя Дорнійського моря. Згодом інші володарі віддавали перевагу західному берегу Тарфа, де гори цього великого острова ховали кораблі від штормів, що буяли вузьким морем. Сафіровий острів, як дехто його зве, знаходиться під рукою дому Тарф з замку Надвечір’я — старої родини андальського походження, яка може похвалитися спорідненістю з Дуррандонами, Баратеонами, а віднедавна і з домом Таргарієн. Не забувши своє минуле як самовладних королів, князі тарфійські досі величають себе титулом “Вечерниця”, який зберігся від сивої давнини, від світанку днів.

Чимало тарфійських мешканців — і чесного, і підлого роду — заявляють про походження від казкового звитяжця, пана Галадона з Морна, який буцімто володів мечем на ім’я Правдива Діва, подарованим самою Седмицею. З огляду на важливість Правдивої Діви у оповідях про пана Галадона, маестер Губерт у праці “Рідня оленя” припускає, що Галадон з Морна був не грубим зарізякою з Віку Звитяжців, перетвореним співцями на лицаря за тисячу років по тому, але особою зі справжньої історії новіших часів. Губерт зазначає, що Морн був стольцем дрібних корольків на східному узбережжі Тарфу, доки їх не скорили під свою руку штормові королі, але його руїни вказують, що споруду ставили андали, аж ніяк не першолюди.

Найлютішими бійцями у штормовому краї, коли не на всьому Вестеросі, поза сумнівом є мешканці Порубіжжя, котрі у прислів’ї “народжуються з мечем у руці”; самі вони вихваляються, що битися навчаються чи не раніше, ніж ходити. На них здавна було покладено тяжку справу захисту держави штормових королів од старих ворогів з заходу і особливо з півдня.

Замки Дорнійського Порубіжжя належать до наймогутніших у королівствах, і то з вагомої причини, бо рідко минає покоління, яке не зустрічає грудьми одну й ту саму небезпеку. Поставили їх задля перепони на шляхах вторгнення дорнійців та королів Обширу. Порубіжне панство належно пишається своїм минулим як головних захисників королівства штормових королів, про яких складені незліченні думи та перекази.

Серед найсуворіших порубіжних стольців рахуються:

• Шолом-Камінь — стародавня твердиня дому Лебедин, що має вартові вежі з чорного та білого каменю понад річкою Стугною з її бурхливими потоками, заболонями та водопадами;
• Чорночал — замок дому Дондаріон з неприступними мурами чорного базальту та бездонним сухим ровом;
• Щебіт зі Співочими Вежами, де багато століть поспіль непохитно стоїть дім Карон. Титулюючись “володарями порубіжжя”, Карони насправді не є зверхниками іншого порубіжного панства, проте вважають себе найстарішим порубіжним домом (не без заперечень з боку Лебединів) і у всіх війнах виступають у перших лавах захисників штормового краю.

Уславлений і воїнами, і співцями, дім Карон має багату неписану історію, що простягається в минуле у Вік Звитяжців. Карони полюбляють казати, що солов’їв на їхніх корогвах бачили на тисячі бойовищ. Літописи ж оповідають нам, що Щебіт піддавали облозі за останню тисячу років принаймні тридцять сім разів.

Так само, як Порубіжжя уславилося могутніми замками та співочими думами, Мокрохащі відомі дощами, тишею та багатствами в вигляді хутра, коштовного дерева і бурштину. Тут, кажуть, усім правлять дерева, і навіть замки здаються не збудованими, а вирослими з землі. Лицарі та пани Мокрохащів уходять корінням у цю землю незгірш дерев і часто-густо показують себе в битві такими ж упертими, невтомними та нездоланними.

Штормолам

Історія побудови Штормоламу відома нам лише у піснях та переказах про Дуррана Боже Лихо і прегарну Еленею, доньку двох богів. Вважається, що це сьомий замок, який Дурран вимурував на одному й тому самому місці (хоча саме число, вірогідно, було виправлено з часом задля згоди з настановами Віри).

Маестри, що служили при замку, засвідчують його неймовірну міцність та вигадливу побудову. Невідомо, поставлений Брандоном Будівником чи ні, але широко уславлений по всіх усюдах головний мур замку складено з так щільно припасованих каменів, що вітрові нема де за них зачепитися. Так само влаштовано і велику серединну вежу, яка височить у небо, наглядаючи згори за затокою Човнозгубою.

Певно, Штормолам є вельми старовинним замком, та коли порівняти його зі зруйнованими кільцевими городищами першолюдей або навіть Першовежею Зимосічі (один з маестрів у службі Старків оглянув її та виявив, що вежу перебудовували безліч разів, і точний час побудови з’ясувати вже неможливо), то величезна вежа і бездоганно з’єднані камені Штормоламу далеко виходять за межі вмінь першолюдей, якими вони володіли тисячі років тому. Звісно, ми маємо ще Стіну, і звести її теж було неабиякою працею; але вона вимагала радше сили, ніж високого мистецтва, яке і донині заважає вітрові знайти бодай щілину. Архімаестер Вирон у “Перемогах та поразках” припускає, що твердження казок, нібито останній Штормолам був сьомим замком, показує безперечний вплив андалів. Якщо це правда, то існує можливість, що остаточна будівля замку і виникла вже за часів андалів. Можливо, замок збудували на рештках ранніх укріплень. Та коли це справді так, дотоді Дурран Боже Лихо і його прекрасна Еленея мали вже давно переставитися з цього світу.

Штормолам ніколи не брали приступом або облогою, кажуть нам пісні та літописи. Цьому легко повірити.

Під час Повстання Роберта князь Тирел вирійський облягав Штормолам приблизно рік без жодного успіху. Якби запасів у замку вистачало, він би стояв і довше, але війна розпочалася швидко, і комори та сховища були наповнені лише до половини. До кінця року залога на чолі з Робертовим братом Станісом люто потерпала від голоду і нестатку всякого припасу; а врятував їх зрештою пересічний пачкар, який однієї ночі прослизнув до Штормоламу крізь облогу Рожвинів з повним корабельним черевом цибулі та солоної риби. Відтак замок зумів простояти непохитно до перемоги Роберта над Раегаром на Тризубі та прибуття князя Едарда Старка, який і скінчив облогу.

Кажуть, що кожні сімдесят сім років на Штормолам налітає з виттям і вереском шторм, лютіший за всі попередні — то старі боги моря та неба не припиняють спроб здмухнути Дурранів столець у море. То гарненька казочка… але лише казочкою вона і є. Записи маестрів у Штормоламі показують, що страшні шторми лютують там мало не щороку, а надто восени, і хоча одні бувають страшніші за інші, немає жодних свідчень, що якісь незвичайно могутні буревії трапляються саме за сімдесят сім років один від одного. Найпотужніший шторм у людській пам’яті стався року 221-го по А.З., останнього року правління Аериса І, а перед ним найлютішим був шторм 166 р. А.З., за п’ятдесят п’ять років перед тим.

Дорн

Люди кажуть, що насправді спізнати Дорн здатен лише дорнієць.

Найпівденніше з королівств Семицарства є водночас і найменш гостинним… і найчудернацькішим у очах людини, що виросла у Обширі, західному краї або Король-Березі. Бо Дорн є відмінним від усіх інших, і у стількох речах, що ні пером списати, ні словом сказати.

Розлогі пустелі червоного та білого піску, нездоланні гори, де підступні шляхи стережуть підступні племена, нестерпна спека, піщані буревії, скорпіони, вогняної гостроти їжа, отрути, складені з лампачу замки, фініки, фіги та червоні помаранчі — ось що простолюдці Семицарства загалом знають про Дорн. Певно, всі ці речі — не вигадки, але стародавнє князівство складається не лише з них, бо ж історія його сягає Віку Світанку.

Червоні гори, що утворюють західний та північний кордон Дорну, уособлювали цю землю від решти Вестеросу багато тисяч років, хоча і пустелі не треба скидати з рахунку. Більш як три чверті землі, схованої за стіною гір, складають сухі пустки. Південне узбережжя Дорну теж не надто гостинне, бо складається головне з вишкірених щелеп гострих скель та стрімчаків, де зручної стоянки годі й шукати. Ті ж кораблі, які волею випадку або свідомо таки прибиваються до цих берегів, мало що знаходять поживного — вздовж берега немає лісів, де взяти деревину для лагодження суден, майже не бігає дичина, ледве зустрінеш якийсь хутір чи село, щоб видобути харчів. Навіть воду для пиття там знайти тяжко, зате в морі на південь від Дорну вдосталь небезпечних водокрутів, страхолюдних акул та хижих кракенів.

У Дорні немає жодного великого міста; так зване тіньове місто, що тулиться до мурів Сонцеспису, рахуватиметься деінде хіба що за базарне містечко (а збудовано його, так би мовити, з багна і соломи). Більший та густіше заселений Накот у гирлі річки Зеленокрівці підібрався найближче до того, що люди вважають містом — хоча те місто має накот з дощок замість вулиць, а будинки, палати і крамниці утворені човнами, плотами, байдаками, купецькими галерами, що зв’язані докупи конопляним мотуззям і вільно хитаються на припливах та відпливах.

Архімаестер Брюд, який народився і виріс у тіньовому місті попід викришеними мурами Сонцеспису, колись зробив уславлене спостереження, що Дорн має більше спільного з віддаленою Північчю, ніж кожне з цих князівств — з рештою земель, які пролягли між ними. “Хоча одне спекотне, а інше холодне, ці стародавні королівства піску і снігу однаково відокремлені від решти Вестеросу історією, звичаями та побутом. Обидва ледве населені порівняно з краями, які лежать посередині. Обидва уперто чіпляються за власні закони та звичаї. Жодне насправді не було звойоване драконами. Король-на-Півночі прийняв Аегона Таргарієна за свого зверхника без бою, тоді як Дорн мужньо опирався могуттю Таргарієнів майже дві сотні років перед тим, як з’єднався з Залізним Престолом у шлюбі. Дорнійців та північан однаково зневажають як”дикунів" невігласи п’яти буцімто “цивілізованих” королівств, зате славлять за відвагу ті, хто схрещував з ними мечі“.

Дорнійці вихваляються, що їхня земля — найстаріше з семи королівств Вестеросу. До певної міри так воно і є. На відміну від андалів, які з’явилися згодом, першолюди не були мореплавцями. Вони прибули на Вестерос не лодіями, а пішки — через суходольний міст з Есосу, рештки якого існують нині в вигляді Порогів та Зламаної Руки Дорну. Для вершників та пішаків східні береги Дорну мимоволі стали першою землею Вестеросу, на яку ступили їхні ноги.

Та мало хто обрав лишитися там, бо побачені землі аж ніяк не були гостинні до прибульців. Діти лісу звали Дорн “Порожньою Землею”, і то не без причини. Східна половина Дорну — майже безплідна, поросла хіба що чагарником; сухий кам’янистий ґрунт навіть зрошеним ледве дає якийсь врожай. Далі ж за Вайфом західний Дорн — це безкрає море хвилястих піщаних надм, безжально випалених сонцем; час від часу з них здіймаються моторошної сили піщані бурі, що за кілька хвилин здатні здерти плоть з кісток людини. Навіть Гарт Зеленорукий не зумів заквітчати таку суху, сувору, нещадну землю, якщо вірити казкам Обширу. (В казках та переказах Дорну ім’я Гарта не зустрічається.) Натомість він повів своє плем’я крізь гори до щедрого, плодючого Обширу. Більшість першолюдей, що прийшли услід, кинули на Дорн один погляд і рушили за ним.

Але не всі. Були й такі, хто побачив у жаркій, жорстокій, сухій землі своєрідну красу і вирішив зробити з неї свою домівку. Майже всі вони оселилися по берегах річки, яку назвали Зеленокрівцею. Злиденні порівняно з Мандером, Тризубом чи Чорноводою, все ж води Зеленокрівці течуть Дорном, немов кров його життя.

Більшість дорнійських річок наповнюють свої річища лише після рідкісних (і доволі небезпечних) злив з громовицями. Решту року вони стоять сухими рівчаками. У всьому Дорні лише три річки плинуть день і ніч, взимку і влітку, ніколи не пересихаючи. Бистрогін починається високо в західних горах, пірнає у море низкою стрімнин та водоспадів, буяє у вузьких ущелинах та кам’янистих улоговинах з ревищем, подібним до люті великого звіра. Започатковуючись у гірських джерелах, води його солодкі та чисті, але небезпечні для переправи, хіба що мостом, і геть непрохідні для човна чи корабля. Сірка — річка тихіша, проте її каламутні жовті води смердять сірчаними випарами, а рослини по берегах виростають чудернацькими і покрученими. (Про людей, які живуть на тих берегах, ми краще змовчимо.) Але води Зеленокрівці, хай подекуди замулені, добре живлять і рослини, і тварин, тож по берегах її на сотні верст розкинулися лани, сади та пасовиська. Ба більше — і сама Зеленокрівця, і її притоки Вайф та Батіг здоланні човнами мало не до витоків (хай мілкуваті й помережані піщаними мілинами), тому слугують головним торговельним шляхом усього великого князівства.

Майже всі ті першолюди, які вирішили залишитися у Дорні, а не шукати на півночі кращих земель, оселилися якнайближче до берегів Зеленокрівці, прокопали рівчаки й протоки, щоб пустити життєдайні води до посаджених ними дерев, кущів та зілля. Інші осіли по берегах вузького моря, бо східні береги Дорну милосердніші за південні; там невдовзі виткнулися численні селища, де люди здобували харч виловом риби і крабів. Найнепосидючіші з першолюдей поткнулися далі — в узніжжя Червоних гір, де буревії, намагаючись пробитися на північ, скидали вологу, створюючи плодючий зелений пояс. Хто видерся ще вище, знайшов прихисток серед гірських вершин, у таємних долинах, на високих полонинах, де зеленіють солодкі трави. Лише найхоробріші та найбожевільніші зважилися рушити углиб суходолу глибокими пісками. Кількоро таких знайшли воду серед піщаних надм і поставили у оазах паланки, а згодом і замки. Їхні нащадки, за століття по тому, назвалися Живцями — володарями життєдайних джерел. Але на кожну людину, якій пощастило натрапити на джерело, певно, припадає з сотню тих, хто сконав од спраги під безжальним дорнійським сонцем.

Ось від яких пращурів походять ті три різновиди дорнійців, які ми зараз знаємо. Юний Дракон — король Даерон І Таргарієн — дав їм нині загальновідомі назви у своїй книзі “Завоювання Дорну”. Кам’яними дорнійцями, піщаними дорнійцями та солоними дорнійцями нарік їх король. Кам’яні дорнійці — то гірська порода, світла шкірою та волоссям, що походить головне від першолюдей та андалів. Піщані дорнійці мешкають у пустелях та долинах річок, шкіру їхню спекло до брунатної яскраве дорнійське сонце. Солоні дорнійці узбережжя — темнокосі, стрункі, з оливковою шкірою — мають найдивніші звичаї та найбільше ройнарської крові у жилах. (Коли у Дорні висадилася велика княгиня Німерія, майже всі її ройнари оселилися неподалік моря, котре так довго вважали своєю домівкою — навіть по тому, як Німерія спалила усі кораблі.)

Злам

На наше прикре роздратування, про найважливішу подію в історії Дорну, а чи й усього Вестеросу, ми знаємо надзвичайно мало.

Майже все, що нам буцімто відомо про Злам, прийшло з глибин віків у пісні та казці. Вчені погоджуються, що першолюди прийшли на Вестерос з Есосу суходолом — пішки або верхи через ліси та горби великого мосту, що з’єднував два шмати землі у Вік Світанку. Дорн був першим краєм, у який вони увійшли, проте оселилося там небагато, як ми вже згадували раніше; більшість пішла на північ крізь гори, а можливо, і крізь солоні болота, що колись тяглися замість нинішнього Дорнійського моря. Спливали століття, людей прибувало дедалі більше, вони захопили штормовий край, Обшир, річковий край, досягли навіть Долини та Півночі. Старі племена люди гнали поперед себе: велетнів різали усюди, де стрічали, оберіг-дерева рубали спижевими сокирами, а проти дітей лісу точили криваві війни.

Діти лісу намагалися так-сяк боронитися, але ж першолюди були більші за них на зріст і значно дужчі. Верхи на конях, броньовані та озброєні спижем, першолюди здобували перемоги над старими племенами усюди, де стрічали, бо діти лісу робили зброю з кістки, дерева та драконоскла. Нарешті, охоплені розпачем, малі створіння обрали чари за останню надію і попрохали своїх зеленовидців стримати хвилю загарбників.

Зеленовидці виконали прохання — зібралися у числі кількасот (хтось твердить, що на острові Ликів) і закликали до старих богів піснею, молитвою та кривавою жертвою. У одній казці говориться, що оберіг-дереву згодували тисячу полонених людей, а в іншій — що діти чаклували кров’ю власної юної порості. І заворушилися старі боги, і велетні прокинулися в землі, і цілий Вестерос здригнувся та затремтів. Великі тріщини роззявилися у землі, горби та гори падали й ковталися розломами. А тоді у тріщини ринуло море, і Рука Дорну зламалася та потрощилася силою вод, і над хвилями лишилася тільки купка голих скелястих острівців. Літнє море з’єдналося з вузьким, а міст між Есосом та Вестеросом зник до кінця часів.

Принаймні так нам кажуть співці й казкарі.

Вчені мужі загалом згодні, що Есос та Вестерос колись з’єднувалися один з одним — тисячі переказів та рунічних написів оповідають про перетин мосту першолюдьми. Нині ж два суходоли розділені морем, тож якась подія того штибу, що дорнійці кличуть Зламом, так чи інакше мала статися. Але чи сталася вона за один-єдиний день, як нам співають у піснях? Чи доклали своїх рук діти лісу, чи справді зеленовидці застосували свої чари? Тут певної відповіді немає. Архімаестер Касандер у своїй книзі “Пісня моря: як розірвалася земля” твердить інше: Вестерос від Есосу відірвала не пісня зеленовидців, а те, що він назвав “Піснею моря” — повільне підняття вод, яке тривало не день, а століття, а викликано було низкою довгих спекотних літ і коротких теплих зим, які розтопили лід у морозних землях за Тремтливим морем і додали води у моря.

Чимало маестрів вважають сказане Касандером доречним та вірогідним, загалом визнаючи його точку зору. Та байдуже, стався Злам за століття чи за одну ніч — у тому, що він стався, сумнівів немає, бо його мовчазними і водночас красномовними свідками на сході Дорну стовбичать Пороги разом зі Зламаною Рукою. Є також підстави вважати, що Дорнійське море колись було порівняно невеликим внутрішнім прісноводним озером, яке живили гірські потоки, аж доки вузьке море не прорвало його межі та не затопило солоні болота, що лежали на шляху.

Втім, навіть якщо ми визнаємо, що то старі боги поламали Дорнові руку казковим Молотом Вод, як нам кажуть пісні, зеленовидці однак заспівали свою пісню запізно.

Після Зламу до Вестеросу справді не прибуло більше мандрівників, бо першолюди не вміли ходити морями… але стільки їхніх попередників уже встигли скінчити перехід, що перед руйнуванням мосту майже утричі переважали старі племена числом. За наступні століття ця перевага лише збільшилася, бо жінки першолюдей народжували синів та доньок частіше, ніж жінки старіших народів. Відтоді велетні й діти лісу занепадали, а племена першолюдей розповсюджувалися, плодилися, забирали собі поля та ліси, ставили селища і остроги, засновували князівства та королівства.

Королівства першолюдей

Непоєднаність дорнійців під єдиною рукою очевидно постає навіть з найстаріших джерел. Великі відстані між купками поселень, тяжкі переходи через палючі піски та кам’янисті гори відділяли кожну невеличку спільноту від усіх інших і сприяли появі численних дрібних володарів, з яких більш як половина з часом почала величатися королями. Певна річ, дрібні корольки існували по всьому Вестеросі, та навряд чи де їх траплялося так багато (і таких дрібних), як у Дорні за часів першолюдей.

Ми навіть не намагатимемося розповісти про всіх. Більшість корольків правили у володіннях таких крихітних або звойованих на такий недовгий час, що і згадки у літописах не вислужили. Деяких найбільших, щоправда, таки варто згадати, бо вони пустили глибокі корені та заснували роди, які пережили тисячоліття.

При гирлі Бистрогону на острові, де ця ревлива та бурхлива річка розтікається і стрічає море, поставив свій замок дім Дейн. Кажуть, що перших Дейнів привів до місця сліпучий слід зірки, що падала з неба; там вони знайшли камінь чародійної сили. Нащадки їхні згодом правили у західних горах багато століть Королями-на-Бистрогоні та володарями Зорепаду.

Вранішній Меч

Дейни у Зорепаді є одним з найстаріших владних домів у королівствах Семицарства; слава їхня походить чи не головним чином від спадкового меча, нареченого Світанком, і воїнів, які ним володіли. Походження меча губиться у казках сивої давнини; вірогідно, Дейни носять його вже тисячі років. Ті, хто мав честь оглянути цю зброю, кажуть, що вона зовні аж ніяк не схожа на валірійський булат, бо не тьмяно-сіра, а бліда, наче молочне скло; але іншими властивостями — от як як неймовірна міцність і гострота — меч дуже нагадує клинки валірійського булату.

Чимало вельможних домів мають спадкові мечі, які передаються головним чином від попереднього голови дому до наступного. Подеколи, от як серед Корбреїв, володар може віддати меч синові чи братові у володіння довіку, але по смерті мечника клинок завжди повертається до князя владного дому. Але Дейни мають інший звичай. Хто носить Світанок, той завжди має титул Вранішній Меч, а носити його може тільки лицар дому Дейн, якого завважать за гідного такої честі.

З цієї причини усі Вранішні Мечі уславилися лицарськими звитягами по королівствах Семицарства. Чимало хлопчиків потай мріють бути синами Зорепаду, щоб спробувати здобути казковий меч та відповідний титул. Найуславленішим з усіх був пан Артур Дейн, найвправніший воїн Королегвардії короля Аериса ІІ, який розгромив Братство Королівської Пущі та здобув славу на всіх турнірах і бугуртах, де з’являвся. Він шляхетно загинув разом з присяжними братчиками наприкінці Повстання Роберта — кажуть, його вбив у двобої князь Едард Старк. По тому на знак поваги до стятого супротивника князь Старк повернув Світанок до Зорепаду родичам пана Артура.

На північ та схід, за великою прогалиною в горах, що надає найкоротший і найлегший прохід з Дорну до Обширу, врізали собі столець у кам’янисті схили понад тим проходом князі дому Раріг. Столець став відомий під назвою Небосяг, бо ж сидить на високому сідалі й сягає неба високими кам’яними вежами. За старих часів прохід, який охороняється тим замком, був відомий як Широкий Шлях (а нині ми знаємо його як Великокняжий Прохід), тому Рароги щедро наділили себе пишними титулами володарів у Небосязі, панів на Широкому Шляху, Королів-Скель-та-Неба.

Схожим чином далі на схід, де гори збігають до Дорнійського моря, у високих долинах та на зелених узніжжях крутих схилів затвердив свою владу дім Крицак, а заразом і захопив Кам’яний Шлях — другий з двох великих проходів у Дорн (далеко крутіший, вужчий і зрадливіший, ніж Широкий Шлях на заході). Добре захищені, порівняно плодючі землі їхнього дідицтва поросли рясними лісами, мали під собою коштовні поклади заліза, цини та срібла, чим і зробили Крицаків найбагатшими та наймогутнішими з дорнійських королів. Володарі дому Крицак, прийнявши титули “Крулекров, пан на Кам’яному Шляху, Господар-на-Зелених-Горбах та верховний король дорнійський”, свого часу правили північним Дорном від гірських володінь дому Вил до витоків Зеленокрівці… хоча їхні намагання схилити інших дорнійських королів під свою руку нечасто мали успіх.

За часів першолюдей існував і другий верховний король — суперник згаданого першого. Він правив у великому курганному острозі, оточеному частоколом, на південному березі Зеленокрівці побіля Лимонника, де річка втікає до Літнього моря. То було незвичне королювання, бо коли король помирав, його наступника обирали з десятку вельможних родин, що сиділи уздовж річки або на східному морському узбережжі. Доми Перебрід, Скойко, Схов, Ручай, Шкаруп, Бакаль, Бурогір і Драпач — усі свого часу породили королів, що правили з високих палат серед лимонних дерев. Та зрештою сей непересічний звичай помер, коли суперечка навколо виборів посварила згадані доми і напустила їх війною один на одного. Ціле покоління тривали чвари, три старі родини зникли з лику земного, а колись могутнє річкове королівство розкололося на тузінь дрібних дідицтв, що заходилися сваритися далі.

Існували у Дорні й інші невеличкі королівства — у глибоких пісках, серед високих гір, уздовж солоних берегів, на островах та Зламаній Руці. Але не бувало, щоб якесь із них піднеслося у владі та шані так, як Дейни у Зорепаді, Рароги у Небосязі та на Широкому Шляху, і нарешті Крицаки у Крицаку.

Прибуття андалів

Андали залишили свій слід у Дорні, як і на всьому Вестеросі південніше Перешийку. Проте більшість дослідників минувшини погоджуються, що тут їхній вплив був менший, ніж у інших південських королівствах. На відміну від першолюдей, андали були знаними мореплавцями, найзавзятіші з їхніх керманичів добре вивчили дорнійське узбережжя і полюбляли приказувати, що на ньому нема нічого вартого уваги, крім змій, піску та скорпіонів. Не диво, що порівняно мало загарбників трудилися наставляти весла на південь, коли перед очима — просто через вузьке море від Андалосу — лежали зеленіші й багатші землі.

Та завжди знайдуться ті, хто підуть шляхами, якими нехтує решта, і шукатимуть собі долі у найглухіших кутках світу. Так трапилося і з тими андалами, які дісталися Дорну. Хтось заходився чубитися з першолюдьми, які раніше прийшли на добірні землі уздовж Зеленокрівці та морського берега, або посунув у гори, шукаючи землі там. Інші закріпилися у місцях, де перед ними ніхто не селився.

Серед таких були Уллери та Коргили; перші звели собі похмуру смердючу твердиню понад жовтими сірчаними водами Сірки, останні ж укріпилися серед глибоких пісків та високих надм, забравши та огородивши єдине джерело води на дві з половиною сотні верст навколо. Далі на схід дім Вайф поставив світлий високий замок серед пагорбів, біля злиття двох потоків, що породжують річку того ж імені. Деінде у дорнійських землях викраяли собі дідицтва Аліріони, Джордейни та Сантагари.

А на східному узбережжі, між Зламаною Рукою та Зеленокрівцею, висадився такий собі шукач пригод Морган Мартел з родичами та прибічниками. Ті землі вважали своїми дім Перебрід та дім Скойко, але вони зазнали поразки у битві; Мартели захопили їхні села, спалили їхні замки та затвердили свою владу над смугою кам’янистого узбережжя у двісті п’ятдесят верст завдовжки і п’ятдесят завширшки.

Упродовж наступних століть сила їхня зростала… але не надто швидко, бо володарі дому Мартел віддавна славляться обачністю. Перед прибуттям Німерії жоден дорнієць не рахував їх серед наймогутніших вельмож у краї. А й справді, оточені зусібіч королями, Мартели навіть не подбали назватися таким самим титулом; навпаки, у певні миті історії вони охоче корилися королям Джордейнам у Торі, побожним Аліріонам з Божеласки, дрібним королькам Зеленокрівці та могутнім Крицакам у Крицаку.

Прихід ройнарів

Мартели правили у своїх не надто розлогих маєтностях кількасот років, перш ніж до берегів Дорну прибилася велика княгиня Німерія зі своїми десятьма тисячами кораблів. Це сталося там, де нині стоїть замок Сонцеспис та його тіньове місто.

Як Німерія узяла Морза Мартела за пана чоловіка, спалила кораблі та пов’язала своїх ройнарів з його домом коханням, клятьбою та коронами — про те вже було сказано деінде, і тут розводитися недоречно. Не повторюватимемо ми і старі знайомі казки про переможні та програні битви, укладені та зраджені союзи.

Досить буде сказати, що знання та статки, привезені ройнарами на Вестерос, укупі з честолюбством князя Морза та непохитною волею Німерії Ройнської дозволили Мартелам поширити та посилити свою владу і вплив у Дорні. Одного за одним вони перемагали князьків та корольків, аж доки не скинули з вершини навіть Крицаків та не зібрали весь Дорн під свою руку… але не королівством, а великим князівством, бо Морз і Німерія ніколи не величалися королем і королевою, віддаючи перевагу титулам великого князя і княгині за звичаєм загиблих міст-держав на Ройні. Нащадки їхні зберегли цей самий звичай до сьогодення, з плином часу перемігши численних супротивників та довівши свою силу проти штормових королів і королів Обширу.

У піснях Німерію кличуть відьмою та войовницею; насправді ж вона не була ані тією, ані іншою. Втім, подеколи вона таки вдягала броню, брала зброю на битву і очолювала вояків на численних бойовищах рішуче та розумно. Нащадкам велика княгиня передала свою мудрість і хист; вони вправно перебрали на себе провід над військом, коли сама Німерія стала вже немолода та квола. І хоча ніхто не перевершив здобуток Німерії — заслання на Стіну шести полонених королів у золотих кайданах, — її спадкоємцям вдалося утримати Дорн незалежним від ворожих королів, що мешкали на північ од Червоних гір, і зберегти його цілісним попри намагання свавільних та гарячих панів гір і пустель, які намагалися скинути тягар підданства.

ІМЕНА ШЕСТИ КОРОЛІВ, ЗАСЛАНИХ НІМЕРІЄЮ НА СТІНУ, ЗГІДНО З ЛІТОПИСАМИ ДАВНИНИ

• Йорік з дому Крицак, Крулекров, найбагатший та наймогутніший з-поміж дорнійських королів, скинутих домом Мартел.
• Воріан з дому Дейн, Надвечірній Меч, уславлений як найвеличніший лицар Дорну.
• Гарісон з дому Раріг, Сліпий Король, похилий літами та позбавлений зору, але здатний ще настрахати ворогів лукавою хитрістю.
• Люципер з дому Сухмень, Останній у Роді, Король Сірчаний, володар Пекельних Присінків.
• Бенедикт з дому Чорнощовб, який уклонявся темному богові та буцімто мав силу перевертатися на велетенського стерв’ятника.
• Альбин з дому Манівець, шаленець не при здоровому глузді, що оголосив себе володарем Червоних гір.

Відтоді дім Мартел правив у Дорні сім століть; його волею вимурувані були величні башти Сонцеспису, під його рукою зросли Накот і тіньове місто, його силою розбито було всіх, хто загрожував великокняжим володінням.

Чудернацькі звичаї півдня

Хай які розділені поміж себе — і тисячу років тому поєднані з ройнарами, — дорнійці мають свою власну пишну та криваву історію і народжені нею власні звичаї.

Кам’яні дорнійці мають найбільше спільного з людом, що мешкає північніше гір, і найменше доторкнуті ройнарськими звичаями. Це, втім, не зробило їх близькими союзниками порубіжного панства чи князів Обширу; навпаки, писано і казано, що гірське панство Дорну пишається звитягами не менш свавільними, ніж верховинні роди Долини, бо вже тисячі років чубиться з обширянами і штормовими, а коли не з ними, то один з одним. Якщо ви чуєте у думах про мужні сутички з жорстокими та підступними дорнійцями у порубіжних землях, то майже напевне йдеться про володарів Чорнощовби та Крулегробу, Вилу та Небосягу. І не забудьмо Крицаків — Оборонці Кам’яного Шляху лишаються найпогордливішими та наймогутнішими слугами дому Мартел, при тому не завжди виявляючи до зверхників бездоганну вірність і покору.

Піщані дорнійці ближчі до ройнарів і давно звикли до тяжкого життя у пустелі. Річки Дорну виглядають жалюгідно проти Мандера або Тризуба, та все ж несуть удосталь води, щоб зрошувати лани, живити села і містечка. Проте далі від водних шляхів люди живуть у зовсім інший спосіб: рухаються від однієї оази в пустелі до іншої, перетинають піски між відомими їм посеред пустки криницями, вирощують дітей обіч своїх кіз та коней. Саме піщані дорнійці головним чином плодять уславлених піщаних коней, які вважаються найгарнішими верховими тваринами у Семицарстві. Легкі статурою, нездатні нести вагу лицаря у броні, зате швидкі й невтомні, піщані коні біжать без спочинку день і ніч, роблячи хіба що кілька ковтків води. Дорнійці люблять їх чи не більше, ніж власних дітей; король Даерон завважував у “Завоюванні Дорну”, що Лицар Плямистого Гаю ставив своїх піщаних у стійла, влаштовані просто в його панських палатах.

Перед появою Німерії наймогутнішими володарями у всьому Дорні були королі у Крицаку — далеко впливовішими, ніж Мартели тих самих часів. Вони правили половиною Дорну — про що Крицаки й досі не дають нікому забути. У століття по тому, як до влади над усім Дорном піднеслися Мартели, Крицаки найчастіше з усіх вельможних домів перебували на межі бунту, і кілька разів таки його збурювали. Звичка ця лишилася навіть тоді, коли великий князь Марон Мартел поєднав Дорн союзом з Залізним Престолом. Князі у Крицаку виступали за чорного дракона щонайменше у трьох з п’яти повстань Чорножарів.

Солоні дорнійці, пагони ройнарського роду, за століття втратили рідну мову, але у тій посполитій, якою вони говорять зараз, лишилося чимало помітних її ознак: розтягування одних звуків, заокруглення других та підйом третіх у несподіваних місцях. Дорнійську говірку одні слухачі описують як чарівно звабливу, інші (головне порубіжники, і то несправедливо) — як огидну і геть нерозбірну. Але головна справа навіть не в говірці; ройнари привезли з собою звичаї та закони, які Мартели розповсюдили усім Дорном. Так, у Дорні — єдиному з королівств Семицарства — успадковує владу і майно найстарша дитина будь-якої статі, а не найстарший син. В історії відомо вдосталь уславлених паній та видатних великих княгинь, про яких складено не менше пісень та переказів, ніж про зацних лицарів та величних князів.

Є й інші звичаї, що підкреслюють окремішність Дорну. Там не надто переймаються, чи народилася дитина у шлюбному союзі або поза ним, особливо якщо народила її постійна коханка-підбічниця. Чимало панів мають коханок, і чимало паній теж тримають при собі когось, обраного не задля дітей або родинного союзу, а задля насолоди і втамування хіті. У справах кохання байдуже їм також, чи злягається чоловік з чоловіком, а чи жінка з жінкою; септони бажали були направити дорнійців на шлях праведності, але невеликих у тім досягли успіхів. Одяг у Дорні теж носять вельми відмінний, бо тамтешнє підсоння сприяє вільним шатам з багатьох шарів легкого краму; а їжу там полюбляють щедро присмачену гострими приправами — обпікають собі роти драконоперцями, ще й домішують краплю зміїної отрути.

Від решти дорнійців — солоних, піщаних і кам’яних — стоять осібно сирітки Зеленокрівці, які плакали, коли Німерія спалила кораблі. З недопалених решток вони поробили собі човни-плоти, щоб ходити вгору та вниз Зеленокрівцею і мріяти про день повернення до Матері Ройни. Маючи у жилах чисту кров ройнарів, вони буцімто донині розмовляють між собою рідною мовою — але тільки потай, бо три спадкоємці онука Німерії, великого князя Морза ІІ, намагалися її заборонити та викорінити.

Згадані спадкоємці відомі також як Червоні Князі (хоча серед них дві були княгинями), чиє правління мережили війни всередині та ззовні Дорну. Саме за них виник Накот як місце збору, де човни, плоти і пороми стягувалися разом линвами. З часом там виросло ціле містечко на воді; згодом великі князі звели неподалік фортецю для захисту, і дедалі більше кораблів з Вільних Міст почали відвідувати цю зручну стоянку.

Ще один приклад вельми відмінних законів та звичаїв Дорну, народжених під впливом ройнарів, можна знайти, на диво, у останні дні “Танку драконів”. Ось уривок з розвідки архімаестра Гільдайна про коротке панування Гаемона Світлокосого:

Один за одним надходили накази з Дому Цілунків, де малий король утвердив престол — і один був нахабніший за інший. Гаемон постановив, що дівчата віднині вважаються рівними хлопцям у питаннях спадкоємства, що бідарям у часи голоду слід роздавати хліб та пиво, і що люди, які на війні втратили руки або ноги, повинні отримати харч та дах над головою від пана, за якого вони билися у мить втрати. Гаемон також наказав, щоб чоловіків, які поб’ють своїх дружин, піддали побиттю у відповідь, не зважаючи на вчинок дружини, яким вона заслужила покарання. Майже напевне, ці накази були справою рук дорнійської хвойди на ім’я Сильвена Піщанець, яка була коханкою матері короля, Ессії, коли вірити пліткам Грибочка.

Дорн проти драконів

З усіх тяжких випробувань, що припали на долю дорнійців, жодне не було тяжчим, ніж навала Аегона Завойовника з сестрами. Чимало звитяг скоїли дорнійці на війні, і чимало сліз пролили по загиблих, бо ціна перемоги не була дешевою. Зате Дорн єдиним з усіх семи королівств Вестеросу лишився незалежним від дому Таргарієн, відбивши численні спроби самого Аегона, його сестер та їхніх наступників зігнути коліна дорнійців перед Залізним Престолом.

Дорнійці не спокусилися дати Таргарієнам жодної великої битви і не спробували пересидіти пришестя драконів у своїх твердинях, бо Мерія Мартел, велика княгиня дорнійська за часів Завоювання, не знехтувала наукою, вивченою іншими володарями на Полум’яному Полі, в Останньому Штормі та в замку Гаренгол. Натомість, коли Аегон обернув погляд на Дорн року 4-го по А.З., дорнійці просто зникли з очей драконів.

Перший напад на Дорн очолила королева Раеніс; вона швидко заходилася підкорювати панські столи Дорну, спалила Накот верхи на Мераксес, відвідала Сонцеспис. Тим часом Аегон та князь Тирел долали запеклий опір гірського панства у Великокняжому Проході. Дорнійські захисники чигали на таргарієнівських вояків за кожним каменем, зненацька нападали з засідок, а тоді хутко ховалися у скелях, щойно бачили зліт дракона. Чимало вояків князя Тирела загинуло від спеки та спраги, долаючи шлях до Геєнни. А хто все-таки дістався до замку, знайшов його порожнім — усі Уллери з чаддю зникли.

Аегон мав трохи більше успіху, але і спротиву майже не зустрів — хіба що побіжно при облозі Крицака, де йому протистояла купка стариганів, хлопчаків та жінок. Покинуто було навіть Небосяг — велику твердиню Рарогів. Над мурами Примар-Горба — стольця дому Толан, розташованого на білому крейдяному пагорбі понад Дорнійським морем, — Аегон побачив корогву з примарою Толанів і отримав звістку, що князь Толан висилає проти нього поборника на двобій. Аегон зарубав поборника мечем Чорножаром і негайно дізнався, що то був божевільний блазень князя Толана, а сам Толан разом із чаддю зник з замку. Згодом Толани взяли собі новий знак — дракона, що кусає власний хвіст, зеленого на золоті, у пам’ять про кольори вбрання відважного блазня.

Тим часом наступ князя Ориса Баратеона Кістяним Шляхом скінчився страшною поразкою. Сторожкі та хитрі дорнійці дощем сипали каміння, стріли та сулиці з висот, ночами різали варту та вояків уві сні, а зрештою загородили Кістяний Шлях і ззаду, і спереду. Князя Ориса забрав у полон князь Вил; з ним потрапили у бранці чимало короговних панів та лицарів. Кілька років усі вони лишалися в неволі, аж доки їх не викупили за їхню вагу золотом року 7-го по А.З. Але навіть тоді їх повернули позбавленими мечових долонь, щоб жоден більше не здійняв зброї проти Дорну.

Все ж, коли не рахувати опору на Кістяному Шляху, дорнійці просто віддали усі свої твердині; пани відмовилися захищати свої замки, але і на коліна не стали. Те саме сталося в Сонцесписі, коли туди нарешті дісталися Таргарієни. Велика княгиня Мерія (котру вороги дражнили “Жовтою Жабою Дорнійською”, а дорнійці донині шанують як величну захисницю рідної землі) теж зникла без сліду в пісках. Королева Раеніс та король Аегон зібрали таке-сяке двірське панство та посадовців, яких вдалося знайти, оголосили себе переможцями і взяли Дорн під руку Залізного Престолу. Князя Росбі поставили правити у Сонцесписі, князя Тирела — на чолі війська, яке мало придушувати бунти, а Таргарієни повернулися до Король-Берега на спинах драконів. Та заледве вони ступили ногою до стольного міста, як Дорн знову повстав, і то напрочуд швидко. Залоги повирізали до ноги, лицарів-очільників узяли на тортури. Серед дорнійського панства виникла така собі гра — змагатися, котрий з полонених лицарів проживе довше, коли від нього відніматимуть шмат за шматом.

З ЛІТОПИСІВ АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА СТОСОВНО ВИКИДУ З СОНЦЕСПИСУ

Князь Росбі, каштелян у Сонцесписі та Оборонець Пісків, скінчив життя у легший спосіб, ніж решта. Коли дорнійці вдерлися з тіньового міста до замку і повернули його собі, каштеляна зв’язали по руках та ногах і відтягли на Спис-Башту, де його виштовхала з вікна сама велика княгиня Мерія, хоч і похила вже літами для такої справи.

Князь Харлан Тирел, узявши з Геєнни усю її залогу, рушив на захоплення Вайфу та відновлення влади у Сонцесписі, але невдовзі зник у пісках з усім військом, і ніхто про нього більше не чув. Мандрівники тими краями бачили, як інколи вітер змітає пісок з кісток та шматків лицарської броні; проте піщані дорнійці, які всеньке життя блукають у глибокій пустелі, завважують, що в пісках поховано вбитих за тисячоліття різних битв, і хтозна, з якого часу насправді походять згадані кістки.

Війна проти дорнійців запалала з новою силою після звільнення Ориса Баратеона та інших безруких панів, бо король Аегон рішуче налаштувався на помсту. Таргарієни випустили драконовий вогонь і заходилися палити непокірні замки знову і знову. У відповідь дорнійці відповіли власним вогнем — надіслали на півострів Пізьма року 8-го А.З. потугу, яка підпалила половину Мокрохащів, пограбувала та знищила півдесятка містечок і сіл. Ворожнеча ставала дедалі запеклішою; 9 р. А.З. ще більше дорнійських замків охопило драконове полум’я. За рік дорнійці відповіли — надіслали військо під проводом князя Рарога, яке захопило і спалило великий порубіжний замок Щебіт, забрало в полон усе панство та захисників, а інше військо на чолі з паном Джофрі Дейном підступило під самий мур Старограду, випаливши та вирізавши лани й села навколо.

І знову Таргарієни вдалися до драконів, напустивши усю їхню нелюдську лють на Зорепад, Небосяг та Геєнну. Але саме в Геєнні дорнійці здобули свою найвеличнішу перемогу проти Таргарієнів. Важка стріла з метавки-скорпіона прошила око Мераксес; велика дракониця та її наїзниця-королева впали з неба. У смертних корчах дракониця зруйнувала найвищу вежу замку та частину муру. Тіло королеви Раеніс не повернулося до Король-Берега.

З ЛІТОПИСІВ АРХІМАЕСТРА ГІЛЬДАЙНА

Чи пережила Раеніс Таргарієн свою драконицю — про те досі тривають вчені суперечки. Дехто каже, що вона впала з сідла і розбилася на смерть, а інші — що її розчавила Мераксес у замковому дворищі. Повідомляють також, що королева пережила падіння дракона і сконала у повільних муках на тортурах у підземеллях Уллерів. Справжні обставини цієї загибелі, певно, сховані назавжди, тож вважається, що Раеніс Таргарієн, дружина та сестра короля Аегона І, зникла безвісти у Геєнні, що в Дорні, року 10-го по Аегоновім Завоюванні.

Наступні два роки згодом назвали роками Драконової Люті. Розчавлені горем за коханою сестрою, король Аегон та королева Візенья заходилися палити кожен замок, фортецю і паланку в Дорні… за винятком Сонцеспису та його тіньового міста — а чому саме так, люди намагаються зрозуміти донині. У Дорні кажуть, буцімто Таргарієни боялися, що велика княгиня Мерія купила в Лисі якісь таємні способи знищення драконів.

Втім, архімаестер Тімотій робить у своїй праці “Здогади” вірогідніше припущення: Таргарієни сподівалися налаштувати решту Дорну, яка зазнала жахіть і спустошення, проти Мартелів, яким дісталася легша доля. Коли це правда, тоді легко пояснити листи до княжих домів Дорну від панів Порубіжжя; вони намагалися переконати дорнійців, що Мартели їх зрадили, купили собі безпеку в Таргарієнів коштом знищення решти Дорну, і закликали скласти зброю.

Хай там як, по тому почалася остання — і найбезславніша — частина Першої Дорнійської Війни. Таргарієни призначили винагороду за голови дорнійського панства, і з півдесятка, коли не більше, було вбито охотниками — хоча лише двоє дожили отримати обіцяну винагороду. Дорнійці відплатили тією ж монетою, розпочавши довгу низку безжальних убивств. Навіть у серці Король-Берега ніхто не почувався убезпеченим. Князя Зруба удавили в бурдеї, на самого короля Аегона тричі нападали за різних нагод. Напосілися і на королеву Візенью з супроводом; двійко її стражників загинуло, перш ніж вона власноруч стяла останнього негідника Темною Сестрою. Найгірше сталося від рук Вила, господаря у Вилі, чиї справи нам тут не личить переповідати; вчинене ним лихо пам’ятають і досі, а надто у Оленичах та Стародубі.

Дотоді Дорн перетворився на випалений і спустошений край, суцільну руїну; але дорнійці уперто ховалися та нападали з тіні, відмовляючись ставати на коліна. Навіть простолюд не бажав кидати спротиву і платив за те криваву данину. Коли велика княгиня Мерія пішла з цього світу 13 р. А.З., престол посів її син — немолодий і недужий князь Німор. Йому війна вже остогидла далі нікуди, тож новий володар надіслав до Король-Берега посольство на чолі з власною донькою, князівною Дерією. Посольство везло з собою череп Мераксес як подарунок королю. І посольство, і подарунок прийняли поганенько — зокрема королева Візенья та князь Орис Баратеон, — а князь Дубосерд навіть закликав віддати Дерію у найганебніший бурдей міста на забаву кожному, хто забажає. Але король Аегон про таке свавілля і чути не хотів; натомість він прийняв і вислухав послів.

За словами Дерії, Дорн бажав миру — але миру двох королівств, яким обридла війна, не миру між покірним слугою та зверхнім паном. Чимало вельмож відмовляли його милість від такого рішення; слова “жодного миру без покори” часто чулися тоді у палатах Аегон-Тверді. Говорили, що король виглядатиме слабким, якщо погодиться на такі умови, ще й розлютить панство Обширу та штормового краю, яке зазнало найтяжчих втрат у війні.

Майже переконаний, за численними свідченнями, король Аегон збирався вже відмовити, коли князівна Дерія поклала йому до рук особистого листа від батька, великого князя Німора. Аегон прочитав листа на Залізному Престолі; кажуть, коли він з нього підвівся, то капотів кров’ю з долоні, якою стиснув гострі бильця. Листа він спалив власноруч і негайно відбув на спині Балеріона на Дракон-Камінь. Повернувшись наступного ранку, король погодився на мир і підписав угоду.

Що було в тому листі, ніхто не знає і зараз, хоча здогадок висувалося чимало. Чи не відкрив Німор, що Раеніс досі жива, скалічена та зламана, і що він ладен припинити її муки, якщо Аегон стримає лють? Чи не було листа зачаровано химерними чарами? Чи не погрожував князь на всі гроші Дорну винайняти Безликих, щоб убити сина та спадкоємця Аегона — юного Аеніса? Напевне, ці питання назавжди лишаться без відповідей.

Наслідком став мир, який тривав упродовж усіх негараздів з Королем-Стерв’ятником і навіть далі. Звісно, розпочиналися і вщухали нові дорнійські війни, та й у мирні часи наскочники з Дорну не гребували спускатися з Червоних гір у пошуках здобичі в багатих зелених землях на північ і захід.

Ще одна нагода порушити мир сталася, коли великий князь Кворен Мартел приєднався разом з дорнійцями до війни на боці Тріархії, яка боролася проти принца Даемона Таргарієна і Морського Змія за острови Пороги. Під час “Танку драконів” обидві ворожі сторони загравали з Дорном, але великий князь Кворен відмовився брати участь у війні. “Дорн вже танцював з драконами раніше, — буцімто сказав він у відповідь на лист від пана Отто Вишестража. — Краще я спатиму зі скорпіонами”.

Донька великого князя Кворена трималася іншої думки. Велика княгиня Аліандра сіла на престол у юному віці й завважила себе за нову Німерію. Вогняного норову дівчина заохочувала своє панство та лицарство показувати хоробрість і здобувати її ласку тим, що набігати на Порубіжжя з вогнем та мечем. Але при тому вона показала велику прихильність до князя Алина Веларіона, коли той прибув до Сонцеспису в свою першу велику подорож, і потім знову, коли він повертався з Західного моря.

І все ж таки вічний мир остаточно виявився не вічним тільки тоді, коли на престол сів король Даерон І — і ми знаємо, яку ціну було за те сплачено. Завоювання Дорну Юним Драконом було блискучою звитягою, належно оспіваною в думах та казках, але тривало воно ледве одне літо і коштувало багато тисяч життів, серед них і життя самого короля, такого молодого та зухвалого. Поновлювати мир з дорнійцями довелося братові й наступникові Даерона — королю Баелору І Блаженному, і теж зависокою ціною.

Пізнішу спробу короля Аегона IV Негідного загарбати Дорн не варто і обговорювати — така то була дурна витівка, що скінчилася ганебним приниженням. Аегонів син, король Даерон ІІ Ласкавий, нарешті привів Дорн до держави… але не залізом та вогнем, а мечами, зробленими з пергамену, привітними посмішками і кількома влучними шлюбами. Була досягнута урочиста домовленість, що великі князі дорнійські збережуть своє титулювання, усі привілеї та верховенство у Дорні його власних законів і звичаїв.

У наступні роки Дорн виступив близьким союзником дому Таргарієн; Мартели вірно стояли за престол проти самозванців-Чорножарів і надіслали списні рушення проти Дев’ятишагових Королів на Порогах. Їхню непохитну вірність винагородив принц Дракон-Каменя і спадкоємець Залізного Престолу Раегар Таргарієн, коли взяв за дружину князівну Елію Мартел і народив з нею двох дітей. Якби не божевілля Раегарового батька, Аериса ІІ, одного дня державою міг би правити володар дорнійської крові… але буремні події Повстання Роберта передчасно скінчили життя принца Раегара, його дружини та нащадків.

Сонцеспис

Сонцеспис має цікаву і непересічну історію. У ранні часи, ще під владою самих лише Мартелів, усе починалося з опецькуватої та потворної споруди, що звалася Піскоплавом, бо скидалася на корабель, загрузлий у пісках. Прегарні високі башти, що несуть на собі відбиток ройнарського смаку та руки, виросли навколо вже згодом. Коли сонце Ройни поєдналося у шлюбі зі списом Мартелів, лише тоді замок здобув свою нинішню назву — Сонцеспис. З часом було зведено Башту Сонця та Спис-Башту — одну з великою золотою банею, іншу з високим струнким шпилем, який першим бачать прибульці з моря та суходолу.

Замок знаходиться на язику землі, що з трьох боків омивається водою… а з четвертого загороджений тіньовим містом. Звісно, містом його звуть лише дорнійці, бо насправді то лише невеличке, безладне, запилене та неоковирне містечко, надто чудернацьке для чужого ока. За давніх часів дорнійці почали тулити його споруди до мурів Сонцеспису, згодом наступні приліпилися до стін сусідських домівок, і так тривало, аж доки тіньове місто не набуло нинішнього вигляду. Тепер це мішанина вузьких провулків, базарів, пропахлих прянощами Дорну та далекого сходу, домівок з лампачевої цегли, що зберігають прохолоду навіть під палючим сонцем дорнійського літа.

Звивисті мури поставили приблизно сім століть тому; вони огортають Сонцеспис і звиваються тіньовим містом, наче змій-покровитель, що змусить навіть найзухвалішого нападника загубити шлях. Лише Потрійна Брама надає пряму дорогу до замку, бо прорізає Звивисті Мури наскрізь; у разі потреби всі три брами суворо охороняються.

Поза королівствами заходу

Інші землі

Вестерос утворює лиш невеличку частинку нашого світу, найдальші межі якого досі лишаються невідомими навіть для наймудріших. Хоча ми поклали собі за головну мету охопити історію країв Семицарства, не годилося б не згадати хоч побіжно і про землі, що лежать за морями, бо ж кожна має власний норов і лад, кожна додає своєї барви та візерунку до величезного строкатого килима, який ми кличемо спізнаним світом.

На жаль, що далі ми рухаємося геть від землі, яку люди сходу кличуть Західними Королівствами, то вбогішими видаються знання Цитаделі, бо у тих віддалених краях Есосу, куди веде нас уявна подорож, живі мандрівники з заходу з’являються дуже рідко. Ще гірше ми знаємо південні околиці Софоріосу та далекого Ульфосу, а про ті землі, які лежать (чи не лежать) за Останнім Світилом через Західне море, не відаємо геть нічого.

Та сама прикра нестача правдивого знання стосується і віддаленості в часі, не лише у просторі. Як ми бачили і на самому Вестеросі, що давніша цивілізація, то менше ми про неї знаємо. Відтак я цілком зневажу зниклі держави Валірії та Старого Гісу і те, що від них нині лишилося — про те, що нам про них відомо, вже трохи оповідалося деінде у цій самій книзі. Що ж до загадкового Карфу, то не можу назвати кращого джерела відомостей про землі навколо Нефритового моря, ніж “Нефритова скарбниця” Колокво Вотара.

Одна річ, що дошкуляє всім, хто вивчає старовинні записи — це розмаїття у способах підрахунку днів, пір та років. Велична праця архімаестра Вальграма “Відлік часу” глибоко занурюється у ці питання, але ж не існує і цілковитої згоди навіть у тому, як ми самі рахуємо наші власні дні та роки.

І все ж є способи видобути зернятка правди навіть про найчудернацькіші краї… хоча майже все, відоме нам про ті далекі місця, походить з байок мандрівників та напівказкових оповідок, а відтак має розглядатися з обережністю.

Нині ж почнемо з наших найближчих та найкраще відомих сусідів — Вільних Міст. Перебіг подій у них відомий нам з літописів їхніх власних книжників та магістратів, що писалися століттями аж від часів, коли ті міста лише починалися як вільні слободи при віддалених фортецях. Дякуючи сказаним літописам, ми також знаємо бодай щось про минувшину племен, які на цих теренах передували валірійцям.

Вільні Міста

Есос — величезний шмат суходолу за вузьким морем — повниться дивними, чужинськими, стародавніми цивілізаціями, з яких одні ще животіють і не втрачають надії, а інші давно впали і загубилися у казках. Більшість із них надто віддалені, щоб народи Семицарства переймалися їхнім існуванням — за винятком хіба що мореплавців, які зухвало перетинають далекі води в пошуках золота і слави.

Але Дев’ять Вільних Міст — то зовсім інша справа. Вони є нашими найближчими сусідами, поєднані з нами старими торговельними зв’язками, і історія їхня щільно переплетена з нашою власною. Протягом століть торговельні галери міряли вузьке море уздовж і впоперек, перевозячи коштовні килими, налощені прозірні скельця, тонкі мережива, плоди чужих садів, чудернацькі прянощі, безліч іншого краму в обмін на золото, вовну та інші вироби. Мореплавців, лихварів та купців з Вільних Міст можна знайти у Старограді, Король-Березі, Ланіспорті та всіх портах від Східної Варти до Накоту, де вони продають, купують і діляться байками про далекі землі та події.

Кожне з Вільних Міст має власний родовід і власний норов. Кожне з часом розвинуло власну мову, хоча всі ті мови є лише суржиками первинної, чистої високовалірійської — говірками, які чимдалі відривалися від своїх коренів з кожним новим століттям, що минало після Лиха Вільноземства.

Вісім з Дев’яти Вільних Міст є гордовитими доньками колишньої Валірії. Ними досі правлять нащадки першопоселенців, які опинилися там століття, а чи й тисячоліття тому. У таких містах валірійську кров досі високо поціновують і шанують. Дев’яте ж місто є винятком, бо Браавос-на-Сотні-Островів заснували раби-втікачі від своїх валірійських господарів. Ті перші браавосці, кажуть, прибули від усіх кінців землі під сонцем; з плином століть вони поєднувалися між собою без огляду на колір шкіри, віру чи мову, а відтак утворили нове змішане плем’я.

Ми говоримо саме про Дев’ять Вільних Міст, хоча на обширах Есосу можна знайти чимало інших валірійських містечок, поселень та паланок — при тому деякі з них більші та густіше населені за Мартинів, Білу Гавань чи навіть Ланіспорт. Відмінність, яка відділяє сказані дев’ять, полягає не в їхніх обсягах, а у походженні. В часи перед Лихом існували й інші славні та заможні міста валірійських коренів: Мантарис, Волон Терис, Орос, Тирія, Драконіс, Елірія, Мхиса Фаер, Ріос, Аквос Дхаен. Але попри їхню велич та гонор, жодне ніколи не було самоврядним — правили у них завжди урядники та урядниці, прислані з Валірії чинити волю Вільноземства.

Так не було у Волантисі та решті Дев’яти. Хоча й народжені від Валірії, всі вони жили незалежно від матері мало не від дня появи на світ. Всі, окрім Браавоса, були покірними доньками: ніколи не точили війни проти Валірії, не кидали виклик драконовладцям у жодній важливій справі, лишалися вірними материними союзниками у торгівлі, а в часи лиха та випробувань звертали погляди на Землі Довгого Літа по надію та опору. Але у справах дрібніших, повсякденних Дев’ять Вільних Міст завжди ходили власними шляхами під проводом власних священнослужителів, князів, архонтів та тріархів.

Лорат

Вільне Місто Лорат стоїть на західному кінці найбільшого з купи низьких кам’яних островів у Тремтливому морі на півночі Есосу, у гирлі Лоратської затоки. Володіння міста включають три головні острови зі сказаної купи, зо два десятки менших острівців та скель (населених головним чином тюленями та мартинами) і густо порослий лісом півострів на південь од островів. Лоратійці також заявляють про свою владу над водами Лоратської затоки, але рибальські ватаги з Браавосу, китобої та тюленебої з Ібу часто-густо заходять до затоки по здобич, бо Лорат не має належної сили на морі, щоб підкріпити свої зазіхання.

У дні минулі вплив Лорату простягався на схід аж до Топора, проте сила міста занепадала з роками, і нині лоратійці владарюють лише над південним та східним берегами Лоратської затоки; західний берег належить до володінь Браавосу.

Лорат є найменшим, найубогішим та найрідконаселенішим з Дев’яти Вільних Міст. Разом із Браавосом він також є найпівнічнішим. Його розташування оддалік торговельних шляхів зробило його і найокремішим з нащадків старої Валірії. Хоча самі по собі лоратські острови похмурі та кам’янисті, навколишні води кишать зграями тріски і китів — особливо велетенських сірих левіафанів, які збираються у затоці паруватися і плодитися. На скелях та морських каменях оселяються велетенські юрмища моржів та тюленів. Солона тріска, моржові ікла, тюленячі шкури та китова олія складають більшість торгівлі, яку веде місто.

За часів стародавніх острови населяло таємниче плем’я людей, відомих як творці лабіринтів; воно зникло дуже давно, ще перед світанком відомої історії, не лишивши по собі нічого, крім кісток і збудованих лабіринтів.

Розлогі споруди неймовірної складності, побудовані з брил тесаного каменю, лабіринти розкидані усіма островами — а один з них, розрослий аж далі нікуди і глибоко занурений у землю, знайшовся на землі самого Есосу, на півострові південніше від Лорату. Лорасіон, другий найбільший з лоратських островів, містить велетенський лабіринт, що заповнює більш як три чверті поверхні острова і на чотири поверхи пірнає під землю; окремі його ходи занурюються вглиб на п’ять сотень стоп.

Вчені не припиняють сперечатися про призначення цих лабіринтів. Чи були то укріплені схрони, храми, міста? А чи служили якимсь іншим, далеко чужішим цілям? Творці лабіринтів не залишили жодних писаних пам’яток, тож ми ніколи не дізнаємося. Кістки їхні кажуть нам, що то були люди дужі, міцно збудовані, більші за звичайних людей, але менші за велетнів. Хтось припускає, чи не народилися творці лабіринтів од парування між чоловіками людей та жінками велетнів. Ми не знаємо, як вони зникли, хоча у лоратських переказах припускається, що знищили їх вороги з моря — водяники у одних оповідях, перевертні-тюлені та моржі в інших.

У наступні століття після творців лабіринтів на Лораті з’явилися інші племена. Певний час острови заселяли невеличкі, смагляві, волохаті люди, споріднені з людом Ібу. Живучи риболовлею, вони мешкали уздовж берегів та цуралися великих лабіринтів своїх попередників. Їх у свою чергу змінили андали, що насунулися у лодіях з Андалосу на північніші від них береги Лоратської затоки. Вбрані у кольчуги, озброєні залізними мечами та сокирами, андали бурею пронеслися по островах, винищуючи маленьких волохатих чоловіків у ім’я свого семиликого бога, а жінок та дітей забираючи в неволю.

Невдовзі кожен острів мав свого короля, а найбільший — одразу чотирьох. Кохаючись у чварах та розбраті, наступну тисячу років андали присвятили війні всіх проти всіх, але зрештою воїн, що називав себе Карлоном Великим, зібрав острови докупи під свою владну правицю. Літописи — ті, які маємо — твердять, що він звів великі палати з колод посередині величезного та моторошного лорасіонського лабіринту і прикрасив їх головами вбитих ворогів.

Карлон мав мрію зробитися королем усіх андалів, а тому знову і знову розпочинав війни проти дрібних корольків Андалосу. Опісля двадцяти років і не меншого числа війн влада Карлона Великого простяглася від затоки, де одного дня постане Браавос, на схід аж до Топора, а на південь — до витоків Верхньої Ройни та Нойни.

Але поширення впливу Карлона на південь посварило його не лише з іншими андальськими корольками, а й з Вільним Містом Норвосом на Нойні. Коли норвосці зачинили від нього річку, Карлон виступив зі своїх палат у лабіринті на війну і розбив Норвос у двох великих та запеклих битвах серед пагорбів. На жаль, він надто запалився цими перемогами і наважився рушити на сам Норвос. Норвосці надіслали до Валірії заклик по допомогу, і Вільноземство стало на захист своєї далекої доньки, хоча між ними пролягли усі землі андалів та ройнарів.

У розпал могутності драконовладців далекі відстані не важили для них геть нічого. Писано у “Вогнях Вільноземства”, що в небо злетіла аж сотня драконів; вони рушили уздовж великої річки і напосілися на андалів, які саме облягали Норвос. Карлон Великий згорів разом зі своїм військом, а драконовладці пустилися далі — принести вогонь та кров на самі лоратійські острови. Палати Карлона були дощенту зруйновані полум’ям, а з ними — містечка та рибальські селища по його берегах. Навіть великі брили лабіринтів чорніли та тріскалися під навалою вогняних вихорів, зронених на острови з неба. Кажуть, у Випалі Лорату не вціліло жодного чоловіка, жінки або дитини — такими страшними та пекучими були ті вогні.

По тому лоратські острови лишалися ненаселеними ще зі століття. На них у великому числі повернулися тюлені та моржі; мовчазними обпаленими лабіринтами шурхотіли краби. Китобої з Ібен-Порту приставали до берегів лагодити кораблі або шукати прісну воду, проте ніколи не заглиблювалися у суходіл, бо про острови гуляла зловісна слава захоплених привидами; ібенійці вірили, що на кожного, хто віддалиться від шуму моря, чекає прокляття.

Коли на острови нарешті повернулися мешканці, то були люди з самої Валірії. За тисячу триста і двадцять два роки перед Лихом братство вірян-розкольників утекло з Вільноземства і заснувало храм на головному острові Лорату.

Ці нові лоратійці були прихильниками Боаша — Сліпого Бога. Зрікшись усіх інших божеств, віряни Боаша не їли плоті тварин, не пили вина, блукали світом босоніж, вбрані у волосяні верети та шкури. Євнухи-жерці братства шанували свого бога тим, що вдягали каптури без щілин для очей; лише у пітьмі, вірили вони, відкриється третє око, яке покаже їм “вищу правду творіння”, що ховається за оманою цього світу. Віряни Боаша вважали усяке життя священним та вічним, чоловіків і жінок — рівними, панство та поспільство, багатих та бідних, рабів та господарів, людей та тварин — однаково гідними, однаково створеними єдиним богом.

Важливою частиною їхнього вчення було доконечне зречення себе самого — лише звільнення від людського марнославства давало людині надію з’єднатися у одне ціле з божественною сутністю. Відповідно, боашійці зрікалися власних імен і говорили про себе “чоловік” або “жінка” замість “я”, “мене”, “мені” тощо. Віра у Сліпого Бога зів’яла та померла вже з тисячу років тому, але деякі звичаї досі живі у Лораті, де чоловіки та жінки шляхетних верств суспільства вважають украй нечемним посилатися на себе прямими словами.

Сліпий Бог та його прибічники влаштували собі у стародавніх лабіринтах перших лоратійців поселення, храми та гробниці. Вони панували на островах приблизно три чверті століття. Але з плином часу інші люди, які не поділяли їхню віру, почали перетинати затоку, бити тюленя і моржа, ловити тріску. Дехто вирішив лишитися назавжди. Уздовж берегів знову з’явилися хатини, злилися у хутори та села. Прибували люди з Ібу, Андалосу та інших, дальших країв; невдовзі острови стали прихистком для відпущеників та рабів-утікачів з Валірії та її погордливих доньок, бо жерці Сліпого Бога вчили, що кожна людина рівна іншій. Три рибальські селища на західному кінці найбільшого острова так розрослися та забагатіли, що злилися докупи у чимале містечко; з плином років замість мазаних хатин постали кам’яні будинки, і містечко перетворилося на велике місто.

Ці нові лоратійці спершу корилися вірянам Боаша, які з’явилися тут раніше; багато років жерці Сліпого Бога продовжували правити островами. Але з часом число прибульців зростало, а лави вірян рідшали. Поклоніння Боашеві потроху занепало; ті жерці, які ще лишилися, стали зіпсовані та зажерливі, облишили верети, каптури та всі ознаки благочестя, забагатіли та розжиріли з податків, якими визискували підданих. Зрештою рибалки, хуторяни та інші посполиті здійняли бунт і скинули кайдани Боашевої влади. Рештки служителів Сліпого Бога нещадно вирізали — за винятком хіба крихітної купки, яка втекла у великий храмовий лабіринт Лорасіона і животіла там мало не століття, доки вся не вимерла.

Після падіння сліпих жерців Лорат став вільноземством на кшталт Валірії; правила у ньому рада трьох князів. Рільний Князь обирався голосами усіх, хто володів землею на островах, Рибальський Князь — усіма власниками кораблів, а Вуличний Князь — вигуками на віче вільних мешканців міста. Обраний достойник мав перебувати на посаді довіку.

Уряди трьох князів збереглися і донині, хоча лише для звичаєвих відправ та святкувань. Справжня влада належить раді магістратів, що складається з вельмож, священнослужителів та купців. Відокремленість Лорату від інших країв стала причиною того, що лоратійці майже не брали участі у подіях Кривавого Століття — хіба що крім тих, які продалися найманцями Браавосу чи Норвосу.

Нині Лорат вважається найменш значущим з Дев’яти Вільних Міст: найубогішим, найвіддаленішим, найвідсталішим. Маючи чимало рибальських суден, лоратійці майже не будують бойових кораблів і не мають чого показати на полі битви. Дуже мало лоратійців залишають рідні острови, і ще менше дістаються Вестеросу. В торгівлі вони віддають перевагу зв’язкам з найближчими сусідами — Норвосом, Браавосом та Ібом.

Норвос

Вільне Місто Норвос стоїть на східному березі річки Нойни — однієї з найбільших приток величної Ройни. Верхнє місто, оточене могутніми кам’яними мурами, височить нагорі кам’янистих стрімчаків. За три сотні стоп унизу вздовж вогких болотистих берегів розкинулося нижнє місто, захищене ровами, перекопами і добряче вже мохастим палісадом з колод. Стародавнє панство Норвосу живе у верхньому місті, над яким панує укріплений храм бородатих жерців; бідарі унизу юрмляться серед корабельних майстерень, бурдеїв та пивниць, що вишикувалися уздовж річки. Дві частини міста з’єднуються лише міцними та важкими кам’яними сходами, відомими як Сходи Грішників.

Господар Великий Норвос — так норвосці полюбляють величати своє місто — стоїть у оточенні вивітрених вапнякових горбів, темних дубових, соснових та букових лісів, де мешкають ведмеді, вепри, вовки та дичина усякого штибу. Володіння міста простягаються до західного берега Темноплину на сході та Верхньої Ройни на заході. Річкові галери Норвосу панують на Нойні до руїн Ні Сару, де річка з’єднується з Ройною. Господар Великий Норвос заявляє про свою владу аж над півостровом Топір, що на Тремтливому морі, але там його владі вряди-годи кидає виклик Іб, і не завжди справа вирішується без крові.

Неподалік міських мурів норвосці порають ріллю на східчастих грядках та ланах. Далі від міста люд купчиться навколо міцних острогів, збудованих з колод, оселяється у оточених палісадами селищах. Річки тут стрімкі, мілкі, кам’янисті; нескінченні пагорби помережані печерами, наче бджолиними стільниками. У багатьох печерах мешкають звичні у цих північних краях бурі ведмеді, в інших — зграї сірих або червоних вовків. У окремих печерах можна знайти кістки велетнів та мальовані стіни, що оповідають про життя людей у минулі віки. Одна розлога печера, що знаходиться верст за п’ятсот на північний захід од Норвосу, має таку глибину та ширину, що співці кличуть її воротами до підземного світу. Ломас Довгоступ відвідав печеру та зарахував її за одне з природних див світу в своїй книзі “Дива”.

Хоча нині Господар Великий Норвос править на витоках Ройни, норвосці не є нащадками ройнарів, що здавна панували на цій величній річці. Як інші Вільні Міста, Норвос є донькою Валірії. Але й перед валірійцями вздовж Нойни там, де зараз стоїть Норвос, у давно зниклих неоковирних селищах жило інше плем’я.

Хто були ті попередники? Хтось вважає їх родичами творців лоратських лабіринтів, але то малоімовірно, бо будували вони з дерева, не з каменю, і лабіринтів нам на згадку не лишили. Інші вважають, що то були родичі людей з Ібу. Але більшість книжників виводять їх від андалів.

Та хай хто були ті перші норвосці, поселення їхні не збереглися. Оповідають, буцімто вигнала їх з Нойни навала волоханів зі сходу — цього разу вже напевне близьких родичів ібенійців. У свою чергу ті загарбники не втрималися, коли їх почав тіснити овіяний піснями князь Ні Сару, Гаріс Сірий; проте і ройнари там не затрималися, бо віддали перевагу помірнішим умовам низьких річкових долин замість темних небес та холодних вітрів над високими пагорбами.

Як і міста-посестри Лорат і Кохор, те Вільне Місто Норвос, що ми сьогодні знаємо, було засноване розкольниками у вірі, збіглими з Валірії. На вершині могуття Вільноземство утримувало сотні храмів; деякі мали десятки тисяч вірян, деякі за всяку ціну намагалися не втратити останніх. Але жодна віра не була заборонена у Валірії, і жодну не підносили надто високо над іншими.

Дехто з книжників припускає, що драконовладці вважали усі вірування за облудні та неправдиві, себе ж самих підносили вище за богів та богинь. На храми та жерців валірійці дивилися як на пам’ятки старих, простіших часів, хай і корисні для втихомирення “рабів, дикунів та жебраків” обіцянками кращого життя по смерті. Ба більше, велике число різних богів допомагало тримати їхніх вірян розділеними, робило майже неможливим об’єднання під прапором єдиної віри для боротьби проти володарів. Поблажливість до розмаїття віри була для валірійців засобом зберігати мир у Землях Довгого Літа.

Чимало валірійців уклонялися одразу кільком богам, залежно від потреби звертаючись до того чи іншого; ще більше, кажуть, зовсім не знали жодного. Майже всі у Валірії вважали свободу віри ознакою високорозвиненого суспільного ладу. Але дехто прикро побивався за таким надлишком божественних істот. “Хто шанує всіх богів, той не шанує жодного”, — сказав колись славетні слова один з пророків Господа Світла, Ра-Гльора Червоного. Проте і на вершині слави Вільноземство населяло надто багато ревних прихильників одного-єдиного бога чи богині, які вважали всіх інших божеств за порожніх бовванів, облудників або лихих гемонів, налаштованих звабити і згубити людство.

Таких боговірних братств у Валірії розвелося багато десятків; подеколи вони відчайдушно сварилися одне з одним. Неминуче деякі з них втомилися терпіти віротерпимість Вільноземства і втекли до дикої пустки, щоб заснувати там власні — любі “єдино правильним” богам — міста, де б дозволялася лише одна “правильна віра”. Ми вже згадували прибічників Сліпого Бога Боаша, які заснували Лорат, і події, які з ними там сталися. Кохор заснували віряни похмурого божества, відомого під прізвиськом Чорний Цап; про нього йтиметься трохи згодом. Братство, яке заснувало Норвос, таке саме чудернацьке, коли не чудернацькіше, як обидва згадані, ще й далеко схильніше ховати таємниці. Навіть саме ім’я їхнього бога відкривають лише посвяченим. Що то божество надзвичайної суворості — немає жодних сумнівів, бо жерці його носять волосяні верети і невидублені шкури, а у відправах своєї віри повсякчас вдаються до самошмагання. Посвяченим у віру забороняється зрізати або голити волосся.

Тільки норвоським священникам дозволяється мати бороди; вільно вроджені норвосці високого та низького роду носять довгі нечесані вуса, а рабів та жінок виголюють до шкіри. Норвоським жінкам належить зголювати геть усе волосся на тілі; панії вельможних родин зазвичай вдягають перуки, особливо у присутності гостей з інших міст і країн.

Від заснування і до нинішнього часу влада у Господарі Великому Норвосі завжди належала бородатим жерцям, а над ними у свою чергу панує їхній бог, що оголошує свої накази з глибин храму-фортеці, куди ввійти та оселитися можуть лише віддані боговірні. Хоча місто має раду магістратів, усі вони обираються богом, що говорить через своїх жерців. Для підтримання у місті ладу та покори бородаті жерці тримають священну варту з рабів-воїнів — лютих бійців, які мають на грудях тавро обосічної сокири та в особливих відправах одружуються з довгими сокирами, якими б’ються у битвах.

Архімаестер Перестан вважає, що важливість сокири для норвосців як ознаки влади та могутності може слугувати доказом, ніби саме андали першими оселилися у Норвосі, а бородаті жерці буцімто позичили цей знак з руїн, які знайшли під час розбудови Господаря Великого Норвоса. Архімаестер стверджує, що поряд із семикутною зіркою обосічна сокира найчастіше зустрічається у різьблених написах як священний знак божих воїнів, що скорили старі землі Семицарства.

У книзі “Різьблено у камені” архімаестра Хармуна міститься перелік таких різьблених зображень, знайдених у Долині. Зірки та сокири зустрічаються від Пальців до Місячних гір і навіть глибоко у Долині Арин аж до узніжжя Велетневого Списа. Хармун припускає, що андали поступово, з плином часу віддали перевагу семикутній зірці, а сокиру як знак Віри залишили осторонь.

Слід зауважити, що не всі вчені мужі погоджуються з тим, ніби ці знаки зображають сокири. У своїх запереченнях маестер Елвин твердить, що Хармунові “сокири” насправді є молотами — знаками Вишнього Коваля. Неоднаковість у зображенні цих молотів він пояснює тим, що андали були головним чином воїнами, а не ремісниками.

Мандрівники описують Норвос як сірий похмурий осередок надто спекотного літа, надто кусючої зими, надто лютих вітрів і нескінченних молитов. У нижньому місті, де купчаться хатини річковиків, бурдеї та харчівні, життя кипить веселіше. Там, подалі від пильних очей жерців та вельмож, посполиті норвосці втішаються червоним м’ясом та річковою щукою, запивають їх міцним чорним пивом та кислим козячим молоком; їм на розвагу танцюють ведмеді, а у освітлених смолоскипами клітках (ходить поголос і про таке) жінки-невільниці паруються з вовками.

Жодна розповідь про Господар Великий Норвос не буде повною без згадки про три великі дзвони міста, чий спів керує всім його життям: говорить норвосцям, коли прокидатися, коли лягати спати, коли ставати до праці, а коли — до зброї, коли молитися (і то вельми часто), ба навіть коли мати тілесні стосунки (і то значно рідше, якщо вірити людям). Кожен дзвін має власний неповторний голос, відомий кожному правдивому норвосцю. Дзвони мають імена Нум, Нарраг і Ньєль. Ломас Довгоступ так захопився ними, що порахував одним з дев’яти “Див, створених людиною”.

Кохор

Ще загадковішим за Норвос та Лорат є їхнє місто-посестра — Вільне Місто Кохор, найсхідніше з усіх “доньок Валірії”. Кохор стоїть на річці Кохойні, на західному узліссі Кохорської пущі — величезного темного пралісу, якому подарував своє ім’я; більшого лісу немає на цілому Есосі.

У казках та переказах, відомих навіть на Вестеросі, Кохор часто-густо називають Містом Чародіїв; широкий загал вірить, що там донині вправляються у темних мистецтвах. Подейкують про ворожбу, кровочари, виклик мертвих з потойбіччя… хоча докази таким пліткам знаходяться рідко. Все ж одна правда лишається певною і безсумнівною. Темний бог Кохору, відомий як Чорний Цап, вимагає щоденної кривавої пожертви. Найчастіше на вівтар Чорного Цапа приводять телят, волів, коней, але у святі дні міста під ножі жерців у каптурах лягають і засуджені злочинці; у часи ж неспокою та небезпеки високородні вельможі міста віддають на поталу богові власних дітей, щоб він за те подарував Кохорові захист і порятунок.

Ліси, що оточують Кохор, є головним джерелом багатств і доходів містян. У літописах міста сказано, що найпершим поселенням у тій місцині був табір лісорубів. Навіть і донині кохорці найбільше славляться як мисливці та лісові слідопити. Блискучі міста і розлогі базарні поселення нижньої Ройни прагнуть дерева; їхні власні ліси давно повирубано, повикорчовувано та покладено під плуги. Велетенські насади, накладені розпиляним деревом, щодня починають від пришибів Кохору свою далеку подорож Кохойною через озеро Чингал на базари Сельориса, Валісара, Волон Териса та Старого Волантиса.

Кохорська пуща також дає людям різноманітні хутра і шкури, чимало з яких дуже рідкісні та вважаються за коштовні. А ще там видобувають срібло, цину та бурштин. Неймовірно розлогу пущу ніхто ніколи не дослідив повністю, якщо судити з мап та сувоїв у Цитаделі; найпевніше, вона досі ховає у своєму серці чимало чудес і таємниць. Як і будь-який ліс північних земель, пуща дає притулок великим стадам оленів, зграям вовків, деревним котам, неймовірно великим вепрам, плямистим ведмедям і навіть одному різновидові лемурів — істот, добре знаних на Літніх островах та Софоріосі, але рідко бачених на півночі. Про кохорських лемурів кажуть, що вони мають сріблясто-біле хутро та фіалкові очі, за що іноді звуться “маленькими валірійцями”.

У Цитаделі зберігається вичинений, набитий та поставлений для загального огляду лемур з Кохорської пущі. Щоправда, стільки послушницьких рук пестили його в забобонних пошуках щастя на іспитах, що хутро малої істоти давно повилазило.

Про кохорських ремісників гуляє далека і гучна слава. Кохорські килими та гобелени, які плетуть головним чином жінки та діти міста, уславилися не менше за мирійські, коштуючи при тому дешевше. На кохорських базарах можна купити мистецьки різьблені (хоча подеколи і моторошні) подоби з дерева, а кохорським кузням немає рівних у світі. Кохорські мечі, ножі та обладунки переважають якістю найкращу замкову роботу вестеросців; ковалі міста вдосконалили мистецтво впорскування барвників у залізо, відтак виробляють броню та зброю довговічної та неперевершеної краси. Лише тут з усього світу збереглося мистецтво перекування валірійського булату; його тримають у таємниці й ретельно оберігають.

Праця маестра Пола про кохорське мистецтво роботи з залізом, написана протягом кількох років життя у цьому Вільному Місті, відкриває нам очі на те, як саме ревно охороняється таємниця: маестра тричі привселюдно шмагали, а потім вигнали з міста за надмірну цікавість і зайві питання. Наприкінці йому ще й відтяли одну долоню, бо хтось звів наклеп, буцімто маестер вкрав клинок валірійського булату. Якщо ж послухати самого Пола, справжня причина вигнання полягала в тому, що йому стало відомо про криваві жертви — аж до вбивства немовлят, народжених від невільників, — які кохорські ковалі застосовували для виробництва булату, не гіршого від старих клинків Вільноземства.

Опріч того, Кохор уславився як ворота на схід. Тут купецькі каравани, що прямують до Ваес Дотраку і казкових земель за Кістяними горами, споряджуються та беруть запаси, перш ніж пірнути у сутінки Кохорської пущі, спустошені землі колишнього Сарнору та неосяжне Дотракійське море. І навпаки — каравани, що повертаються зі сходу, найперше зупиняються у Кохорі, щоб відновити сили після перетину чужих країв та обміняти або продати привезені скарби. Такий звичай зробив Кохор одним з найбагатших Вільних Міст і вже напевне найчудернацькішим з них. (Кажуть, утім, що місто було ще вдесятеро багатшим перед падінням та руйнуванням Сарнора.)

Кохор захищено міцними кам’яними мурами, проте люд міста не має войовничих нахилів; кохорці — радше купці, ніж воїни. За винятком невеличкої міської варти, оборону міста довірено рабам — бойовим євнухам, відомим як Неблазні, яких вирощують і навчають у стародавньому гіскарському місті Астапорі на берегах Невільницької затоки.

Чотириста років тому, коли дотракійський хал на ім’я Теммо привів зі сходу халазар у п’ятдесят тисяч лютих вершників, три тисячі Неблазних зупинили і відкинули його від брами Кохору, витримавши аж вісімнадцять навал і вбивши самого хала Теммо. Його наступник наказав своїм воякам відрізати коси і кинути їх до ніг уцілілих євнухів. Відтоді й донині кохорці покладаються у обороні міста на Неблазних (хоча відомо, що час від часу, за нагальної потреби місто винаймає охочі полки або відкупається від дотракійських халів щедрими дарунками, щоб ті йшли собі мимо, нікого не чіпаючи).

Під час Кривавого Століття, що настало після Лиха Валірії, Кохор та Норвос з’єдналися союзом проти Старого Волантису — у відповідь на намагання волантинців привести усі Вільні Міста під свою руку. Відтоді два згадані міста частіше дружать, ніж ворогують, хоча й відомо, що бородаті жерці Норвосу вважають Чорного Цапа Кохору пекельним гемоном особливо гріховної, лукавої та зрадливої вдачі.

Немирні доньки: Мир, Лис і Тирош

Найсхідніші Вільні Міста — Лорат, Норвос та Кохор — майже не торгують з Вестеросом; решта ж чинить інакше. Браавос, Пентос та Волантис розташувалися по берегах моря, поблагословлені великими зручними гаванями. Торгівля тече крізь них, наче життєдайна кров, а кораблі з їхніх портів долають шляхи до найдальших кутків землі: від Ї-Ті, Ленгу та Асшаю-коло-Тіні на далекому сході до Ланіспорту і Старограду на Вестеросі. Кожне місто має власні звичаї та власну історію. Кожне має і своїх богів — хоча у згаданих трьох найбільше шанують Ра-Гльора, чиє червоне жрецтво забрало собі неабияку силу та владу. Протягом століть сказані міста нескінченно змагалися між собою, і оповіді про їхні чвари та війни могли б утворити — та й утворили — грубезні літописи.

Те саме стосується і Миру, Лису та Тирошу — трьох немирних доньок Валірії, чиї невпинні сварки та боротьба за першість часто-густо затягували у вир змагань навіть королів і лицарів Вестеросу. Три згадані міста оточують велику та плодючу “п’яту” Есосу — півострів, що відділяє Літнє море від вузького, а колись складав частину суходольного мосту на Вестерос. Місто-твердиня Тирош стоїть на найпівнічнішому та найсхіднішому з Порогів — низки островів, що лишилися від похованої морем Руки Дорну.

Мир височить на головному суходолі, де стародавній валірійський драконошлях добігає тихих вод широчезної затоки, відомої як Миртове море. Лис розкинувся на півдні — на невеличкому розсипі островів у Літньому морі. Усі три міста оголосили землі, що лежать між ними, частково (а чи й цілком) своїми, відтак сьогодні ми знаємо їх як Спірні Землі, бо всі спроби окреслити кордони між володіннями Тирошу, Миру та Лису зазнали поразки, і за кожен шмат тих теренів точилися незліченні війни.

Історією, здобутками, звичаями, мовою та вірою ці три міста ближчі один до одного, ніж до будь-якого іншого з Вільних Міст. Всі вони є осередками заможного купецтва, ховаються за високими мурами та мечами найманців, цінують статки вище від родоводу, а торгівлю вважають за чесніше ремесло, ніж війну. У Лисі та Мирі правлять конклави магістратів, обраних серед найзаможніших та найшляхетніших містян; Тирош кориться волі архонта, обраного з-поміж членів такого самого конклаву. У трьох сказаних містах існує володіння рабами, і невільники там утричі переважають числом вільно уроджених. Усі три міста є портами; море для них — кров самого життя. Як і матінка їхня, Валірія, ці три міста не знають однієї для всіх віри — храми та каплиці різноманітних богів шикуються вздовж їхніх вулиць і купчаться надбережжям.

Та попри всю схожість, суперництво між трьома містами має надто глибокі й давні корені; з них за довгі століття виткнулися пагони ворожнечі, яка нищить усі спроби укласти тривалий мир частими та раптовими війнами — на радість князям та королям Вестеросу, бо три такі могутні й заможні міста, об’єднавшись, стали б для них занадто грізним сусідом.

Об’єднану силу Миру, Лису та Тирошу справді було одного разу показано світові — після перемоги над Волантисом у Битві на Прикордонні три міста утворили спілку, хай і нетривалу. Присягнувшись одне одному в вічній дружбі, року 96 по А.З. три міста постали як одна Тріархія, хоча на Вестеросі їхня спілка стала відома як Королівство Трьох Доньок. Тріархія почала з того, що оголосила за мету очищення Порогів од піратів та корсарів. Спочатку їхній намір зустрів схвалення у Семицарстві та деінде, бо ж кляті пірати геть придушили торгівлю морем. Три Доньки здобули над піратами швидку перемогу, але невдовзі, по оволодінні всіма островами та протоками між ними, почали вимагати захмарні мита від усіх кораблів, що їх проминали. Скоро зажерливість Тріархії перевищила жадобу замінених нею піратів — а надто коли лисенійці почали вимагати собі за платню миловидих юнаків та прегарних дів.

На певний час Тріархію здолали об’єднані сили Корліса Веларіона та Даемона Таргарієна, забравши в неї майже всі Пороги; але вояцтво Вестеросу невдовзі відволіклося на власні чвари, і Три Доньки поновили свою владу над островами — аж до настання міжусобного розбрату після вбивства лисенійського адмірала його суперником у змаганнях за прихильність уславленої куртизани на прізвисько Чорна Лебідь (небоги князя Лебедина, яка з часом стала нетитульованою, проте справжньою правителькою Лису). Покласти край Королівству Трьох Доньок допомогла спілка їхніх ревнивих суперників: Браавосу, Пентосу та Лорату.

Лис, найгарніше з Вільних Міст, тішиться чи не найсприятливішим підсонням у всьому відомому нам світі. Зігріте сонечком, овіяне прохолодними вітрами, місто розкинулося на плодючому острові, рясно порослому пальмами та плодовими деревами, а навколо плюскотять зелено-блакитні води, де кишить розмаїття риби. “Лис Ласкавий” був заснований як місце відпочинку для драконовладців старої Валірії — райський куточок, де їх мали улещувати тонкими винами, лагідними дівами та солодкою музикою перед поверненням до пекучих вогнів Вільноземства. І до сього дня Лис вважається “живильним для чуттів, цілющим для душі”. Його постільні будинки уславлені в цілому світі, а призахідне сонце дарує краєвидові небачену деінде красу. Самі лисенійці теж нівроку вродливі, бо саме в їхніх родоводах найкраще збереглася кров старої Валірії.

Тирош, геть інакший норовом та звичаями, починався як віддалена валірійська твердиня у ворожих краях, про що досі свідчить внутрішній мур з плавленого чорного драконокаменя. Валірійські літописи кажуть, що збудували сю фортецю наприпочатку з метою наглядати за кораблями, що проминали Пороги. Проте невдовзі по заснуванні міста у водах навколо похмурого кам’янистого острова, де воно розташувалося, знайшли неповторний різновид морського равлика. Равлик сей точив з себе особливу рідину, яка по належній обробці давала темну червонясту фарбу для тканин і дуже швидко звоювала любов вельможного панства Валірії. Оскільки згадані равлики більше не зустрічалися ніде в світі, до Тирошу тисячами ринули купці, які протягом одного покоління перетворили військову фортецю на справжнє велике місто. Тирошійські фарбівники дуже скоро навчилися виготовляти криваво-червоні, кармазинові та темно-блакитні фарби, змінюючи харчування равликів. У наступні століття вони створили фарби ще кількох сотень відтінків — деякі природнім шляхом, а деякі застосуванням алхімії. Звичай вбиратися у живі та яскраві кольори поширився серед панства та вельмож по всьому світу… і всі фарби для них надходили з Тирошу. Місто забагатіло, великі статки породили хвальбу та погорду. Тирошійці пишаються один перед одним барвистими шатами; і жінки, і чоловіки полюбляють фарбувати волосся у разючі, часто-густо неприродні кольори.

Походження Миру оповите густішим туманом. Деякі маестри вважають мирійців родичами ройнарів, бо чимало з них мають таку саму оливкову шкіру та темне волосся, як річкове плем’я… проте їхню спорідненість, імовірно, притягнуто за вуха. Є ознаки, що на місці нинішнього Миру і у Вік Світанку, і протягом Довгої Ночі вже стояли міста, засновані стародавніми зниклими народами. Проте відомий нам Мир було поставлено купкою відчайдушних валірійських купців на місці обнесеного стінами андальського містечка, чиїх мешканців вони винищили або поневолили. Відтоді життя Миру складає морська торгівля; мирійські кораблі століттями розсікають води вузького моря в усіх напрямках. Ремісники Миру, часто-густо народжені в неволі, також відомі широко і далеко: мирійські мережива та гобелени варті своєї ваги в золоті та прянощах, а мирійським прозірним скельцям немає рівних у світі.

Вже згадувалося, що Лорат, Норвос і Кохор були засновані вірянами тих чи інших богів з причин, пов’язаних з їхніми віруваннями; навпаки, Лис, Тирош і Мир завжди мали на меті саме лише збагачення торгівлею. Усі три міста мають великі торговельні флоти, і кораблі їхні бувають у всіх морях світу. Всі три міста також пов’язані з торгівлею живим невільницьким товаром. Особливе завзяття виявляють тирошійські людолови, вряди-годи заходячи аж на далеку північ за Стіну в пошуках рабів-дичаків. Лисенійці ж, не знаючи меж своїй жадобі, нишпорять по всіх усюдах у пошуках гарненьких хлопчиків та дівчаток для своїх уславлених постільних будинків.

Дружина короля Візериса ІІ Таргарієна, яка подарувала життя королю Аегону ІV (Негідному) та принцові Аемону Драконолицарю, була в дівоцтві панною Ларрою Рогаре з Лису. То була казкова красуня валірійської крові, у свої дев’ятнадцять старша на сім років за принца-нареченого. Її батько, Лисандро Рогаре, очолював заможну лихварську родину, вплив якої нечувано зріс після укладення союзу з Таргарієнами. Лисандро здобув собі титул Довічного Першого Магістрата; люди кликали його Лисандро Препишним. Але й він, і брат його Дразенко, чоловік великої княгині дорнійської, зустріли смерть за день один від одного, чим почали стрімке падіння дому Рогаре водночас і в Лисі, і в Семицарстві.

Спадкоємець Лисандро на ім’я Лисаро витратив велетенські гроші у домаганнях влади, але заплутався у чварах з іншими магістратами, а тим часом його брати й сестри надто захопилися змовами у пошуках впливу на Залізний Престол. По своєму падінні Лисаро Рогаре був забитий на смерть батогами у Храмі Торгівлі руками тих людей, яких сам і образив. Брати і сестри отримали легші покарання, а один з них — Моредо Рогаре, войовничий володар валірійського клинка на ім’я Правда — з часом повів проти Лису вороже військо.

Лисенійці перетворили розплід рабів на мистецтво; вони парують вродливих невільників та невільниць, намагаючись породити дедалі витонченіших та чарівніших куртизан і постільних слуг. У Лисі досі густо тече кров Валірії; навіть простолюд вихваляється блідою шкірою, сріблясто-золотавим волоссям, фіалковими, бузковими або волошковими очима драконовладців минувшини. Лисенійське панство поціновує чистоту крові понад усе інше; серед нього народилося чимало уславлених (як добром, так і злом) красунь та красенів. Навіть таргарієнівські королі та принци колишніх часів нерідко зверталися до Лису в пошуках дружин та коханок — не лише заради вроди, а й заради крові. Недарма чимало лисенійців уклоняються богині кохання, чия зваблива оголена постать прикрашає їхні монети.

Війни, перемир’я, союзи та зради між Лисом, Миром і Тирошем є надто численними, щоб перелічити усі. Чимало разів незгода між ними вибухала так званими “торговельними війнами”, які точилися винятково на морі — тоді кожна зі сторін надавала своїм кораблям дозвіл вільно полювати на кораблі ворогів; такий звичай великий маестер Меріон назвав “піратством під печаткою”. Під час торговельних війн загибель або полон загрожували тільки жеглярам на кораблях, самі ж войовничі міста перебували в безпеці, бо на суходолі не чинилося жодних битв.

Кривавішими, хоча далеко рідшими, бували суходольні війни, що точилися за Спірні Землі — колишні заможні терени, розорені під час Кривавого Століття і по ньому так страшно, що досі лежать пустками кісток, попелу та засоленої ріллі. Та навіть у тих чварах Тирош, Мир і Лис не надто часто піддавали небезпеці власних містян, натомість винаймаючи сердюків битися замість себе.

У Спірних Землях народилося більше так званих “вільних кумпанств”, або ж найманих полків, ніж деінде у знаному світі; а почалося все з Кривавого Століття. Просто зараз тими землями тиняється з півсотні таких полків; коли їх не винаймає жодна з немирних доньок, сердюки часто-густо намагаються викраяти собі маєтності на власний розсуд. Деякі навіть шукали роботи для своїх клинків у Семицарстві — як перед Завоюванням, так і після нього.

Серед найстаріших вільних кумпанств рахується полк “Другі Сини”, заснований свого часу півсотнею молодших синів шляхетних домів, яких життя викинуло на сміття без спадку та жодних надій на кращу долю. Від того самого дня і донині полк став рідною домівкою безземельним панам, лицарям-вигнанцям та різноманітним пригодникам. Чимало володарів гучних імен з Семицарства служили в ньому в різні часи. Сам князь Оберин Мартел належав до його лав, перш ніж заснував власний полк; Родрік Старк, Мандрівний Вовк, теж рахувався поміж “Других Синів”. Та найславнішим з усіх був пан Аегор Водограй — той самий байстрюк короля Аегона ІV, якого літописи знають під іменем Лихого Булата. Він бився разом з “Синами” в перші роки свого вигнання, перш ніж створити “Золоту Дружину”, яка донині лишається наймогутнішим та найславетнішим з сердюцьких загонів, а також (на думку декого) найкраще зберегла свою честь.

З-поміж інших загонів вирізняються “Барвисті Прапори”, “Буревісники”, “Довгі Списи” та “Бойові Коти”. До речі, не саму лише “Золоту Дружину” заснували вихідці з Вестеросу. Після — і внаслідок — “Танку драконів” на світ з’явився полк “Штормозванці”; а по тому, як Торген Старк склав корону перед Завойовником, деякі розгнівані чоловіки (і за окремими свідоцтвами, навіть жінки) Півночі замість стати на коліна утекли за вузьке море і утворили там полк “Братство Троянди”.

Війни між Тирошем, Лисом та Миром спричинили не лише появу вільних кумпанств у Спірних Землях, але й утворення на воді цілих флотів піратів та морських найманців — сердюків під вітрилами, готових битися за кожного, хто заплатить. Майже всі вони розташувалися на Порогах — островах, що цяткують вузьке море між Зламаною Рукою та східним узбережжям Есосу.

Згадані пірати роблять подорожі між Порогами небезпечними та зрадливими. Кажуть, що кораблям-лебедям Літніх островів подеколи вдається зовсім уникнути Порогів, бо вони насмілюються потикатися у глибокі води замість піддаватися можливому нападові корсарів. Але ті, хто не має такого хисту до мореплавства або кораблів, придатних ходити далеким морем, позбавлені вибору і приречені потерпати. Над піратськими лігвами, які надто множаться і нахабніють, часто-густо чинять помсту бойові кораблі архонтів Тирошу або тріархів Волантису, а інколи навіть дожів Браавосу. Але пірати завжди примудряються повертатися.

У часи минулі свавілля піратів нерідко змушувало Король-Берег або Дракон-Камінь висилати королівські флоти на їхнє приборкання. Сам князь Дубовий Кулак не раз і не два виходив на полювання за піратами, чим здобув велику славу. Юний Дракон замірявся віддати рідну сестру за дожа Браавосу і тим скріпити союз, що мав на меті прибрати з Порогів перешкоди для торгівлі зі щойно завойованим Дорном. Великий маестер Каеф написав про це з усіма подробицями в “Житіях чотирьох королів”, наполягаючи, що король Даерон схибив, коли розпочав шлюбні перемови з Браавосом, бо той саме воював з Пентосом і Лисом; інші Вільні Міста скористалися нагодою і надали важливу допомогу дорнійським бунтівникам.

Пентос

Пентос найближче з усіх Вільних Міст лежить до Король-Берега, тож купецькі кораблі сновигають між двома містами мало не щодня. Заснований валірійцями як віддалений торговельний осередок, Пентос невдовзі поглинув землі, що лежали навколо нього вглиб від берега, від Оксамитових Горбів і Малої Ройни аж до моря — тобто мало не всю стародавню землю Андалос, прабатьківщину андалів. Перші пентосці були купцями, торговцями, мореплавцями, землеробами, а шляхетства серед них стрічалося небагато; можливо, з цієї причини вони не так переймалися чистотою власної валірійської крові та охочіше змішувалися з первісними мешканцями підвладних їм земель. Як наслідок, у жилах пентосців тече чимала частка андальської крові, що робить їх чи не найближчими нашими заморськими родичами.

Попри сказане, пентосці тримаються звичаїв, вельми відмінних від тих, до яких звикли у Семицарстві. Пентос вважає себе донькою Валірії — і стару кров ще справді можна там знайти. За старих часів містом правив князь високого та чесного роду, обраний з-поміж дорослих чоловіків так званих “сорока сімейств”. Обраний князь панував у Пентосі до кінця своїх днів, а коли один князь помирав, то обирали іншого — майже неодмінно з іншого вельможного сімейства.

Проте за багато століть могутність князя невпинно танула, а влада міських магістратів, навпаки, зростала. Нині Пентосом насправді править рада магістратів, яка вирішує всі нагальні питання міського життя; князь владарює лише про людське око, а в обов’язках обмежений привселюдними відправами. Головним чином князь пентоський очолює святкування та бенкети, пересувається з місця до місця у пишних ношах з почесною вартою. Щороку князь мусить зірвати квітку цноти двох дівчат: діви моря і діви ріллі. Сей стародавній звичай — витоки якого лежать, можливо, ще в загадковій давнині довалірійського Пентосу — має убезпечити розквіт міста на морі та суходолі. Але раптом станеться голод чи програна війна — і князь перетворюється з володаря на жертву. Йому перетинають горлянку, аби улестити богів, а тоді обирають нового князя, що має повернути місту велич і багатство.

З огляду на притаманні цій посаді небезпеки, не всі пентоські вельможі прагнуть вдягнути вінець володаря міста. Деякі відомі тим, що відмовилися прийняти стародавню вбивчу шану. Найвідомішу таку відмову, зовсім нещодавню, пов’язують з уславленим сердюцьким полковником на прізвисько Строкатий Князь. Ще юнаком він був обраний магістратами Пентосу після довгих безплідних змагань та страти попереднього князя року 262-го по А.З. Та замість прийняти велику честь він утік з міста і відтоді не повертався. Він продавав свій клинок, бився у Спірних Землях, а потім заснував одне з найновіших вільних кумпанств Сходу — “Вітрогонів”.

Протягом майже всієї пентоської історії у місті було поширене володіння рабами, а пентоські кораблі завзято змагалися з іншими за першість у людоловстві та торгівлі живим товаром. Проте такі звичаї привели місто до сварки з північним сусідом Браавосом, “байстрюцьким дитям Валірії”, колись заснованим флотом збіглих рабів. За останні двісті років між двома містами сталося щонайменше шість війн, викликаних незгодою щодо работоргівлі (а також, правду кажучи, бажанням кожної сторони прирізати собі трохи багатих земель і вод між ними). Чотири з цих війн скінчилися перемогою браавосців, скоренням і приниженням пентосців. В останній війні, що добігла кінця сто дев’яносто років тому, пентосцям повелося так погано, що за один-єдиний рік довелося обрати і віддати в жертву чотирьох князів. П’ятий у цій кривавій низці — князь Невіо Нарратис — переконав магістратів шукати миру після однієї-єдиної неочікуваної перемоги, та й ту він, згідно з чутками, купив за хабарі. При укладенні мирної угоди Пентос був змушений піти на поступки, з яких найважливішими були скасування рабства і припинення невільницької торгівлі.

Ці вимоги лишаються законом у Пентосі до нинішнього дня, хоча деякі спостерігачі відзначають, що чимало пентоських кораблів уникають заборони невільницької торгівлі, підіймаючи на щоглах у разі необхідності лисенійські або мирійські прапори. У самому ж місті знайдеться кількадесят тисяч буцімто напіввільних “кріпаків”, таврованих і закутих у нашийники так само, як раби у Лисі, Мирі й Тироші, та підданих таким самим суворим покаранням. За законом вони є вільними чоловіками та жінками, які можуть будь-якої миті з власної волі відмовитися від праці… за умови, що не заборгували хазяїнові. Але майже всі мають тяжкі борги, бо коштує їхня праця менше, ніж харчі, одяг і притулок, надані господарями, тому з часом борг не зменшується, а лише зростає.

Інші вимоги мирної угоди між Браавосом та Пентосом обмежують кількість пентоських бойових кораблів двадцятьма, забороняють Пентосові винаймати сердюків, укладати угоди з вільними кумпанствами і тримати військо, більше за звичайну міську варту. Напевне, саме ці причини серед інших зробили пентосців далеко менш войовничими, ніж люд Тирошу, Миру та Лису. Попри товсті й високі мури, Пентос часто вважається найвразливішим з усіх Вільних Міст.

Саме тому магістрати міста обрали примирливе та улесливе ставлення не лише до інших Вільних Міст, але й до дотракійських коневладців; за багато років вони викохали своєрідну сторожку дружбу з окремими могутніми халами та закидали щедрими подарунками і скринями золота кожного, хто приводив халазар на східний берег Ройни.

Волантис

Найбільшими, найбагатшими та наймогутнішими з Дев’яти Вільних Міст є Браавос та Волантис. Між ними існує цікавий та своєрідний зв’язок — багато в чому ці міста є прямими протилежностями. Браавос знаходиться на крайній півночі Есосу, а Волантис — на самому півдні; Волантис — найстаріше з Вільних Міст, а Браавос — наймолодше; Браавос заснували колишні раби, а Волантис стоїть на рабських кістках; головна сила Браавосу лежить на морі, а Волантису — на суходолі. Спільне між ними те, що обидва міста є надзвичайно могутніми та впливовими, і в їхню історію глибоко врізана пам’ять про Валірійське Вільноземство.

Славний та давній Старий Волантис — так його часто величають — розкинувся на одному з чотирьох гирл Ройни там, де ця могутня річка втікає у Літнє море. Старі квартали міста лежать на східних берегах, новіші — на західних, але навіть найновіші з них мають за спиною сотні років. Дві половини міста з’єднані Довгим Мостом.

Серцем Старого Волантису є місто-в-місті — величезна плутанина стародавніх палаців, маєтків, веж, храмів, святих обителей, мостів, дворищ та підвалів, обнесена видовженим колом Чорної Стіни, яку змурувало Валірійське Вільноземство у юному завзятті перших завоювань. Заввишки у дві сотні стоп і така товста, що бойовим ходом нагорі можуть проїхати біч-обіч шість колісниць із четвірками коней (як і робиться на щорічному святі у пам’ять про заснування міста), ця стіна виплавлена з чорного драконокаменю без жодного шва, твердіша за крицю та діамант і стоїть мовчазним нагадуванням про заснування Волантису як віддаленої військової твердині.

Тільки ті, хто може простежити свій родовід до Старої Валірії, мають дозвіл жити у оточенні Чорної Стіни; жоден невільник, відпущеник або іноземець не може туди ногою ступити без запрошення одного з пагонів Старої Крові.

Чимало волантинців Старої Крові досі тримаються старих богів Валірії, але віра їхня живе головним чином усередині Чорної Стіни. Ззовні ж велику прихильність люду має червоний бог Ра-Гльор, особливо серед міських рабів та відпущеників. Храм Господа Світла у Волантисі, кажуть, не має собі рівних у світі; у “Рештках драконовладців” архімаестер Граміон стверджує, що храм є принаймні утричі більшим за Великий Септ Баелора. Усі, хто служать у тому могутньому храмі, є рабами, купленими ще змалку і навченими на жерців, храмових повій або воїнів; усі вони носять на обличчях наколоте полум’я свого вогняного бога. Про воїнів відомо небагато; кличуть їхню службу “Вогняною Рукою”, а число її складає завжди тисячу, не більше і не менше.

Протягом першого століття свого існування Волантис являв із себе лише військову фортецю, поставлену боронити кордони валірійських володінь, і окрім вояків залоги, ніхто в ньому більше не мешкав. Час від часу сюди налітали драконовладці, щоб дати собі перепочинок або зустрітися з послами від ройнарських міст верхів’я річки. Але з часом поза Чорною Стіною почали вигулькувати шинки, стайні та бурдеї, а до пришибів — навідуватися купецькі кораблі.

Поблагословлений надзвичайною природною гаванню та вигідним розташуванням у гирлі Ройни, Волантис почав швидко розростатися. Домівки, майстерні, заїжджі двори розкинулися східним берегом річки та пагорбами поза Чорною Стіною, а на західному березі, відділеному водами Ройни, руками чужоземців, відпущеників, сердюків, злодіїв та інших підлих людців помалу вибудувалося тіньове місто, де панували розпуста, пияцтво і свавілля, де вільно почувалися і не цуралися людей євнухи, пірати, злочинці та химородники.

З часом беззаконна слобода на західному березі перетворилася на таке лігво злочинності й безладу, що тріархи час від часу мусили надсилати через Ройну своїх рабів-вояків, аби відновити сякий-такий лад і пристойність. Щоправда, могутні припливи та зрадливі течії робили такі переправи нелегкими, тож за кілька років тріарх Вхаласо на прізвисько Гойний наказав збудувати через річку міст.

Згадані припливи і течії, вкупі з шириною самої річки, перетворили зведення мосту на справу неймовірного розмаху; знадобилося сорок років і мільйони гонорів, щоб упоратися з нею. Тріарх Вхаласо не дожив до здійснення свого задуму… але нарешті завершений, Довгий Міст не мав суперників у цілому світі, за винятком хіба що Мосту Мрій у ройнарському місті свят і веселощів Кройяні. Достатньо міцний, щоб нести вагу тисячі слонів (принаймні так твердять), Довгий Міст Волантису стоїть і донині найдовшим мостом у всьому знаному світі. Ломас Довгоступ назвав його одним з дев’яти див світу, створених людиною, у своїй книзі під тією ж назвою.

В перші століття свого існування Волантис багатів торгівлею між Валірією та ройнарами, стаючи дедалі могутнішим та заможнішим… тоді як Саргой, стародавнє та прегарне ройнійське місто, що від початку панувало у згаданій торгівлі, зазнало прикрого занепаду. Зрештою два міста не уникли зіткнення. Почалася довга низка війн, про які вже згадувалося деінде, а закінчилася вона повним зруйнуванням міст на Ройні та втечею Німерії з десятьма тисячами кораблів. Драконовладці Валірії здобули перемогу, а плоди її дісталися головним чином Волантису. Саргой донині лежить у руїнах, спустошений і моторошний, тоді як Волантис при своєму Довгому Мості, Чорній Стіні та велетенській гавані лишається одним з найвеличніших міст світу.

У оточенні Чорної Стіни волантинці Старої Крові досі розважають гостей пишними дворами у стародавніх палацах, оточені безліччю покірних рабів. Ззовні ж знайдеться безліч іноземців, відпущеників та простолюдців з сотні різних племен. Мореплавці й торговці юрмляться на базарах та пришибах міста, змішуючись з незліченними тисячами невільників. Кажуть, що у Волантисі на одну вільну людину припадає п’ятеро рабів — такою нерівністю, коли не гіршою, можуть похвалитися лише старі гіскарські міста Невільницької затоки.

За волантинським звичаєм обличчя усіх рабів вкриті наколотими малюнками, які на все життя позначають їхній стан та ремесло і лишаються з ними тягарем минулого, навіть якщо раба відпускають на волю. Таких малюнків є багато, і чимало з них безповоротно спотворюють обличчя. Волантинські раби-вояки носять на обличчях тигрові смуги, що позначають їхню службу; повії позначаються сльозиною під правим оком; невільники, що збирають конячий та слонячий послід, носять на собі муху; блазні та лицедії розмальовані картатим візерунком; погоничі гатаїв — візків, запряжених невеличкими слониками — позначені колесом тощо.

За устроєм Волантис вважається вільноземством, де кожен вільний землевласник має голос у правлінні містом. Щороку для впорядкування законів, проводу над флотом та військом, вирішення повсякденних міських справ обираються троє тріархів. Вибори тріархів — водночас барвисті й бурхливі — тривають десять днів. У останні століття за ці посади змагаються представники двох сторін, відомі під прізвиськами “тигрів” та “слонів”.

Прибічники різних шукачів посади тріарха — і двох сторін загалом — підтримують своїх обранців, усіма можливими способами піддобрюючись до мешканців міста. Усім вільним землевласникам — навіть жінкам — надано право голосу. Іноземцям перебіг виборів зазвичай здається безладом на межі божевілля, але в більшості випадків влада переходить від тріарха до тріарха мирно і безкровно.

Чимало волантинців вважають себе природніми та законними спадкоємцями драконовладців старої Валірії, відтак прагнуть здобути владу над іншими Вільними Містами, а згодом і над усім світом. “Тигри” проголошують намір зробити це через завойовницькі війни, тоді як “слони” віддають перевагу торгівлі й накопиченню багатств.

По загибелі Валірії та Краю Довгого Літа від Лиха Волантис заявив про намір прибрати під свою руку всі колишні валірійські володіння по всьому світові як буцімто свою законну спадщину. Таким було могуття “Першої Доньки”, що на якийсь час, протягом Кривавого Століття, Волантисові вдалося навіть захопити владу над кількома Вільними Містами. Але з часом волантинське царство впало під власною вагою, переможене союзом тих міст-посестр, які лишилися вільними, з підкореними Волантисом містами, які вирішили збунтуватися.

Від того часу “слони” — мирна сторона у змаганні волантинських тріархів — завжди мали перевагу на щорічних виборах. Проте за роки войовничого розширення під проводом “тигрів” Волантис захопив владу над кількома меншими містами, серед яких найпомітніші великі річкові “поселення”: Волон Терис, Валісар і Сельорис (кожне з яких більше і велелюдніше за Король-Берег або Староград). Волантинці також панують на Ройні аж до втікання в неї Сельору і тримають під рукою Помаранчевий берег на заході. Раби-воїни захищають ці землі від дотракійських коневладців, які подеколи випробовують волантинську оборону, і від інших Вільних Міст, які намагаються розширитися за рахунок міста-посестри.

Хоча волантинські вибори зазвичай обходяться без насильства, бувають і помітні винятки. “Щоденники” Нісеоса Когероса містять запис про тріарха Хоронно, якого обирали на посаду сорок років поспіль, бо під час Кривавого Століття він показав себе могутнім звитяжцем. Після сорокових виборів той оголосив себе довічним тріархом, і хоча волантинці спершу його любили, та швидко розлюбили, коли Хоронно почав нехтувати стародавніми звичаями і законами заради власної примхи. Невдовзі бунтівники схопили його, позбавили усіх титулів і звань та розірвали на шматки бойовими слонами.

Браавос

У далекому північно-західному кутку Есосу, де Тремтливе море стрічається з вузьким, на уславленій “сотні островів” посеред солонуватих вод укритого туманами мілкого лиману стоїть Вільне Місто Браавос.

Наймолодше з Вільних Міст, Браавос водночас є найзаможнішим і, вельми імовірно, також наймогутнішим. Заснували його свого часу збіглі раби; отже, найдавніші корені міста ростуть з простого прагнення людей жити вільно. На світанку історії місто зберігало таємницю про своє існування, мало впливаючи на широкий світ. Але з часом воно виросло і постало серед могутніх сил світу, майже не маючи собі рівних.

У Браавосі не править ані князь, ані король; влада тут належить дожеві, який обирається магістратами та ключарями міста серед його мешканців у спосіб надзвичайно хитромудрий і потаємний. З велетенського палацу при березі моря дож віддає накази флотові бойових кораблів, який не має собі рівного в світі, і торговельному флотові, чиї порфірові облавки та вітрила стали звичним видовищем на всіх спізнаних морях.

Браавос було засновано втікачами з великої валки невільницьких кораблів, що прямувала з Валірії до щойно заснованого поселення на Софоріосі; невільники зчинили кривавий бунт, захопили кораблі, якими їх везли, і полинули “на край світу”, прагнучи порятунку від колишніх господарів. Знаючи, що на них неодмінно полюватимуть, невільники відвернули якомога далі від попередньої мети походу — замість півдня вони рушили на північ шукати собі притулку так далеко від Валірії та її помсти, як тільки було можливо. Браавоські літописи твердять, що кілька невільниць з віддаленого краю Джогос-Нгай провістили, де саме знайдеться такий притулок: на далекій затоці за огорожею з укритих соснами пагорбів та морських скель, де часті тумани ховатимуть утікачів від очей драконовершників у небесах. Пророцтво збулося. Ті невільниці були жрицями-місяцеспівицями, і до сього дня Храм Місяцеспіву є найвеличнішим у Браавосі.

Оскільки раби-втікачі прибули з багатьох країв і вірували у багатьох богів, засновники Браавосу створили місце, де всім богам віддавалася б шана, і заборонили підвищувати одну віру над іншою. Невільники мали різноманітне походження: серед них були андали, літньоостров’яни, гіскарці, наатійці, ройнари, ібенійці, сарнорці, навіть боржники та засуджені злочинці чистої валірійської крові. Когось навчали зброї для служби у війську або охороні; інші були постільними рабами, ремесло яких полягало у даруванні насолоди. Стрічалося там і все розмаїття домової служби: вчителі, годувальниці, кухарі, стайнярі, шафарі. Були досвідчені ремісники: теслі, зброярі, мулярі, ткачі. Одні вміли ловити рибу, інші — порати ріллю, хтось тягав весло на галері, а хтось трудився у чорноробах. Нові вільні люди говорили безліччю мов, тому за спільну їм прислужилася мова колишніх господарів — валірійська.

Оскільки всі вони в ім’я свободи не злякалися піддати себе смертельній небезпеці, батьки та матері нового міста заприсяглися, що жоден чоловік, жінка чи дитина Браавосу ніколи не стане рабом, кріпаком, під’яремним слугою. Це є Перший Закон Браавосу, вирізьблений у камені на арці, перекинутій через Довгу Протоку. Від того дня і донині могутні дожі Браавосу завжди протистояли рабству, хай якого вигляду воно набувало, і завдали чимало поразок різноманітним рабовласникам та їхнім посіпакам.

Затока, де втікачі знайшли собі дім, на перший погляд здавалася похмурою і негостинною; її оточували відпливні мілини, грузькі береговини, солоні болота. Зате і ховалася вона добре за ланцюжком зовнішніх островів та морських скель, а згори її часто-густо укривав щільний туман. Ба більше — ці солонуваті води кишіли рибою та мушлями усіх можливих різновидів, навколишні острови густо поросли лісом, а на великому Есосі неподалік можна було знайти залізо, оливо, цину, лупак та інші корисні копалини. Та найважливіше було те, що затока лежала оддалік велелюдних країв і не знала чужоземних гостей; хоча збіглі раби втомилися утікати, найбільше на світі вони боялися знову потрапити до неволі.

Сховавшись від світу, Браавос виріс і забагатів. Хутори, маєтки, храми вигулькували на низьких островах; рибалки збирали багату здобич у великій затоці та навколишньому морі. Серед інших мушель браавосці знайшли в морі один різновид морського равлика — споріднений з тим, який зробив Тирош заможним містом, а його фарби — яскравими і уславленими на весь світ. Цей равлик виточував з себе темно-порфірову фарбу. Щоб змінити вигляд вкрадених кораблів, браавосці фарбували вітрила у цей колір, перш ніж вийти з затоки. Уникаючи валірійських кораблів та міст, як тільки можливо, браавосці почали торгувати з Ібом, а потім і з королівствами Семицарства. Проте ще довго браавоські купці возили з собою облудні папери та вигадливо брехали, коли їх питали про рідний порт корабля. Тому більше як століття Браавос кликали Потаємним Містом.

Дож Утеро Дзаліне поклав таємниці край, розіславши кораблі до всіх кінців світу оголосити про існування та розташування Браавосу і запросити людей з усіх племен на святкування 111-ї річниці заснування міста. Дотоді всі перші збіглі невільники вже були мертві, а заразом — їхні колишні господарі. Та попри це Утеро надіслав послів від Залізного Банку до Валірії ще за кілька років перед тим — розчистити дорогу майбутньому Розтаємниченню Утеро. Виявилося, що драконовладцям байдуже до нащадків рабів, які втекли більше як століття тому; на додачу Залізний Банк виплатив вагомі відшкодування онукам людей, чиї кораблі засновники міста викрали для втечі (проте відмовився платити за самих невільників).

Так було досягнуто згоди і примирення. Річницю Розтаємничення святкують у Браавосі щороку десятьма днями бенкетів та веселощів у личинах. Іншого такого свята немає в цілому світі; опівночі десятого дня свято досягає вершини, коли Велет реве у ріг, і десятки тисяч святкувальників разом знімають личини, як одна людина.

Попри низьке походження, Браавос став не лише найбагатшим з усіх Вільних Міст, але і одним з найнеприступніших. Хай Волантис пишається своєю Чорною Стіною — Браавос має стіну з кораблів, що не має рівної серед міст світу. Ломас Довгоступ найбільше чудувався з Велета Браавосу — величезної фортеці з каменю та спижу в подобі воїна, що розставив ноги обабіч головного входу до затоки. Але справжнім дивом є браавоська Збройниця. Там порфірову бойову галеру Браавосу можуть збудувати за один день. Усі кораблі будують за одним нарисом, усі головні частини готують заздалегідь; для прискорення робіт майстри-корабельники працюють над різними відділами корабля одночасно. Таке мистецьке управління ремісничою справою не знає собі рівних; щоб упевнитися, достатньо відвідати корабельні Старограду і поглянути на розгардіяш, який там коїться.

Але й не віддати Велетові належне було б легковажно. Гордовито здіймаючи голову з вогняними очима трохи не на чотири сотні стоп, Велет височить над морем такою твердинею, якої не бачив світ ані до нього, ані після, бо його поставлено на два острови подобою велетенського воїна. Ноги і низ Велетового тулуба складені з чорного граніту; спочатку то була арочна брама природного походження, а потім її вирізьбили і вдягли у спижеві плахти три покоління мулярів та каменярів. Вище ж від пояса Велета збудовано зі спижу, а волосся роблено з конопляних линв, пофарбованих у зелене. Коли вперше бачиш Велета з моря, то завмираєш нажаханий і зачудований. Очі його — велетенські сторожові вогні, що показують дорогу кораблям до рідної затоки. Всередині спижевого тіла розташувалися палати та помешкання, бійниці та стрільниці, з яких легко знищити будь-яке судно, що спробує проминути Велета без дозволу. Вартовим усередині Велета неважко спрямувати ворожі кораблі на скелі; якщо ж котрийсь спробує силоміць прорватися між Велетових ніг, на нього скинуть важке каміння та барила підпаленої смоли. Проте до цього вдаються дуже рідко; по правді кажучи, від самого Кривавого Століття жоден ворог не насмілився випробувати на собі Велетів гнів.

Нині Браавос є одним з найбільших і найкращих портів у світі, який вітає торговельні кораблі від усіх країн світу (але не кораблі з невільниками та їхніми господарями). Всередині велетенської затоки браавоські кораблі кидають котву в величній Порфіровій Гавані, розташованій поблизу палацу дожа. Всі інші мають заходити до порту під назвою Тандитна Гавань — гіршого та вбогішого, на думку всіх мореплавців. І все ж плавання до Браавосу обіцяє такі прибутки, що торгувати сюди прибувають кораблі аж із Карфу та Літніх островів.

У Браавосі знаходиться також і один з наймогутніших банків світу, корені якого ростуть з часів заснування самого міста. Тоді деякі з утікачів сховали те, що мали коштовного, у покинутій залізній копальні, щоб уберегти від крадіїв та піратів. Коли місто розрослося та розквітло, копальня почала заповнюватися. Аби не тримати свої скарби закопаними у землі, заможні браавосці заходилися видавати позики тим своїм браттям-містянам, яким менше поталанило у справах.

Так на світ з’явився Залізний Банк Браавосу, чия слава (добра чи погана — залежить, від кого почути) поширилася відтоді усім знаним світом. Королі, князі, вельможі, архонти, тріархи та незліченні купці мандрують від найдальших земель шукати позик з надійно захищених сховищ Браавосу.

Світом гуляє приказка, що Залізний Банк завжди отримує своє. Ті, хто позичає в браавосців і відмовляється платити борги, часто-густо шкодують про свою нерозважливість, бо Залізний Банк при нагоді скидав з престолів королів та князів, а до тих, кого не міг скинути, підсилав убивць (хоча це ані разу переконливо не довели).

Праця архімаестра Матахара “Походження Залізного Банку та Браавосу” містить одну з найдокладніших розповідей про витоки, створення та справи сказаного банку — наскільки взагалі можна їх знати, бо Залізний Банк славиться обережністю і потаємністю у своїх оборудках. Матахар згадує, що засновників Залізного Банку було загалом двадцять і три, з яких шістнадцять чоловіків та сім жінок; кожен засновник мав ключа до величезних підземних сховищ банку. Їхні нащадки, чиє число вже перевищує тисячу, донині відомі як “ключарі”, хоча ключі в їхніх руках вже не справжні, а показуються про людське око лише на святах та урочистих відправах. Деякі з родин засновників Браавосу занепали з перебігом століть, а кілька вщент розорилися; та все ж навіть найниціші не припиняють чіплятися за ключі та шану, яка їм належить.

Проте Залізним Банком керують не самі лише ключарі. Окремі з найбагатших та наймогутніших родин у Браавосі вигулькнули з небуття лише нещодавно, проте їхні голови володіють частками у банку, засідають на таємних нарадах і мають голос у обранні очільників банку. У Браавосі чужинцеві неважко помітити, що золоті монети важать тут більше за залізні ключі. Банкові посли перетинають весь світ, нерідко на власних кораблях банку, і найзаможніші купці, князі, ба навіть королі приймають їх майже як рівних собі.

Браавос — місто, побудоване на піску та болоті, де люди живуть лише на кілька стоп вище від води. Дехто каже, що містом біжить більше водних шляхів, ніж вулиць. Це є перебільшення, та все ж не заперечиш, що найшвидше пересуватися містом — саме водою, в одному з безлічі зміїних човнів, що сновиґають протоками, а не пішки у плутанині вулиць, провулків та вигнутих мостів. Водойми та водограї можна бачити у Браавосі всюди; вони позначають тісні стосунки міста з морем і проголошують хвалу “дерев’яним стінам”, що захищають його від ворогів. Солонуваті води лиману, що оточує “сотню островів”, здавна стали одним з джерел багатства міста, бо саме вони дарують йому вустриць, вугрів, крабів, раків, скойок, скатів та безліч усякої риби.

І все ж ті самі води, що живлять і бережуть Браавос від ворогів, водночас піддають його небезпеці; протягом останніх двох століть стало очевидно, що деякі з островів міста тонуть під вагою поставлених на них будівель. Найстаріша частина міста, одразу на північ від Тандитної Гавані, насправді вже й потонула, і тепер так і зветься — Потопле Місто. Найбідніші браавосці, попри це, продовжують жити у вежах та на верхніх поверхах майже затонулих будинків.

Браавос — місто, уславлене мальовничістю будівель; тут і розлогий Палац Дожів з уславленим звіринцем чудернацьких тварин і птахів з усього світу; тут і величний Палац Правосуду; велетенський Храм Місяцеспіву; надземний водогін, який браавосці величають “солодкою річкою”, що несе таку жадану прісну воду з великої землі Есосу (бо вода у протоках — солонувата, болотяна і надто забруднена скинутою з міста гидотою, щоб її пити); вежі ключарів та шляхетних родин міста; Дім Червоноруких — великий притулок для хворих і осередок зцілення. Між та посеред цих величних споруд тісняться незліченні крамниці, робітні, бурдеї, заїзди, корчми, шинки, цехові зібрання, купецькі торговельні доми. Уздовж вулиць та мостів бовваніють подоби колишніх дожів, законодавців, мореплавців, воїнів, ба навіть віршувальників, співців і куртизан.

Храми Браавосу також славляться далеко; деякі з них на вигляд — справжні дива світу. Найперше слід згадати Храм Місяцеспіву, бо саме до божества місяця браавосці мають особливу прихильність, про що вже йшлося раніше. Батькові Вод віддають майже таку ж саму шану; його водяний храм відбудовують наново щороку в дні відповідних свят. Має храм у Браавосі й Господь Світла, червоний Ра-Гльор, вірян якого дуже побільшало в місті за останнє століття.

Походячи від сотні різних племен, браавосці шанують сотню різних богів. Найзначнішим присвячено храми, відомі усім; проте глибоко у серці міста сховано Острів Богів, де свій храм мають навіть найнижчі та найміцніше забуті божества. У Септі-за-Морем септони та септи щодня служать службу Седмиці для жеглярів з кораблів Семицарства, що з’являються до Браавосу в справах торгівлі.

У Браавосі вже багато сотень років за трапезою, кухлем та байками стрічаються чоловіки й жінки зі щонайдалі розкиданих куточків світу. Люди кажуть, що в Потаємному Місті радо вітають будь-яких гостей.

Слід згадати відомих на весь світ браавоських куртизан; кожна з них є вільною жінкою, на відміну від ще уславленіших красунь з садів насолоди Лису або будинків розваг Волантису. Їхнє мистецтво квітне не лише у опочивальні; гострий розум, дотепний язик та вміння тримати себе притягують до куртизан найбагатших купців, найзухваліших капітанів, найшанованіших гостей. Їхньої прихильності шукають ключарі, князі та принци. Найвідоміші куртизани беруть собі вигадане співуче ім’я, що додає їм чарівності та загадки. Співці змагаються за їхню увагу, а брави виймають з піхв вузькі мечі, щоб битися на смерть, славлячи ім’я котроїсь із куртизан.

Чимало з куртизан Браавосу прославлені у піснях та казках, а кількоро навіть вшановані безсмертям у спижі та мармурі. Найвідомішими з них у Семицарстві є Чорні Перлини. Першою з жінок, що взяла це ім’я, була керманичка та піратська королева Бельгарія Отерис. Вона недовго побула однією з дев’яти улюблениць короля Аегона IV Таргарієна і народила йому доньку-байстрючку — другу Чорну Перлину, яку співці її часів піднесли як найвродливішу жінку в усьому світі. Її нащадки теж стали куртизанами; кожна була відома під іменем Чорна Перлина, і до сього дня всі Чорні Перлини мають у своїх жилах частку драконової крові.

Збройна майстерність бравів Потаємного Міста уславилася світом не менше за красу його куртизан. Не захищені обладунками, озброєні тонкими гострими мечами, далеко легшими від довгих і важких лицарських клинків Семицарства, ці воїни вулиць виробили швидкісні та смертельні прийоми бою. Наймайстерніші брави величаються водотанцівниками — від звичаю влаштовувати двобої на Місячному Ставі поблизу Палацу Дожів; подейкують, що справжні водотанцівники вміють битися і вбивати на поверхні ставу, не здіймаючи на воді жодної брижі.

Пільман з Ланіспорту, капітан корабля, передав Цитаделі свій звіт про двобій водотанцівників. У ньому говориться, що водотанцівники справді наче пурхали та ковзали поверхнею води, але то була омана, створена пітьмою, бо двобої завжди відбуваються вночі. Але і капітан визнає, що рівного за майстерністю та вишуканістю видовиська він не бачив ніколи.

Чимало смертоносних мечників можна знайти серед бравів та водотанцівників, але за звичаєм найкращий з них величається Першим Мечем, очолює особисту варту дожа і охороняє його особу на всіх привселюдних заходах. Після свого обрання Перший Меч служить до кінця свого життя. Неодмінно знаходяться ті, хто бажає наблизити згаданий кінець, щоб якось вплинути на самого дожа. За багато століть Перші Мечі билися у незліченних та славних двобоях, брали участь у десятках війн і — на зло чи на добро — врятували життя кільком десяткам дожів.

Жодна оповідь про Браавос не буде повною без згадки про Безликих. Огорнуте таємницями та чутками, це приховане братство вбивць є чи не старішим за сам Браавос — кажуть, корені його беруть початок ще в Валірії часів її осяйної слави. Однак відомо про носіїв цього нищівного ремесла дуже небагато.

За Вільними Містами

Чи відомі нам усі землі та племена людей, що існують у світі? Авжеж ні. Наші мапи мають межі; навіть найкращі з них відповідають на одні питання, а будять інші, не менш численні — зокрема, щодо земель далекого сходу, густо вкритих білими плямами, про які ми не знаємо геть нічого. Та попри це, не завадить згадати кілька місць, про які ми все-таки маємо певні відомості, хай навіть торгівля з ними значно поступається торгівлі Вестеросу з Вільними Містами.

Літні острови

На південь од Вестеросу, в глибоких синіх водах Літнього моря ніжаться під теплим південним сонцем Літні острови. Цих укритих пишною зеленню шматочків суходолу нараховується більш як півсотні; деякі з них такі малі, що людині вистачить години перетнути їх пішки, але найбільший з островів, Джала, простягся від одного кінця до іншого на тисячу верст. Попід високими зеленими горами на ньому розкинулися величезні ліси, вологі хащі, береги з зеленим та чорним піском, могутні річки, де юрмляться злі крокодили, плодючі долини. Валано і Омбору, завбільшки ледве з половину Джала, тим не менш навіть поодинці більші за усі Пороги, разом узяті. На цих трьох шматках землі мешкають дев’ять десятих усього люду островів.

ІНШІ ЛІТНІ ОСТРОВИ

Джала, Валано та Омбору панують над рештою островів, але й кілька інших теж заслуговують на згадку:

• СПІВУЧІ КАМЕНІ, які розташовані західніше головних островів, відомі своїми гострими скелями, так густо помережаними печерами та водориями, що під вітром вони співають дивних пісень. Мешканці Каменів знають, відки дмухає вітер, за піснею, яку чують від скель. Ніхто не знає, чи боги, а чи люди навчили ті камені співати.
• КАМІНЬ-ГОЛОВА, найпівнічніший острів з усіх, несе на собі певні ознаки людської руки — північний бік цієї оточеної морем скелі вирізано у суворій подобі якогось забутого бога, що витріщається очима далеко за море. Саме його останнім бачать літньоостров’яни-мореплавці, які рушають на північ до Вестеросу.
• КОДЖ, батьківщина Мальфара Мапороба, досі пишається найкращими корабельнями на всіх островах. Три чверті кораблів-лебедів, слави й гордості остров’ян, будуються на Коджі, а Перловий Палац, столець князів коджійських, славиться зібранням креслень та мап.
• АБУЛУ, невеличкий пустельний острів на північний схід від Валано, більш як два роки служив домівкою Німерії та її супутникам. Князі островів не дозволяли їй оселити своє плем’я на більших островах, боячись збурити гнів Валірії. Оскільки більшість супроводу Німерії складалася з жінок, Абулу став відомий під назвою Жіночий острів і носить її до сього дня. Хвороби, голод, наскоки людоловів збирали з оселених тут ройнарів тяжку данину, аж нарешті Німерія знову вивела свої десять тисяч кораблів у море для пошуку нового притулку. Проте кілька тисяч її людей вирішили залишитися, і нащадки їхні досі живуть на Жіночому острові.

На Літніх островах розквітають квіти тисяч різновидів, наповнюючи повітря солодкими пахощами. Дерева обтяжені небаченими деінде плодами, небо повниться зграями барвистих птахів. З їхнього пір’я літньоостров’яни роблять собі уславлені кольорові накидки. Попід зеленим дахом мокрих дощових лісів нишпорять плямисті парди, більші за левів, і зграї кощавих рудих вовків. Цілі племена мавп гойдаються на гіллі дерев над головами. Вдосталь зустрічається і мавп, подібних до людей: “рудих стариганів” на Омбору, “срібношкурих” у горах Джали, “нічних пластунів” на Валано.

З себе літньоостров’яни є темновидими, чорними на волосся та очі; шкіра їхня буває брунатною, як тикове дерево, або чорною, наче вилощений гагат. Протягом майже всієї письмової історії вони жили уособлено від решти людства. Найдавніші їхні мапи, вирізьблені на уславлених Говірких Деревах містечка Гончаки, зображують самі лише острови, оточені безмежним морем, і жодних інших земель. Живучи посеред моря, літньоостров’яни почали плавати ним на світанку днів — спершу в плетених та обтягнених шкурами човниках з веслами, потім на більших і швидших човнах з конопляними вітрилами. Але небагатьом ставало снаги залишити власні береги за виднокраєм… а кому ставало, ті не завжди поверталися.

Ломас Довгоступ, який у своїх пошуках див світу відвідав і Літні острови, пише, що островні мудрагелі твердять, нібито їхні пращури колись досягли західних берегів Софоріосу і заснували там великі міста. Але їх сплюндрували і зруйнували ті самі сили, які згодом знищили гіскарські та валірійські поселення у тих згубних краях. Сховища Цитаделі містять чимало стародавніх валірійських літописів, але у жодному не згадується про подібні міста, і тому деякі маестри кидають тінь сумніву на правдивість таких тверджень.

Перша письмова згадка про зустріч Літніх островів з широким світом належить до часів розквіту і величі Старого Царства Гісу. Гіскарський купецький корабель прибився до Валано, віднесений бурею зі звичного шляху, і негайно утік, бо гіскарці, нажахані виглядом місцевих мешканців, завважили їх за гемонів зі шкірою, спаленою вогнями пекла. Згодом гіскарські мореплавці ретельно оминали Острів Гемонів, як вони величали Валано на власних мапах; про існування Омбору, Джала і менших островів вони навіть не відали.

А на самих літньоостров’ян ця зустріч справила неповторне враження, бо довела, що за хвилями моря існують інші землі з іншими людьми. Відтак у князів на островах прокинулася допитливість (а на додачу — осторога), і вони заходилися будувати більші та міцніші кораблі, здатні нести стільки запасів, щоб перетнути довгі версти океану і при тому витримати найлютіші бурі. Мальфар Чжак, володар невеличкого острова Кодж, був з-поміж таких корабельників найвидатнішим; до сього дня він живе у людській пам’яті як Мальфар Вітроїздець і Мальфар Мапороб.

Коли великі кораблі, надіслані Мальфаром та іншими князями, вирушили через води, то розпочали цим нову добу відкриттів і торгівлі. Чимало кораблів не повернулося, але більшість знайшла дорогу назад. Вони відвідали Наат, Василіскові острови, північні береги Софоріосу, південні — Вестеросу та Есосу. Менш як за півстоліття між Літніми островами та Валірійським Вільноземством вже кипіла жвава торгівля. Островам бракувало заліза, цини та інших металів, зате не бракувало коштовного каміння (смарагдів, рубінів, сафірів, різноманітних перлів), прянощів (мушкатного горіха, кориці, перцю), твердих порід дерева. Серед драконовладців швидко розповсюдилася звичка тримати при собі для розваги мавп, дитинчат пардів та папуг. Червоне, рожеве та чорне дерево, південний каштан, вересові капи, тигрове дерево, золотосерце, крушина та інші рідкісні рослини також поціновувалися і коштували великих грошей. Гарну ціну давали за пальмове вино, плоди та пір’я.

Валірійці ладні були платити щирим золотом і за рабів. Віддавна і донині літньоостров’яни славляться вродою, високим зростом, спритністю рухів і меткістю в навчанні. Ці чесноти вабили до них піратів та людоловів з Валірії, Василіскових островів і Старого Гісу. Чимало горя завдали наскочники мирним поселенням, уводячи мешканців юрбами у неволю. А князі островів ще й заохочували жорстоку торгівлю, бо самі часто-густо продавали спійманих ворогів і суперників.

Літописи, різьблені на Говірких Деревах, повідомляють, що ці “Ганебні Роки” тривали мало не два століття, доки жінка-войовниця на ім’я Цзанда Ко, володарка Долини Солодкого Латаття (яка на своїй шкурі скуштувала неволі) не об’єднала під своєю владою всі острови і не поклала ганьбі край.

Головним джерелом з історії Літніх островів залишається для нас праця маестра Гальяра “Діти літа”. Його надзвичайними зусиллями було прояснено чималу частину історії, вельми заплутаної завдяки літньоостровному звичаєві складати літописи надзвичайно химерними та урочистими віршами. Певно, лишаються деякі розбіжності — так, Молос ставить під сумнів роки правлінь ранніх князів острова Валано — але кращої праці про Літні острови годі й шукати.

Залізо на островах стрічалося рідко і коштувало дорого, обладунків майже не знали, а довгі й короткі списи, звичні серед літньоостров’ян, виявилися заслабкими у бою проти залізних мечів та сокир людоловів. Тому Цзанда Ко озброїла мореплавців довгими луками з золотосерця — дерева, що стрічається лише на Джала та Омбору. Ці видатні луки пускали стріли значно далі, ніж вигнуті, мов хвилі, луки з рогу та жил, які вживалися людоловами; стріла завдовжки у три стопи з такого лука прошивала кольчужну сітку, виварену шкіру і навіть добрячий сталевий панцир.

Щоб лучники мали на чому стояти і цілитися, Цзанда Ко наказала будувати кораблі значно більші, ніж ті, що раніше будували на Літніх островах — високі, вишукано гарні, майстерно зібрані без жодного цвяха, оперезані рідкісним твердим деревом островів, на додачу загартованим чарами, що аж тарани невільникарських кораблів тріскалися й ламалися на таких облавках. Не лише міцні, а й прудкі, нові кораблі пишалися високими вигнутими носами, різьбленими у подобі голів птахів та звірів. Зрештою за стрункі лебедині шиї вони і отримали прізвисько “кораблі-лебеді”.

Знадобилося майже покоління, щоб літньоостров’яни на чолі з донькою (і наступницею) княгині Цзанди — Чатаною Ко, Стрілою Джали — зрештою вийшли переможцями з так званих Війн Людоловів. Хоча єдність островів не пережила її власного правління (Стріла-бо вийшла заміж нерозважливо і правила не так майстерно, як воювала), невільникарі й нині тікають, забачивши корабель-лебідь, адже на кожному з цих гордовитих суден пливе чота убивчих лучників, озброєних золотодеревом. До сього дня лучники (і лучниці) Літніх островів вважаються найкращими у світі. Звичайні луки, вживані воїнами інших земель, не можуть рівнятися з їхніми, бо князі островів суворо заборонили торгівлю золотосерцем після Війн Людоловів. Лише луки драконової кістки можуть їх перевершити, а ті зустрічаються надзвичайно рідко.

Літньоостров’яни, які палають жагою побачити широкий світ, часто-густо знаходять собі в далеких землях службу найманих лучників або жеглярів. Інші прибиваються до піратів Василіскових островів; кількоро стали капітанами чорної слави, чиї діяння згадують з жахом у таких віддалених портах, як Карф і Староград. Чимало літньоостров’ян здобули високу шану в охочих полках Спірних Земель, винайнялися в охорону торговельних магнатів Вільних Міст, уславилися в бійцівських ямах Астапору, Юнкаю та Меєрину… але попри безсумнівну спритність і збройну майстерність окремих остров’ян, вони загалом не є войовничим плем’ям.

Літньоостров’яни ніколи не вдиралися до чужих земель поза власними берегами, не намагалися звоювати іноземне плем’я. Їхні величні кораблі-лебеді долають дальші шляхи, ніж мореплавці решти народів світу, швидко дістаються аж до країв землі, але князі Літніх островів не мають жодного бойового корабля і віддають перевагу торгівлі та пошукам нових земель замість кривавих завоювань.

За всю довгу історію Літніх островів вони єдналися під рукою одного володаря не більше ніж півдесятка разів, і то ненадовго. Нині кожен менший острів має власного правителя, якого у посполитій мові величають князем або княгинею; за землі більших островів (Джала, Омбору і Валано) часто-густо змагаються кілька ворожих князів.

Попри це, на островах майже завжди панує мир. Якщо навіть і починається війна, вона перебігає з суворим дотриманням звичаїв, що перетворюють її на подобу турнірного бугурту — загони воїнів зустрічаються на полі битви, заздалегідь обраному та висвяченому, а подеколи навороженому їхніми жерцями як сприятливе. Б’ються вони списами, швигавками і дерев’яними щитами, як за часів пращурів п’ять тисяч років тому. Луки з золотосерця і довгі стріли, які вживають їхні лучники у бою проти заморських прибульців, ніколи не застосовуються до власного племені, бо це забороняють боги.

У такий спосіб війни на Літніх островах рідко тривають довше за один день і не шкодять нікому, крім самих воїнів. Ніхто не плюндрує врожайних нив, не палить хат, не розорює міст, не ображає дітей, не ґвалтує жінок (хоча жінки-войовниці часто-густо стоять поруч із чоловіками в лавах битви). Навіть переможені князі не зазнають страти або каліцтв, а лише мусять залишити свої домівки і палаци та довіку забратися у вигнання.

Хоча найрозлогішим Літнім островом є Джала, найбільше людей живе на Валано. Там знаходиться Останній Лемент з великою гаванню, напівсонний Лотос-Ріг, помережані плямами сонця і тіні Гончаки, де жриці у рясах з пір’я різьблять пісні та перекази на стовбурах велетенських дерев-гончаків, що панують над містечком. На цих Говірких Деревах можна прочитати усю історію літньоостров’ян, а заразом заповіді їхніх численних богів і закони, за якими перебігає життя островів.

На Літніх островах шанують зо два десятки великих і менших богів, але особлива шана віддається богові та богині кохання, краси і плодючості. Союз чоловіка і жінки для цих божеств є священним; тілесне з’єднання вважається остров’янами відправою віри — у такий спосіб чоловіки та жінки вклоняються богам, які їх створили. Багаті й бідні, чоловіки чи жінки, високого чи низького роду… всі літньоостров’яни мають певний час відбути у храмах кохання, яких на островах поставлено чимало, і там ділити свої тіла будь з ким, хто забажає.

Більшість служить сказаним богам хіба що рік, але ті, кого завважать за найвродливіших, найчуйніших і найвправніших, лишаються назавжди. У Браавосі їх назвали б куртизанами, а у Король-Березі — радше хвойдами; але на Джала, Валано, Омбору та решті островів жерцям і жрицям кохання віддають надзвичайну шану, бо дарування тілесної насолоди вважається тут хистом і мистецтвом, так само гідним поваги, як музика, танок або різьбярство.

У наші дні літньоостров’ян можна часто зустріти у Старограді чи Король-Березі; їхні кораблі-лебеді з напнутими хмарами вітрил перетинають усі моря світу. Відважні та зухвалі мореплавці соромляться тулитися до берегів, як інші капітани; вони безстрашно вирушають у путь понад морськими безоднями, залишаючи береги далеко за собою. Є певні свідоцтва, що мандрівники з Коджа змалювали на мапах західний берег Софоріосу аж до самого дна світу, знайшли чудернацькі землі та чужі племена далеко на півдні й за безмежними водами Західного моря… але чи є правда у цих чутках — відомо лише князям островів та керманичам, які їм служать.

Наат

На північному заході від Софоріосу, в Літньому морі лежить таємничий острів Наат, знаний пращурами під назвою Острів Метеликів. Люди, що мають цей острів за батьківщину — плем’я вродливе і сумирне; вони мають круглі пласкі обличчя, смагляву шкіру та великі лагідні бурштинові очі, часто поцятковані золотом. “Сумирним народом” кликали наатійців мореплавці з інших земель, бо ті не чинили спротиву навіть задля захисту власних осіб і домівок. Наатійці ніколи нікого не вбивають, навіть звіра польового чи лісового, їдять плоди земні замість плоті тварин, а замість змагатися на війні змагаються у піснях та музиці.

Божество Наату зветься Господом Злагоди; його часто зображують сміхотливим велетнем, бородатим і оголеним, у супроводі струнких дів з крилами метеликів. Сотні різновидів метеликів літають островом; наатійці шанують їх за посланців свого Господа, яким ввірено захист його народу. Можливо, у цих казках є частка правди, бо хоча мирний норов наатійців мав би зробити їхній острів легкою здобиччю завойовників, жодному прибульцеві з-за моря ще не вдалося довго прожити на Острові Метеликів.

У добу Старого Царства гіскарці тричі захоплювали острів і робили його своїм володінням. Валірійці збудували на ньому твердиню, чиї стіни плавленого драконокаменю досі можна там бачити. Купка волантинських пригодників якось збудувала ціле торговельне містечко з міцним частоколом та загорожею для невільників. Корсари з Василіскових островів висаджувалися на Нааті незліченну кількість разів. Але жоден з загарбників не вижив, ба за словами наатійців не прожив навіть і року, бо якесь непоборне зло розлите у самому повітрі цього диво-острова, і ніхто з тих, хто надто довго обсідав острів, не зміг йому опиратися. Першою ознакою є лихоманка; далі починаються болісні судоми, ніби хворий витанцьовує шалений танок проти своєї волі. Наприкінці хворі пітніють кров’ю, і плоть злазить з їхніх кісток.

Самих наатійців хвороба, вочевидь, не зачіпає.

Архімаестер Еброз, який вивчив усі відомі свідоцтва про цю хворобу, вважає, що її поширюють метелики, шановані “Сумирним народом”. Саме тому її часто звуть метеликовою лихоманкою. Дехто гадає, що лихоманку переносить лише один різновид метеликів (Еброз віддає перевагу великому чорно-білому з крилами завбільшки з людську долоню), але це лише здогади.

Хай там як — чи є метелики Наату справді служницями Господа Злагоди, а чи такими самими комахами, як їхні родичі у Семицарстві — цілком можливо, що наатійці не помиляються, коли вважають їх своїми захисниками.

Прикро казати, але корсари, що нишпорять морями навколо Наату, давно взнали, що померти від метеликової лихоманки майже неможливо, якщо лишатися на березі не більше кількох годин… а ще краще — висадитися вночі, бо метелики є істотами денними, полюбляють вранішню росу і полуденне сонечко. Тому в нинішні часи людолови з Василіскових островів часто-густо налітають на Наат під покровом ночі й уводять у неволю цілі села. Кажуть, що за “Сумирний народ” завжди дають добрячу ціну, бо вони розумом не поступаються сумирності, на обличчя лагідні та гожі, швидко вчаться покори хазяїнові. Подейкують, один з постільних будинків у Лисі славиться наатійськими дівчатами, вбраними у прозорі шовкові сукні та прикрашеними барвистими крилами, як у метеликів.

Наскоки людоловів так почастішали від часів Кривавого Століття, що “Сумирний народ” майже покинув житла на власному узбережжі, а натомість віддалився у гори та ліси, де їх важче знайти ловцям невільників. Відтак і вироби майстерних ремісників, мерехтливі шовки та тонкі пряні вина Острова Метеликів дедалі рідше трапляються на базарах Семицарства і Дев’яти Вільних Міст.

Василіскові острови

На схід від Наату лежить довга низка так званих Василіскових островів… і земель, відмінніших від острова “Сумирного народу”, годі й шукати. Названі за лютими чудовиськами, що колись мали тут домівку, Василіскові острови довгі століття тому стали гнилою болячкою Літнього моря, бо їх заселили корсари, пірати, людолови, сердюки, горлорізи та різноманітні почвари роду людського. Кажуть, що прибувають вони з усіх кутків землі під сонцем, бо тільки там подібному набродові легко оселитися серед собі подібних.

Життя людське на Василісках — тяжке, брутальне і переважно нетривале. Спекотні, вологі, заюрмлені кусючими мухами, піщаними блохами та кровочервами… ці острови від початку часів несли згубу здоров’ю людей та тварин. На острові Сліз, на Жаб’ячому, на Сокирі знайдені рештки стародавніх цивілізацій, але майже нічого невідомо про людей, які там жили за Віку Світанку. Якщо хтось із них і вцілів до появи корсарів на островах, їх негайно поклали під меч, не лишивши навіть сліду… крім хіба що Жаб’ячого острова, про який ми згадаємо невдовзі.

Найбільшим з Василісків є острів Сліз, де серед визубрених крем’яних пагорбів та химерно вигладжених вітрами скель ховаються вузькі западини і чорні болота. На південному його березі стоять руїни міста. Засноване Старим Царством Гісу, близько двох століть (а може, і чотирьох; тут джерела не погоджуються) воно було відоме під назвою Горгай, доки драконовладці Валірії не захопили його під час Третьої Гіскарської Війни і не перейменували на Гогоссос.

Під будь-яким іменем то було зле і страшне місце. Драконовладці висилали на острів Сліз найгірших злочинців — скінчувати життя у виснажливій праці. У підземеллях Гогоссосу кати вигадували нові, дедалі химерніші тортури. У плотських ямах панувала кривава химородь найтемніших різновидів; там парували звірів і жінок-рабинь, породжуючи покручених напівлюдських істот.

Нечиста велич Гогоссосу пережила навіть Лихо Валірії. Під час Кривавого Століття це темне місто набуло такого багатства і могутності, що дехто почав звати його Десятим Вільним Містом; проте статки його стояли не на торгівлі, а на чорних чарах та праці рабів. Невільницькі базари міста уславилися не менше, ніж базари старих гіскарських міст на Невільницькій затоці. Кажуть, що за сімдесят і сім років по Лихові Валірії сморід міста нарешті дістався ніздрів богів, і з рабських загорож Гогоссосу вихлюпнула жахлива пошесть. Островом Сліз, а за ним і рештою островів пронеслася Червона Смерть. Дев’ятеро з кожних десяти людей померли, волаючи у муках; з усіх отворів тіла у них дзюрила кров, а шкіра шматувалася клаптями, наче вогкий папір.

Століття по тому Василіскових островів уникала кожна жива душа. Коли ж на островах знову з’явилися люди, то були розбійники моря. Карфійський пірат Цзандаро Чжоре був першим, хто утвердив там свій прапор. Понад стоянкою своїх кораблів він збудував похмуру чорну твердиню з каменів, знайдених на острові Сокира. Невдовзі там з’явилося таке собі Братство Кісток, яке заснувало поселення на західному кінці ланцюга островів — острові Мух. Маючи таку опору на суходолі, Цзандаро та Братство чудово налаштувалися полювати на купців, які огинали потрощені й димливі рештки Валірійського півострова. І за якісь півстоліття майже всі Василіскові острови перетворилися на корсарські гнізда.

У наші часи Братство Кісток давно забуте, а від Цзандаро Чжоре залишилася тільки фортеця на острові Сокира. Проте на островах і досі сидять корсари. Майже в кожному поколінні стається так, що якась влада надсилає на острови бойовий флот з метою вичистити звідти набридлих морських щурів. Особливо стараються волантинці, часто-густо в союзі з іншими Вільними Містами. Деякі з таких походів скінчилися невдало — корсарів попередили, і вони встигли врятуватися. Інші, очолювані майстернішими ватажками, призвели до повішення сотень піратів, затоплення, спалення чи захоплення десятків кораблів. Одна виправа скінчилася прикрою ганьбою — лисенійський капітан Саафос Саан, поставлений на чолі флоту знищити корсарські твердині, сам перекинувся на пірата і тридцять років панував на морях під титулом короля Василіскових островів.

Та хай як скінчувалися напади на острови, за деякий час корсари поновлювали свої злочинні намагання. Їхні поселення витикаються з землі, наче погані гриби, а за рік чи два їх кидають гнити і тонути в тому самому слизькому болоті, звідки вони виросли. Найвідоміше з них — Здобич-Порт — уславилося в багатьох піснях та казках, але не знайдеться на жодній мапі… з тієї вагомої причини, що Здобич-Портів існує принаймні з десяток, і на добрячому десятку островів. Коли один знищують, миттю виникає інший, і його теж згодом кидають напризволяще. Так само животіють Хлів, Хвойдина Дірка, Кров’янка та інші піратські гнізда, з-поміж яких одне гидкіше та ганебніше за інше.

Деякі з Василіскових островів вирізняються особливостями, які заслуговують на окрему згадку.

Кіготь, чималий острів у подобі кігтя, розташований на північ од острова Сліз, погризено глибокими печерами, з яких більшість заселено і укріплено. Цей острів колись служив рабською оборою для корсарів — тут вони тримали бранців до продажу або (рідше) до викупу родичами. На острові є також Базар-Берег, де пірати торгують і міняються один з одним.

На Жаб’ячому острові можна знайти стародавнього боввана — слизьку чорну скелю, грубо різьблену в подобі велетенської лютої жаби приблизно сорока стоп заввишки. Люд острова іноді вважають за нащадків тих, хто вирізьбив Жабокамінь, бо в їхніх обличчях присутні незугарні риб’ячі риси, а на ногах та руках подеколи ростуть перетинки. Якщо так, це єдині вцілілі нащадки давно забутого племені.

Чимало корсарів уперто тримаються похмурого звичаю прикрашати облавки та щогли кораблів відрізаними головами, щоб наганяти жаху на ворогів. Голови теліпаються на линвах, доки з них не злізе уся плоть; по тому їх міняють на нові. Але замість викидати черепи у море корсари відвозять їх на острів Черепів за приношення якомусь темному богові. Ось як вийшло, що береги цієї невеличкої, побитої вітрами, негостинної та ненаселеної морської скелі облямовані великими купами зжовтілих черепів.

У підсумку, Василіскових островів краще уникати, бо на жодного мандрівника там не чекає нічого доброго.

Софоріос

Люди знали про існування велетенської та дикої землі на півдні світу, відколи вперше полинули морем на кораблях, бо ж лише широчінь Літнього моря відділяє Софоріос від стародавніх держав та величних міст Вестеросу і Есосу. Гіскарці заснували твердині на його північних берегах ще за часів Старого Царства. При гирлі річки Замойос вони поставили оточене муром місто Заметтар, а на Виверновому Розі збудували похмуре карне поселення Горош для заслання злочинців. Карфійські шукачі пригод та прибутків нишпорили східним берегом Софоріосу, сподіваючись знайти золото, коштовне каміння та слонову кістку. Літньоостров’яни робили те саме на заході. Валірійське Вільноземство тричі ставило поселення на Василісковому Розі: перше знищили “смугасті”, друге загинуло від пошесті, а третє покинули після захоплення драконовладцями Заметтару в Четвертій Гіскарській Війні.

Все ж ми не можемо назвати Софоріос добре відомою землею. Внутрішні його області лишаються для нас загадкою; вони вкриті вогкими непролазними хащами, де по берегах великих лінивих річок розкинулися стародавні міста, переповнені привидами. За кілька днів плавання на південь від Василіскового Рогу закінчуються навіть відомі нам обриси берегів (можливо, їх дослідили і змалювали на мапах мореплавці Літніх островів, але вони ревно бережуть свої креслення від стороннього ока і не діляться здобутими знаннями).

Всі засновані на Софоріосі поселення змарніли і загинули; самий лише Заметтар проіснував довше за одне покоління, та й це колись величне місто нині лежить у моторошних руїнах, на які поволі наповзають лісові хащі. Людолови, купці, шукачі скарбів століттями прибивалися до Софоріосу, але тільки найзухваліші насмілювалися віддалитися від прибережних твердинь та поселень, щоб дослідити його неосяжні внутрішні землі. Ті ж, хто насмілився зануритися у зелену глибочінь, найчастіше не поверталися назад.

Нам невідомі навіть справжні розміри Софоріосу. На карфійських мапах його колись зображували островом, удвічі більшим за Великий Морак. Але їхні торговельні кораблі, просуваючись далі на південь східним берегом, так і не знайшли, де ж він закінчується. Гіскарці, які заснували Заметтар і Горош, вважали, що Софоріос завбільшки з Вестерос. Джаенара Белаерис полетіла своїм драконом на ім’я Терракс далі на південь за будь-яких інших мандрівників, чоловіків чи жінок, шукаючи казкові моря окропу та паруючі річки, але знайшла тільки нескінченні хащі, пустелі та гори. За три роки вона повернулася до Вільноземства і оголосила, що Софоріос має бути не меншим за Есос — “землею без кінця і краю”.

Хай як далеко простягається величезна південна земля, вона лишається украй нездоровим місцем для людей, де навіть повітря повниться ядучими і хворобливими випарами. Ми вже читали, як повелося Німерії на тих берегах, коли вона спробувала оселитися там зі своїм народом. Криваві чиряки, зелена лихоманка, солодке гнилля, спижева патина, Червона Смерть, сіра лускачка, брунатна нога, хробакістка, “згуба жеглярів”, гнилооччя, жовтоясна — це лише деякі з хвороб, які там зустрічаються; чимало з них такі заразні, що винищували цілі селища. По вивченні подорожніх записів за кілька століть архімаестер Еброз дійшов висновку, що з десяти вестероських мандрівників до Софоріосу дев’ятеро потерпали хоча б від однієї з цих хвороб, і майже половина їх померла.

Але хвороби — не єдине лихо, яке чатує на дослідників цієї зеленої та вогкої землі. Під поверхнею Замойоса ховаються велетенські крокодили; вони, буває, перевертають цілі човни, щоб зжерти людей, поки ті бовсатимуться у воді. Інші річки та водойми кишать зграями хижих риб, здатних здерти плоть людини з кісток за кілька хвилин. Є там жалючі мухи, отруйні змії, шершні та черви, які відкладають яйця під шкіру коням, свиням і людям. На Василісковому Розі стрічають у великому числі василісків, великих і малих; деякі з них удвічі більші за лева. У лісах на південь від Йєна, подейкують, є мавпи, поряд з якими найбільші велетні здалися б карликами; ті могутні істоти, зовні подібні до потворних людей, можуть убити слона ударом кулака.

Далі на південь простяглися області, відомі як Зелене Пекло; там, за чутками, мешкають ще страшніші потвори. Якщо вірити переказам, у печерах там повно блідих кажанів-кровопивць, які за хвилину висмокчуть з людини усю кров. Хащами скрадаються візерунчасті ящури, що заганяють здобич на могутніх задніх ногах і роздирають її довгими кривими пазурями. Підліском шурхотять змії у п’ятдесят стоп завдовжки, а на велетенських деревах розвішані тенета плямистих павуків.

Але найстрашнішими за всіх є крилаті змії-виверни, цей жах південних небес. Маючи великі шкірясті крила, хижі дзьоби та невтамовний голод, вони нагадують своїх родичів драконів, хоча і не вміють дихати вогнем — зате переважають їх у люті й не поступаються нічим іншим, крім обсягів.

Смугасті виверни, помережані добре помітними нефритово-білими лусочками, виростають до тридцяти стоп завдовжки. Болотні виверни бувають і більші, але норовом вони ліниві й рідко відлітають далеко від лігв. Бурочеревця — не більші за мавп, але при тому небезпечніші за великих родичів, бо полюють зграями по сотні чи більше істот. Але найстрашнішим з усіх є тіньокрил — нічне чудовисько, майже непомітне завдяки чорній лусці й чорним крилам… доки не впаде на тебе ззаду з пітьми, щоб розідрати здобич на шматки.

Книга септона Барта “Дракони, вогнечерви та крилаті змії” містить припущення, чи не скористалися кровочарники Валірії вивернами для створення драконів. Справді, кровочарники відомі своїми численними дослідами з неприродніми силами; тим не менш, міркування Барта більшістю маестрів вважаються надмірними. Маестер Ваніон у своїй праці “Заперечення проти неприродності” наводить певні докази, що дракони існували на Вестеросі у найдавніші його дні, ще перед тим, як Валірія ввійшла у добу могутності.

Не диво, що Софоріос залюднений значно менше, ніж Вестерос чи Есос. Зо два десятки невеличких торговельних поселень ще животіє на північному узбережжі — “міста на болоті та кривавому поті”, як то про них кажуть. То є вогкі, плісняві, убогі місця, куди шукачі пригод, невгамовні зухи, вигнанці, хвойди з Семицарства і Вільних Міст прибиваються в надії скласти собі такий-сякий статок.

Поза сумнівом, серед хащів, боліт і зігрітих сонцем, але зловісних річок півдня сховані чималі скарби… проте на кожну людину, яка знайшла там золото, перли або коштовні прянощі, припадає сотня, що знайшла тільки смерть. На поселення налітають хижаками корсари Василіскових островів, забирають бранців у рабські табори на Кіготь і Острів Сліз, а відти увозять на базари Невільницької затоки або до постільних будинків і садів насолоди Лису. А місцеві племена стають дедалі дикішими та лютішими, якщо заглибитися у суходол геть від узбережжя.

Софорійці народжуються з міцним кістяком, грубими м’язами, довгими руками, скошеним лобом, великими пласкими зубами, важкими щелепами і цупким чорним волоссям. Їхні широкі та приплюснуті носи нагадують свинячі писки, та й грубі шкури у брунатно-білу смужку скидаються радше на вепрячі, ніж на людські. Софорійські жінки не здатні народити ні від кого, крім чоловіків того ж племені; паруючись з чоловіками Есосу або Вестеросу, вони народжують мертвих немовлят, найчастіше жахливо спотворених.

Софорійці, що мешкають найближче до моря, навчилися так-сяк балакати торговельною говіркою. Гіскарці вважають їх надто тупими на розум для утримання в рабстві, але бійці з них виходять люті. Далі на південь сліди цивілізації зникають, і “смугасті люди” стають ще дикішими. Софорійці вклоняються темним богам у жахливих та огидних відправах. Чимало з них їдять людську плоть, більшість не гребує трупоїдством; коли немає свіжого м’яса ворогів або чужинців, у харч вживаються померлі одноплеменці.

Дехто вважає, що у тих краях колись жили інші народи — давно забуті, знищені, з’їдені або витіснені “смугастими”. Широко гуляють перекази про людей-ящурів, загублені міста, безоких мешканців печер. Але доказів їхнього існування немає жодних.

Маестрам та іншим вченим книжникам не дає спокою найбільша загадка Софоріосу — стародавнє місто Йєн. Ця руїна, старіша за сам час, поставлена з брил слизького чорного каменю, які не здатні зрушити з місця і десять слонів, лишається занедбаною і покинутою вже багато тисяч років. Але вогкі хащі, що оточують місто зусібіч, ледве його зачепили. (“Таке зле місце, що й ліс боїться туди увійти”, — начебто мовила Німерія, побачивши його на власні очі, якщо вірити переказам.) Усі спроби якось відбудувати або знову заселити Йєн скінчилися жахіттями.

Великий степ

Одразу за Кохорською пущею Есос розгортається велетенською пусткою, де вітер вільно віє понад безмежними рівнинами, низками невисоких округлих пагорбів, плодючими річковими долинами, великими блакитними озерами та нескінченними степами, де трава виростає вищою від кінської голови. Від Кохорської пущі на заході й до високих вершин на сході, відомих як Кістяні гори, великий степ простягся більше як на три з половиною тисячі верст.

Саме серед цих степових просторів у Вік Світанку зародилася цивілізація людей. Десять тисяч років тому — а чи й раніше, коли дикою пусткою Вестеросу блукали тільки велетні й діти лісу — на берегах річки Сарни і безлічі приток, що живлять її на звивистому шляху на північ, до Тремтливого моря, постали перші справжні міста-поселення.

На жаль, знання про ті далекі дні майже втрачено, бо майже всі степові царства народилися і загинули ще до того, як рід людський опанував письмо. Лише усні перекази досі живуть серед людей. З них ми дізнаємося про Рибальських Цариць — володарок, що правили землями навколо Срібного моря, величезного внутрішнього озера в самому серці степу, з плавучого палацу, який без упину долав шлях уздовж його берегів.

Вціліло достатньо вірогідних переказів, які переконали більшість маестрів у існуванні Срібного моря в далекому минулому, хоча через зменшення опадів протягом довгих століть замість колишнього повноводого дзеркала, що виблискувало під сонцем, лишилося тільки три порівняно невеликі озера.

Рибальські Цариці були мудрі, доброчесні та улюблені богами — так нам оповідають перекази. Інші володарі, князі та мудреці приходили до плавучого палацу по їхню пораду. А тим часом за межами їхніх володінь народжувалися і боролися одне з одним за місце під сонцем інші племена і народи. Деякі маестри вважають, що саме тут з’явилися першолюди, перш ніж вирушити у довгу подорож на захід, яка зрештою привела їх аж до Вестеросу через Руку Дорну. Вірогідно, що й андали як плем’я виникли на плодючих землях південніше Срібного моря. Розказують також про “волоханів” — плем’я диких кошлатих воїнів, які неслися у битву верхи на однорогах. Хоча і дебеліші за нинішніх ібенійців, ці люди давнини цілком можуть бути їхніми пращурами. Чуємо ми і про загублене місто Лібер, де жерці богині-павучихи та бога-змія точили нескінченну криваву війну. На схід від них простягалася царина кентаврів — наполовину людей, наполовину коней.

Архімаестер Хагедорн висунув припущення, що за кентаврів вважали просто вершників на конях; так їх сприймали сусідні племена, які ще не навчилися приручати коней та їздити ними. Його погляди головним чином поділяють у Цитаделі, попри “кістяки кентаврів”, які час від часу знаходяться у зібраннях різних чудасій.

На південному сході постали гордовиті міста-держави каафійців; у лісах на півночі, вздовж берегів Тремтливого моря, розкинулися володіння лісобродів — миршавих чоловічків, яких чимало маестрів вважають родичами дітей лісу. Між згаданими лежали загублені у пагорбах царства кімерійців, довгоногих гіптян зі щитами з верболозу та волоссям, обмазаним вапном, та цокорян, темних шкірою, блідих волоссям, які на війну їздили бойовими колісницями.

Майже всі ці народи донині зникли. Їхні міста спалені та засипані, боги та звитяжці майже забуті. З каафійських міст лишився самий лише Карф, який лежить у мріях про колишню велич понад ревно захищеною Нефритовою Брамою — протокою, що з’єднує Літнє море з Нефритовим. Решта міст була винищена, мешканці — вигнані або захоплені й поглинені племенами-наступниками.

Вестерос запам’ятав завойовників цих місць під іменем сарнорців, бо на вершині величі їхнє могутнє королівство обіймало всі землі, які омиває річка Сарна та її притоки, і три великі озера, що лишилися від висохлого Срібного моря. Себе ж вони кликали “високими” (“тагаез фен” їхньою власною мовою). Довгоногі, брунатні шкірою були вони, подібно до цокорян, але очима і волоссям чорні, як ніч. Ці воїни, чаклуни та мудрагелі виводили свій рід від звитяжного володаря, котрого звали Гузхор Амай (Неймовірний). Народився він од останньої Рибальської Цариці, взяв за дружин доньок найвидатніших князів і царів гіптян, кімерійців та цокорян, чим і привів усі три племені до покори. Його дружина-цокорянка служила йому колісничою, так кажуть. Кімерійська дружина виготовила обладунок (бо саме її народ першим почав кувати залізо). На плечах володар носив велике корзно, зроблене зі шкури ватажка “волоханів”.

Існував такий звитяжець чи ні — хтозна. Але ніхто не сумнівається у величі та славі “високого народу” на вершині його звитяг. То були гордовиті та чваруваті люди, які рідко об’єднувалися під владою одного правителя, і все ж їхні князівства панували над заходом великого степу від Кохорської пущі до східних берегів зниклого Срібного моря, ще й на дві з половиною сотні верст за нього. Їхні пишні міста були розкидані степом, наче коштовні камені зеленим оксамитовим корзном, і сяяли під сонцем та зорями.

Найвеличнішим з тих міст був Сарнаф Високих Башт, де у казковому Тисячопалатному Палаці жив великий князь.

За звичаєм та законом усі менші сарнорські князі корилися великому князеві, але насправді вельми небагато великих князів тримали у руках справжню владу над іншими.

Східніше постав Казаф, Місто Караванів; Сафар, Місто Водоспадів, на злитті двох гілок Сарни; Горнаф Озерний, прикрашений численними протоками; Саллош на Срібному березі, Місто Книжників, з величезною книгозбірнею та Мальованими Мурами. Нижче річкою, де Сарна повертала на північ, кораблі, що мандрували її глибокими синіми водами, радо вітали у квітучих річкових містах Рафиларі, Горнофі та Кифі. Неподалік височів Мардош, Місто Воїнів, уславлене як Мардош Нездоланний. У гирлі ж, де Сарна розділялася і втікала до Тремтливого моря, розташувалися портові міста Сааф (західніше) і Сарис (східніше).

Велике князівство Сарнор (так його кликали попри наявність кількох десятків князів-суперників, які не припиняли змагатися за владу) більш як дві тисячі років рахувалося серед величних цивілізацій спізнаного світу. Але майже все, що ми про нього знаємо, походить з уривків втрачених літописів — з яких найвідомішими є “Літній літопис” і “Зимовий літопис” — а також записів, що збереглися у Карфі, Невільницькій затоці та Вільних Містах. Сарнорські купці подорожували до Валірії та Ї-Ті, до Ленгу та Асшаю. Сарнорські кораблі долали Тремтливе море до Ібу, Тисячі островів і далекої Моссовії. Сарнорські князі воювали з каафійцями та Старим Царством Гісу, а також водили чимало походів проти загонів кінних кочівників, що блукали східними степами.

Старе Царство Гісу, оповідають нам літописи, вчинило п’ять війн проти Вільноземства Валірії, яке потроху зростало у силі. У Другій і Третій Гіскарських Війнах “високі” здійняли мечі в союзі з Валірією. У Четвертій Війні ворожі князі стали на різні боки: одні приєдналися до гіскарців, інші — до валірійців. Ломас Довгоступ пише про впалий стовп, різьблений з усіх боків постатями воїнів-союзників Гісу в четвертій війні, та зазначає, що найвищими з усіх — і ще вищими з-за шоломів — на ньому зображені саме сарнорці. Стовп поставили гіскарці, але різьбили на ньому вже валірійці, бо згаданих воїнів було полонено і забрано у раби.

Сарнорські вершники вбиралися у сталь і павутинний шовк, а їздили на вугільно-чорних кобилах. Найвеличніші з їхніх воїнів рушали у битву на колісницях з гострими косами, запряжених криваво-червоними кіньми (якими часто правили їхні доньки чи дружини, бо серед сарнорців побутував звичай чоловікам і жінкам битися біч-обіч).

Оповіді про велич і славу Сарнафу Високих Башт досягли навіть Семицарства; Ломас Довгоступ згадує Тисячопалатний Палац серед дев’яти див, створених людиною.

Проте сьогодні велике князівство сарнорське майже забуте, і мало хто на Вестеросі, ба навіть серед учнів Цитаделі, знає достатньо про його довгу та величну історію. Впали башти, зруйновано і покинуто міста, цупкі бур’яни та високі трави виросли там, де колись тяглися лани, села і міста. Землі, у яких панували сарнорці, майже не заселені, а блукають ними лише кочові халазари дотракійських коневладців і ті каравани, яким хали дозволяють довгі та повільні переходи з Вільних Міст до Ваес Дотраку і Матері Гір.

Мандрівники кличуть ці місця Примарними Землями за безліч зруйнованих міст, розкиданих тут і там, або Великою Пусткою за порожнечу. Але найкраще цей степ нині відомий під назвою “Дотракійське море”. Щоправда, з’явилася вона нещодавно, бо дотракійці є молодим плем’ям і прийшли володіти цими землями лише у часи після Лиха Валірії. Їхні халазари з’явилися зі сходу, пронеслися з вогнем та мечем, звоювали і знищили одвічні міста, а люд з них повели у неволю.

Падіння великих сарнорських князівств не забрало і століття. Саме тоді, коли Вільні Міста зчепилися у запеклій боротьбі за панування у часи, названі згодом Кривавим Століттям, на просторах степів теж вибухнула війна. За кілька років після Лиха Валірії наїзники східних степів, дотоді розділені безперервним розбратом більш як на півсотні ворожих племен, з’єдналися під владою єдиного ватажка — дотракійського хала на ім’я Менго. Слухаючи ради своєї матері, буцімто цариці-відьми Доші, хал Менго схилив решту кочівників під свою руку, а тих, хто опирався — винищив або поневолив.

І ось нарешті на схилі років хал звернув очі на захід.

Зневажаючи кочових наїзників, які протягом століть були для них хіба що дрібним неподобством, “високі” надто довго не звертали уваги на лихо зі сходу, навіть коли халазари почали нападати на їхнє східне порубіжжя. Деякі князі навіть намагалися залучити дотракійців до власних чвар, підкупаючи золотом, рабами та іншими дарунками і напускаючи на ворогів. Хал Менго охоче брав подарунки… а потім забирав і землі, випалював ниви, села і міста, щоб повернути степи до первісного вигляду (бо дотракійці вважали землю своєю матір’ю, а різати її плоть оралом, заступом чи сокирою — блюзнірством).

“Високі” усвідомили, яка небезпека до них підкралася, лише коли син хала Менго, хал Моро, привів халазар просто до воріт Сафару — славетного Міста Водоспадів. Розбиті у битві, чоловіки Сафару полягли під меч, а їхні жінки та діти пішли у рабство; три чверті з них померли жахливою дорогою на південь, на невільницькі базари Хаздан Мо, гіскарського міста серед пагорбів. Сафар, найчарівніше місто степового краю, згоріло на попіл і розсипалося на порох. Писано, що сам хал Моро дав руїні нову назву — Яллі Камайї, “Дитячий лемент”.

Ба навіть тоді сарнорські володарі виявилися нездатні до єднання. Коли Сафар палав у вогні, князі Казафу на заході та Горнафу на півночі вислали до нього свої раті… але не на поміч сусідам, а на захоплення частки здобичі. У жадобі земельних здобутків Казаф і Горнаф навіть розпочали колотнечу один з одним і вчинили битву за три дні кіньми від Сафару на захід, звідки ще виднілися стовпи чорного диму в східному небі.

Не нам перелічувати всі події наступних років та війн, у яких великі міста князівств Сарнору одне за іншим падали перед навалою дотракійців. Хто бажає докладнішого розгляду, хай звернеться до книжок “Кінець високих” Белло, “Кінні племена, або розвідка про кочівників східних рівнин Есосу” маестра Ілістера, східних розділів та додатків “Битв і облог Кривавого Століття” маестра Йозефа, а також до найвагомішої праці Ваггоро “Зруйновані міста і викрадені боги”.

Досить буде сказати, що з усіх гордих та пишних сарнорських міст нині не лежить у руїнах самий лише Сааф. Та й це портове місто виглядає доволі жалюгідно, бо дуже скоцюбилося від найкращих своїх часів і вціліло лише завдяки підтримці Ібу та Лорату (чиє володіння Морош лежить неподалік). Лише у Саафі люди ще кличуть себе “тагаез фен”, а лишилося їх зо двадцять тисяч, хоча колись “високі” рахувалися на мільйони. Тільки там досі вклоняються сотні богів старих сарнорських князівств. Спижеві та мармурові подоби, що колись прикрашали стогни і храми “високих”, нині зігнули шиї і поросли бур’янами, бовваніючи уздовж трав’яних вулиць Ваес Дотраку, священного міста коневладців.

Сафар першим зі степових міст впав під копита дотракійських наїзників, але аж ніяк не останнім. За шість років по тому хал Моро знищив і Казаф. Хай як важко повірити, але у цьому поході степовим вершникам допомагав Горнаф, чий князь уклав союз із дотракійцями та взяв одну з доньок Моро за дружину. Але ще через десятиліття це не врятувало і Горнаф. Дотоді хал Горо вбив хала Моро і тим припинив родовід могутнього хала Менго. Князь горнафський загинув від руки власної дружини-дотракійки, яка зневажала його за слабкість; так нам оповідають старі перекази. Потім хал Горо взяв жінку собі, поки щури доїдали труп її покійного чоловіка.

Горо був останнім з великих халів, які мали владу над усіма дотракійцями. Коли його лише за три роки по знищенні Горнафу вбив суперник, великий халазар розпався на десяток менших орд, і наїзники поновили свої нескінченні чвари. Проте спочинок, подарований ними сарнорським князівствам, виявився нетривалим. “Високі” вже показали свою слабкість, а хали-спадкоємці Горо поділяли його смак до завоювань. У наступні роки вони заходилися змагатися один з одним у звоюванні степових просторів, знищенні міст, поневоленні їхніх мешканців та вивезенні скинутих богів до Ваес Дотраку на знак перемоги.

Один за одним решту міст “високого народу” подолали і зруйнували, залишивши тільки камені та попіл там, де колись височіли пишні башти. Для вчених мужів та учнів премудрості особливо болісним було падіння Саллошу на Срібному березі, бо коли палили Місто Книжників, то не пожаліли і його величезну книгозбірню; відтак більшість літописів “високих” та знання про їхніх попередників у тих землях були втрачені назавжди.

Невдовзі та ж доля спіткала Киф і Горноф; їх зруйнували хали-суперники, що прагнули перевершити один одного звірячими свавіллями. Місто-твердиня Мардош Нездоланний трималося проти коневладців найдовше. Мало не шість років місто, відрізане від своїх навколишніх володінь, стояло нескореним у оточенні різних халазарів. Виморені голодом, мардошійці поїли собак та коней, потім пацюків, мишей і решту дрібних тварин, а тоді змушені були їсти власних мерців. Коли триматися стало несила, рештки воїнів міської залоги вирізали власних дружин і дітей, щоб не дісталися халам у неволю, відчинили міську браму і кинулися у останню навалу. Їх вибили усіх до останнього. Згодом дотракійці перейменували руїни Мардоша у Ваес Горкої — “Місто кривавої навали”.

Падіння Мардошу нарешті донесло до решти сарнорських князів увесь розмах небезпеки. Відклавши чвари, змови та змагання, “високі” зібрали з усієї Сарни під стіни Сарнафу величезне військо, знамірившись зломити силу халів раз і назавжди. Очолені Мазором Алексієм, останнім з великих князів, вони зухвало виступили на схід і серед високих трав на півдорозі між Сарнафом і руїнами Казафу зустріли спільні сили чотирьох халазарів; місце їхньої битви назавжди лишиться відомим як Поле Гайвороння.

Хал Харо, хал Кано, хал Лозо (Кульгавий) і хал Цхако мали під рукою, кажуть, майже вісімдесят тисяч вершників. Величезне військо великого князя сарнорського очолювали шість тисяч колісниць з косами, за ними стояло десять тисяч панцирних вершників, а на краях війська — близько десяти тисяч легкої кінноти (серед них чимало жінок). Позаду шикувалася сарнорська піхота — майже сто тисяч списників та пращників. Усі літописи погоджуються, що “високі” мали велику перевагу в числі.

Коли битва почалася, сарнорські колісниці рушили вперед, погрожуючи знищити усе на своєму шляху. Наступ, від якого здригалася земля, розтрощив середину дотракійської орди; вихори сталевих лез на колесах колісниць шматували ноги дотракійських коней. Коли впав сам хал Харо, порубаний на шматки і потоптаний кіньми, його халазар зламався і кинувся навтіч. Колісниці загуркотіли услід вершникам-втікачам; за ними кинувся великий князь на чолі панцирної кінноти, а далі й сарнорська піхота побігла навздогін, струшуючи списами та волаючи про перемогу.

Але радісна мить тривала недовго. Відступ був облудним. Заманивши “високих” у пастку, втікачі-дотракійці раптово обернулися і пустили зі своїх великих луків хмару стріл. Халазари хала Кано і хала Цхако насунулися з півночі та півдня, а Лозо Кульгавий зі своїми верескунами зробив коло і вдарив на сарнорців ззаду, відрізавши відступ. Оточене зусібіч військо великого князя разом з ним самим було порубано на клапті. Кажуть, того дня загинуло сто тисяч воїнів, серед них Мазор Алексій, шість нижчих князів, більш як півсотні знаних панів та звитяжців. Поки гайвороння ласувало трупами, вершники халазарів блукали серед мертвих і сварилися за їхнє коштовне майно.

Позбавлений захисників, Сарнаф Високих Башт скорився Лозо Кульгавому менш як за двотиждень. Коли хал Лозо пустив містом вогонь, то не зглянувся і на Тисячопалатний Палац.

Решта міст степового краю здалися один за одним; Криваве Століття саме добігало кінця. Сарис при гирлі Сарни був останнім, але здобичі або рабів дав небагато, бо коли на нього насунувся хал Зегго, мешканці міста майже всі вже повтікали.

Не слід гадати, ніби сарнорські князівства стали єдиною здобиччю коневладців. Валірійське поселення Ессарія, що його інколи пам’ятають як Втрачене Вільне Місто, спіткала та ж доля. Нині його руїни дотракійці звуть Ваес Хадох — “Містом трупів”. На півночі хал Дхако пограбував і спалив Ібенів, забравши майже всі невеличкі володіння, що їх нарізали собі ібенійці на північному березі Есосу (значно менше ібенійське поселення збереглося серед лісових хащів понад Тремтливим морем; воно купчиться навколо містечка, названого Новим Ібеновим). На півдні інші хали повели свої орди до Червоної Пустелі й там знищили каафійські селища та міста, колись розкидані усюди по пустелі. Залишилося саме тільки місто Карф, оточене могутнім потрійним муром.

Попри їхню довгу історію, про каафійців — плем’я, майже зникле зі світу за винятком решток у Карфі — багато не скажеш.

Відомо нам хіба те, що каафійці виникли десь у степах і заснували там містечка-поселення. У степах відбулося їхнє знайомство з сарнорцями, а згодом дійшло до сварок та війн. Каафійцям у війнах не надто щастило, тож вони відтяглися далі на південь і поставили там міста-держави. Одне з таких, під назвою Карф, було засноване на березі Літнього моря. Але землі на півдні Есосу виявилися менш гостинними, ніж ті, які каафійцям довелося покинути; не встигли вони оселитися там, як почала насуватися пустеля. Каафійці вже добряче занепали, коли сталося Лихо Валірії; останні мрії скористатися безладом на Літньому морі на свою користь зникли після удару дотракійців, які знищили всі каафійські міста, крім Карфу.

Але дотракійська навала несподівано допомогла Карфу відродитися. Змушені шукати долі на морі, а не на суходолі, Неприторенні володарі Карфу хутко збудували флот і захопили владу над Нефритовою Брамою — протокою між Карфом та Великим Мораком, яка з’єднує Літнє море з Нефритовим. Оскільки валірійський флот було знищено, а увага Волантису обернулася на захід, ніхто не завадив карфійцям у опануванні найпрямішого шляху між заходом та сходом; відтоді вони неймовірно забагатіли як на торгівлі, так і на митах з кораблів за безпечний прохід протокою.

У Вільних Містах вважають, що навалу коневладців на захід було зупинено під Кохором, де намагання хала Теммо захопити місто зазнали поразки від рук трьох тисяч Неблазних — бойових рабів, які витримали вісімнадцять тяжких ударів верескунів. Але вважати, що бій Трьох Тисяч під Кохором поклав кінець дотракійським мріям про завоювання — це показати таку ж легковажність, яку свого часу виявили великі князі сарнорські, коли коневладці вперше вихлюпнули зі сходу. Мудріші люди розуміють, що це лише справа часу — об’єднання халазарів під рукою якогось великого хала і нова спроба насунутися на захід хвилею завойовництва.

Дотракійці неодноразово намагалися розповсюдити свою владу і на схід, але там їх зустрічала майже нездоланна перешкода — Кістяні гори. Похмурі, негостинні вершини утворюють велетенську кам’яну стіну між коневладцями і багатствами Далекого Сходу. У тих горах є лише три пересуви, якими може пройти військо, і на кожному стоїть могутнє місто-фортеця: Байязабад, Замир’яна та Кайякайянайя; їх захищають десятки тисяч відважних жінок-войовниць, рештки великого Гіркунського царства, яке колись квітло за Кістками там, де зараз лежить Велике Піщане Море. Чимало халів загинуло попід мурами згаданих міст, а мури як стояли, так і стоять непохитно.

Кажуть, що міста-твердині Байязабад, Замир’яна і Кайякайянайя захищають жінки, тому що там існує вірування: лише ті, хто дарує життя, вільні його забирати. “Правдива оповідь про мандри Аддама з Сутіндолу” — звіт купця про його начебто справжні подорожі східним Есосом — небагато додає до наших знань про ці та інші цікаві вченим книжникам справи, зате у барвистих виразах розписує читачеві, як жінки-воїни ходять з голими грудьми, як прикрашають щоки і соски рубіновими шпоньками та залізними кільцями.

А на захід від Кістяних гір — від Тремтливого моря на півночі до Мальованих гір і Скахазадхану на півдні — пролягає неймовірна трав’яна пустка, де колись розквітли перші цивілізації, а тепер гуляє вітер; жодна людина не сміє проорати борозну, кинути насіння чи поставити хату, бо боїться халазарів, які блукають там, вимагаючи дарунків од кожного, хто перетинає їхні землі, та змагаючись у нескінченних війнах один з одним.

Дотракійці лишаються кочівниками, дикими та свавільними горлорізами, які радше житимуть у наметах, ніж у палацах. Час від часу хали женуть велетенські орди коней та кіз через усе своє “море”, б’ються дорогою з зустрічними халами, виходять за межі власних земель заради рабів і здобичі, або ж вимагають “подарунків”, які звикли отримувати від магістрів та тріархів Вільних Міст щоразу, як втрапляють надто далеко на захід.

Коневладці мають лише одне постійне поселення — так би мовити, “місто”, яке вони звуть Ваес Дотрак. Воно стоїть у тіні самотньої гори, яку вони звуть Матір’ю Гір, понад бездонним озером, кликаним Черевом Світу. Саме тут, вірять дотракійці, їхнє плем’я з’явилося на світ. Ваес Дотрак не є справжнім містом і не має ані стін, ані вулиць. Його трав’яні стогни прикрашені шерегами вкрадених богів, а палаци виплетено з цупкої трави.

Цією порожньою шкаралупою правлять старі баби, що звуться “дошхалін”, усі до однієї — вдовиці мертвих халів. Дотракійці вважають Ваес Дотрак найсвятішим з міст. Тут не можна проливати кров, бо наїзники тримають його за місце миру та священної сили, де одного дня всі халазари знову з’єднаються під прапором великого хала, який звоює все на світі — “огиря, який покриє світ”.

Для нас, утім, єдине, що варте уваги у Ваес Дотраку — це його торгівля. Самі дотракійці не купують і не продають, бо вважають це негідною чоловіка справою. Але у їхньому священному місті з дозволу дошхалін разом сходяться купці й мандрівні торговці з-за Кістяних гір та від Вільних Міст — торгуватися, лаятися, клястися і міняти свій крам на золото. Купецькі обози та каравани, які наповнюють Східний і Західний базари Ваес Дотраку, щедро обдаровують халів, яких зустрічають при перетині Дотракійського моря, а навзамін отримують недоторканність і захист.

Отаким дивним чином порожнє “місто” кочівників стало воротами між заходом та сходом (для мандрівників суходолом). Чимало різних людей і племен, які б інакше ніколи не зустрілися, ба навіть не знали б про існування один одного, збираються на чудернацькому базарі попід Матір’ю Гір і безперешкодно обмінюються всім, що привезли з собою.

Тремтливе море

Тремтливе море на заході обмежене Вестеросом, на півдні — Есосом, на півночі — безмежною морозною пусткою снігу та льоду, яку мореплавці кличуть Білою Пустелею, а на сході — землями та морями, про які нічого невідомо.

Справжні розміри цього широчезного, холодного, негостинного простору ми, можливо, не дізнаємося ніколи, бо ніхто з Семицарства ще не плавав східніше від Тисячі Островів, а тих, хто зухвало забрався надто далеко на північ, зустріли виття вітрів, замерзле море і крижані гори, здатні розчавити найміцніший корабель. Ще далі, розповідають нам жеглярі, віхоли ніколи не припиняються, і навіть самі гори верещать серед вічної ночі, мов божевільні.

Вчені та мудрі давно погодилися вважати, що наш світ є круглим. Якщо це справді так, то має бути можливість перепливти вершину світу і спуститися його дальнім схилом, а там знайти землі й моря, про які ще ніхто не мріяв. За багато століть чимало морських зухів спробували знайти шлях через лід у невідомі краї. Більшість, на жаль, загинула, а хто повернувся на південь, тому неабияк вистудило і тіло, і гарячу голову. Хоча правду кажуть, що Біла Пустеля зменшується влітку, а взимку знову розповзається, ніколи не зберігаючи сталих кордонів, досі жоден мореплавець не зумів знайти ані такий жаданий північний прохід, ані тепле літнє море, існування якого у схованці між крижаних скель на далекій півночі припустив маестер Герістон з Білої Гавані.

Жеглярі, від природи люд легковірний та забобонний, захоплений своїми мріями незгірш співців, розказують чимало побрехеньок про холодні північні води. Згадують дивні вогні, що мерехтять у небі — то гемонська матінка крижаних велетнів вічно танцює у пітьмі ночі, приманюючи людей на північ до лихої долі. Шепочуть про Людожерську затоку, де кожен корабель, що відважиться зайти, навіки лишиться спійманим морем, яке крижаніє просто за ним. Подейкують про блакитно-бліді тумани, що летять понад водою — такі холодні, що кораблі миттю замерзають, проминаючи їх; про душі потопельників, які вночі випливають з глибин і тягнуть живих до своєї сіро-зеленої царини; про русалок, блідих плоттю, але з чорною лускою на хвості — далеко зліших і підступніших, ніж їхні південні сестри.

Але з усіх дивовижних та неймовірних мешканців Тремтливого моря найвеличнішими є, поза сумнівом, крижані дракони. Кажуть, що ці велетенські чудовиська, в багато разів більші за драконів Валірії, створені з живого льоду, мають очі світло-блакитного кришталю і широкі прозорі крила, крізь які можна бачити місяць і зорі, коли дракони кружляють у небі. Звичайні дракони (якщо дракона можна вважати звичайним) видихають вогонь, а крижаний дракон, як то вважають, дихає холодом — таким жахливим, що заморожує людину на брилу льоду за півудару серця.

Жеглярі півсотні племен протягом багатьох століть наполягають, що бачили цих великих звірів не раз і не два, тож у їхніх казках може трапитися якась частка правди. Архімаестер Маргейт припустив, що чимало переказів півночі — крижані тумани, кораблі з льоду, Людожерська затока тощо — насправді є викривленими свідоцтвами про появу крижаних драконів. Припущення це доволі цікаве і не позбавлене вишуканості, але залишається чистою здогадкою. Оскільки вважається, що коли крижаного дракона вб’єш, то він розтане, досі не було здобуто жодного вагомого доказу їхнього існування.

Перекази твердять, що у Затоці Людожерів знайшли вічне поховання тисячі кораблів; на деяких досі живуть діти і онуки перших жеглярів, які харчуються плоттю нових мореплавців, спійманих у крижану пастку.

Але облишмо химерні побрехеньки й повернімося до твердої істини. Попри зловісні казки, на які багате північне узбережжя, води Тремтливого моря ще багатші на розмаїття живих істот. Його глибинами плавають сотні різновидів риб, серед них лосось, морський вовк, піскория, сірий скат, минога, вугор, муксун, слиж, акула, оселедець, тріска, баламут. Краби та морські раки (подеколи неймовірних обсягів) водяться усюди вздовж берегів; морські леви та котики, зубороги, моржі влаштовують собі лежбища та шлюбні угіддя на незліченних кам’янистих острівцях і морських скелях.

Якщо не брати до уваги крижаних драконів, то справжніми володарями північних вод слід вважати китів. З півдесятка різновидів цих величних тварин мешкають у Тремтливому морі; серед них сірі кити, білі кити, горбані, зграї хижих плямистих китів (яких ще звуть вовками дикого моря) і могутні левіафани — найстаріші та найбільші з живих створінь на землі.

Західні межі Тремтливого моря — від Скагосу та Сірих Круч до гирла Сарни — є найбагатшими рибою водами у всьому спізнаному світі. Особливо багато тут вирує тріски та оселедців. У ці води припливають добуткувати рибалки від Трьох Сестер на заході до Морошу на сході… але лише з дозволу Вільного Міста Браавосу, чиї кораблі панують на морі на північний захід від Есосу під захистом бойових галер свого дожа. Адже разом з лихварством і торгівлею рибальство є одним з “трьох стовпів”, на яких стоїть багатство та добробут Браавосу.

Пливучи на схід, безстрашний мореплавець зрештою вийде з браавоських вод і досягне тих, якими править, хоча і слабшою рукою, Вільне Місто Лорат, а далі — півострова Топір, де чимало племен жили, помирали і гинули у незліченних війнах протягом незліченних тисячоліть.

На схід від Топора розкинулися глибокі сині води Гіркотравної затоки, де не раз і не два кораблі з Ібу та Лорату стрічалися у боротьбі за перевагу, і де дож Браавосу наказав затопити останній великий бойовий флот великого князівства сарнорського. На острові Іб ці води відомі під назвою Затока Битв, а лоратійці кличуть її Кривавою затокою. Та хай як її називати, а кажуть, дном затоки розкидано тисячу потоплих кораблів та кістки п’ятдесяти тисяч мертвих жеглярів — колишня учта тутешніх крабів, уславлених по всіх усюдах.

За Гіркотравною затокою лежить гирло Сарни — великої річки, що тече на північ, збираючи дорогою чимало приток з усієї середини Есосу. Тут стоїть Сааф білостінний, останнє (і найменше, кажуть люди) з величних міст знищеного великого князівства сарнорського. Руїни Саафового міста-посестри під назвою Сарис, яке пограбували і знищили кілька століть тому дотракійські хали, стоять на іншому боці гирла. Між ними на одній з галузок великої річки розташувалося лоратське поселення Морош, яке живе риболовлею і видобутком підземних скарбів.

Хто з зухвальців наважиться рушити ще далі на схід, той невдовзі промине береги невеличкого мирного королівства Омбер, чиї боягузливі королі та нерішучі принци відомі даниною збіжжя, коштовних каменів та дівчат, якою щороку відкупаються від люті дотракійських коневладців. На схід від Омберу наш відважний жегляр досягне берегів затоки Ікл, уславленої шлюбними іграми велетенських зграй моржів. А далі на нашого морського достойника чекає серце Тремтливого моря, де кожен камінь і кожна хвиля скоряються волі волохатих людей з великого острова Іб.

Іб

Довгими століттями чимало різних племен лаштувало собі домівки на берегах та островах Тремтливого моря і надсилало своїх мореплавців у далеку путь його холодними сіро-зеленими водами. Найстійкіші та найвідоміші з-поміж них — ібенійці, стародавнє мовчазне плем’я остров’ян, яке виходило на риболовлю північними морями зі своїх поселень на Ібенійських островах, відколи почався світ.

Ібенійці стоять осторонь усіх інших народів людства. Вони мають важку та міцну статуру, широкі груди і плечі, короткі товсті ноги, довгі руки, зате зростом рідко перевищують п’ять з половиною стоп. Приземкуваті, наче пеньки, ібенійці водночас є надзвичайно дужими, і в їхній улюбленій забаві — боротьбі — ніхто у Семицарстві не мріє з ними рівнятися.

Обличчя ібенійців, що вирізняються скошеними лобами, важкими гребенями брів, малими втопленими очицями, грубими тупими зубами та кутастими щелепами, здаються вестероському окові звірячими та незугарними; враження ще підсилює їхня буркотлива горлова говірка. Та насправді люд Ібу не такий простакуватий; серед нього вдосталь майстерних ремісників, хитромудрих мисливців-слідопитів, хоробрих вояків. У спізнаному світі немає племені волохатішого. Хоча плоть вони мають бліду, а під шкірою — темно-сині жили, зате волосся — темне та жорстке. Ібенійські чоловіки найчастіше носять густі кущаві бороди, а руки, ноги, груди та спини їм вкриває цупка шерсть. Грубе темне волосся найчастіше мають і жінки, навіть під носом на верхній губі. (Поширена побрехенька, що ібенійським жінкам боги дали шість цицьок, не має під собою жодних підстав.)

Ібенійські чоловіки можуть породжувати дітей від жінок Вестеросу та інших країв, але плоди таких союзів часто-густо є спотвореними і завжди неплідними, на кшталт мулів. Ібенійські жінки, злягаючись з чоловіками інших племен, народжують самих лише мертвих немовлят і покручів.

Але таке стається дуже рідко; хоча кораблі з Ібен-Порту стрічаються по всіх кутках вузького моря від півночі до півдня, а часом дістаються аж до Літніх островів та Старого Волантиса, жеглярі з них навіть на березі тримаються своїх і показують глибоку недовіру до чужинців. На самому Ібі людям інших народів та країн законом і звичаєм наказано триматися узбережних закладів Ібен-Порту, а виходити за межі міста дозволено лише у супроводі ібенійця, що запросив їх до себе. Але такі запрошення надзвичайно рідкісні.

Іб є другим найбільшим островом спізнаного світу; більший за нього лише Великий Морак, що знаходиться між Нефритовим і Літнім морями. Кам’янистий та нерівний, острів має вдосталь великих сірих гір, стародавніх пущ і швидких бурхливих річок; у внутрішніх землях далеко від берегів никають вовки та ведмеді. Колись на Ібі жили велетні, але жодного не лишилося — хоча мамути досі мандрують рівнинами та долинами острова, а високо в горах, кажуть, можна зустріти однорога.

Ібенійці з лісів та гір плекають ще менше любові до чужинців, ніж їхні приморські родичі, та й мов не знають жодних, крім власної. Живучи з дарунків лісу, випасу кіз та видобутку копалин, вони лаштують собі домівки або у печерах, або у будинках сірого каменю, заглиблених у землю і критих черепицею чи соломою. Містечок і навіть сіл стрічається мало; далеко від моря ібенійці віддають перевагу самотнім хуторам, віддаленим від сусідів, а збираються докупи лише на весілля, похорон чи відправи віри. У горах Ібу залягає вдосталь золота, заліза, цини; у лісах добувається деревина, бурштин і сотня різновидів звірячих шкур.

Узбережні ібенійці плекають палкішу пристрасть до мандрів та пригод, ніж їхні родичі з лісів та гір. Ці відважні риболови нишпорять усіма північними морями в пошуках тріски, оселедця, муксуна, вугра… проте найширше вони відомі у великому світі своєю майстерністю в добуванні китів. Їхні череваті китобійні кораблі — звичні гості у портах усього вузького моря і далеко за його межами. Ібенійські кораблі рідко тішать око (або ніс) стороннього споглядача, але славляться міцністю, бо збудовані витримати будь-яку бурю на морі або напад найбільшого левіафана. Китовий лій та кістка, на які полюють китобої, є головними товарами Ібу на продаж; саме вони зробили Ібен-Порт найбільшим і найбагатшим містом Тремтливого моря.

Сірий та похмурий, Ібен-Порт панував над островом Іб та меншими островами від самого світанку часів. Місто брукованих вулиць, крутих пагорбів, незліченних пришибів та корабелень, освітлене світильнями з китовим лоєм, підвішеними над вулицями на залізних ланцюгах, Ібен-Порт розкинувся подолом попід замком Богокороля — велетенської будівлі з грубо тесаного каменю, де колись мешкало кількасот ібенійських королів. Щоправда, останнього з королів скинули з престолу в вирі подій, спричинених Лихом Валірії. Нині Ібом та меншими островами править Тіньова Рада, райців до якої обирає Тисяча — збори заможних майстрів, вельмож давніх родів, жерців та жриць, які загалом не дуже різняться від рад магістратів у Вільних Містах.

Далекий Іб — другий найбільший серед Ібенійських островів — лежить більш як за п’ятсот верст на південний схід від Ібу і загалом є похмурішим та вбогішим. Іб Сар, єдине невеличке місто на ньому, наприпочатку був місцем заслання та кари для найлютіших злочинців Ібу; їх відсилали туди, часто-густо скалічивши, щоб ті ніколи не повернулися на сам Іб. Цей звичай скінчився з падінням Богокоролів, але Іб Сар і донині зберігає не найкращу славу.

Люд Ібу не завжди сидів на самих лише островах. Існує достатньо свідоцтв про ібенійські поселення на Топорі, на Лоратійських островах, уздовж берегів Гіркотравної затоки та Затоки Ікл (на заході), Левіафанової затоки та Тисячі Островів (на сході). Літописи оповідають про кілька спроб ібенійців захопити гирло Сарни, які втягли волоханів у криваві змагання з сарнорськими містами-посестрами Сааф та Сарис.

Богокоролі Ібу перед своїм падінням все-таки спромоглися звоювати та заселити чималий кусень північного Есосу просто на південь від самого Ібу — щільно порослу лісом землю, де колись мешкало невеличке на зріст і відлюдькувате лісове плем’я. Хтось каже, що ібенійці геть винищили цей незлобивий нарід, а інші вважають, що він сховався у глибших хащах або втік до інших країв. Дотракійці досі кличуть велику пущу вздовж північного узбережжя “землею Іфекеврон” — під таким ім’ям вони знали нині зниклих лісових мешканців.

Овіяний казками та піснями Морський Змій Корліс Веларіон, Володар Припливів, був першим вестеросцем, який відвідав ці лісові краї. Повернувшись з Тисячі Островів, він писав про різьблені дерева, примарні приморські печери, чудернацьке безгоміння. Пізніший мандрівник, купець і пригодник Бріан зі Старограду, капітан коча “Списотрус”, залишив нам звіт про свою подорож Тремтливим морем. Він пояснив, що дотракійська назва зниклого народу означає “лісоброди”. Жоден ібенієць, якого стрічав Бріан зі Старограду, ніколи не бачив лісоброда, проте всі вони твердили, що мале плем’я благословляє домівку, де на ніч лишають приношення з листя, каміння і води.

У часи найбільшого розмаху ібенійські володіння на Есосі були завбільшки з сам Іб, ще й далеко заможніші. Нові й нові волохані перетинали море з островів шукати собі тут щастя: валили ліс, орали ріллю, гатили греблі на річках і потоках, лаштували копальні під пагорбами. Панував над цими землями Ібенів — колишнє рибальське селище, яке розрослося у великий порт і друге велике місто ібенійців з глибокою просторою гаванню та високими білими мурами.

Але все те скінчилося два століття тому з появою дотракійців. Коневладці дотоді цуралися пущі на північному узбережжі; хтось каже, причиною була їхня пошана до зниклих лісобродів, а хтось — що вони боялися невідомих їм сил лісового племені. Хай там як, ібенійців дотракійці не злякалися. Один хал за іншим почали вторгнення на землі ібенійців; вони нищили хутори, лани та паланки волоханів вогнем та мечем, прирікали чоловіків на смерть, а дружин їхніх забирали в неволю.

Літопис бійцівських ям Меєрину, відомий під назвою “Червоної книги”, написаний невідомим юнкайцем і за кілька століть перекладений маестром Елкіном, побіжно згадує, що чимало ібенійських жінок, проданих у рабство, скінчили свої дні у бійцівських ямах Меєрину, Юнкаю або Астапору, бо невільникарі півдня вважали їх надто бридкими для постільного служіння і надто дикими для роботи у полі.

Ібенійці, уславлені ощадливістю чи радше скупістю, відмовлялися платити данину та викупи, яких вимагали хали, і намагалися боротися. Люд Ібу здобув кілька помітних перемог, зокрема знищив велетенський халазар грізного хала Онкво у славетній битві. Але дотракійці все прибували, і в дедалі більшому числі, бо кожен новий хал намагався перевершити здобутки попереднього. Халазари відтісняли ібенійців щодалі на північ, аж доки не здолали навіть великий та міцний Ібенів. Хал Скуро першим захопив місто, проламавши Китокісткову Браму, розграбував храми та скарбниці й забрав богів міста до Ваес Дотраку. Ібенійці відбудувалися, але в наступному поколінні Ібенів знову пограбував хал Рого; він віддав половину міста вогню і забрав у полон десять тисяч жінок.

Нині там, де стояв Ібенів, лишилися самі руїни; дотракійці дали їм назву Ваес Аресак — “Місто боягузів”… бо коли халазар хала Дхако, онука Онкво, наблизився до міста з метою знову сплюндрувати його, решта нечисленних містян посідала на кораблі й утекла через море на Іб. У нападі гніву Дхако не лише остаточно віддав покинуте місто вогню, а й спалив таку величезну його околицю, що згодом хала кликали Драконом Півночі.

Теріо Ерастес, великий браавоський шукач пригод, записав спогади про своє перебування серед дотракійців і на власні очі бачив падіння Ібенова, бо саме був гостем хала Дхако. В його літописі — “Вогонь над степом” — зазначається, що хал Дхако спершу пишався тим, як його кликали Драконом Півночі, але зрештою пошкодував, бо коли його халазар розтрощив у битві хал Теммо, то молодий хал узяв старого в полон і згодував вогню — відрізав руки, ноги та чоловічі місця і засмажив перед його очима… але спершу стратив його дружин і синів у такий самий спосіб.

Іб підтримує таке-сяке поселення на Есосі до наших днів; воно знаходиться на невеличкому півострові, оточеному морем та відгородженому дерев’яною стіною — майже такою ж завдовжки, як крижана Стіна Нічної Варти, але хіба що в третину її заввишки. Чималий насипний вал увінчано палісадом з кілків, обтикано вежами та захищено глибоким ровом. За цими укріпленнями ібенійці збудували містечко Новий Ібенів, з якого правлять своїми куцими володіннями. Жеглярі розповідають, що нове містечко — вбоге та жалюгідне, схоже радше на Іб Сар, ніж на квітуче місто, перетворене коневладцями на руїни.

На схід від Ібу

За межами ібенійського узбережжя та пущі Іфекеврон з трав’яного степу починають вигулькувати передгір’я Кістяних гір; ще далі на схід вже самі гори збігають просто до моря. Навіть за багато верст з корабля у Тремтливому морі здається, ніби велетенські північні гори з крижаними вінцями та зубчастими гребенями вгризаються у саме небо. Кразаай Заска — “Білі гори” — так дотракійці називають північний край Кістяних гір.

За тими горами лежить геть інший світ, у якому не бував майже ніхто з вестеросців. А хто побував, от як Ломас Довгоступ, той прибув або суходолом через гірські проходи, або теплими південними водами крізь Нефритову Браму.

Хоча східні води Тремтливого моря так само багаті на рибу та звіра, як і західні, в них не добуткує ніхто, крім ібенійців, бо ж за Кістками лежать землі кочових джогос-нгайців — лютого племені кінних воїнів без кораблів і без пристрасті до морських подорожей. Китобої з Ібен-Порту час від часу полюють у Левіафановій затоці, куди велетенські сірі кити прибувають паруватися і народжувати дитинчат. Ібенійські рибалки оповідають про величезні зграї тріски у глибших водах, тюленів та моржів на скелястих острівцях півночі, крабів-павуків та крабів-владарів по всіх усюдах… але загалом ці східні моря лишаються порожніми.

Ще далі на схід лежить так звана Тисяча Островів (хоча ібенійські креслярі мап твердять, що насправді їх там ледве три сотні) — оточений морем розсип сірих, поїдених вітрами скель. Дехто вважає їх рештками потоплого королівства, поглиненого морем, яке тисячі років тому піднялося і проковтнуло володіння людей. Лише найзухваліші або найвідчайдушніші з мореплавців наважуються там висаджуватися, бо люд тих островів, вельми нечисленний, водночас є чужинським і непривітним у звичаях. Безволосі люди з зеленкуватою шкірою підпилюють зуби своїх жінок на гострі вістря, а чоловікам відтинають крайню плоть мужності. Жодною відомою мовою вони не розмовляють, а прибульців за переказами віддають у жертву своїм лускатим рибоголовим богам, чиї подоби стоять на кам’яних берегах, вигулькуючи тільки у години відпливу. Оточені зусібіч морем, ці остров’яни так його бояться, що й ноги у воду не поставлять навіть під загрозою смерті.

Навіть Корліс Веларіон не зважився піти далі на схід від Тисячі Островів; саме там Морський Змій повернув назад у своїй великій північній подорожі. Та правду кажучи, пливти далі йому не було жодної причини, крім порожньої жаги побачити, що там лежить за наступним виднокраєм. Кажуть, що навіть риба, виловлена у тих східних морях, чудернацько спотворена і має гіркий неприємний смак.

Єдиний вартий згадки порт стоїть на Тремтливому морі східніше від Кістяних гір. Це Нефер, столиця царства Но-Гай, заколисана серед височезних крейдяних стрімчаків і завжди вбрана у туман. Якщо дивитися з гавані, Нефер здається невеличким містечком, але кажуть, дев’ять десятих міста знаходиться під землею. Ось чому мандрівники кличуть Нефер Потаємним Містом. Та хай як його називають, а добрим словом не згадують, бо місто вважається прихистком чаклунів, які вивчають потойбіччя смерті та жорстокі тортури.

За Но-Гаєм лежать пущі Моссовії — холодної темної країни перевертнів та мисливців на гемонів. Що розташоване за Моссовією…

Цього не скаже жоден мешканець Вестеросу. Деякі септони твердять, що на сході Моссовії світ закінчується, поступаючись краю туманів, потім царині пітьми і нарешті буянню стихій, де море і небо стають одним цілим. Жеглярі, співці та інші мрійники вважають за краще вірити, що Тремтливе море ніде не кінчається, а тягнеться далі й далі повз східний край Есосу, повз острови та землі невідомі, не зображені на мапах, недоступні навіть людській уяві, де під чужими зірками чужі племена вклоняються чужим богам. Мудріші вважають, що десь там за відомими нам водами схід стає заходом, і Тремтливе море з’єднується з Західним морем, якщо світ справді є круглим, як куля.

Може, це так і є. А може, ні. Доки не народиться новий Морський Змій, що попливе ген за світанок, ніхто з нас не дізнається напевне.

За Кістяними горами

На сході за Ваес Дотраком і Матір’ю Гір степ поступається хвилястим рівнинам і лісам, земля під ногами мандрівника твердішає, кам’яніє і починає підійматися вгору. Пагорби стають крутіші та небезпечніші, невдовзі вдалині з’являються справжні гори, чиї вершини наче плавають у східному небі. Ті сіро-блакитні зубчасті велетні виглядають так погрозливо, що навіть Ломас Довгоступ, небоязкий шукач пригод і мандрів, якщо вірити його власним словам, зневірився і зажурився, коли їх побачив, бо подумав, що досяг краю світу.

Пращури дотракійців та інших кінних народів степу, втім, знали краще, бо пам’ятали, як перетнули ці гори зі сходу, з інших земель за ними. Чи пішли вони на захід у пошуках рясніших і багатших угідь, чи прагнули завоювань, а чи тікали від лютішого ворога? Оповідки їхні не узгоджуються одна з одною, тож напевне ми не дізнаємося, але у їхніх тяжких поневіряннях годі сумніватися, бо дорогою переселенці лишили чимало своїх кісток. Людські й кінські, кістки велетнів, верблюдів та волів, будь-яких звірів польових, птахів та чудовиськ — усі можна знайти серед цих моторошних гір.

Відти й сама назва гір: Кістяні, або ж просто Кістки. Найвищі з гірських хребтів у спізнаному світі від Західного моря до Асшаю-коло-Тіні, Кістки тягнуться від Тремтливого до Нефритового моря грізним муром покручених скель та гострого каміння завдовжки дві з половиною тисячі верст з півночі на південь і завширшки у півтисячі верст зі сходу на захід.

Глибокі сніги вінчають вершини північних Кісток, а їхні південні посестри потерпають від піщаних буревіїв, що обдирають схили та вишкрябують долини, надаючи їм химерних обрисів. Протягом нескінченних верст між північчю та півднем у глибоких ущелинах ревуть гримливі річки, тісні печерні проходи відкриваються у велетенські провалля та підземні моря, що ніколи не бачили сонця. Проте хай якими негостинними Кістки здаються тим, хто їх не знає, вони століттями служили прихистком людям і дивнішим істотам. Навіть найпівнічніші, укриті вічними снігами гостроверхі гори (відомі у дотракійській говірці як Кразаай Заска, або “Білі гори”), на які взимку та влітку з виттям налітають холодні вітри з Тремтливого моря, колись були домівкою “джохогвін” — кам’яних велетнів, великих і важких істот, буцімто удвічі більших за велетнів Вестеросу. На жаль, останній з “джохогвін” зник тисячу років тому, і тепер лише їхні тяжкі кістки позначають місця, де вони колись блукали землею.

“Тисячі доріг заводять у Кістки, — кажуть мудрагелі від Карфу до Кохору, — але лише три виводять назовні”. Хай якими несходимими здаються Кістки віддаленому окові, насправді існують сотні людських і козячих стежок, шляхів, якими бігає дичина, річищ гірських потоків, пологих схилів, де мандрівники, купці та пригодники знаходять дорогу в саме серце гір. У деяких місцях ті, хто знає і бачить, можуть знайти стародавні різьблені сходи, приховані проходи у скелях і схилах. Щоправда, чимало з цих шляхів є зрадливими, а інші кінчаються глухими кутами або пастками для необачних.

Невеличкі загони, добре озброєні та споряджені, можуть знайти крізь Кістки безліч шляхів, особливо якщо з ними іде поводир, який знає небезпеки дороги. Проте торговельному караванові, великому війську або самотньому подорожньому краще триматися одного з головних шляхів, трьох великих гірських проходів, які лежать мостами між сходом та заходом: Сталевої сакми, Кам’яної сакми або Піщаної сакми.

Сталева сакма (названа так за незліченні битви, що сталися у тих місцях) і Кам’яна сакма починаються у Ваес Дотраку. Перша біжить майже точно на схід попід найвищими вершинами, а друга загинається на південний схід, де зливається зі старим Шовковим шляхом серед руїн Їнішару (який коневладці звуть Ваес Їні), перш ніж почати підйом угору. Далеко на південь від них південною частиною Кісток (часто званих Сухими Кістками, бо воду там знайти нелегко) і навколишніми пустелями біжить Піщана сакма, що з’єднує портове місто Карф і торговельне поселення Тікві, ворота до багатств сходу.

Навіть уздовж цих добре торованих шляхів перетин Кісток лишається справою нелегкою та небезпечною… а безпечне їх подолання має свою ціну, бо на дальньому боці гір стоять три могутні міста-твердині, рештки колись могутньої Гіркунської Вітчизни. Байязабад, Місто Гаспидів, сторожить східний кінець Піщаної сакми; там з кожного, хто бажає пройти, беруть подорожнє мито. Кам’яна сакма, що біжить глибокими вузькими тіснинами, нескінченно вихиляючись, проминає мури Замир’яни — сірого кам’яного міста, вирізьбленого просто у скелях гір, які воно захищає. На півночі вбрані у хутро воїни долають Сталеву сакму почіпними мостами та підгірними проходами, супроводжуючи каравани до Кайякайянайї — міста, чиї мури складені з чорного базальту, чорного чавуну та жовтої кістки.

Чимало є свідоцтв, що гірські воїни Кайякайянайї, Замир’яни та Байязабаду — всі до одної жінки, доньки Великих Вітців, що правлять у цих містах. Там дівчат навчають їздити верхи і лазити скелями, ще як вони і ходити не почали. З ранніх літ їм прищеплюють науку списа, лука, ножа та пращі. Сам Ломас Довгоступ визнає, що лютіших бійців немає в усьому світі. Що ж до їхніх братів, синів тих самих Великих Вітців, то дев’яносто дев’ять з кожних ста вихолощують, щойно вони досягають чоловічого віку, і далі вони вже євнухами служать рідним містам як книжники, писарі, челядники, кухарі, рільники та ремісники. Лише найпоказнішим юнакам — найбільшим на зріст, найміцнішим, найвродливішим — дозволено стати чоловіками, породити нащадків і стати Великими Вітцями у свою чергу. Праця маестра Найліна “Рубіни та залізо”, названа за звичкою жінок-воїнів носити залізні кільця у сосках та рубіни на щоках, містить чимало здогадок і міркувань про обставини, які породили такі чудернацькі закони та звичаї.

Три міста-твердині починалися як порубіжні фортеці — укріплення з залогами, поставлені Вітцями-Владарями Гіркуна на західних кордонах їхніх маєтностей проти набігів розбійників та дикунів Кістяних гір і різноманітних варварських племен поза ними. Проте за століття фортеці перетворилися на міста, а сам Гіркун впав у порох, озера та річки його пересохли, а колись плодючі землі обернулися на пустку. Нині у серці Гіркуна розташоване Велике Піщане Море — широчезна пустеля нескінченних надм, сухих річищ, зруйнованих та спечених сонцем містечок і паланок. У південній, найглибшій частині цього моря панує така спека, що там будь-яка вода википає і вивітрюється геть.

За Великим Піщаним Морем розкинувся окремий світ — Далекий Схід, земля величезних рівнин, горбкуватих хребтів та річкових долин, якій немає кінця, де чужинські боги панують над чужинськими племенами. Чимало величних міст і гордовитих царств постали, розквітли і загинули тут від світанку днів; про більшість на заході або не чули, або давно забули їхні назви. Цитадель має лише грубий нарис історії Далекого Сходу, і навіть у тих непевних відомостях, які дійшли до нас крізь довгі версти гір та пустель, міститься чимало протиріч, хиб та прогалин, за якими майже неможливо сказати напевне, що там правда, а що — плід хворобливої уяви співців, вуличних брехунів або мамок-годувальниць.

І все ж найдавніша та найвеличніша зі східних цивілізацій вціліла аж до наших днів. Це Славне та Стародавнє Золоте Царство Ї-Ті.

Ї-Ті

Ї-Ті — земля, що у Семицарстві вважається мало не казковою — насправді являє з себе велику та розмаїту країну, царину вітристих рівнин і пологих пагорбів, вологих зелених хащ, глибоких озер, швидких річок та майже висохлих внутрішніх морів. Оповідають, що вельможне панство цієї країни таке багате, що дозволяє собі жити у палацах зі щирого золота, а вишукані наїдки присмачувати порошком з перлів та коштовного нефриту. Ломас Довгоступ, вражений та зачарований побаченими там дивами, назвав Ї-Ті “землею тисячі богів та сотні князів під владою одного богоцаря”.

Хто відвідав Ї-Ті в часи нинішні, той розповідає, що тисяча богів та сотня князів нікуди не поділися… але богоцарів тепер троє, і кожен вимагає собі право вбиратися у шати золототканого грезету, зелені перли та нефрит, які за звичаєм дозволено вдягати лише царям. Жоден, щоправда, справжньої влади не має; хай тисячі тисяч вклоняються лазуровому цареві у місті Їн, ба навіть простягаються долілиць, коли той показується на очі, але його царська воля панує хіба що у стінах його власного міста. Сто князів, про яких пише Ломас Довгоступ, правлять у своїх дідицтвах, як забажають, а за межами їхніх володінь так само вільно почуваються розбійники, владні жерці, чаклуни, очільники збройних загонів, царські воєводи та визискувачі податків.

Ми знаємо, втім, що так було не завжди. За старих часів богоцарі Ї-Ті могутністю не поступалися жодним володарям земним, багатством переважали навіть Валірію в розквіті слави, а військо тримали таке, що й уявити важко.

Наприпочатку, як твердять жерці-книжники Їн, усі землі між Кістками та морозною пусткою, що зветься Сіра Пустеля, від Тремтливого моря до Нефритового моря (а заразом навіть великий та благословенний острів Ленг) утворювали одне величезне царство під владою Бога-на-Землі — єдиного сина, народженого Левом Ночі та Дівою-Світлі-Очі. Правитель сей подорожував своїми володіннями у ношах, вирізьблених з цілої перлини, а несли їх сто цариць, його дружин. Десять тисяч років Велике Царство Світанку квітло в мирі та добробуті під владою Бога-на-Землі, аж нарешті він злетів до зірок — приєднатися до своїх пращурів.

Тоді влада над людством дісталася його найстаршому синові, відомому під іменем Перлового Царя; він правив тисячу років. Нефритовий Цар, Турмаліновий Цар, Оніксовий Цар, Топазовий Цар, Опаловий Цар стали його наступниками і теж правили по кілька століть… щоправда, кожне нове царювання було коротшим та неспокійнішим за попереднє, бо на кордонах Великого Царства свавільничали дикі люди і люті звірі, дрібні володарі ставали погордливі та непокірні, а посполитий люд віддавався жадобі, заздрощам, хіті, насильству, кровозмісу, ненажерливості та лінощам.

Коли донька Опалового Царя заступила його на престолі під титулом Аметистової Цариці, заздрісний молодший брат скинув сестру і вбив її, відтак проголосивши себе Кривавцевим Царем і розпочавши добу жахіть. Він вивчав темні мистецтва, вправлявся у тортурах та потойбічній химороді, заганяв підданих у рабство, узяв собі за дружину жінку-тигрицю, вживав у їжу людську плоть, зневажив істинних богів і натомість вклонився чорному каменеві, що впав з неба. (Чимало вчених мужів вважають Кривавцевого Царя засновником і першожрецем зловісної Церкви Зоряної Мудрості, яка до сього дня животіє у багатьох портових містах спізнаного світу.)

У літописах Далекого Сходу саме Кривава Зрада, як було названо добу його правління, спричинила вікову пітьму, названу згодом Довгою Ніччю. Зневірившись подолати випущене на землю зло, Діва-Світлі-Очі відвернулася від світу, а Лев Ночі зронив на людей свій гнів, щоб покарати за лукаву вдачу.

Скільки по тому трималася пітьма — цього вже не скаже ніхто, але всі погоджуються, що пітьму вдалося подолати, а світло та любов — повернути у світ лише тоді, коли родові людському подарував мужність і повів праведних на битву великий звитяжець з палаючим мечем Світлоносцем, відомий у різних народів як Гіркун Гучнославний, Азор Ахай, Їн Тар, Неферіон або Елдрік Гонитель Тіней.

Але Велике Царство Світанку вже не відродилося, бо відновлений світ був розколотий, кожне людське плем’я пішло своїм шляхом, відцуралося від інших, не зреклося війни, жадоби та грабунку, і так триває аж до сього дня. Таку віру сповідують чоловіки й жінки Далекого Сходу.

У Цитаделі Старограду та інших осередках вченості на заході маестри ставляться до оповідей про Велике Царство і його падіння як до казок, а не нарису правдивої історії. Проте ніхто не сумнівається, що ї-тійська цивілізація вельми стародавня — можливо, навіть сучасна державі Рибальських Цариць на Срібному морі. У самому Ї-Ті жерці-писарі наполягають, що найперші міста і значні людські поселення виникли уздовж берегів Нефритового моря, а твердження літописців Сарнору та Гісу рішуче відкидають, вважаючи за вихваляння дикунів і нерозумних дітей.

Хай якою є правда, Ї-Ті поза сумнівом є одним з тих місць, де люди вперше видерлися з прірви дикунства до розумного та впорядкованого життя… і писемності теж, адже мудрагелі сходу знаються на письмі та читанні вже багато тисячоліть. Найдавніші записи зберігаються ретельно та шанобливо, наче божественні одкровення, і ревно охороняються книжниками. Те, що ми з них знаємо, зібрано докупи з розповідей мандрівників та уривків записів, які вдалося вивезти з Ї-Ті та доправити морем до Цитаделі.

Докладна історія Ї-Ті виходить далеко за межі цієї книжки, бо складається з правлінь сотень царів, незліченних війн, повстань і розбратів. Скажемо лише, що Золоте Царство мало свою золоту добу і свою темну добу; воно розквітало і занепадало, і знову розквітало впродовж століть, витримало повені, посухи, буревії та землетруси такі страшні, що ковтали цілі міста, а сторінками його літописів промандрували тисячі звитяжців, зрадників, коханок, чаклунів та вчених книжників.

Відколи Далекий Схід видужав після Довгої Ночі та наступних століть безладу і розбрату, землями, нині відомими як Ї-Ті, правило одинадцять владних родів. Якісь протрималися хіба що півстоліття; найдовший сидів на престолі сімсот років. Одні доми віддавали владу мирно, інші опиралися залізом та кров’ю. В чотирьох випадках падіння владного дому супроводжувалося тривалим беззаконням, коли воєводи та дрібні князьки різалися один з одним за зверхність; останнє таке безвладдя тривало більше як століття.

БОГОЦАРІ Ї-ТІ

Щоб відтворити хоча б головні події довжелезної писаної історії Ї-Ті, нам не вистачить місця у цій книзі. Все ж було б недоречно не згадати хоча б кількох найбільш уславлених богоцарів:

• ХАР ЛОЙ, перший з сірих царів, чий престол, як казали, був у сідлі, бо протягом майже всього царювання він їздив з однієї битви на іншу.
• ЧОК ЧОК, п’ятнадцятий і останній волошковий цар, горбань з сотнею дружин і тисячею підбічниць, який нажив од них незліченних доньок, але жодного сина.
• МЕНГО КВЕН, Мерехтливий Бог, третій з нефритово-зелених царів, який правив з палацу, де підлога та стіни були вистелені листовим золотом, і вся обстава теж була золота, аж до нічних горщиків.
• ЛО ТХО, на прізвисько Ло Довголожка або Ло Моторошний, двадцять другий шарлатний цар, уславлений чародій та людожер, який за чутками вечеряв живим мозком ворогів — вибирав його довгою ложкою з перловим держаком просто з голови, з якої зрізали верхівку черепа.
• ЛО ДОК, на прізвисько Ло Недолугий, тридцять четвертий шарлатний цар, якого вважали за недоумка. На додачу його вразила хвороба, від якої він смикався і запинався, коли ходив, та пускав слину, коли говорив, але попри те мудро правив більш як тридцять років (хоча дехто вважає, що насправді за нього правила дружина — грізна цариця Батхі Ма Ло).
• ДЕВ’ЯТЬ ЄВНУХІВ, перлово-білі царі, що подарували Ї-Ті сто тридцять років миру і добробуту. Замолоду, ще князями та спадкоємцями престолу, вони жили як інші чоловіки, мали дружин і коханок, породжували нащадків, але по сходженні на престол кожен з них зрікався мужності з коренем та стовбуром, щоб присвятити себе служінню державі.
• ЧЖАР ХАР, та сини його, Чжар Чжок і Чжар Хан, відповідно шостий, сьомий і восьмий пірузові царі, за яких царство досягло вершини своєї величі. Чжар Хар скорив Ленг, Чжар Чжок захопив Великий Морак, Чжар Хан визискував даниною Карф, Старий Гіс, Асшай та інші далекі землі, а торгував аж з Валірією.
• ЧАЙ ДУК, четверий жовтий цар, який узяв за дружину вельможну валірійку і тримав при своєму дворі дракона.

Ї-Ті — неймовірна за величиною країна. Хоча велика її частка вкрита рясним лісом та вогкими хащами, подорожі між різними частинами царства є швидкими, зручними та безпечними, бо мережа кам’яних доріг, побудованих Царями-Євнухами минувшини, не має собі рівних у світі, крім хіба що драконошляхів Валірії.

Міста Ї-Ті теж уславилися світом, бо жодна інша країна не може похвалитися, що має їх так багато. Якщо вірити Ломасові Довгоступу, жодне з міст заходу не може рівнятися з містами Ї-Ті величиною або розкошами. “Навіть їхні руїни присоромлять наші”, — писав Довгоступ… а руїни в Ї-Ті знайдуться всюди. Колокво Вотар у “Нефритовій скарбниці” — найкращому відомому на Вестеросі джерелі відомостей про землі Нефритового моря — пише, що під кожним живим ї-тійським містом поховано ще три мертвих, давніших.

Протягом століть головне місто Великого Царства переносили туди, сюди і назад зо два десятки разів — поки змагалися пошукачі престолу, підносилися і занепадали владні доми. Сірі царі, волошкові царі, перлово-білі царі правили з Їн на березі Нефритового моря — найпершого і найславнішого з ї-тійських міст. Зате шарлатні царі вибудували собі нову столицю просто у серці лісових хащів і назвали її Сі Кво Славетна (тепер вона лежить у руїнах, порослих чагарниками, а слава її живе тільки у піснях). Порфірові царі віддавали перевагу Тікві, місту численних башт на західних пагорбах, а черлені царі тримали двір з військом у Джинкі, щоб краще захищати кордони царства від наскочників з Тіньових Земель.

Нині стольним містом Ї-Ті знову є Їн. Там у палаці, більшому за весь Король-Берег, у славі та розкошах панує сімнадцятий лазуровий богоцар Бу Гай. Але далеко на сході, за межами самого Золотого Царства, аж за казковими Вранішніми горами, у місті Каркоза на Схованому морі перебуває у вигнанні князь-чародій, який називає себе шістдесят дев’ятим жовтим царем з владного дому, який скинули з престолу близько тисячі років тому.

Також нещодавно воєвода на ім’я Пол Кво, Бияк Джогос-Нгайців, поклав сам на себе царські клейноди і оголосив себе першим з жовтогарячих царів. За столицю він обрав незугарне і розлоге торговельно-військове поселення під назвою Купечне. Котрий з трьох царів зрештою переможе — про це ми дізнаємося від літописців наступних років.

Жоден опис Ї-Ті не буде повним без згадки про П’ятикром’я — укріплену межу, що складається зі стародавніх фортець, вишикуваних уздовж далекого північно-східного кордону Золотого Царства між Кривавим морем (названим так за відтінок води, вочевидь наданий рідкісною водоростю, яка стрічається лише там) і Вранішніми горами. П’ятикром’я є дуже старим, старішим навіть за саме Золоте Царство; дехто стверджує, що фортеці поставив Перловий Цар на світанку Великого Царства, щоб утримати Лева Ночі та його гемонів від вторгнення до царини людей… і справді, у неймовірних розмірах тих твердинь є щось богоподібне або, навпаки, гемонське, адже кожна здатна вмістити зо десять тисяч вояків, а мури має заввишки трохи не в тисячу стоп.

Деякі книжники заходу припускають, що в побудові П’ятикром’я брали участь валірійці, бо кожен з мурів являє собою суцільну брилу плавленого чорного каменю, які нагадують про певні валірійські твердині на заході світу… але це навряд чи правда, бо Кроми передують у часі піднесенню Вільноземства, і ніде не згадується, щоб хтось із драконовладців колись мандрував так далеко на схід.

Отже, П’ятикром’ю судилося навіки лишитися загадкою. Його твердині стоять непохитно, не позначені плином часу, і стережуть порубіжжя Золотого Царства від вторгнень з Сірої Пустелі.

Що лежить за межами П’ятикром’я — про те ми знаємо ще менше. Казки, побрехеньки, розповіді мандрівників — більше ніщо з тих віддалених країв не досягало нашого вуха. Ми чули про міста, де люди ширяють на шкірястих крилах, наче птахи, про селища, збудовані з кісток, про плем’я безкровних людей, що живе між глибокою долиною Суха Прірва і горами. Гуляють чутки про Сіру Пустелю та її хижі піски, про плем’я людоґібів, що там живе — напівлюдських створінь з зеленою лускою та отруйними зубами. Чи то справді напівлюди-напівящури, а чи (вірогідніше) люди, вбрані у шкури ящурів? А чи то зовсім вигадки — мамуни та чугайстри східних пустель? Та навіть про людоґібів, хай ким вони є, ходить поголос, ніби й вони живуть нажахані містом Ка-Дат у Сірій Пустелі — містом, старішим за сам час, де провадяться неймовірно моторошні відправи для втамування голоду навіжених богів. Чи може існувати на світі таке місто? А якщо може, то що там відбувається насправді?

Про такі справи мовчить навіть Ломас Довгоступ. Можливо, щось відомо жерцям-книжникам Ї-Ті, але коли й так, вони не надто поспішають ділитися набутою мудрістю з нами.

Рівнини Джогос-Нгай

На північ від Ї-Ті, від кордонів Золотого Царства і аж до пустельних берегів Тремтливого моря простяглися вітристі рівнини та невисокі пагорби країни Джогос-Нгай, де панує плем’я кінних воїнів того ж імені. Так само, як дотракійці західного степу, це плем’я є кочовим, живе у юртах, наметах та сідлах. То войовничий, непосидючий, гордовитий народ, який над усе цінує свободу і ніколи надовго не лишається на одному місці.

І все ж багато в чому ці наїзники Далекого Сходу різняться від коневладців заходу. Джогос-нгайці загалом на голову нижчі від дотракійців і виглядають незугарнішими для західного ока: опецькуваті, кривоногі, смагляві, з великими головами, маленькими обличчями та жовтуватим відтінком шкіри. Чоловіки й жінки мають загострені черепи — наслідок чудернацького звичаю перев’язувати голови немовлятам аж до двох років. В той час як дотракійці пишаються довжиною кіс, чоловіки Джогос-Нгаю голять голови, лишаючи посеред черепа лише пасмо волосся, а жінки ходять зовсім без волосся; кажуть, буцімто його видаляють навіть з потаємних жіночих місць.

Коні Джогос-Нгаю менші за палких дотракійських скакунів, бо рівнини східніше Кісток є далеко сухішими та менш плідними, ніж Дотракійське море; трава там росте рідша, і коням з неї харчу небагато. Тому східняки їздять верхи на смугналях — загартованих тваринах, виведених паруванням коней з дивними конеподібними істотами, привезеними з півдня Ї-Ті та острова Ленг. Смугналі Джогос-Нгаю мають паскудну вдачу, білі та чорні смужки на спині, а ще славляться своєю витривалістю — кажуть, здатні жити на самих бур’янах і чорт-траві багато місяців поспіль, ще й подорожувати на далекі відстані майже без води та зерна у запасі.

На відміну від дотракійців, чиї хали водять степом велетенські халазари, джогос-нгайці кочують невеликими загонами, тісно пов’язаними родовими путами. Кожен родовий загін очолює “джат”, або воєнний ватажок, і місяцеспівиця, яка водночас є жрицею, цілителькою та суддею. Джат очолює рід у війнах та набігах, а решту справ вирішує місяцеспівиця.

Серед джогос-нгайців джатами зазвичай бувають чоловіки, а місяцеспівицями — жінки, проте стрічалися і жінки-джати та чоловіки-місяцеспівці. Але чужинцям це не одразу стає зрозуміло, бо коли дівчинка обирає шлях войовниці, то має вдягатися і жити як чоловік, тоді як хлопчик, що вирішив стати місяцеспівцем, мусить вдягатися і жити як жінка.

Дотракійські хали точать один з одним безперервні війни, щойно опиняються поза священними теренами Ваес Дотраку, святого міста. Боги ж Джогос-Нгаю забороняють їм проливати кров власного народу. Юнаки, щоправда, ходять у набіги для викрадення кіз, собак і смугналів у інших родів, а їхні сестри викрадають для себе чоловіків, але ці звичаї освячені богами рівнин, і крові у них проливати не можна.

Проте обличчя, з яким наїзники смугналів зустрічають чужинців, є геть відмінним, адже вони живуть у стані невпинної війни з усіма сусідніми племенами. Їхні напади на Но-Гай, стародавню країну на північному сході від їхніх володінь, перетворили колись могутнє царство на єдине місто (Нефер) з жалюгідними околицями. У давніх переказах стверджується, що саме джогос-нгайці під проводом джаттара — джата джатів, воєводи цілого племені — на ім’я Гарак Зизоокий знищили останніх кам’яних велетнів-джохогвін у Битві в Скигливих Горбах.

Перед Великою Посухою та утворенням Великого Піщаного Моря джогос-нгайці побилися у чималій кількості кривавих порубіжних війн і з Гіркунською Вітчизною; вони труїли річки та колодязі, палили села і міста, уводили тисячі людей у неволю на рівнини. Зі свого боку гіркунці віддали десятки тисяч смугналевих вершників на пожертву своїм темним і голодним богам. До сього дня не припинилася гірка та глибока ворожнеча між кочівниками та жінками-войовницями Кістяних гір; за кілька століть більш як десяток джаттарів вели наїзників у бій Сталевою сакмою. Досі кожна така навала розбивалася об мури Кайякайянайї, але місяцеспівиці продовжують співати про славетний день, коли Джогос-Нгай переможе і вихлюпне за гори у плодючі землі, що лежать на заході.

Навіть могутнє Золоте Царство Ї-Ті не почувається убезпеченим від наскоків джогос-нгайців; чимало ї-тійських князів та царевичів спізнали їх на своїй шкурі. Вторгнення і грабіжницькі наїзди на велике царство є повсякденним звичаєм серед кочівників, способом добутку золота і коштовностей, що прикрашають руки та шиї джатів і місяцеспівиць, джерелом рабів для служіння їм самим та їхнім табунам і отарам. Впродовж останніх двох тисяч років наїзники смугналів з північних рівнин стерли на порох десяток ї-тійських міст, сотню містечок, а хуторів і ланів — понад усякий рахунок.

У ті часи чимало царських воєвод і три богоцарі водили великі вояцтва через рівнини у спробах приборкати кочівників та схилити їх під свою владу. Літописи кажуть, що такі спроби рідко кінчалися добром. Нападники вирізали кілька кочових табунів, палили юрти і намети, збирали данину золотом, крамом і рабами з родів, які вдавалося запопасти, ба навіть змушували кількох джатів скласти присягу на вічну вірність богоцареві та облишити грабунок… але більшість джогос-нгайців просто тікали від царського війська, не приймаючи битви, і рано чи пізно воєвода або цар втрачав терпець і повертав назад, а на рівнинах усе верталося до звичного життя.

Під час довгого правління Ло Хана, сорок другого шарлатного царя, три такі вторгнення на рівнину скінчилися саме так, як описано, і наприкінці його днів джогос-нгайці стали далеко зухваліші та зажерливіші, ніж тоді, коли він тільки починав носити царські клейноди. Тому по його смерті юний і відважний син царя Ло Бу налаштувався покінчити з кочовою загрозою назавжди. Молодий рішучий цар зібрав могутнє військо — кажуть, понад триста тисяч вояків — і перетнув кордони з єдиною метою вчинити нечувану різанину. Його не похитнули ані заручники, ані данина, ані присяги на вірність і мирні угоди; велетенське військо ринуло рівнинами, наче коса, нищачи геть усе і залишаючи по собі випалену пустелю.

Коли джогос-нгайці вдалися до звичного способу — втекти і розчинитися перед ворогом, — Ло Бу поділив своє військо на тринадцять менших відділів і розіслав навсібіч вистежувати і нищити кочівників по всіх усюдах. Писано, що з мільйон джогос-нгайського люду загинуло від їхніх рук.

І зрештою кочівники, поставлені перед загрозою винищення, зробили те, чого не робили ніколи. Тисяча ворогуючих родів об’єдналася і обрала джаттара — жінку в чоловічій броні на ім’я Зея. Відома як Зея Неплідна, Зея Смугналиця і Зея Безжальна, уславлена хитрістю та лукавством навіть у ті часи, вона до сього дня залишила по собі пам’ять у Золотому Царстві Ї-Ті, де її іменем матері пошепки лякають неслухняних дітей.

Мужністю, рішучістю та збройною майстерністю Ло Бу не поступався нікому, але у хитрощах виявився далеко не рівним Зеї. Війна між молодим царем та запеклою джаттар не тривала і двох років. Зея відокремлювала по черзі кожен з тринадцяти відділів війська Ло Бу, нищила їхніх пластунів та заготівельників, діймала голодом, позбавляла води і зрештою зводила зі світу остаточно. Востаннє її швидкі вершники налетіли вже на військо самого Ло Бу; та ніч, коли це сталося, побачила таку безжальну різанину, що кожен струмок на сто верст навколо захлинувся кров’ю.

Серед убитих був і сам Ло Бу, сорок третій і останній шарлатний цар. Коли його відрізану голову подарували Зеї, вона наказала відділити плоть від кісток, вмочити череп у золото і зробити їй чару для питва. Відтоді й донині кожен джаттар Джогос-Нгаю пив кисле смугналеве молоко з визолоченого черепа Занадто-Зухвалого-Хлопчини — саме під таким прізвиськом Ло Бу навіки запам’ятався людям.

Ленг

На південний схід від Їн, оточений теплими зеленими водами Нефритового моря, розташувався вкритий буйливою рослинністю острів Ленг, де живе “десять тисяч тигрів і десять мільйонів мавп”, як колись сказав Ломас Довгоступ. Широко уславилися також і великі людиноподібні мавпи Ленгу; серед них — плямисті горбані, що буцімто не поступаються розумом людям, а також каптурові мавпи завбільшки з велетнів; ці заіграшки відірвуть руки та ноги людині, як бешкетний хлопчик відриває крильця дрібній комашці.

Історія Ленгу простягається в минуле майже на стільки ж століть, як і Ї-Ті, але західніше Нефритової Брами про неї чули небагато. У глибоких нетрях острова губляться чудернацькі руїни — великі будівлі, давно повалені й так порослі чагарниками, що око бачить лише безладні розсипи каміння… але під землею, кажуть люди, досі лежить нескінченна плутанина проходів, яка приводить до високих палат, а різьблені сходи заглиблюються в землю на сотні стоп. Жодній людині не випало знати, хто збудував ці міста і коли. Можливо, тільки вони й лишилися на світі від якогось зниклого народу.

Нинішні мешканці Ленгу належать до двох різновидів. Вони аж так різняться між собою, що ми мусимо вважати їх зовсім окремими народами.

Чималу частину своєї нещодавньої історії Ленг перебував у складі Золотого Царства Ї-Ті, а тому ним правили з Їн або Джинкі. У ті часи десятки тисяч вояків, купців, шукачів пригод, сердюків переїхали з царства на острів, шукаючи щастя і статків. І хоча Ленг звільнився з-під влади Ї-Ті вже чотириста років тому, північні дві третини острова досі населені головним чином ї-тійськими прибульцями.

Для ока мандрівника вони нічим не різняться від люду Золотого Царства: розмовляють однією з говірок тієї ж мови, моляться тим самим богам, їдять ті самі страви, коряться одним звичаям і навіть шанують лазурового царя у Їн… хоча вклоняються лише власній богоцариці. Їхні головні міста Ленг-Ї та Ленг-Ма схожі на Їн та Джинкі більше, ніж на південно-ленгійське місто Турані.

Південна ж третина Ленгу населена нащадками тих, кого витіснили прибульці з Золотого Царства. Споконвічні ленгійці є чи не найвищим на зріст плем’ям серед усього людства; чимало з них сягають семи стоп заввишки, а дехто навіть восьми. Довгоногі та тендітні, зі шкірою кольору масткого тикового дерева, вони мають великі золоті очі, якими буцімто бачать далі та краще за всіх інших людей, а надто вночі. Неймовірно високі, жінки-ленгійки водночас славляться вишуканою стрункістю та чарівною красою.

Упродовж майже всієї історії Ленг був островом загадок, бо первісні ленгійці рідко віддалялися від рідного острова так, щоб втратити його з очей, а ті з мореплавців, які помічали його береги, коли долали води Нефритового моря, і наважувалися висадитися, зустрічали вельми холодну гостинність. Ленгійці не плекають цікавості до чужинських богів, чужинських харчів, одягу чи звичаїв; не дозволяють вони чужинцям і видобувати їхнє золото, рубати їхні дерева, збирати плоди або рибалити у морі. Хто спробував — той зустрів швидкий і кривавий кінець. Відтак про Ленг поповзли чутки як про прихисток гемонів та чаклунів, потаємний острів, якого краще уникати. Так минуло багато століть.

Для торгівлі з іншими землями Ленг відкрили мореплавці Золотого Царства; ба навіть тоді острів лишився згубним місцем для чужинців, бо цариця Ленгу, за чутками, перебуває у змові зі Старими — богами, що живуть глибоко під зруйнованими підземними містами, — а ті час від часу наказують їй карати всіх прибульців на смерть. Так ставалося принаймні чотири рази в історії острова, якщо вірити “Нефритовій скарбниці” Колокво Вотара.

Нищення чужинців припинилося раз і назавжди тільки тоді, коли Джар Хар, шостий пірузовий цар, скорив Ленг вогнем та мечем і приєднав до свого царства.

Перекази наполягають, що глибоко під хащами Ленгу досі живуть Старі. Так багато вояків, що їх Джар Хар надіслав під руїни, повернулися божевільними або не повернулися взагалі, що зрештою богоцар наказав запечатати велетенські підземні руїни і забути їх назавжди. Навіть сьогодні входити до таких місць заборонено під страхом тортур і смерті.

Упродовж чотирьох століть після скинення Ленгом ярма ї-тійської влади острів розквітнув під рукою довгої низки своїх богоцариць. Перша з нинішнього родоводу, шанована на сході під іменем Хіара Велична, мала чистісіньке ленгійське походження, але щоб задовольнити підданих, узяла собі двох чоловіків — одного ленгійця і одного ї-тійця. Звичай цей прижився серед її доньок та їхніх доньок. З часом виник і звичай, що перший з чоловіків володарки очолює царське військо, а другий — бойовий флот.

ІНШІ ОСТРОВИ У НЕФРИТОВОМУ МОРІ, ЗГАДАНІ У ЛИСТАХ КОРЛІСА ВЕЛАРІОНА

• СЛОНОВИЙ ОСТРІВ, де зі свого палацу слонової кістки править володар, який титулюється “шан”.
• МАРАХАЙ, райський острів, укритий зеленню півмісяць, що оточує два вогняні острови-близнюки; там полум’яні гори удень і вночі плюються струменями розплавленого каменю.
• ОСТРІВ БАТОГІВ, похмура та гола скеля, де людолови з півдесятка різних країв влаштували собі перевальний базар; тут вони купують, продають, плодять, приборкують і таврують живе майно, перш ніж воно вирушить деінде.

Асшай-коло-Тіні

І ось нарешті ми дісталися кінця світу.

Або принаймні кінця того світу, який ми знаємо.

Найсхідніше і найпівденніше з великих міст спізнаного світу, стародавнє портове місто Асшай стоїть на кінці довгого клину землі — на кутку, де Нефритове море зустрічається з Шапрановою протокою. Його походження губиться у імлі часу. Навіть асшайці не насмілюються твердити, буцімто знають, хто збудував їхнє місто — кажуть лише, що стояло воно тут, відколи почався світ, і стоятиме, доки не скінчиться.

У знаному нами світі небагато таких віддалених місць, як Асшай, і ще менше — таких закритих і втаємничених. Мандрівники оповідають, що місто побудоване з самого лише чорного каменю — палати, халупи, храми, маєтки, вулиці, мури, базари, геть усе. Кажуть також, що камінь Асшаю є масним, неприємним на дотик, що він нібито випиває світло, притлумлює свічки, смолоскипи і навіть вогнища. Ночі в Асшаї дуже темні — про це погоджуються всі; та й найяскравіший день літа у тих краях теж чомусь виглядає сірим і похмурим.

Асшай є великим містом, тягнеться на десятки верст уздовж обох берегів чорної річки Аш. Всередині його неймовірних мурів не бракуватиме місця, щоб поставити поруч Волантис, Карф і Король-Берег, а в кутку притулити ще й Староград.

Але при тому мешканці Асшаю числом не перевищують люд добрячого базарного містечка. Уночі всі стогни міста покинуто, і хіба що в одному будинку з десяти видно світло. Навіть у розпал дня юрби на вулицях немає; жоден торговець не вихваляє свій крам на галасливих базарах, і жінки не пліткують біля колодязів. Хто пересувається вулицями Асшаю, той завжди з’являється у личині та з покровом на голові; навколо нього в’ється дух якоїсь недоброї таємниці. Часто-густо такі люди ходять поодинці або ж їдуть у накривних ношах заліза і слонової кістки, сховані за темними запонами; ноші тягнуть темними вулицями спини дужих невільників.

У праці архімаестра Марвина підтверджено чутки, що в Асшаї ніхто не їздить верхи — ані воїн, ані купець, ані вельможний володар. Немає в Асшаї ані коней, ані слонів, ані мулів, віслюків або смугналів, ані верблюдів чи собак. Такі звірі, якщо їх привозять кораблями, швидко помирають. Книжники припускають шкідливий вплив річки Аш та її забруднених вод; у праці Хармона “Про випари” стверджується, що тварини є дуже чутливими до згуби, яка надходить з такої води, навіть якщо її не п’ють. У писаннях септона Барта здогадки заходять значно далі; припускається (без жодного доказу) певний вплив вищих таїнств.

А ще в Асшаї немає дітей.

Попри свою моторошність, Асшай-коло-Тіні протягом століть був квітучим та велелюдним портом, куди приходили торгувати кораблі з усього спізнаного світу, перетинаючи широкі та буремні моря. Майже всі прибувають тяжко накладені запасами харчів та вина, бо поза мурами Асшаю майже нічого не росте, окрім примар-трави, але її лискучі, схожі на скло паростки їсти не можна. Якби не харчі, що доправляють морем, асшайці потерпали б від голоду.

Кораблі привозять також і барила прісної води; адже води річки Аш блищать чорним під полудневим сонцем, а вночі світяться зеленкуватим. Риба, що водиться у річці — сліпа і потворна, така покручена і огидна, що лише дурні та тінев’язи куштують її плоть.

Жодній країні під сонцем не обійтися без плодів грядок та садів, збіжжя і зеленини. Відтак хтось спитає, навіщо мореплавці завіюються у такі віддалені кінці землі, коли могли б продати свій товар і ближче до дому. Відповідь — золото. Поза мурами Асшаю харчів катма, зате повно золота і коштовного каміння… хай хтось і каже, що золото Тіньового краю таке ж нечисте, як плоди, що там ростуть.

І все ж кораблі приходять і приходять. По золото, по каміння, по інші скарби; про деякі з них люди тільки шепочуться — бо певних речей не знайдеш ніде на землі, крім чорних базарів Асшаю.

Темне місто коло Тіні повниться чародійством та ворожбою. Чорнокнижники, химородники, алхіміки, місяцеспівиці, червоні жерці, чорні зіллєвари, примовці потойбічних сил, хмарники, вогнечарники, кровознатці, тортурники, допитники, отруйники, сповитухи, нічні блукачі, перевертні, віряни Чорного Цапа, Блідої Дитини, Лева Ночі — всі вони знаходять притулок у Асшаї-коло-Тіні, де немає жодних заборон. Тут кожен може вправлятися у чарах без обмежень чи нагляду, чинити огидні відправи… та хоч злягатися з гемонами, якщо таким є їхнє бажання.

Найзловісніші з усіх чаклунів Асшаю — тінев’язи, які ховають обличчя від богів та людей під личинами, вкритими гладеньким покостом. Самі лише вони наважуються ходити вгору річкою за асшайські мури — у саме серце пітьми.

Дорогою з Вранішніх гір до моря річка Аш звивається з гуркотом у вузьких гірських тіснинах, поміж таких високих стрімчаків, що не дають їй вийти з тіні й показатися сонцю, хіба що на кілька коротких хвилин пополудні, коли сонце сягає вершини небесного кола. У печерах, які цяткують берегові скелі, лаштують собі лігва гемони, дракони, або й хто гірший. Що далі від міста, то потворнішими і огиднішими стають ті істоти… аж доки ви не опиняєтеся перед дверима Стигаю — міста мертвих у самому серці Тіні, куди й тінев’язи не сміють ногою ступити. Принаймні так оповідається у казках.

Чи є хоч крапля правди у похмурих переказах, привезених з краю землі співцями, жеглярами та всіма охочими погратися з чорними чарами? Хто знає. Ломас Довгоступ сам Асшаю не бачив. Навіть Морський Змій туди не доплив. А хто доплив, ті не повернулися розказати нам правду.

І доки вони не повернуться, Асшай, Тіньовий край і всі моря та землі, які, можливо, лежать за ним, мають лишатися забороненою книгою як для мудрагелів, так і для королів. Завжди є що спізнати, що побачити, про що дізнатися. Цей світ — неймовірно великий і дивовижно чудернацький; під його зорями є багато такого, що не можуть собі уявити навіть архімаестри Цитаделі.

Післямова

За роки, що минули, відколи я вперше торкнувся пером пергамену, чимало змінилося на Вестеросі й за його межами. Читачі мають розуміти, що така праця, яка лежить перед ними, потребує зусиль не кількох тижнів… і навіть не кількох років. Перші нариси цієї оповіді я зробив ще у мирні роки найвищого розквіту за правління короля Роберта, маючи намір присвятити свою працю Робертові та його нащадкам, щоб вони краще розуміли історію землі, яку їм судилося успадкувати.

Але не так сталося, як гадалося. Смерть ясновельможного Правиці, князя Джона Арина, спричинила божевілля у країні, навіжений вихор погорди і насильства. Королівство позбавили спершу Роберта, а потім його прегарного, шляхетного сина та спадкоємця Джофрі. Самозванці досі намагаються вкрасти Залізний Престол, а зі сходу надходять тривожні чутки про відродження драконів.

У ці неспокійні часи нам усім варто молитися, щоб король Томен спізнав довге і чесне правління, яким вивів би нас знову з пітьми на благословенне боже світло.

Додатки

Додатки до книжки містять родинні дерева і послідовність королів на Залізному Престолі. Їх можна подивитися тут:

• Родовід Таргарієнів
• Родовід Старків
• Родовід Ланістерів
• Роки королювань